”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Олександр Мороз: ось і точка замерзання

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Червень 05,2007

image

Майже всі без винятку експерти сходяться в думці: в разі, якщо вибори відбудуться, єдиною нині парламентською політичною силою, що від того програє, стане Соціалістична партія України. І, відповідно, її лідер Олександр Мороз. Шанси подолати прохідний бар’єр на нових виборах в СПУ дуже й дуже примарні. Причому негативний імідж особисто Мороза настільки стійкий, що навряд чи становище можна бодай трохи виправити: будь-які піарівські заходи загрожують стати гарантованим викиданням коштів та зусиль на вітер. І це в ситуації, коли імідж СПУ та імідж Мороза є поняттями практично тотожними.

Справді парадоксально: навіть у Блоці Юлії Тимошенко сама Юлія Тимошенко є не єдиною, хто створює імідж цієї політичної сили. Імідж лідерки спирається на потужну підтримку іміджів її однопартійців (даруйте, одноблоківців). Ви сумніваєтеся в патріотизмі Тимошенко? Але ж саме в її блоці Левко Лук’яненко та Володимир Яворівський, чий патріотизм є вищим за будь-які сумніви! Ви не впевнені в чесності Тимошенко та відсутності в неї прихованих корисливих прагнень? Але ж чесний журналіст Андрій Шевченко є депутатом саме від цього блоку, він би будь-куди не пішов! Ви вважаєте, що методи керування економікою в Тимошенко далекі від вільноринкового ідеалу? Але ж ПРП Віктора Пинзеника – того самого, якого звуть ліберальним фундаменталістом – приєдналася не куди-небудь, а до БЮТу!

Те саме стосується, здавалося б, дуже жорстко структурованої Партії регіонів: вам не подобається Віктор Янукович? Але це зовсім не означає, що вам не подобаються Рінат Ахметов, або Раїса Богатирьова, або Тарас Чорновіл, або Микола Азаров. У «Нашій Україні» взагалі що не політик – то свій імідж, аж до тієї міри, що звести різні «егоіміджі» до спільного знаменника буває надто складно. Комуністи – то річ окрема: їхній імідж – то передусім імідж не реальних сьогоднішніх комуністичних політиків, а Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна.

І лише соціалісти стикаються з болісним питанням: якщо не Мороз – то хто? Цушко? Волга? Їхня популярність є вкрай недостатньою, а більше публічних політиків у сьогоднішній СПУ, здається, й нема… О’кей, залишмо осторонь персоналії та перейдімо до ідеології. Але… А в чому, власне, вона в соціалістів полягає? До липня минулого року здавалося, що всі ми це знаємо. Тепер так не здається. Коли створюються коаліції, зазвичай це відбувається так. Кожна зі сторін надає свої позиції з різноманітних питань. Сторони доходять компромісу, намагаючись виробити спільне бачення. Кожна зі сторін відмовляється від якихось своїх позицій, які вважає не такими вже принциповими на тлі інших, на користь позиціям партнерів по коаліції. Звісно, політична сила, що є лідером коаліції, відмовляється від меншої кількості своїх позицій, молодші партнери – від більшої. Тим не менше, кожна сила має принципові позиції, відступитися від яких вона не може за будь-яких обставин, і в разі незгоди партнерів з ними відмовляється від участі в коаліції.

А тепер запитання: які принципові позиції (окрім, звісно, суто кадрових) висувала СПУ під час створення «антикризової коаліції»? Якими позиціями (окрім, звісно, суто кадрових) поступилася Партія регіонів на користь СПУ? Ви не знаєте? От і я теж не знаю. Тож схоже на те, що серед усіх представлених у парламенті партій Соціалістична партія України претендує на позаконкурентне лідерство у номінації найбезідеологічнішої партії. «Наша Україна», Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко та Комуністична партія України можуть розраховувати на те, що достатньо значна кількість виборців підтримають їх лише з ідейних міркувань – навіть попри те, що виконання та втілення партійної ідеології лідерами уподобаних партій ці виборці вважатимуть за геть нікудишнє. СПУ, на відміну від усіх них, такого порятунку себе позбавила, ідеологія не компенсує для неї негативний імідж лідера.

Але якби ж то справа обмежувалася лише сумнівними шансами проходження до парламенту! Прикметнішим є інше: події, що відбувалися в Україні протягом останніх двох місяців, практично позбавили Мороза простору для маневру. Видається, що великий майстер з’являтися в новій ролі після нищівних поразок (як от було з касетним скандалом після «здавання» Морозом «Канівської четвірки») тепер уже відіграв усі можливі ролі й навряд чи зможе знайти собі якусь іще новішу, яка була б для нього виграшною.

Пригадаймо: Олександр Мороз був одним з найактивніших апологетів та проштовхувачів конституційної реформи. Власне, саме він змусив погодитися на неї «Нашу Україну», саме його непохитна позиція відіграла не останню роль у тому, що на реформу погодився Віктор Ющенко. (Це, до речі, щодо різниці між коаліціями.) Відповідно до букви реформи, Україна ставала парламентсько-президентською республікою в тому розумінні, що центр ухвалення політичних рішень з Банкової мав бути перенесений у Верховну Раду. Парламент мав стати найважливішою політичною інституцією в державі, а голова парламенту – практично першою особою; Президент і прем’єр-міністр ставали в найкращому разі «не першими, але й не другими». (Про розподіл повноважень між гілками влади не будемо: ми бачимо той «розподіл» уже майже рік.)

А потім сталася дивина: саме Олександр Мороз і почав домагатися посади спікера – аж до того, що брутально кинув своїх партнерів; саме кинув, бо ніщо не заважало йому заявити бютівцям та нашоукраїнцям: мовляв, соціалістам миліші регіони з комуністами, тож від переговорів про створення демократичної коаліції СПУ відмовляється. Як відомо, насправді Мороз повівся набагато менш по-джентльменськи. Та мова про інше: після цього кроку стало цілком очевидним, що у відстоюванні конституційної реформи Морозом рухали аж ніяк не ідейні переконання, аж ніяк не віра в те, що саме парламентсько-президентська форма правління є для України оптимальною. Лідер соціалістів мав набагато більш приземлену мету: стати персоною номер один в Україні. І більше ніяку.

От тільки не так сталося, як гадалося. Мороз не врахував єдиної дрібнички: з ким саме він сідає грати партію. Янукович – то вам не поступливий Ющенко, й грати з ним у перетягування канату – то справа геть невдячна. Тож не став Мороз першою особою в державі, й, як то кажуть, не світить. А якщо чесно, то, відповідно до фактичного табелю про ранги, другою особою він теж не став. Стільки сил покладено, репутацію поставлено на кін, а все даремно.

Тож логіка речей підказувала: рано чи пізно, у якийсь критичний момент Мороз із його партією мали зіграти у «зворотній процес»: кинути тепер уже біло-синіх, ощаслививши помаранчевих. Помаранчеві пробачили б усе – іншого виходу не було б. Точніше, ставилися б до СПУ обережно, але коаліцію створили б. Один сигнал уже було подано – під час голосування закону про Голодомор минулої осені. От із Президентом та, скажімо, Тимошенко в ролі глави уряду Мороз міг би сподіватися грати в перетягування канату набагато успішніше – хтозна, може, й вийшло б у нього стати першою особою в державі.

І це було можливе аж до 3 квітня 2007 року. До того моменту, коли наступного після указу Ющенка про розпуск ВР дня засідання Верховної Ради перетворилися на пропагандистський спектакль, де ледь не кожен виступ з будь-якого питання ряснів визначеннями на адресу опозиції та Президента: «фашисти», «узурпатори», «диктатори». (Чому Президент та опозиція за цілих два місяці так і не перейнялися контрпропагандою – то інше питання.) Навіть у захопленні Генпрокуратури оголосили винним Президента. Керував цим висловлюванням добрих побажань особисто Олександр Мороз. І тепер що для БЮТу, що для «Нашої України» вступити з Морозом хай навіть не в союзницькі, а просто у спокійно ділові стосунки означатиме втрату обличчя. Їхні виборці цього не зрозуміють.

Голова ВР міцно прив’язав себе до Регіонів. Згода надати його партії лише 8 місць у власному списку стала красномовним доказом того, яке місце Регіони йому відводять. Недаремно ж у розпал кризи вирували чутки про те, що компромісом між Ющенком та Януковичем може стати усунення Мороза з його посади й заміна його на Раїсу Богатирьову. (Принагідно варто відзначити: якби Президент погодився на це, це стало б його великою поразкою. Адже Мороз змушений час від часу як не бути насправді, то хоча б демонструвати свою відмінність від ПР, свою самостійність; прихід у крісло голови ВР Богатирьової означав би, що Партія регіонів поставила парламент під свій повний контроль. Власне, так і не спростованою залишається думка, що, пішовши на створення «антикризової коаліції», ПР прагнула просто використати Мороза й замінити його на ту саму Богатирьову при першій-ліпшій можливості.)

Найсмішнішим є те, що імпічмент Президенту (адже виконувачем обов’язки в такому разі стане саме голова ВР) теж не врятує лідера соціалістів. Адже він у такому разі отримає ту посаду, до зведення якої до рангу суто декоративних особисто він доклав руку. Перетягувати повноваження назад від прем’єра? За умов, коли його партія входитиме до владної коаліції, це неможливо. (І, до речі, від виконувача обов’язків до легітимного Президента – теж не такий уже короткий шлях.) Розвалити коаліцію – означатиме розвалити всю конструкцію, яку він так старанно вибудовував, і знову створити повну невизначеність, щодо своїх перспектив – у першу чергу.

Так, у розпал кризи Мороз неодноразово намагався продемонструвати особливу позицію, виставивши себе ледь не єдиним миротворцем. Так, зараз він докладає всіх зусиль, щоб зірвати домовленості про позачергові вибори. Але йому стає щодалі важче приховати: він є лише інструментом, маріонеткою в руках інших. Усі його претензії на самостійну роль в українській політиці є дедалі комічнішими.

Політична криза поставила Мороза обличчям перед фактом: першою особою в державі він не буде вже ніколи. І другою, й третьою, й четвертою. Його зоряний час був на Майдані 2004 року – там він був одним з трьох рівних лідерів революції, одним із трьох кумирів української публіки. Так високо йому не злетіти вже ніколи. Далі – шлях униз, або до забуття, або до ролі третьорозрядного політика в лавах Партії регіонів


4051 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 4 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua