От і не вір у забобони!

Недаремно, мабуть, кажуть, що число «13» нещасливе. Блок «Наша Україна – Народна самооборона», схоже, вирішив довести це на практиці. Бо важко оцінити кількість голосів, яких він позбудеться через включення до свого списку під номером 13 колишнього київського мера Олександра Омельченка. До кого відійдуть ті голоси, можна тільки гадати (а значна кількість їх поповнить графи «Проти всіх» та «Не прийшли на вибори»), але за умов, коли кожен голос буде на вагу золота, номер 13 списку «НУНС» може стати нещасливим і для всіх демократичних сил, а отже – для України.

Омельченко опинився у списку за квотою Юрія Луценка. Хоч би як пояснював це сам Луценко – а знайти бодай щось спільне між ними, щось таке, що об’єднувало б їх у команду, не виходить. Кажуть, що, на відміну від нинішнього мера, Омельченко дбав про Київ. Справді, дбав – так, що змінив його до невпізнанності.

Чи не найпривабливішою рисою центру Києва, яка й залишала в гостей міста враження чогось казкового, не надто реального, було те, що, відійшовши 100 метрів від галасливої заюрбленої магістралі, потрапляв у зовсім інший світ, зовсім іншу атмосферу, зовсім інший темпоритм життя – ніби в українській столиці працювала машина часу, що за лічені хвилини переносила до інших епох. Тільки-но по-сусідству гуділи машини, а відійшли трохи вбік – і слухаєте спів пташок та шурхотіння дерев, насолоджуєтеся майже домашнім затишком. Тепер від цього не лишилося майже нічого: майже не знайти в сьогоднішньому Києві місця, над яким не височіла б новозбудована висотка, виконана найчастіше в помпезно-тоталітарному стилі; архітектура цих висоток, власне, є типовим «сталінським ампіром» з поправкою на нові технології, архітектура ця ніби навмисне покликана принизити перехожого, показати йому його незначущість, змусити його перейти ледь не на стройовий крок. Годі й казати про якийсь затишок!

А божевілля центральної столичної площі – Майдану Незалежності! «Народ гуляє там, отже, він оцінив нове обличчя Майдану», – казав якось Омельченко. Ну звісно ж, а де йому ще гуляти? Вже й не хочеться згадувати, що будували-будували на Майдані музей незалежності, аж поки не виявився той музей торговим центром, у якому, до речі, треба ще пошукати вивіски та вказівники, виконані не російською. «Оранжерея», «стадіон» – як тільки не називають кияни той «музей». А за архітектурою своєю він чомусь дивно нагадує новобудови останнього десятиліття, що визначають тепер обличчя центру Донецька. Чи випадково? У Донецьку серед «сталінок» та «хрущовок» ці споруди справді прикрасили місто. А в Києві? Чи, може, Омельченко вже тоді вважав, що Київ треба неодмінно перетворити на Донецьк-Номер-Два, що сонце в Україні сходить саме в Донецьку?

А чого варті гордовиті слова Омельченка: «Автомобільні пробки – це ознака того, що Київ став справді європейською столицею»? (Цитата не дослівна, але по суті правильна.)

Відомий журналіст Сергій Грабовський стверджує, що діяльність Омельченка на посаді голови Київської міської держадміністрації варто періодизувати. За Грабовським, до 2000 року Омельченко був таким собі «радянським адміністратором», а потім почав намагатися стати олігархом. Бо до 2000 року він намагався сподобатися киянам в очікуванні перших вільних виборів мера. Як на мою думку, по-перше, переламним моментом був 1999 рік – коли президентські вибори Леоніда Кучми показали, що для перемоги на виборах потрібна не так популярність, як спритність рук (і, звісно, жодного шахрайства). По-друге ж, той факт, що після Леоніда Косаківського під владою Омельченка місто справді почало оживати, не дає Омельченкові індульгенції. З одного боку, в цілій Україні почався підйом, який не міг не відбитися на столиці, що перетворилася на центр перевалювання фінансових потоків загальноукраїнського масштабу. По-друге, й у Леоніда Кучми, якщо добряче пошукати, можна знайти купу позитивів – особливо у порівнянні з Леонідом Кравчуком. От тільки ціну за позитиви що Кучми, що Омельченка суспільство мусило заплатити надто високу.

Так, Леонід Черновецький сидить явно не у своєму кріслі. Але ж якщо Адольф Гітлер був поганий, то з цього доконаного факту зовсім не випливає, що Йосиф Сталін був добрий. Якщо Леонід Кравчук був поганим президентом, то це зовсім не означає, що добрим президентом був Леонід Кучма. Доводилося зустрічати думку, ніби включення до списку «НУНС» Омельченка означає перемогу політичного прагматизму над ідеалістичним романтизмом. От тільки хотілося б запитати: взяти до списку украй непопулярного діяча, який не виявив себе ані демократичним керівником, ані господарником, щодо якого в багатьох киян існують підозри стосовно того, що посада для нього була передусім бізнесом, – то де ж у тому цей прагматизм, бодай краплинка його?

Єдине можливе пояснення, яке спадає на думку, полягає от у чому. Юрій Луценко не відкидав можливості, що в разі оголошення дострокових виборів київського міського голови він балотуватиметься на цю посаду. Як стверджують, не відкидає цієї можливості він і зараз. Тож, може бути, включення Омельченка до списку мало стати елегантним прибиранням конкурента: мовляв, Омельченка включають до списку за умови, що балотуватися на посаду мера він не стане.

Якщо так, то, здавалося б, це був мудрий крок. Переможцем минулих виборів став Леонід Черновецький, у якому кияни розчарувалися. Друге місце посів Віталій Кличко, який, не ставши мером, одразу ж відійшов від політики (а він і до того в ній не був таким уже помітним) і повернувся у спорт – а отже, в разі його другої спроби балотуватися багато киян уже не сприймуть це всерйоз. А третім був Омельченко – отже, дуже ймовірно, що голоси розчарованих нинішнім мером відійдуть саме йому так само, як торік голоси розчарованих у ньому відійшли до Черновецького. Тим більше, що люди, що проголосували за нинішнього мера, й надалі шукатимуть не прозорості та демократїї (точніше, можливо й їх, але не в першу чергу), а передусім пайків та доплат до пенсії на свята – в чому й Омельченко має неабиякий досвід.

От тільки є дві речі, на які варто було зважити. По-перше, усталений імідж Олександра Омельченка особисто мене, наприклад, змусив би дуже ретельно подумати, перш ніж укладати з ним джентльменські угоди. Адже позачергові вибори київського міського голови в будь-якому разі відбудуться не в один день з виборами до Верховної Ради й навіть не в один місяць.. Тож спочатку Омельченко стане депутатом парламенту, а вже потім… А потім ніщо не заважатиме йому виставити свою кандидатуру на виборах столичного мера, ніби нічого не сталося. Боюся, ще однієї каденції Омельченка на посаді міського голови Київ не переживе.

І по-друге: загальною думкою щодо української політики є те, що в нас замало публічної політики, характерної для демократичних держав, і забагато кулуарної політики, притаманної радше дворам монархів XVIII століття. А публічна політика відрізняється від придворно-кулуарної насамперед тим, що кожен крок будь-якого публічного політика мусить бути зрозумілим широким верствам суспільства. Якщо й не зрозумілим, то хоча б таким, щодо якого зведено до мінімуму небезпеку його хибного розуміння суспільством, тим більше за умов, коли гра очікується жорстка, й опоненти не прогавлять жодної нагоди втовкмачити суспільству оце от хибне розуміння. Сьогодні ж надто багато киян, що до того з симпатією ставилися до «Народної самооборони», відчувають розчарування й почуваються обдуреними.

А найприкрішим є те, що киян фактично поставили перед вибором без вибору: або Черновецький, або Омельченко, іншого бути не може. Мешканців столиці, які завжди голосували за демократію, які ще навесні далекого 1991 року проголосували проти Союзу, які ініціювали, підтримували, забезпечували та й, власне, здійснили Помаранчеву революцію, залишили перед необхідністю обирати собі керівника з-поміж двох антидемократичних, практично однакових політиків. Чи заслужили кияни на це?