”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Пам’яті Віктора Лавренчука

image

7 жовтня Вікторові Лавренчуку мало виповнитися 30 років. Певно, в цей час він був би десь на широких просторах українського Сходу. Яворинки би привезли величезний торт для всієї батареї, хтось по телефону співав «Многая літа!», а побратими по зброї цього дня наблизили би перемогу українського війська. Але 8 грудня 2014 року старший навідник мінометної батареї 1-ї танкової бригади, член Прилуцької «Свободи» Віктор Лавренчук загинув у селі Піски під час шквального артилерійського обстрілу московських окупантів.

У пам'ять про нього воєнна прес-служба ВО «Свобода» підготувала збірку спогадів – у них Віктор завжди живий і завжди поруч. Це важливо - адже людей, що можуть стати взірцем для інших, на шляху зустрічається не так багато.

Біографія цього націоналіста має чимало особливих акцентів. Перші 3 роки життя хлопець із батьками та двома старшими братами не бачили України. Служив у Криму і його мало що відділяло від продовження військової кар'єри на флоті, але став мінометником у складі танкової бригади. Батько обіймав ідеологічну посаду в совєцькій армії – але дітей виховав націоналістами. Віктор першим рушив на фронт і відмовлявся його залишати навіть після поранення, навіть для відпустки. Його бойові будні – ніби рядки із пісні: «Мамо, у мене все добре – снідаю сонцем, п'ю росу…».

Віктор Лавренчук народився 7 жовтня 1986 року у родині військового Івана та бібліотекарки Катерини Лавренчуків, був наймолодшим із синів. Був жвавим, допитливим і привітним хлопцем. «Вітя пішов до школи, як йому ще не виповнилося 6 років. Дружина взяла його з собою на роботу й він попросив: «Мамо, відведи мене до класу, де такі самі дітки, як я». Вона відповіла, що в першому класі вчаться трохи старші. А він на них подивився і сказав: «Ні, вони такі ж. Я залишаюся в школі». Дружина мені похвалилася ввечері, що Вітя хоче вчитися. Чого ми маємо його зупиняти? Він провчився 11 років і ми ніколи не мали проблем із його навчанням – найгірша оцінка у нього була «4». Він був чи не найменшим у класі і вчився чи не найкраще за всіх. Як він випустився – вчитель праці бідкався, що не буде з ким їздити на олімпіади», – розповідає батько Віктора Іван Лавренчук.

Після школи Віктор закінчив бухгалтерські та водійські курси, здобув освіту газовика. У 2004-му пішов служити у Військово-морські сили України. Службу проходив у Севастополі та Євпаторії, отримав військовий фах корабельного артилериста. Можливо, пішов би слідами батька, що зробив військову кар'єру, та вже в той час у Криму лишали тільки місцевих, готуючи ґрунт для майбутнього вторгнення та колаборації.

Після служби й повернення відразу почав працювати. Мав золоті руки, робив ремонти у квартирах. Часто допомагав друзям та відмовлявся від грошей, хоча жив дуже скромно й мав годувати свою родину.

Друзі говорять про Вітю як про привітну, щиру людину, яка завжди прийде на допомогу. На його устах завжди була усмішка, а якщо бачив когось похмурим – підбадьорював фірмовим: «Вище носа!».

Віктор був ідейним націоналістом, у лави «Свободи» вступив 2012 року – слідом за сестрою Ларисою.

«Коли Вітя приєднався до «Свободи», йому стало легше жити, він зустрів однодумців. Мав патріотичний стрижень, що особливо проявилося, коли він приєднався до партії. Коли поїхав на Майдан, ми розуміли, що його спонукає обов'язок брати участь у змінах в державі. Сидіти склавши руки – це не його. Ніхто й не думав відмовляти ні його, ні Ларису. Коли були розстріли, він саме лежав удома хворий і дуже переживав, що він не там, де його місце», – розповідає батько.

У Чернігівській організації його знали всі, адже Вітя брав участь в усіх важливих акціях, працював як агітатор, був безвідмовним солдатом націоналістичного фронту.

«Вітіною старенькою машиною ми об'їздили, мабуть, півобласті. У 2012 дуже багато зробив для нашого результату на парламентських виборах. Не відмовляв у допомозі, навіть якщо був дуже зайнятий. Таких людей зустрічаєш за все життя одиниці. Якось поїхав із родиною з міста, а Вітя лишився у нас годувати собаку. Нам зручно – є на кого лишити тварину, Віті теж добре – не треба на роботу добиратися з села. Повернулися днів за 5 – а у нас на кухні вже плитка покладена. Вітя був такий, що йому гроші в руки не всунеш. Зі своїх не брав, хоча жив дуже скромно. Шкода, що з таких безвідмовних людей часто користуються і не відплачують тим самим.

Вітя мав не лише золоті руки, а й такий самий характер. «Хто по дрова?» Він із посмішкою: «Я!». «Хто в Чернігів на акцію?». Знову Вітя. Особисті справи він відсував на другий план і не відмовляв у допомозі. Однаково охоче їздив і на Яворину, і на Майдан. На Революції гідності з ротаціями пробув усі 3 місяці – разом із чернігівською сотнею жив у Палаці Свободи. Але не хизувався своєю участю, «селфі» там не робив – був там, бо відчував, що там потрібен. Про нього не почуєш поганого. Всі, хто був поруч із ним, отримували море світла», – згадує прилуцький свободівець Костянтин Лубенцов.

«Він мені запам'ятався, як і вся Прилука, що стала для мене святою і націоналістичною, після маршу на честь Миколи Міхновського. Віктор був молодим хлопцем із сором'язливою посмішкою і синіми очима – просто голлівудський красень. Підбив його на інтерв'ю про марш. Був гордий, що відкрив для себе ще одного свободівського спікера – прекрасного брата Лариси Лавренчук.

Ще раз він ввійшов у мою пам'ять під час нашого спільного перебування на ШеФесті в Моринцях улітку 2014-го. Ми разом спускалися у табір, що розташовувався в улоговині. З ним так класно було мовчати, поруч із ним можна просто бути самим собою. Це відчуття важко пояснити словами, але хотілося, щоби він був поруч. Це схоже на досконалу козацьку дружбу. У його хаті є книга «Прилуцький полк» Олександра Лазаревського. Вона показує шляхетність нашої території, вчить, що за відчуття українства можна померти. Я зрозумів, що після цієї книги Віктор не боявся загинути за Україну. Від цієї думки мені стало спокійно», – розмірковує дослідник історії Ростислав Мартинюк.

Після Майдану Віктор першим зі свободівців Чернігівщини пішов на війну.

«Ми з ним часто зідзвонювалися. Він геть не змінився. Про все говорив із посмішкою, не жалівся. Зайвого ніколи не казав. А востаннє бачилися, коли Вітя приїжджав у відпустку. Тоді вся наша команда, якою ми працювали на виборах, була при владі. Я був дуже радий його бачити. На Вітіних вустах – як завжди – сяяла посмішка», – згадує Костя Лубенцов.

Після вторгнення Росії Віктор став до лав Збройних Сил України уже 19 березня 2014 року. Наступного ж дня вирушив на збори на полігон в смт. Гончарівське, де проходив навчання.

«Тільки-но оголосили про першу хвилю мобілізації, зразу ж відправився до військкомату. Наступного дня відправився на навчання до Гончарівського. Думки «відкосити» я не мав. Мої батьки виховали мене людиною, яка повинна боронити свою родину та державу від загарбників», – розповідав Віктор в інтерв'ю, яке записали свободівці під час відпустки вояка.

Націоналіст рвався у зону бойових дій, однак 1 танкова бригада стояла на кордоні з РФ, де теж була небезпека – адже ворог накопичував там техніку. Опісля підрозділ було перебазовано в луганський аеропорт.

«Із самого початку я хотів воювати в зоні АТО, а не сидіти далеко від лінії вогню. Бо хочу бути корисним там, де це найнеобхідніше. Неодноразово писав рапорт з проханням перевести мене в зону бойових дій. Нарешті одним ранком нам дали кілька годин на збори, сказали, що наш батальйон передислоковують. Уже ввечері цього дня наш літак приземлився в аеропорту міста Луганськ. Саме цей літак згодом був збитий росіянами, коли бійці 25-ї десантної бригади летіли на підсилення наших позицій. Вічна пам'ять героям…».

Вітя завжди казав, що в нього все нормально. Хоча в луганському аеропорту вони і росу збирали, і дощову воду пили. Ми не знали, що його було поранено там. Лише коли приїхав у відпустку – побачили рубець на плечі. Сказав: «Пусте, це легке поранення…». У нього завжди все було добре», – згадує Іван Лавренчук.

А ось те саме – із вуст Віктора: «Спочатку до аеропорту можна було під'їхати, привести необхідне. Потім терористи взяли його в оточення. Взагалі ситуація була напруженою, щодня і щоночі відбувалися перестрілки. Особливо ситуація загострилася після «перемир'я», під час якого терористи завезли всю необхідну техніку з Російської Федерації. Нас почали обстрілювати не тільки з «градів», «ураганів», а й з іншої невідомої техніки: кожну ніч у небі спалахували зарева, після яких лунали вибухи, летіли уламки. Якось під ранок уламок від «граду» влучив мені в руку, зачепивши артерію. Я не відчув ніякого болю, тільки коли побачив багряну кров на сорочці зрозумів, що сталося. Мені відразу надали першу медичну допомогу, згодом витягли уламок та зашили рану. Деякий час я не міг виконувати свої функції навідника міномету, але від шпиталю відмовився».

Після того, як українські захисники залишили аеропорт, батарею Віктора було передислоковану в Сабівку, де обстріли «градами» не припинялися ні на день. 1 танкова лишалася на позиції, аж доки всі суміжні підрозділи не залишили плацдарм. За кілька днів після важкого переїзду – Дмитрівка, де стоянку 1 ОТБ випалили залпами «смерчів» із території РФ. Однак про участь першої танкової у війні у ЗМІ не було чути нічого – чомусь надавали перевагу окремим підрозділам. Звісно, для тих, хто щодня ризикував життям, така вибірковість була неприємною.

Війна виокремила у «Свободі» когорту воїнів і когорту волонтерів. Помічники вояків не раз бували на теренах Луганщини й Донбасу, де перебував Віктор. Та він майже завжди казав, що в нього все є. Лише після виходу з ЛАП попросив форму для підрозділу – адже їхня вся була пошматована, засмальцьована, вигоріла. Природна скромність, порядність і щедрість змушували думати, що є ті, кому харчі та речі є необхіднішими.

Після колосального напруження, якого щодня зазнавали захисники аеропорту, вояки отримали коротку відпустку. Вітя не сидів удома – встиг побувати і на партійній акції, і відвідати ШеФест.

«Він тоді приїхав усміхненою, відкритою й абсолютно щасливою людиною. І цю доброзичливу атмосферу він сіяв навколо. Пам'ятаю нашу зустріч з Вітею та його розрахунком під Щастям – у них в підрозділі були дуже теплі відносини, усі вони були радісними й усміхненими. Це дуже контрастує із загальним уявленням про вояків. З початком війни чоловіки запустили бороди, їхні обличчя набули суворості. А Вітя Лавренчук, як і Мирослав Мисла – це тип воїна, що виграватиме війну. Це усміхнені, охайні, поголені чоловіки, що зберігають людські емоції, щирість і доброту. Вітя не вдавав із себе великого героя. Хоча пройшов луганський аеропорт – і ця битва й операція з прориву були не менш героїчними, ніж оборона ДАП", – говорить заступник Голови ВО «Свобода» з воєнних питань, вояк РУВ Юрій Сиротюк.

Розповідь про антипафос Віктора підхоплює прилуцька свободівка Катерина Дротянко: «Під час відпустки я намагалася вмовити його виступити на міському заході. Розповісти про те, як він героїчно захищає нашу Батьківщину. Віктор відмовився, сказавши, що ніякий він не герой, а те, що він робить, є просто його обов'язком, що на Сході це не кіно, а жорстокі реалії, де калічаться та гинуть твої побратими, це не можна розповідати як казку. Це те, що не дає спокійно спати в ночі, що залишиться в тобі назавжди. Мабуть, таких справжніх, щирих і, можливо, навіть занадто скромних людей як Віктор я не зустрічала.

Якось запитала у Віктора, чи є у нього страх на війні, чого боїться найбільше. Зі слів Віті, страх був за життя побратимів та страх опинитися в полоні, тому завжди мав при собі гранату, щоб відірвати чеку, якщо опиниться у лапах ворога, боявся тільки, щоб жага до життя не завадила це зробити…».

Восени 2014-го підрозділ Лавренчука був передислокований у Донецьку область в район Волновахи. «Але й тут без зрад не обійшлося. Одного разу хтось «злив» інформацію, на який саме блокпост буде відправлений наш батальйон. І ці локації були жорстоко розстріляні. На них уже заздалегідь були наведені міномети. Честь і хвала нашому командирові, який вчасно зміг відвести нас та зберегти життя. Але пощастило не всім – доля деяких бійців і досі не відома».

Здавалося, що гарячі будні лишилися позаду. Батальйон відверто нудьгував, а Віктор рвався в бій. Наприкінці листопада 2014-го він приїхав у місячну відпустку додому. Однак перервав її вже за 3 дні, коли дізнався, що його батарею перекинули в район Пісків для прикриття захисників донецького аеропорту. Підрозділ був недоукомплектований. Тож Віктор, для якого справа стоїть на першому місці, вирушив у Піски. «Він дуже переживав, що 18-20 лютого не був на Майдані, коли там були бої, – лежав вдома хворий. Цього разу він не міг собі дозволити бути не там, де потрібно. Вітя встиг побачитися з сином, вдома лишилися плани на ремонт, а хлопці поспішали на фронт», – розповідає сестра Лариса.

«Ще 6 грудня мати вітала Вітю з Днем Збройних Сил України, казала, що хлопці – справжні герої. Він тільки відмахнувся: «Та які ми герої?». Проте свято таки було з ними – відзначали дитячим шампанським. На бойових позиціях вони не вживали алкоголь», – згадує Іван Лавренчук.

8 грудня під час посиленого артилерійського обстрілу ворожий снаряд потрапив у бойову позицію Вікторового розрахунку. Троє мінометників загинули, захищаючи підступи до Донецького аеропорту. Напередодні «перемир'я»…

Юрій Сиротюк: «Вітя навчив мене тому, що в спілкуванні із військовими неможна нічого переносити на завтра. Коли я був у Пісках у грудні 2014-го, ми домовилися зустрітися з ним. У той день я замотався, а надвечір почався сильний мінометний обстріл, і до Віті прорватися не було можливості. Наступного дня Вітя загинув. Тож не можна нічого відкладати, і переносити, треба приділяти воякам максимальну увагу, тому що війна має властивість дуже швидко забирати дуже дорогих людей.

Наступного разу ми пішли з хлопцями із «Карпатської Січі» попри обтикану розтяжками територію у Пісках. Викопали кущ калини і привезли його батькам Віті. Вони посадили її на могилі Віті – за старою українською традицією».

На фото: Таким він був…

http://svoboda.org.ua/news/articles/00110890/


2543 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 5 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua