”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Публічні люди: де закінчується «суспільний інтерес» і починається приватність?

Лана БОРИСОВА, Львів on Січень 31,2011

image

Століттями проходив процес поступового визнання індивідуальної свободи і обмеження влади уряду. У кожної людини є своя автономна сфера, в яку ніяка сила не може втручатися. Слід пам'ятати, що кожна людина, незважаючи на публічний статус і державні посади, має право на особисте життя. З іншого боку, більшість пересічних осіб також мають частку публічного життя. Особиста свобода захищає свободу індивідуума і не дає державі втрутитися у сфери індивідуальної свободи. Повага приватності людини, в тому числі її сімейного життя, належить до основних прав людини – особисті права або права першого покоління.

Концепція «публічної особи» полягає і тому, що знаменитості несуть додатковий тягар відкритості свого життя. На теоретичному рівні вона виглядає наступним чином. Публічна особа – це особа, яка сама відкриває суспільству частину свого життя, оскільки вона прагне бути знаменитою, популярною, відомою. Наприклад, політик чи зірка естради, які в інтерв’ю самі розповідають про всі подробиці свого приватного та сімейного життя. Після того, як ця особа досягла популярності, вона несе певний тягар відкритості свого життя, і коли журналісти дізнаються якусь негативну інформацію з приватного життя публічної особи, остання не зможе заборонити публікацію цієї інформації. Публічні особи – це ті, хто перебуває на слуху та на виду у публіки, і таким чином частина їхнього особистого життя стає публічною, хоча це не стосується всіх подробиць життя. Наприклад, інформація про народження дитини у футболіста Андрія Шевченка, хоча і стосується його сімейного життя, однак через публічність самого Андрія може вільно поширюватися журналістами без отримання на це згоди.

Термін «публічна особа» не згадується взагалі в українському законодавстві, однак цим терміном часто оперує Європейський суд з прав людини. Якщо суд встановлює, що особа мала статус публічної, це, як правило, означає, що журналісти мають дещо більші права на поширення інформації про цих осіб. І найчастіше при виникненні неоднозначних ситуацій сумніви щодо правомірності поширення журналістом інформації будуть тлумачитися на користь журналіста, тимчасом як в інших випадках такі сумніви тлумачилися б на користь приватної особи.

Слід наголосити, що концепція публічної особи не гарантує права писати про життя такої особи все, що заманеться журналісту, однак у спірній ситуації вона надає журналісту більші шанси схилити терези юстиції на власну користь.

 Право на приватність і сімейне життя слід розглядати у двох площинах. По-перше, в аксіологічній, де необхідно вказати на філософський зміст даного права і на таке його обґрунтування, дпе таке право виявляє свою цінність. Тут також необхідно розглянути його межі, що часто може викликати величезні труднощі. В іншій площині необхідно зайнятися захистом прав людини за допомогою права (внутрішнього, міжнародного). Водночас, немає можливості розглядати захист даного права людини, не посилаючись на його філософську суть, оскільки ці дві проблеми пов'язані між собою.

Немає можливості точно і вичерпно визначити широкий понятійний обсяг, який має поняття «особисте життя» в розумінні ст. 8 Європейської конвенції з прав людини. На це багаторазово звертав увагу сам Суд, який у кожній справі досліджує, чи можуть її обставини охоплюватися рамками даного поняття і чи підлягають вони захисту Конвенції. Варто зауважити, що точне розмежування понять, гарантованих в ст. 8, зокрема, «особистого життя». «сімейного життя», дому і кореспонденції, не завжди буде можливим або необхідним - усі вони належать у широкому розумінні до сфери приватності і певною мірою можуть взаємно поєднуватися.

Отож, до публічних людей належать політики, чиновники, спортсмени, співаки, актори, телеведучі і навіть журналісти. Всі ці люди цілком свідомо йшли на вибори або обирали для себе фах і роботу, а отже навряд чи скаржитимуться на те, що всі їхні дії і вчинки суспільство розглядатиме крізь збільшувальне скло, роль якого відіграє преса. Публічна особа в публічних обставинах перебуває в повністю відкритому вікні і суспільство може сміливо знати, а журналісти - розповідати про всі вчинки і слова цієї особи. Суспільство, приміром, має право знати про статки людей, яким воно делегувало владу. Тому, і зокрема за законодавством, можновладці зобов’язані публікувати свої декларації про прибутки і майно. Але про статки високо посадовців можуть свідчити і статки членів їх родин.

Публічні особи в приватних обставинах можна назвати сірим вікном для преси. Якщо, до прикладу, в американській пресі вважається цілком нормальним смакувати обставини любовних романів великих політиків (пригадати хоча би скандал «Клінтон-Левинськи»), то у Франції це вважається практично неприпустимим. Доречний історичний факт. Про роман французького президента Валері Жіксар д'Естена і актриси Сільвії Крістель (виконавиці головної ролі у фільмі «Емануєль») писала західна преса, але не французька. Винятком став прецедент 1995 року, коли Жак Ширак змінив на посаді президента Міттерана і виселив з президентської резиденції Мазарін, позашлюбну доньку свого попередника. Але причиною «відвертості» французьких журналістів стали не романи екс-президента, до яких вони ставилися толерантно або взагалі не звертали уваги на них, а той факт, що екс-президент приховав від преси, що його коханка з донькою користувалися державним приміщенням. Але ті ж журналісти стали на захист коханки екс-президента, коли його удова заборонила їм бути присутніми на похороні. Тому скоріше за все цікавитися інтимним життям публічної особи є порушенням професійної етики, а цікавитися, скільки ця публічна особа витрачає грошей на радощі життя, є цілком припустимим з огляду а право суспільства контролювати статки обраного ним політика.

В поняття поваги особистого життя людини входить право на захист його доброго імені і поваги зображення. З цього випливає, перш за все, обов'язок держав-сторін забезпечити ефективний захист цих цінностей. Такий захист має бути, проте, відповідним чином збалансованим, себто не порушувати при цьому інші основні цінності в демократичних державах, зокрема, свободи вислову.

У відомій справі йшлося про заборону розповсюдження книги колишнього лікаря колишнього Президента Франції Ф. Міттерана, в якій автор розкривав подробиці, що стосувалися стану здоров'я свого пацієнта. Суд вирішив, що втручання французької влади не було пропорційним щодо реалізованої мети тому, що необхідно визнати пріоритет обґрунтованої зацікавленості громадської думки в повній оцінці періоду перебування його при владі, над захистом конфіденційності медичних даних Президента Міттерана.

Іншу категорію становитимуть скарги, в яких заявники стверджували, що їхнє право на приватність, що гарантується в ст. 8 ЄКПЛ, було порушено тим, що ці держави-сторони не зробили достатніх дій для забезпечення ефективного захисту перед розповсюдженням без згоди заявників інформації про їх особистої життя або їхні зображення. Отже, на відміну від скарг, поданих на підставі ст. 10 ЄКПЛ, у скаргах на підставі ст. 8 ЄКПЛ ми будемо, в принципі, мати справу з позитивною обов'язком держав-сторін. Тобто обидві категорії справ стосуються різних аспектів тієї самої проблеми, що полягає у відповідному збалансування права на повагу особистого життя і свободи вислову.

Прикладом справи другої категорії є справа вон Ханновер, в якій заявниця, принцеса Кароліна вон Ханновер, стверджувала, що повага її особистого життя була порушена німецькою владою, тому що вони не забезпечили їй ефективний захист перед публікаціями в німецькій пресі фотографій з її особистого життя, які були зроблені і опубліковані без її згоди. Фотографії представляли заявницю в ситуаціях повсякденного життя, які мали виключно особистий характер. Суд розглянув статус заявниці як особи загальновідомої, однак яка не виконує ніякої суспільної функції. У зв'язку з цим Суд зауважив, що «необхідно провести головну відмінність між поданням фактів, навіть суперечливих, які можуть зробити внесок в дискусію у демократичному суспільстві, яка стосується, наприклад, політиків, виконуючих свої функції, і поданням подробиць з особистого життя людини, яка не виконує ніяких суспільних функцій. Оскільки преса в першій ситуації виконує свою основну роль «контролера» демократії через поширення інформації та ідей із суспільно важливих питань, то в другій ситуації вона цю роль не виконує». Більше того, Суд постановив, що громадськість має право на інформацію, що в деяких особливих обставинах, як, наприклад, щодо політиків, може дійти до обмеження навіть права на приватність публічних осіб, як це було в справі Едітіонс Плон. Однак такі обмеження не є обґрунтованими, якщо інформація жодним чином не стосується політичної або суспільної дискусії, а служить винятково для задоволення цікавості. З цієї ж передумови Суд виходив при розгляді скарги особи, яка була описана і представлена у шведській пресі як злочинець і передбачуваний вбивця прем'єра Олафа Пальме. Суд ухвалив, що публікації могли мати образливий характер, а тим самим могли мати наслідки для особистого життя заявника, порушуючи його добре ім'я. Проте Суд не встановив порушення ст. 8 ЄКПЛ, оскільки, розглядаючи конкуруючі інтереси, визнав переважаючим суспільний інтерес, що полягав у розкритті цього гучного вбивства, узявши до уваги також і те, що тексти були написані добросовісно.

У справі вон Ханновер Суд зайнявся також контекстом фотографій, зроблених таємно, без повідомлення та згоди зацікавленої особи, а також більш широкої проблемою цього типу переслідування, якому піддається багато публічних осіб. У зв'язку з цим, Суд вирішив, що захист особистого життя охоплює також громадський вимір, і що кожен, навіть якщо він відомий суспільству, може з повною підставою чекати на захист і повагу його особистого життя. Посилений захист більш необхідний, якщо взяти до уваги розвиток нових технологій комунікації, які дозволяють збирати і поширювати персональні дані, що також знаходить своє застосування в систематичному виробництві і розповсюдженні фотографій цього ґатунку. На думку Суду, громадська думка не має обґрунтованого інтересу в отриманні інформації на тему місця перебування і поведінки в особистому житті осіб, відомих громадськості, які при цьому не виконують ніяких публічних функцій, навіть якщо вони з'являються в таких місцях, які не можна назвати усамітненими.

Ще одна категорія публічних осіб – політики – зазнають прискіпливого погляду та вивчення з боку суспільства. Політики повинні визнавати, що їхнє минуле також викликає інтерес і стає предметом коментарів. Таким чином, вони, наприклад, не можуть посилатися на факт, що їхня судимість була знята або погашена, як на обставину, що позбавляє можливості інформувати громадськість про призначення покарання. Дуже часто вони змушені також погоджуватися на публікацію свого зображення, зокрема, якщо своїми радикальними діями викликають публічний інтерес. Влада не може забороняти публікацію зображення, посилаючись на аргумент, що такий матеріал не має самостійної цінності як джерело інформації. Адже це засоби масової інформації повинні приймати рішення про те, що є правильною формою повідомлення. Тому Суд визнав Австрію винною в порушенні Конвенції в ситуації, коли суди в цій країні заборонили публікацію знімків особи, запідозреної в участі в ряді замахів із застосуванням бомб, скоєних з расистських міркувань, а також знімків парламентарія, обвинуваченого в незаконному отриманні кількох окладів одночасно.

Ще в одній справі Суд розглянув правомірність накладання грошового штрафу на журналіста, який проводив інтерв'ю, за те, що він двома зневажливими словами охарактеризував особу, котра бере участь в естонському політичному житті. Ці слова стосувалися приватного життя цієї особи, яка виконувала багато важливих політичні функцій в країні: було згадано факт руйнування нею шлюбу, а також відсутність турботи про власну дитину. Хоча політик піддає свої публічні дії широкому громадському контролю та критиці, судді вказали, що його приватне і сімейне житт, як і раніше, охороняються. Щоправда, громадська думка має право ознайомитися з тими питаннями приватного життя політика, які пов'язані з виконанням ним своїх службових обов'язків або впливають на оцінку його достовірності. Водночас Суд не встановив наявності саме такого зв'язку в даній справі. З даного рішення випливає, що засоби масової інформації повинні виявляти обережність у випадку, якщо вони займаються приватним життям політиків. Навіть якщо політик сам оприлюднив факти, що стосуються його приватного життя, ніякі публічні міркування не виправдовують вживання гострих і принизливих виразів. Тим не менше, засоби масової інформації мають право передати інформацію про сімейні зв'язки політика та особи, яка вчинила злочин або адміністративне правопорушення.

У рішенні Яновський проти Польщі піднімалося питання: чи є межі критики посадових осіб настільки ж широкими, як у випадку критики політика? І хоча дана справа була  пов'язана зі «спонтанною», вуличної сваркою, під час якої, виконуючі службові обов'язки члени міської варти були обізвані «невігласами» і «дурнями», рішення містить важливі формулювання, пов'язані з будь-яким висловом, у тому числі й тим, що застосовано ЗМІ, якщо цей вислів стосується посадових осіб. При цьому в обох висновках страсбурзькі органи виявили істотні відмінності оцінок, які в результаті привели до різних висновків. Комісія визнала, що посадові особи, котрим суспільство довіряє владу і публічні функції, повинні бути відкриті для широкого контролю, дискусії, критики, і навіть для різких реакцій. Це особливо стосується поліцейських або членів міської варти, відповідальних за підтримку порядку. Приймаючи рішення про обрання професії, ці особи – аналогічно політикам – погоджуються на певну частку професійного ризику. Однак Суд висловив думку, що це занадто загальна  теза. На його думку, не можна погодитися з тим, що посадові особи, так само як і політики, свідомо піддають кожне своє слово і дію суворому контролю. Крім того, аби посадові особи могли ефективно виконувати свої завдання, вони повинні користуватися громадською довірою у вільних від незаконного втручання умовах. Це призводить до тези про обмеження обсягу контрольних повноважень – належних і громадській думці, і засобам масової інформації, – а також про необхідність обперти критику на солідніші аргументи, так само як і використовувати «м'якіші засоби». Істотні причини для висловлення публічної критики можуть, звичайно, зменшити обсяг захисту посадових осіб, але їх статус і супроводжуючий їх «професійний ризик» інші, ніж у ситуації політиків.

Розмежувати приватне та публічне життя особи надзвичайно складно. Однією із концепцій, на яку можна посилатися журналістам для обґрунтування свого права поширювати інформацію, є концепція розумних очікувань приватності. Відповідно до концепції, захист особі надається в тому випадку, якщо вона зможе переконати суд, що мала розумні очікування приватності, однак ці очікування були порушені. Приміром, людина зазвичай очікує приватності, коли вона перебуває вдома - хатній побут є її власною справою. Водночас, політик, який запрошує журналістів до себе додому, не може мати розумних очікувань приватності. З іншого боку, далеко не в кожному випадку можна напевно сказати, чи наявні очікування приватності особа є саме розумними.


11780 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 4.67Rating: 4.67Rating: 4.67Rating: 4.67Rating: 4.67 (всього 21 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua