”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Безмежна «об’єктивність» журналіста. Чи межа таки мусить бути?

Тетяна МЕТЕЛЬОВА, Київ on Червень 05,2012

image

Існує в законодавчому полі України цікава норма, що міститься в Кримінально-процесуальному кодексі – п. 4 ст. 94 – і надає правоохоронним органам можливість порушувати кримінальні справи за фактом повідомлення у пресі. Йдеться не про притягнення журналістів та ЗМІ до відповідальності за публікацію, якраз навпаки – про те, що (цитую статтю) «приводами до  порушення  кримінальної справи є …повідомлення, опубліковані в пресі». Перевірка наведених в публікації фактів «здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів» (з листа Генеральної прокуратури України №12/2-165вих-11 від 06.10.2011 р.).

Ну от, скажімо, написали ви, що пан N – зовсім не пан, а справжнісінький злодій, навели переконливі докази того, що поцупив він у держави чи у свого сусіда значну кількість матеріальних цінностей. А правоохоронці прочитають – і порушать за фактом публікації кримінальну справу проти того пана-злодія, і притягнуть його до відповідальності, і справедливість восторжествує, а порушення закону буде покарано.

Фантастична ситуація в наших умовах, чи не так? Погугливши в інтернеті, я не знайшла жодного повідомлення про таку приємну подію, що свідчила би про впливовість преси і дієвість цієї норми закону. Якщо статистика щодо кількості порушених після публікацій справ і існує, вона явно є недоступною для пересічного читача. Або ж така кількість дорівнює нулю. Останнє видається більш імовірним.

Однак сьогодні хотілося б звернути увагу зовсім не на відому всім специфічну для України ситуацію, де журналістське перо, на відміну від країн усталеної демократії (ба навіть того ж таки зовсім не демократичного СРСР!) не здатне сприяти попередженню чи покаранню злочинів, а публікація, хоч би які в ній викривалися злочини і хоч би які переконливі докази того наводилися, практично гарантовано проходить непоміченою повз заплющені очі Феміди. Є в тандемі журналістики й права ще один надзвичайно тривожний нюанс.

8 травня на програму Савіка Шустера «Адреналін» http://3s.tv/news/efir-shuster-life-adrenalin-ot-08052012-anons/ була запрошена і взяла участь на рівних – поруч з начальником служби управління зв’язків з громадськістю МВС України, полковником міліції Володимиром Поліщуком та іншими цілком легальними посадовцями, громадськими діячами тощо – особа, що не приховує своїх злочинних дій і навіть пишається тим, що порушує закон безкарно – Олексій Святогор. Шановний пан Поліщук згаданий тут персонально не випадково – зі Святогором його поєднує не лише причетність обох до правоохоронної діяльності (щоправда, для Святогора така причетність – справа минулого: 2008 року його, юриста за освітою, було позбавлено адвокатської ліцензії, суд скасування ліцензії залишив у силі), а й чинна для обох причетність до журналістики. От тільки Святогор свою журналістську діяльність використовує дещо специфічно, застосовуючи її, серед іншого, і для пропаганди жорстокості. На сайті «Україна кримінальна» ним регулярно друкуються матеріали, в яких роздаються читачам рекомендації, як вбивати тварин у місті, як зіпсувати життя тим, кому не байдужі страждання живих істот, як «полювати» зі зброєю на вулицях (навіть термін для того знайшов спеціальний – «сітіхантинг») та інших громадських місцях (куди входять і шкільні подвір’я, дитячі майданчики тощо) і як при тому уникати відповідальності за протиправні дії: http://cripo.com.ua/?sect_id=8$&aid=125965   http://cripo.com.ua/?sect_id=8&aid=127249 При тому вдається він і до інших цікавих з погляду права й моральності дій, підписуючи свої, сповнені ненависті до всього живого, матеріали прізвищами тих сусідів, хто скаржився на його дії до міліції. І от цю особу, видається, не в останню чергу й завдяки згаданим публікаціям, запрошують у студію для, як належить, репрезентації погляду «з іншого боку». 

Справді, журналістська етика та журналістський професіоналізм вимагають, аби в будь-якому матеріалі були представлені різні думки, був наявний погляд протилежних сторін. Однак чи є така вимога абсолютною? Чи не є норми права й закону певним кордоном для такої «об’єктивності»? Чи справді для обговорення проблеми, пов’язаної з конкретним порушенням закону, «другою стороною» в діалозі з правоохоронцями є систематичний правопорушник, а не постраждала сторона?

Святогор не вперше присутній на телеефірі. Раніше його інтерв’ював канал СТБ (програма «Вікна» від 03.04.2012 р., сюжет під назвою «Одни бездомных животных защищают, а он – расстреливает и травит  http://vikna.stb.ua/news/2012/4/2/99097/). В заставці на СТБ його прямо пойменовано – догхантер. Так себе називає Святогор. Так себе називають інші вбивці тварин, що групуються на сайті Vreditelyam.net, активним учасником якого був і Олексій Ведула, котрий понад рік садистськи вбивав тварин, процес катування їх знімав на фото й відео для подальшого оприлюднення в інтернеті. Нині в Києві триває судовий процес за звинуваченням Ведули у скоєнні злочинів, передбачених статтями 299 (жорстоке поводження з тваринами) та 300 (пропаганда жорстокості) Кримінального кодексу України.

Нагадаю, що ч. 11 ст. 17 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» умертвіння тварин шляхом відстрілу та отруєння заборонено, такі методи належать до арсеналу тих, що й кваліфікуються як жорстоке поводження. Аналогічна позиція відображена і в Європейській конвенції з захисту домашніх тварин, підписаній Україною 5 липня 2011 року. З погляду українських, як, утім, і європейських правових норм, убивство тварини шляхом отруєння чи відстрілу є жорстоким поводженням і підлягає кримінальному покаранню. 

Святогор, який на сайті догхантерів фігурує як OneWayTiсket – «квиток в один кінець», не приховує свого хобі – вбивства, пострілів у місті, отруєнь, про що відверто розповідає на телеефірах. Оприлюднювати в ЗМІ одкровення догхантерів раптом стало модним. Канал СТБ і, тим більше, Савік Шустер не були першопрохідцями. Журнал «Фокус» ще в лютому надрукував визнання в скоєних злочинах харківського догхантера Романа, що фігурує на сайті вбивць під ніком Dogmeat – «собаче м’ясо», в публікації під промовистою назвою «Человек собаке враг. Украинцы открыли сезон охоты на бродячих псов» - http://focus.ua/society/218689/. «Комсомольская правда в Украине» чесно визнає, що особисто з догхантерами поспілкуватися не вдалося, проте щедро цитує тексти з їхнього сайту – http://kp.ua/daily/311011/308810/ .  Того самого сайту, учасників якого, попри численні заяви до МВС, СБУ, прокуратури, попри мітинги протесту проти діяльності цього ресурсу, правоохоронці ну ніяк не можуть ідентифікувати, щоб притягти до відповідальності. Комсомолка ж друкує коментар згаданого вже представника МВС Володимира Поліщука, який заявляє: «Віднині, якщо хтось з громадян побачить труп собаки в Києві, він може заявити про цю знахідку в міліцію… Якщо з’ясується, що пса вбили, міліція негайно порушить кримінальну справу за жорстоке поводження з тваринами і буде шукати шкуродера».  

Чи сенс роботи міліції полягає виключно в тому, аби шукати, тільки шукати і не притягати до відповідальності тих, кого шукати не треба, хто не вважає за потрібне ховатися, – це питання не до журналістів, звісно. Певна, що в цивілізованій країні з програми «Адреналін» п. Поліщук і Олексій Святогор мали б піти разом – у бік МВС. Для проведення допиту.

А от до журналістів запитання інше: чи справді вимога об’єктивності в поданні матеріалу має перетворювати журналіста на стороннього спостерігача злочину і, за великим рахунком, його співучасника? Чи справді в гонитві за сенсаційними подробицями можна йому бути присутнім, скажімо, при «роботі» кіллера і відсторонено фіксувати, як той готується до вбивства «замовленої» йому особи, заряджає гвинтівку з оптичним прицілом, як стріляє, як конає поцілена ним людина… Фіксувати й не обуритися, не схопити його за руку, не зупинити зло? Чи буде журналіст з дозволу грабіжника спостерігати, як той «обчищує» якусь стареньку, відбираючи в неї останню копійчину, і ретельно нотувати і «фахові дії» злочинця, і сльози та зойки жертви? Чи справді так важливо донести до читача-глядача процес здійснення злочину, що перед цією важливістю закон, який вимагає покарання, стає вже не важливим, другорядним?

Чи Савік Шустер, чи автори сюжету на СТБ, чи Сергій Волохов – автор публікації в «Фокусі» не в курсі, що прилюдне визнання людиною своїх злочинних дій, хай навіть вона при тому вперто твердить, що з її погляду вона не є правопорушником, має мати певні наслідки – в тому числі й з боку журналіста, який залучив цю особу до передачі, де пролунали такі визнання? Чи можна «професійно» спілкувався з тим, хто несе біль, кров і смерть, і нічого не зробити, аби упередити подальші злочини? 

Не певна, що подібне може відбуватися в Німеччині, Великій Британії, Італії чи Польщі з Угорщиною. Чи в США, де долю найімовірнішого кандидата в президенти може вирішити випадок 29-річної давнини, коли той кілька годин віз свого собаку в клітці, прилаштованій на даху авто, що, на думку американських громадян, є жорстоким поводженням з твариною. Не певна, що в будь-якій європейській країні можливе інтерв’ю з порушником закону без жодних для останнього правових наслідків. Не певна, що журналіст Франції чи Словаччини дозволить собі дружньо спілкуватися з не спійманим і не покараним ще злочинцем і спокійно пускати в ефір чи викладати на шпальтах газет його хизування кривавими походеньками.   

 Чи, може, журналістика в Україні дійшла тієї межі, коли журналіст в майстрі пера і репортажу знищує в ньому громадянина, чий громадянський і суто людський обов’язок вимагає не допустити злочину, а злочинця віддати в руки правосуддя? Чи в тандемі «журналістика і право» щодалі більше перемагає жовтизна, клюква і епатаж?

Тетяна МЕТЕЛЬОВА, журналіст, член НСЖУ і Медіа-профспілки, член Міжвідомчої робочої групи Кабінету Міністрів України з розробки нормативно-правової бази для Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» при Міністерстві екології і природних ресурсів України.  

http://www.telekritika.ua/teleprogram/2012-05-22/72058


2898 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 4 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua