”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

На жнивах скорботи: про «великого» Сталіна та його шлях до комунізму

image

Про репресії 1937 – 1938 років в Украйні написано вже чимало. І хто хотів дізнатись правду, той її давно для себе відкрив. Але багато таємниць про «Великий Терор» ще не розкриті. 20-50-ті роки – одна з найстрашніших сторінок в історії «країни РАД». Було проведено стільки політичних процесів і репресій, що ще довгі роки історики не зможуть відновити всі деталі страшної картини цієї епохи. Ці роки обійшлися країні в мільйони жертв, причому жертвами, як правило, були талановиті люди, технічні фахівці, керівники, вчені, письменники, інтелігенція. Ціна боротьби за «щасливе майбутнє» з часом лише збільшувалася. Керівництво країни прагнуло позбутись усіх вільно мислячих людей. Проводячи один процес за іншим, державні органи фактично обезголовили країну.

Це був напружений і страшний час. «Чорні ворони», загрозливо пирхаючи моторами, хвацько проносилися по вулицях. Їх поява завжди породжувало страх і тривогу. А дещо пізніше вони перефарбувалися, сховавшись за написами на кузовах: «Пийте шампанське», «Зберігайте гроші в ощадній касі», «Продукти», «Ковбаси» тощо.

Жертвами репресій ставали робітники, інженери, віруючі, національні меншини. Донбас у цій вакханалії ненависті і страху займав одне з провідних місць у країні. Сталінські репресії – масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-ті – 1950-ті роки, які зазвичай пов'язують з іменем Й. В. Сталіна, фактичного одноосібного керівника держави в цей період. Багато дослідників відносять до жертв сталінських репресій засуджених за ст. 58 КК РРФСР 1926 року («контрреволюційні злочини»), а також жертв таких масових акцій сталінського режиму, як розкуркулення (початок 1930-х рр.) і депортації за національною ознакою (1930-ті – 1940-і). Ідеологічна база сталінських репресій (знищення «класових ворогів», боротьба з націоналізмом і «великодержавним шовінізмом» тощо) сформувалася ще в роки громадянської війни.

В Інтернеті я віднайшов цікавий документ, що свідчить про цілеспрямоване знищення національних меншин в нашому регіоні. Цей документ стосується національних меншин. «Виписка з протоколу № 57 засідання Політбюро ЦК ВКП(б) 49. Питання НКВС: «Дозволити Наркомвнуделу продовжити до 15 квітня 1938 року операцію з розгрому шпигунсько-диверсійних контингентів з поляків, латишів, німців, естонців, фінів, греків, іранців, харбінців, китайців і румун як іноземних підданих, так і радянських громадян, згідно відповідних наказів НКВС СРСР. Залишити до 15 квітня 1938 року існуючий позасудовий порядок розгляду справ заарештованих за цими операціями незалежно від підданства. Запропонувати НКВС СРСР провести до 15 квітня аналогічну операцію і погромить кадри болгар і македонців як іноземних підданих, так громадян СРСР».

Коли в 1937 – 1938 роках, на основі цього рішення проводилася так звана «грецька операція», було винищено майже три з половиною тисячі приазовських греків.

Чому саме Донбас став одним з основних полігонів репресій? Це пов’язано зі специфікою донбаського регіону, а також з тим, на другу половину 20-х років минулого століття припав пік її загострення запеклої внутрішньопартійної боротьби, що точилася й у політбюро ЦК ВКП(б), і  початок масових репресій в Україні. У радянській офіційній риториці з часів Громадянської війни «політбандами» називали стихійні повстанські загони, які виступали проти політики більшовиків. Сплеск повстанського руху в Україні був пов'язаний з проведенням в селах політики «воєнного комунізму», сполученої з забороною ринкової торгівлі та масовими реквізиціями продовольства (продрозкладкою), що примушувало селян відстоювати свої інтереси зі зброєю в руках. Як правило, такі повстанські загони діяли локально і розрізнено. Введення в 1921 р. нової економічної політики (НЕПу) з заміною продрозкладки фіксованим продовольчим податком і легалізацією торгово-ринкових відносин сприяло відходу більшості селян від повстанського руху.

Специфічність же Донбасу полягала, насамперед, у тому, що це – великий промисловий регіон, який швидко прогресував внаслідок розвитку вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної, соляної галузей. На початку 20-х років Донбас був фактично депролетаризований. Промисловість, що в дореволюційні часи була на підйомі, в результаті військової розрухи і громадянської війни потрапила у стан фактичного розвалу. Якщо в 1916 р. добували один мільярд сімсот мільйонів пудів вугілля, у 1920 р. – лише двісті сімдесят три мільйони, тобто - в 6,2 рази менше. З 3269 шахт працювали тільки 893. Саме в Донбасі Лев Троцький спробував у роки громадянської війни створити «трудові армії». Уже це стало причиною підозрілого ставлення Сталіна до нашого краю. Більш того, 8 жовтня 1923 року Троцький пише в ЦК лист з господарських питань. Зазначивши назрівання господарської кризи, він називає положення, що склалось у партії, «секретарською ієрархією», різко критикує «партійну бюрократію», яку і звинувачує в кризі. 19 жовтня більшість ЦК організовує зустрічну заяву «Відповідь членів Політбюро на лист тов. Троцького», в якому його звинуватили в організації «листа 46-ти», фракційній діяльності і прагненні до особистої диктатури.

Відразу зауважу, що Троцький мав велику підтримку в Донбасі, і саме тому, що очолював Реввійськраду, яка в той час була вищим керівним органом як Червоної Армії, так і важкої промисловості і працювала виключно на військові потреби. І вугілля підпадало під цю категорію. Перехід до нової економічної політики дозволив швидко відновити промисловість цього важливого регіону. У 1928 р, видобуток вугілля перевищив рівень 1916 р. З середини 1920-х років було взято курс на індустріалізацію. Особливо інтенсивно він реалізовувався на території Донбасу. Для проведення швидкої реконструкції регіону були здійснені заходи щодо розвитку його енергетичної бази. І паралельно з тим йшла активна політика винищення партійної опозиції та репресій проти старих кадрів, які були закликані Троцьким у промисловість.

У той час на території СРСР активно проводилися репресії так званих «шкідників». Однією з найгучніших справ на Донбасі було «Шахтинська справа» – справа 1928 року в Шахтинському районі Донбасу за звинуваченням великої групи керівників і спеціалістів вугільної промисловості ВРНГ, тресту «Донвугілля» і шахт у шкідництві та саботажі. Офіційна її назва – «Справа про економічну контрреволюцію в Донбасі». 12 березня 1928 року газета «Известия» надрукувала офіційне повідомлення Прокурора Верховного суду СРСР, в якому населення країни повідомлялось про викриття в Шахтинському районі Донбасу контрреволюційної організації, яка поставила за мету дезорганізацію і руйнування кам'яновугільної промисловості. У документі вказувалося, що ця організація під керівництвом закордонного центру здійснювала злісний саботаж і шкідництво на шахтах та рудниках. На підставі слідчих документів ОГПУ до суду було віддано 53 спеціаліста-гірника за звинуваченням у шкідницькій діяльності в 1920-1928 рр. Суд відбувся в травні-червні 1928 року. Судовий процес у цій справі став помітною подією в історії всієї країни. З того часу поняття «шахтинці» стало використовуватись у пресі та різних політичних документах як ім'я загальне, для позначення так званих «шкідників».

Згідно з матеріалами обвинувального висновку викритої радянськими робітниками та органами ОДПУ на початку 1928 року організації шкідників, вказівку на необхідність початку шкідницьких дій було віддано службовцям колишніми власниками на нараді власників та інженерів у Ростові-на-Дону в 1920 році під час з'їзду ради гірничопромисловців, який відбувався після звільнення Донбасу частинами Червоної Армії. До 1924 року інженери виконують вказівки в індивідуальному порядку, з 1922 – намагаються відновити зв'язок з організаторами шкідництва, використовуючи особисту переписку. З 1922 року на рудниках формуються шкідницькі організації, які отримують гроші від колишніх власників «за збереження в порядку відібраних у них шахт, за переобладнання та поліпшення їх і, нарешті, за приховування від радянської влади найбільш цінних родовищ з тим, щоб найбільш важливі підземні багатства до моменту падіння Радянської влади могли бути повернуті власникам недоторканими і не вичерпаними». На фінансування шкідницької діяльності зарубіжної розвідкою і контрреволюцією було, згідно зі слідчими документами, виділено до 700 тисяч рублів. При цьому, технічний персонал шахт і рудників свої шкідницькі дії заперечував, пояснюючи їх «неполадками».

Рішенням суду 11 осіб були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу. Інженери Н. Н. Горлецкий, Н. А. Боярів, Н. К. Кржижановский, А. Я. Юсевич і службовець С.З. Будний були розстріляні 9 липня 1928 р.. Для шести інших (Н. Н. Березовський, С. П. Братановський, А. В. Казарінов, Ю. Н. Матів, Р. А. Шадлун і Н. П. Бояршинов) розстріл було замінено 10 роками. Четверо обвинувачених (зокрема два німецьких підданих) були виправдані і четверо (зокрема один німецький підданий) засуджені до умовних термінів покарання. Решта – до позбавлення волі строком від 1 до 10 років з поразкою в правах на термін від 3 до 5 років.

Улітку 1928 р. на пленумі ЦК ВКП(б) генсек Сталін вперше виклав тези про загострення класової боротьби мірою будівництва соціалізму. Після чого подібні процеси виникли майже у всіх галузях промисловості, і це вже нікого особливо не дивувало. Страх укорінився в радянському суспільстві. Поняття «шахтинець», «шкідник» стали загальними і широко побутували як в ідеології, так і в звичайному житті.

Далі репресії зростали в арифметичній прогресії. Жертвами ставали шахтарі, колгоспники, журналісти, шкільні вчителі, залізничники і навіть домогосподарки. Серед них були українці, росіяни, німці, поляки, греки, євреї, татари і ассірійці, а також інші представники багатонаціонального Донбасу. У протоколах «трійки» по Донецькій області виявлено ще п'ять категорій засуджених (7 % від всієї розглянутої групи), які не мали прямого відношення до сил, що боролися в роки Громадянської війни проти встановлення радянської влади. В їх звинуваченнях містилися наступні формулювання «політичного забарвлення»: «мав зв'язок з бандами/ білими», «видавав/брав участь у розстрілах червоноармійців/партизан», «виступав проти більшовиків/брав участь у збройному повстанні» (в якому – не вказується), «надавав допомогу білим», був членом сім'ї білих. Більшість з них було заарештовано в 1937 р.

«Більшість репресованих припадає на період так званої «великої чистки» 1937 – 1938 рр., коли після прийняття «сталінської конституції» партійно-державна верхівка країни вирішила ліквідувати хоч би який опір існуючій владі. Аналіз змісту звинувачень дає підставу припустити, що при розгляді справ та винесенні вироків трійками першорядне значення мало саме «політичне забарвлення» обвинуваченого, а не конкретний склад злочину, причому під час проведення операції ця тенденція посилювалася: «характер злочинів» ставав все більш суб'єктивним. Якщо в 1937 р. звинувачень у контрреволюційній діяльності, шкідництві, кримінальних і множинних злочини було трохи менше половини, то до 1938 р. їх кількість практично зійшла нанівець. З кінця 1937 р. превалювати стали звинувачення в контрреволюційній пропаганді та участі в різного роду контрреволюційних організаціях. Паралельно з налагодженням механізму формулювання звинувачень відразу для великих груп людей відбулась і зміна змісту вироків. Якщо в 1937 р. третина репресованих була засуджена до 10 років ВТТ і ще майже два відсотки – до 8 років, то в 1938 р. абсолютно всі заарештовані були засуджені до розстрілу з конфіскацією майна», – стверджують вчені-історики.

Тексти протоколів трійки дозволяють встановити назву органу, який представив справу до розгляду; кількість засуджених, їх вік, зміст обвинувачення і винесеного вироку, частково – соціальне походження, наявність судимостей, партійність. Інформація протоколів трійки особливо цінна для виявлення і зіставлення статистичних даних з окремих проблем, а також дозволяє розглянути динаміку процесів у часі. Найважливішим джерелом є архівно-слідчі справи (АСС). Вже саме по собі нерівнозначне наповнення справ документами встановленого зразка може свідчити про умови, в яких проводилося слідство. У цілому ж з матеріалів АСС можна дізнатися особисті відомості про заарештованих, особливості перебігу ведення слідства та винесення вироку. Особливий інтерес являють протести прокурорів щодо перегляду справ у другій половині 1950-х рр. Важливою в них є не тільки юридична оцінка процесуальних порушень, допущених під час слідства, а й матеріали передопиту свідків. Разом з тим результати підрахунків, зроблені на основі довільної вибірки 50 справ з більше ніж 3 000 категорій, на наш погляд, варто розглядати швидше як ілюстративні, а не репрезентативні. За підрахунками автора, за час виконання наказу № 00447 на території Донецької (Сталінської) області з серпня 1937 р. по вересень 1938 р. було репресовано 3 074 чол., в чиїх обвинувальних вироках містилися дані про причетність до однієї з сил, що протистояли більшовикам в 1917-1920 роках. Кількість репресованих в різні місяці проведення операції була нерівномірною. У 1937 р. спостерігалося лавиноподібне, наростаюче збільшення: серпень - 3,9 % (від усіх засуджених за час виконання наказу № 00447 колишніх військових – противників більшовиків), вересень - 5,8 %, жовтень - 12,7 %, листопад - 15,7 %, грудень - 17,5 %. Після відновлення роботи трійки в лютому 1938 р. (0,4 % від усіх засуджених) пік відповідних арештів та вироків припав на квітень (35,5 %). Уже в травні настав різкий спад – практично до рівня жовтня 1937 р. Надалі незначне зростання сталося з липня по вересень (з 0,2 % до 2,3 %). У січні, березні та червні засідань трійки по виконанню наказу № 00447 не проводилося.

Необхідно відзначити, що різке збільшення кількості репресованих у квітні 1938 р. було зумовлено величезною кількістю вироків, винесених членам так званої «контрреволюційної повстанської організації, заснованої агентурою РОВСа» (Російського загальновійськового союзу). Серед засуджених за розглянутою категорією вони становили у квітні - 70,2 %, у травні – 41,4 %. Справи проти колишніх військових – противників більшовиків Донецької (Сталінської) області порушувалися за поданням 51-го органу держбезпеки: міськими і районними відділами НКВС, дорожньо-транспортними відділами Південно-Донецької і південно-Донецької залізниць (ДТО ЮДЖД і СДЖД), а також відділами Управління робітничо-селянської міліції (УРКМ) і Управління державної безпеки (УДБ) НКВД. Звертає на себе увагу різна інтенсивність роботи цих органів. Наприклад, дані по 5, 7, 8, 9-го відділам УГБ, Олександрівському РВ, Боковскому (пізніше - Боково-Антрацитовскому) РВ, Володарський РВ, Мар'їнській РВ, Нижньо-Дуванскому РВ, Тельманівському РВ НКВС і УРКМ становлять 1,7 % від загальної кількості по області. У кожному з них було засуджено від одного до п'яти «колишніх білих». Найбільше було репресовано у справах, представлених, зокрема, міжрайслідгруппою – 12,8 %; Старобільським окружним відділом – 6,7 % (функціонував по травень 1938 р. на території, що об'єднувала кілька районів); Ворошиловградским МВ – 5,8 %; - - Дзержинським РВ – 5,5 %; ДТО СДЖД – 5 %; Маріупольським МВ – 4,9 %.

Таким чином, репресіями були накриті насамперед великі промислові райони. В Україні міжрайонні слідчі групи були створені в липні 1937 р., з них п'ять – у Донецькій області: у Сталіно, Маріуполі, Артемівську, Ворошиловграді і Старобільську. Проте з серпня по листопад 1937 р. у протоколах засідань трійки УНКВС по Донецькій області не значаться вироки, винесені за поданням цих органів. Записи такого роду з'явилися з грудня 1937 р., при цьому не уточнювалося, яка саме міжрайслідгрупа представляла справи репресованих – чи то одна зі створених в липні 1937 р., чи єдина й спільна для всієї області.

Примітно, що в липні і серпні 1938 р. справи представлялися тільки міжрайслідгрупою, а в серпні-вересні – міжрайслідгрупою і відділами УГБ НКВД. У 1938 р. зі збільшенням кількості справ, представлених міжрайслідгрупою, цей орган явно стає важливим засобом репресій, що, можливо, було пов'язано зі зміною завдань, поставлених перед ним. Цікаво, що в самому оперативному наказі № 00447 від 30 липня 1937 р. серед контингенту, що підлягає репресіям, не було якраз «військовослужбовців - противників більшовиків». Тобто жертвами ставали в основному робітники та інженерно-технічний персонал.

До сьогоднішнього дня багато сімей не знають достеменно, що сталося з їхніми батьками і дідами в роки сталінських репресій. Знають тільки, що НКВС оголосив їхніх рідних ворогами народу і засудив до вищої міри покарання. Само собою, персональної могили «резидентам семи розвідок і агентам п'яти держав» не надавалися. Єдине місце в Донецьку, куди сьогодні можуть прийти діти і онуки жертв сталінського свавілля – це пам'ятний знак, встановлений на Рутченковому полі, на місці масових поховань розстріляних «ворогів». Сьогодні можна говорити про те, що в передвоєнні роки в Донбасі постраждали представники всіх народностей і соціальних верств. Серед цих репресованих були не тільки робітники і колгоспники, а й дуже відомі на той час люди – директори шахт, голови міськ- і облвиконкомів, партійні діячі. На Рутченковому полі лежать і українці, і росіяни, і греки, і німці, і євреї.

Вічна їм пам’ять.

На фото: памятний знак на Рутченковому полі – місці масового захоронення десятків тисяч жертв сталінських масових репресій.


2224 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 3 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua