”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Світло й тіні мегаблоку

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Серпень 05,2007

image

Створення виборчого блоку «Наша Україна – Народна самооборона» досі викликає суперечливі почуття. З одного боку, судячи з результатів соціологічних опитувань, після об’єднання ці сили мають сумарний рейтинг, навіть дещо більший за рейтинги цих сил окремо. З іншого боку, до виборів ще далеко, ейфорія від об’єднання демократичних сил пройде, опоненти докладуть усіх зусиль до дискредитації блоку та його лідерів, а кількість людей, що досі не визначилися, залишається загрозливо великою. Люди ці – то здебільшого розчарований помаранчевий електорат, а також ті, що три роки тому побачили були у Вікторі Ющенкові «тверду, але справедливу руку». Саме ці люди можуть сказати на виборах своє вирішальне слово. Той факт, що значна кількість нещодавніх прихильників БЮТу могли би проголосувати за «Народну самооборону», якби вона вийшла на вибори самостійно, але не проголосують за «Нашу Україну», виглядає на цьому тлі неістотною дрібничкою.

Показово інше. Ледь не протягом півроку «Народна самооборона» була об’єктом масованих агітаційних атак. Тепер ці атаки змовкли.

Та почнемо з початку. Січень – лютий – березень цього року стали періодом, коли ледь не кожне повідомлення з полів політичних баталій змушувало схопитися за голову й гадати: хто наступний з-поміж демократичних політиків з’їде з глузду? Започаткував цю серію БЮТ під час парламентського голосування за призначення омбудсмена. Деякі депутати від БЮТ разом з авторитетними незалежними інтелектуалами через пов’язані з цим блоком газети раптом почали атакувати Євгена Захарова – єдиного кандидата на цю посаду, альтернативного до Ніни Карпачової. Захаров – політично заангажований, під час Помаранчевої революції він був у штабі Ющенка, – звинувачували його, – тож він не може виконувати обов’язки омбудсмена об’єктивно й безпристрасно. Депутат від Партії регіонів Ніна Карпачова, судячи з усього, робити це могла. За такою логікою, коли Андрій Сахаров підтримав горбачовську перебудову, він теж виявив свою політичну заангажованість і втратив моральний авторитет. Той факт, що Захаров міг сподіватися, що перемога Віктора Ющенка покращить ситуацію з дотриманням прав громадян, і тому працював у штабі, для обвинувачів був несуттєвим. А далі пішли дива: частина депутатів від БЮТу почали заперечувати, що Захаров був кандидатурою їхнього блоку, й агітувати за Карпачову. Вірний кучмістський кадр, регіоналка Карпачова в підсумку перемогла.

Потім почали надходити повідомлення про якісь дивні переговори про співпрацю між УНП та «Свободою» Тягнибока. Потім «Свободу» запросили на форум демократичних партій у Львові, серед учасників якого були й НРУ, й НСНУ. Нещодавній міністр закордонних справ, що виступає за європейську інтеграцію, веде переговори з тим, кого багато хто в Європі вважає ксенофобом, – це справило на європейців далеко не позитивне враження.

Юрій Луценко організував широкий народний рух, який назвав «Народною самообороною». Рух цей від самого початку обіцяв стати потужною політичною силою. В українській історії останніх років було багато випадків, коли маргінальні політичні сили брали собі назви, дуже схожі на назви розкручених та популярних політичних сил. Такі сили здобули назву політичних клонів. Але вперше респектабельна політична сила, що обіцяла стати популярною, взяла собі назву, дуже схожу на назву відомої, однак маргінальної політичної сили, що в багатьох українців викликає негативну реакцію. Реакція не забарилася: українськими ЗМІ прокотилася потужна, хоча й не помічена аналітиками, кампанія, що дуже нагадувала спецоперацію. «Молодь України», наприклад, присвятила цілу шпальту тому, що «Народна самооборона» Луценка от-от об’єднається з УНА-УНСО, що вони близькі за ідеологією й тотожні за методами дії. Ледь не всі прихильні до урядової коаліції газети писали про те, що «Луценко прагне очолити УНА-УНСО», «Луценко не хоче об’єднуватися з УНА-УНСО, хоча об’єктивних перешкод для того не існує», тощо – байдуже, в якому тоні й з якого приводу, але людям навіювали асоціації між «Народною самообороною» та радикалами з УНА-УНСО.

Тепер от «Народна самооборона» відмовилася від самостійної участі у виборах. З одного боку, Юрій Луценко наполягав, що «НС» не є партією, а громадські рухи не мають права брати участі у виборах. Перереєструватися як партія «НС» не встигала – та й саме перетворення з широкого громадського руху на партію згубило свого часу Рух, а нещодавно «Пору». З іншого боку, оформити «НС» як блок партій підстави були (бо кілька партій є колективними її членами) – однаково у блоці «Наша Україна – Народна самооборона» фігурує назва «НС» як суб’єкта виборів.

Великий подив викликав свого часу «список Балоги», де номером першим був В’ячеслав Кириленко. Адже було очевидним, що в новоутвореному блоці Юрій Луценко мав стати іміджевим спонсором – бо Віктор Ющенко не може очолити виборчий список, а рівнозначної не лише за харизматичністю, а й за популярністю, за загальновідомістю постаті в «Нашій Україні» немає. Надто довго «НУ» перебувала в затінку Віктора Ющенка.

Але чи не стане таке спонсорство марною витратою власної популярності? Виборці добре розуміють: дефініція «демократичні партії та блоки», вживана щодо «Нашої України» та БЮТ, є достатньо умовною. Адже в БЮТ досі нікуди не подівся основоположний принцип ухвалення рішень: «Ми порадилися, й Юлія Тимошенко особисто вирішила». Що ж до «Нашої України», то в ній той самий принцип виглядає (чи, принаймні, зовсім донедавна виглядав, і виборці не встигли призвичаїтися до того, що він радикально змінився) таким чином: «Ми порадилися й так нічого й не вирішили. От уже півроку». «Демократичний централізм» з дуже сильним присмаком авторитаризму в одному випадку та щось дуже схоже на анархію, коли де двоє політиків, там четверо гетьманів – в іншому; усе це не зовсім відповідає класичним уявленням про класичні демократичні політичні сили.

Але річ навіть не в тому. Для будь-якої демократичної сили типовою є ситуація, коли її лідер (хай навіть визнаний) подає у відставку, поступаючися місцем комусь молодшому та перспективнішому, це називається оновленням партійних еліт. А тепер уявіть собі гіпотетичну ситуацію: Юлія Тимошенко подає у відставку з посади лідера Блоку Юлії Тимошенко. Уявили? У вас це вийшло? У мене – ні. Що ж до керівництва «Нашої України», то доводиться дуже сильно напружувати пам’ять, щоб пригадати, хто був керівниками цього політичного утвору. Єдине, що закарбувалося в пам’яті точно – це те, що зміна лідера жодною мірою не змінювала ситуації, за якої кожен помітний політик з «Нашої України» – сам собі еліта.

«Народна самооборона» викликала сподівання на те, що в її особі Україна нарешті отримає справді демократичну силу, вільну від крайнощів БЮТ та «Нашої України». Майже за Тарапунькою та Штепселем: «От би змішати наших дружин та зробити з них двох нормальних» – оце місце в суспільній уяві й готова була посісти «Народна самооборона». Тепер інтернетівські форуми переповнені вироками: «Луценко продешевив», «Луценко втоне в нашоукраїнському болоті», «У день виборів поїду на дачу», «Єдиний вихід – голосувати проти всіх».

«Помаранчеві», умовно кажучи, виборці давно чекали на справжню демократичну політичну силу, яка не мала б совкових рудиментів та хоча б більш-менш нагадувала б типову європейську парламентську партію. Багато виборців побачили були таку силу в особі «Народної самооборони». Вони не звертали навіть уваги на те, що створювали «НС» вочевидь «під патронатом президента», а не «знизу» й не з власної ініціативи. І от тепер цієї альтернативи на виборах не буде. Сподівання виявилися марними. Ілюзій щодо того, хто – «Наша Україна» чи «Народна самооборона» – гратиме у блоці першу скрипку, немає ні в кого.

Тож де гарантія, що дехто з розчарованих «помаранчевих» не шукатиме тепер «справжніх демократів» чи то в Михайла Бродського, чи то в того ж таки Володимира Литвина, чи ще де-небудь? З іншого боку, не виключеним є й відплив певної частини традиційного електорату «Нашої України» та «Правиці» – тієї, яка вважатиме Юрія Луценка політиком, що приділяє недостатньо уваги патріотичним питанням, та чий націонал-патріотизм узагалі є недоведений. Скористається з голосів цих виборців, напевне, «Свобода» Олега Тягнибока – яка, в разі проходження (малоймовірного, але хтозна?) до Верховної Ради, з огляду на свої антизахідні позиції, у багатьох важливих питаннях блокуватиметься на лише з ПР та КПУ, а й з вітренківцями (чиє проходження також не можна вважати як таке, чого не може бути ніколи).

Але, не виключено, що голоси «патріотичного» електорату можуть піти не лише туди. У різних інтернетівських форумах раптом почали з’являтися повідомлення, ніби Партія регіонів докладає зусиль до перетягнення на свій бік «поміркованих націоналістів», і зусилля ці нібито є «небезуспішними». Називають імена, зокрема, Мирослава Поповича та В’ячеслава Брюховецького. І хай навіть це абсолютна неправда – а людям це втовкмачують. З іншого боку, деякі давні активісти УРПЛ не приховують свого подиву тим, що в них складається враження: за мовчазної згоди Левка Лук’яненка певна частина Української республіканської партії Лук’яненка схиляється до співпраці з Партією регіонів. Знову ж таки, хай це хибне, помилкове враження. Але чи справді є гарантія, що в Тараса Чорновола та Ганни Герман не знайдуться достатньо імениті послідовники?

До речі, далеко не всі пересічні виборці знають, які саме партії входять до складу «Правиці». «Луценко співпрацює з Тягнибоком», «Луценко – націонал-екстреміст», – такі от висловлювання доводилося чути неодноразово. Ще в лютому, будучи присутнім на зустрічі політолога Володимира Малінковича «з народом», я чув подібні твердження до політолога від присутніх. Малінкович цього не заперечував. Об’єднавшися з «Правицею» в один блок, «Народна самооборона» одразу відштовхнула від себе виборців, які не надто розрізняють Рух та «Свободу», що підозріливо ставляться до націонал-демократів, націонал-патріотів та взагалі всіх, хто акцентує національні проблеми. Оскільки й «Наша Україна», тим більше у блоці з «Правицею», й БЮТ серед подібних виборців мають стійку репутацію «націоналістів», «Народна самооборона» мала шанс стати демократичною силою, яка була б патріотичною, що називається, без надриву, не ставила б питання мови та національного відродження попереду всіх інших. Тепер виборці, налаштовані взагалі-то демократично, але упереджені проти завеликої, на їхню думку, уваги до національних питань – хай їх і не так багато, але на наступних виборах кожен додатковий відсоток буде на вагу золота – знову шукатимуть своїх кумирів десь в Інни Богословської, тим більше, що її співпраця з коаліцією не стала загальносуспільним надбанням. А може, й проголосують за ПР як за менше з двох лих: хай не демократи, але головне, що не націоналісти.

Не можна відкидати можливість і того, що наявність у списку блоку лідерів «Правиці», які для багатьох українців асоціюються з ідейною невизначеністю, постійними ще в нещодавньому минулому закликами до «об’єднання Заходу та Сходу» через створення «широкої коаліції» та іншими хитаннями, млявістю та бездіяльністю, не змусить цих багатьох українців голосувати за когось іншого. «Об’єднання політичних сил не призводить до механічного додавання відданих за них голосів», – цю аксіому ніхто не скасовував. Додавання до й без того ідеологічно надто еклектичної «Нашої України» ще й «Народної самооборони» загрожує тим, що певна частина виборців вважатиме цей блок неприродним, внутрішньо суперечливим. Нагадаю: до минулого року Юрій Луценко був лідером правого крила Соціалістичної партії України – а отже, багато хто з його прихильників не надто схвально ставиться до лібералізму того ж таки Юрія Єханурова. (Йосиф Вінський в одному блоці з Віктором Пинзеником – це ще одна варіація на ту саму тему, тільки там харизматична постать Юлії Тимошенко гасить ці розбіжності, відвертає від них увагу. У блоці «НУ – НС» Віктор Ющенко не може виконувати ту саму функцію, хоча б через те, що участі у парламентських виборах не бере.)

А який тепер простір для контрпропаганди відкрився! Деякі взірці – поки що в Інтернеті – вже доводилося бачити. Наприклад, такий: соціаліст Луценко об’єднався з крайнім націоналістом Костенком, і тепер в Україні існує політична сила, яка не приховує того, що декларує націонал-соціалізм. Це ще квіточки.

Хоч як прикро, але після історії з переходом депутатів від БЮТ та «Нашої України» до «індивідуального членства у коаліції» та після обіцянок звільнити-таки політику від бізнесу нікуди не поділися причини всього того. Партію регіонів було створено як політичну надбудову над бізнес-корпорацією від самого початку, тому вона й дотепер значною мірою залишається приватною партією Ріната Ахметова. Усі пресові міркування над тим, що вона от-от розколеться, що там настали смутні часи, видаються дещо перебільшеними. По-перше, партія, де панує залізна дисципліна, й члени якої об’єднані надметою здобути повну й неосяжну владу, має достатній ресурс приборкання «внутрішньопартійних єресей» – принаймні, до того моменту, коли повну владу буде-таки здобуто. По-друге, члени ПР чудово розуміють, що ситуація, коли великий бізнес (а отже, безперебійне фінансування) є первинним, а політика – вторинною, надає цій партії відчутну перевагу: партія ця не мусить шукати спонсорів, які сьогодні налаштовані так, а завтра інакше; допоки існує Партія регіонів, доти існуватиме фінансування, припиниться фінансування – відійде в історію й сама Партія регіонів. Власне, проект ПР є абсолютно буквальним втіленням ідеї, яку за часів Леоніда Кучми втовкмачували українцям наближені до влади політологи: мовляв, на Заході великий бізнес не йде в політику сам, він наймає політиків та купує партії у власність.

Партію «Батьківщина», а пізніше Блок Юлії Тимошенко було колись створено абсолютно на тих самих засадах. От тільки можливості фінансування політичної надбудови в Тимошенко не йшли в жодне порівняння з відповідними можливостями Ахметова. Та й політична ніша, яку обійняв БЮТ, не відповідала й не відповідає іміджеві «приватної партії». Ще більше це стосується «Нашої України», яку від самого початку створювали як суто політичний проект. А потреба в коштах на проведення передвиборчої кампанії нікуди ж не поділася! Це підказує: й БЮТові, й «Нашій Україні» доведеться знову шукати джерела фінансування – й відповідно шукати, чим привабити, чим спокусити ці джерела. А отже, вони знову не застраховані від випадкових (хоч і дуже багатих) попутників, які в певний момент та за певних обставин можуть вирішити: з цими силами їм більше не по дорозі. Або які, внісши певні суми на виборчу кампанію, намагатимуться диктувати свої умови.

«Народна самооборона» не приховувала й не приховує, що її фінансує Давид Жванія. Здавалося б, ще одна приватна політична сила? Але в тому-то й справа, що Юрій Луценко не справляє враження політика, який виконуватиме чиї-небудь накази – й Жванія мусить це чудово розуміти. От якби ще сам Жванія публічно відмовився б увійти до списку! Тоді – навіть незважаючи на те, наскільки це було б щиро, й наскільки він не намагався б ставити свої умови з-поза лаштунків – це створило б в Україні не бачений досі прецедент. А сам Жванія здобув би славу «акули бізнесу», для якої створення придатного для бізнесу й економічного розвитку клімату в Україні є важливішим за отримання якихось поточних вигід. Це, без сумніву, додало б «Народній самообороні» значну кількість голосів. Тепер цього ефекту не буде.

Ще одна обставина. Партія регіонів уже місяць як веде активну виборчу кампанію. (Не меншою мірою це стосується Народної партії Володимира Литвина.) Від реклами ПР нема куди подітися, й реклама ця видається ретельно продуманою. Євро-2012, збільшення пенсій на 20%, а зарплат на 25%, значне зростання інвестицій ПР ставить собі й тільки собі в заслугу. Не біда, що збільшення пенсій та зарплат, як і зростання інвестицій – то все речі, які пересічний громадянин не в змозі перевірити. Йому щодня так кажуть, багато разів. Активно запрацювали й «волонтери» ПР в інтернетівських форумах. Натомість, «Наша Україна – Народна самооборона» проходить і довго ще проходитиме процес формування та взаємного притирання, а отже, на адекватну відповідь від неї ще довго доведеться очікувати. Поки що ми чуємо єдину агітаційну позицію – про скасування депутатської недоторканності, що видається хай і важливим, але незрівнянно менш значущим, менш нагальним, ніж зростання зарплат та інвестицій.

Отже, зарано ще робити остаточні висновки й виносити вердикти. Очевидним поки що є єдине: «Народна самооборона» мала свою електоральну нішу, на яку не претендував і не міг претендувати ніхто інший. Саме з Юрієм Луценком – найефективнішим серед «помаранчевих» міністрів, з ім’ям якого не пов’язані внутрішньопомаранчеві розбірки та з’ясовування, «хто у світі наймиліший», – багато хто пов’язував надії на повернення до «ідеалів Майдану», на надання другого дихання Помаранчевій революції. Тепер ця ніша залишилася порожньою.


1943 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 1 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua