”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Тимур Литовченко: Існує фантастика українська і фантастика в Україні

Олег АНДРОС, Київ on Вересень 12,2007

image

У квітні цього року автор вперше натрапив на оголошення, яке закликало усіх авторів, небайдужих до написання фантастики, приєднуватися до видання нового журналу – «Український фантастичний оглядач» (далі – УФО). Написавши за вказаною в оголошеннях (котрі розкидані в основному по приватних Лайвджорналах) адресою, автор виявив, що за цю нелегку справу взялися Радій Радутний та Богдан Литовченко, київські письменники-фантасти, а також ціла низка інших авторів, що належать до україномовної «фантастичної» тусівки.

Пан Литовченко, головний редактор УФО, люб’язно згодився розповісти про історію створення та філософію нового видання.

Як у вас виникла ідея журналу?

Ідея журналу просто природна, тому важко сказати, як саме вона виникла. У традиції фантастичної тусівки – і нашої, і західної – випускати так звані фензини. Це від англійської Fantastic magazine – фантастичний журнал. Письменники-фантасти, любителі, «пірати» – весь фантастичний конгломерат – мешкає у світі, який називається Фендом. Любителі фантастики називаються фенами (не фанами чи фанатами). Вони випускають фензини, тобто видання, котрі хто що може, власним коштом фінансує. Іноді з таких фензинів виростають журнали. У Кіровограді, наприклад, мешкає Олексій Карєпанов, який випускає журнал «Порог», котрий народився саме як фензин. Карєпанов випускає його зараз тиражем 1000 штук. Усім авторам він розсилає цей журнал за їхній кошт вже близько 15 років. У СРСР це були самвидавівські журнали, тиражем від 5 примірників, що друкувалися на машинці подібно до підпільних бойових листків дисидентів (5 закладок – максимум, який брала тоді машинка).

Ви брали в такому участь?

Я прийшов до Фендому наприкінці 1988 року, в перебудовні часи. Справжня фантастика в СРСР була в андеграунді (у тих самих братів Стругацьких не раз «зникала» бібліотека), не можна сказати, що у фантастів все було гаразд. Але коли я прийшов до Фендому, можна було вже на ксероксі без контролю силових органів відкатати будь-що. Коли СРСР зник, фензини ставали все більш доступними. Проблем з їх випуском не було. Інша річ, що зараз ми плануємо видавати саме український журнал. Але ця ідея завжди була – на рівні мрії. Там, де з’являється своя тусівка любителів фантастики – чи то російська, чи то українська – там завжди є мрія про журнал.

У період першого клубу «Зоряний шлях» – у 1989-1994 рр. – Андрій Кисельов (Київ) зарезервував для альманаха фантастики свій ICBN, зареєстрував його в Українській книжковій палаті. Альманах називався «Фен Світ». У Кисельова збереглися ці документи до цього часу.

Коли 2000 року започаткували клуб любителів фантастики «Чумацький Шлях», у ньому з’явився Андрій Кисельов з «живим» ICBN та запропонував випускати клубний альманах (неперіодичний). Зробили три «тверді» видання «Фен Світу». У першому була така собі «клубна солянка», 2 том видав Ігор Сокол зі своїми творами, 3 том видавали Андрій Левицький, Ірина Діденко і Веле Штидвелт (Віктор Шкідченко); видання 4 тому узяла на себе Олена Гриценко зі своїми казками, але разом з ними вона й зникла. 5 том не вийшов, 6 том Кисельов брав під свої твори, але також зірвалося. На перший «Фен Світ» ми навіть отримали розносну критику у «Книжник-ревью». Там справді було за що бити авторів. Усім хотілося бачити свої твори в надрукованому й зброшурованому вигляді, і це позначилося на якості текстів. Хлопці почитали відгуки та похнюпилися… Це сталося 2000 року. Планувалося видавати 2-4 томи на рік. При тому, що на перший том ледве скинулися. Потім видавати «Фен Світ» стало накладно. І все це була знов-таки клубна збірочка.

Коли в нас оформилася тусівка, звісно, мріяли про журнал, але всі розуміли, що в умовах сучасної України це нелегко.

Що підштовхнуло до створення журналу?

Закриття «Новой интересной газеты» у 2006 році (потім вона була відновлена). Але інтерв’ю та рецензії тоді вчасно так і не вийшли. Це було як камінчик, який зірвався з гори й покотився. «Чому ж ми будемо сподіватися на когось?», - подумали ми. Поки що ми вирішили, що видаватиметься журнал на безгонорарній, безоплатній основі. У нас є один з видавців у Львові, який буде сам, своїм коштом друкувати «УФО». Він займається реєстрацією, у нього вже є всі документи.

Чому реклама журналу так «підпільно» розповсюджується Інтернетом?

Все нормально, так і має бути. Зараз починаються робочі моменти. Видавець реєструє видання, у нас починається праця з текстами. Скажу відверто, що навряд чи ми потягнемо щомісячний вихід журналу. Викручувати руки видавцеві не слід. Він робить видання без гарантії, що кошти повернуться. Поки проект ще має стати комерційним. Ми не одразу зробимо конкуренцію іншим виданням. Видавець погодився видавати журнал раз на квартал, тому треба вибрати справді якісні твори. Не треба допускати повторення історії з «Фен Світом».

Треба вибрати твори, які можуть бути справді якісними. Якщо ти зсередини гориш бажанням писати далі, то після зауважень редактора ти як автор зціпиш зуби і станеш працювати далі. В одного фантаста це - «погрався й кинув», а в іншого це стає серйозним заняттям.

Нам прислали близько 24 оповідань. Я - головний редактор, моє слово буде останнім. Вичитуючи, я маю почути думку інших редакторів, не всі з яких, на жаль, поки що готові до жорсткого редакційного процесу.

Найкраще, звісно, коли думки пересікаються і доходять до компромісу.

Поки що ми готуємо презентаційне число журналу «УФО». Редколегія поки що сформована «начорно».

Скільки чоловік у редколегії?

Ми не дійшли точної цифри.

Ми намітили, що буде відділ критики, художніх творів, рецензій. Структура виокремилася, і треба підібрати людей, щоб вони відповідали з свої відділи. Потрібно, щоб існувала певна вертикаль. Іноді запроваджується черговий редактор по номеру (відповідальний за випуск). Але це станеться, коли почнеться реальний редпроцес. А так поки що треба «зліпити» перший номер.

 

Про перспективи української фантастики в Україні

 

Яке відношення має київський клуб любителів фантастики (http://klf_portal.livejournal.com) до журналу УФО?

Ми існуємо паралельно з ними, і навпаки.

Як утворилася така ситуація?

Ми вийшли з радянського фендома. Клуб любителів фантастики «Зоряний шлях» починався в епоху пізнього СРСР. До того було так зване ВТО – «Всесоюзное творческое обьединение». Я починав писати російською мовою, і ми пишалися тим, що наш перспективний ринок – усі країни соціалістичного табору. Зрештою, так воно і було. Мене надрукували (без мого відома) від Владивостока до Чехії і Болгарії. Коли я потрапив на «Чумацький шлях», я переконався, що мої оповідання розійшлися по фензинам на величезному просторі.

Але життя іде, ти як письменник дорослішаєш, і в один прекрасний день ти починаєш розуміти, що духи цієї землі не бажають з тобою розмовляти іноземною мовою. Для письменника-фантаста, який має справу з різними потойбічними силами – я не боюся цього казати – це особливо важливо, це вміння. Для детективіста та письменника, що пише на «побутові» теми, це важливо тому, що треба бути прив’язаним до об’єктивних реальностей тієї країни, про яку ти пишеш. Про фантаста існує така вульгарна думка, що він просто вигадує собі – що він вигадав, те він і напише. Нічого подібного. Він має спілкуватися з цією землею на якихось вищих планах. А з часом ти починаєш розуміти, що там відбуваються розмови зовсім іншою мовою. Виходить, що треба або кидати писати, або їхати в іншу країну, розмовляти з тими вищими силами на тій мові, або переходити на цю [українську] мову, іншого виходу немає. А перейшов на цю мову – в тебе вже інший ринок: в Росії – 150 мільйонів, в Україні – вже менше 50 мільйонів. Тобто втричі звужується ринок; по-друге, не зрівняти поліграфічні базу, дешевизну паперу та друку в Росії та дороговизну всього цього в нас. Це – ще важче видатися. З третього боку, існує промовистий прецедент. 2005 року в мене вийшли три книжки. На конкурсі «Єврокон-2006», що відбувався в Києві разом з «Порталом», відбувалося й засідання Міжнародної Асоціації фантастики. Мої видавці всі три мої книги подали на конкурс «Порталу». Але… 2006 року Асоціація вирішила не розглядати українську книжку взагалі. Без аргументації. Я сподвиг видавців звернутися з проханням роз’яснити таку ситуацію до київського журналу «Реальность фантастики», який займався конкурсом. Відповіді вони не отримали.

А цього року я туди не хочу нічого подавати. Того разу все відбулось у присутності іноземців, там були фантасти міжнародного рівня. Найкращими фантастами Європи тоді стали Г.Л.Олді, на виставці були позначені видавництва братів Капранових, «Зелений Пес», українські книги. Виходить, що письменники в нас найкращі, книги найкращі, а українську книгу просто не номінують.

Я це не можу нічим іншим це пояснити, як налаштованістю проти української книги. У мене вийшло 2006 року три книги – це прозвучало для організаторів як «ховайся!» Зазвичай формулювання «країну вирішили не розглядати» вживається, коли немає достойних претендентів.

«РФ» у відповідь на наш запит промовчали. Що там і як було насправді, я не знаю. Для себе в мене є таке пояснення.

Після «Порталу» через 1,5 місяців (в середині квітня 2006 р.) мені вручили премію «Коронація слова», і я дуже цим задоволений. Щоправда, за іншу книгу. Мене половина Літ.форуму (http://www.litforum.net.ua) вмовляла подати вдруге свій твір на цей конкурс. Я вирішив послати свій історичний роман. Я бачу, що до фантастики організатори конкурсу не дуже налаштовані. Я вирішив в романі графа Сен-Жермена подарувати Україні, зробити його українським козаком. Так я отримав диплом «Коронації слова» у 2006 р.

 

Яка різниця між вашим клубом та КЛФ?

Україномовних ми відносимо до української фантастики, а російськомовних – до фантастики в Україні. Як іще називати Дяченків, навіть перекладених українською, якщо в них все одно – російські прізвища, місце дії – явно не Україна, а якесь типове постсовкове місто. Для зрозумілості ми й робимо таке розрізнення. З «Реальности фантастики» [журнал, довкола якого гуртується київський Клуб любителів фантастики – О.А.] до нас якось прийшов головний редактор Іраклій Вахтангішвілі, просив тексти. 2 роки після цього диск з нашими текстами пролежав в «РФ», реакції жодної. Потім хтось пробовкнувся, що вони друкують тільки тих людей, котрі друкуються у видавництвах, які вони поважають. Виходить та сама історія, що з «Порталом». У мене єдиний висновок: вони нас не поважають.

 

Які заходи плануються у сфері популяризації української фантастики?

Існує ідея зробити театралізовані читання за участі найвідоміших українських фантастів – або в Театрі на Подолі, або на Замковій горі, або в іншому місці. Читання не раз переносилися у зв’язку з виборами та іншими обставинами. Поки що вони заплановані на початок жовтня в рамках фестивалю, присвяченому Булгакову. 6 жовтня буде відкрито пам’ятник Булгакову, отож після цього чекаймо на інші заходи.

 

Які акції плануються довкола УФО найближчим часом?

У суботу, 15 вересня 2007 року, у рамках Львівського ярмарку видавців в м. Львів відбудеться презентація журналу «Український Фантастичний Оглядач – УФО». По завершенні презентації львів'яни організовують перформанс «Фантастичні читання» (презентація молодих письменників-фантастів), а також традиційний ЛьвівКурКОН-2007.

 

***

 

Довідка НФ

Тимур Іванович Литовченко народився 04.01.1963 у Києві. Освіта – вища технічна (Київський політехнічний інститут, тепер – Національний технічний університет «КПІ», 1986).

Автор романів «Влада блискавки», «Воїни Пекла» (обидва – з О.Авраменко під спільним псевдонімом Андрій Давидов), «Аукціон душ», оповідань «Инопланетянин в метро», «Исповедь туриста», «Вымогатель» та ін.

Член Національної спілки письменників України (з 1997 р.), Національної спілки журналістів України (з 2002 р.).

Лауреат Міжнародного (російською мовою) літературного конкурсу Вадима Кисляка (1995, Воронеж, Росія – роман «Повість про чотири квітки»), призер І Всеукраїнського конкурсу гостросюжетного роману «Золотий бабай» (1999, Київ, Україна – роман «Двоє в чужому домі»), лауреат міжнародної україно-німецької літературної премії ім. Олеся Гончара (2000, Київ, Україна, новела «Дульцінея»), IV Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2006, Київ, Україна – роман «Помститися імператору»).

Член віртуального об’єднання письменників «Українська фантастика».

Джерела інформації: Artportal.org.ua,

http://tim-lit.kiev.ua/dyn/index.php?page=news&act=view.

Фото взяте з персонального сайту Тимура Литовченка

http://tim-lit.kiev.ua/

2620 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 3 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua