”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Досвід Словаччини в консолідації постсоціалістичного суспільства

Ігор ТКАЧЕНКО, Київ on Січень 08,2017

image

 

Наприкінці 80-х років ХХ століття доля країн Центрально-Східної Європи, як і усіх їх партнерів по соціалістичному табору, радикально змінилася. В ході оксамитових революцій комуністичні авторитарні режими зазнали історичної поразки і відійшли у минуле, а в регіоні розпочалася узгоджена із «старою Європою» системна трансформація усіх суспільних інститутів, направлена на інтеграцію до Європейського Союзу, який динамічно розвивався і розширював свою територію.

Проводячи історичні паралелі, серед країн регіону істотно виділяється Словаччина, яка, як і Україна, протягом більшої частини своєї історії перебувала у складі інших держав. Словаччина і Україна мають багато спільних рис і спільних сторінок в історії. Колись частина українських і словацьких земель входили до складу однієї з держав Європи – Австро-Угорської імперії. Обидві країни до здобуття незалежності мали надзвичайно незначний досвід державного будівництва в першій половині ХХ століття. Спільним став і пошук обома країнами свого місця після здобуття незалежності на шляху посткомуністичної трансформації держави та суспільства. Відтак для України, яка безпосередньо межує зі Словаччиною, істотне значення має досвід цієї країни у здійсненні «західного» модернізаційного прориву.

Виникнення незалежної Словацької держави з 1 січня 1993 року внаслідок мирного «розлучення» у Чехословаччині ознаменувало собою не лише появу нової незалежної держави у на східному кордоні Західного світу. Для самих словаків це стало подією першорядного історичного значення – після століття тоталітарних експериментів (нацистських і комуністичних) вперше вони дістали змогу контролювати власну історію. Для словаків це було тим більш актуально, якщо зважити на те, що з Х століття майже на 1000 років країна перебувала під угорським пануванням, і лише у ХХ столітті отримала незалежність у складі Чехословаччини від Австро-Угорщини; лише після «празької весни» 1968 року Словаччина стала суб’єктом федерації Чехо-Словацької Соціалістичної Республіки.

На відміну від своїх сусідів по регіону – чехів, поляків та угорців – словаки не мали або мали зовсім незначний досвід державного будівництва. В кінці ХХ століття, після краху комуністичної доктрини, для країн, які належать до Вишеградської четвірки, мали повернути собі історію, яку вони тимчасово втратили – історію належності до західної цивілізації і відповідного вектору розвитку. Для Словаччини ключовим фактором руху в сторону західної ринкової демократії стали реформи, які проводилися в Чехословаччині у листопаді 1989 – кінці 1992 рр. 

Хоча Словаччина почала самостійне державне будівництво з 1993 року, за цей короткий в історичному розрізі час вона досягла величезних у порівнянні з Україною успіхів, адже стала членом ЄС та НАТО, що й досі є лише мрією для Української держави. Словацьку Республіку вважають одним із найуспішніших зразків інтеграції в євроатлантичні структури. Більше того, з колишніх країн соціалістичного табору лише Словаччина і Словенія увійшли до зони євро [12].

Такі серйозні успіхи у посткомуністичній трансформації суспільства, поєднаній з прискореною європейською інтеграцією, безпосереднє сусідство з Україною викликають підвищений інтерес дослідників до посткомуністичних країн в цілому і Словаччини зокрема. Серед українських авторів, до кола наукових інтересів яких входить словацька проблематика, відзначимо Є. Кіш [3], А. Ключковича [4], А. Кудряченка [6], С. Логінова[8], П. Черника [14] тощо, які розглядали процеси в Словаччині в контексті побудови нової системи міжнародних відносин у посткомуністичній Європі.

Проблемам демократичного транзиту у Центрально-Східній Європі в цілому і Словаччині зокрема присвячено також дисертаційні дослідження М.Лендьел [7], Н. Марадик [9], О. Стойко [13] тощо. Їх автори досліджують процеси суспільних перетворень і переходу від соціалізму до традиційної європейської суспільної парадигми, приділяючи багато уваги Словаччині і, особливо, процесу розпаду єдиної Чехословаччини, внаслідок чого вперше в історії постала незалежна словацька держава. Слід констатувати, що в цілому дослідниками напрацьовано ряд досліджень, які дають можливість визначити специфіку власне словацького досвіду державної консолідації у постсоціалістичну добу.   

Щодо конкретного словацького досвіду суспільної консолідації на шляху європейської інтеграції, дослідники сходяться на тому, що найвагомішим і найпродуктивнішим кроком на шляху державницького будівництва в Словацькій Республіці стало так зване «оксамитове розлучення» зі «старшим братом» словаків – чехами. Так, Н. Марадик стверджує, що «конституційне припинення чехословацького федеративного союзу, яке варто вважати специфічною цивілізованою центральноєвропейською моделлю, назвали «оксамитовим розлученням», позаяк так само, як і «оксамитова революція», воно носило мирний характер. Самостійні Чехія і Словаччина надалі не переймалися так багато проблемами врегулювання двосторонніх стосунків, як, наприклад, балканські чи пострадянські держави, а сконцентрувалися на прискоренні внутрішніх реформ і перетворень. Мирне, конституційно-договірне припинення чехословацької федерації в 1992 році відіграло важливу роль у прискоренні демократизаційних процесів, завершені перехідного періоду та перетворенні Чехії та Словаччини в стандартні європейські держави. Тобто як показує чехословацька практика, дезінтеграція може мати позитивні наслідки і навіть сприяти процесам демократизації» [9, С. 12].

Після колапсу комуністичного режиму в Чехословаччині в 1989 році Словаччина пройшла довгий і складний шлях переходу до розвинутої демократії. Принципові віхи на цьому шляху включали системні зміни в суспільстві колишньої Чехословаччини в період між 1990 і 1992 роками, постання незалежної словацької держави в січні 1993 року, боротьба проти демократичного правового режиму в країні популістськими і націоналістичними силами в 1994-1998 роках, подолання авторитарних тенденцій і деформацій, а також період швидких про-демократичних і про-ринкових реформ, запроваджених у 1998-2006 роках, які визначили європейський і євроатлантичний вибір Словаччини.

Враховуючи вступ країни до таких інституцій, як Організація економічного співробітництва і торгівлі (2000), Світової організації торгівлі (1995), Європейського Союзу (2004) та НАТО (2004) дають можливість розглядати Словаччину як країну консолідованої демократії і успішно функціонуючої ринкової економіки [1, С. 630]. Роль неурядових організацій, громадянського суспільства, доступу до публічної інформації в цьому процесі важко переоцінити – адже саме громадський сектор став одним із рушіїв суспільно-політичної трансформації і модернізації посткомуністичного суспільства Словаччини та запорукою успішності на шляху інтеграції до ЄС та НАТО, тією силою, яка розвернула словацьке суспільство в напрямку прискореної модернізації в період 1998-2006 років. 

Важливою віхою, яка визначила європейське майбутнє регіону Центрально-Східної Європи, став рубіж 80-90-х рр. ХХ ст. Внаслідок Оксамитової революції в Чехословаччині, як і в інших країнах Центрально-Східної Європи, були розроблені плани та програми ринкової трансформації, в основу якої було покладено шокову терапію, тобто роздержавлення і приватизація одночасно, подолання монополізму та одночасний розвиток конкуренції, лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності і т. д. [5, С. 229].

Словаччина, будучи частиною держави чехів і словаків до 1993 року, отримала ті ж самі стартові умови для реформ, як і її сусіди по регіону. Більше того, реформування влади, суспільства і держави, започатковані в Чехословаччині під проводом В. Гавела, мали важливе значення для незалежної Словацької держави, адже, не зважаючи на певні відмінності, європейський вектор був ключовим фактором, який визначив прискорену модернізацію і перехід від планового соціалізму до вільного ринку.

Разом з тим слід відмітити, що з початком старту реформ ще у Чехословаччині стали помітними відмінності у їх сприйнятті чехами та словаками. Чеські політичні кола, теоретики-економісти і державні діячі із самого початку обрали радикальний варіант ринкової реформи методами «шокової терапії». Цей сценарій з 1990 р. був впроваджений для Чехословаччини в цілому. Виступаючи у вересні 1990 р. у Вашингтоні, «батько-реформатор» В. Клаус так охарактеризував завдання розробленого під його керівництвом та затвердженого чехословацьким парламентом плану основних ринкових перетворень: повна відміна або масштабне зниження державних дотацій; високий ступінь лібералізації цін; лібералізація зовнішньої торгівлі; відкриття назовні досить закритої національної економіки; введення різних ступенів конвертованості національної грошової одиниці: роздержавлення і широка приватизація тощо [2, С. 13].

Таким чином, ще до розпаду Чехословаччини на дві держави, у 1990-1992 роках були проведені певні кроки, направлені на модернізацію економіки – відмінено централізоване регулювання більшості оптових і роздрібних цін, введено свободу приватного підприємництва, ліквідовано державну монополію зовнішньої торгівлі тощо. Успішності здійснених реформ сприяло й те, що на 1989 рік Чехословаччина  мала найбільшу серед постсоціалістичних країн пропорцію щодо експорту в країни Заходу і не потерпала від гіперінфляції чи боргової кризи, як її сусіди по регіону.

У Словаччині у 1990-1992 роках наростала популярність національно-популістських політичних силі і громадських рухів, представники яких були радикальними прихильниками словацької незалежності. Результати загальнодержавних і республіканських виборів 1992 р. підтвердили принципово різну соціально-економічну і політичну орієнтацію громадян Чехії і Словаччини. Чеські виборці віддали перевагу правій Громадянській демократичній партії В. Клауса – 29,73 % голосів, а словацькі – пронаціональному руху за демократичну Словаччину В. Мечіара – 37, 26 % голосів. За словами чеського історика І. Покорни, за такого стану речей важко було конституювати функціонуючий парламент і дієздатну владу. Тому переможці виборів у серії переговорів домовились про поділ федерації. 25 листопада 1992 р. Федеральні збори прийняли рішення про припинення існування Чехословаччини, а 16 грудня Чеська національна рада схвалила конституцію самостійної Чеської держави [2, С. 13].

Фактично процес «розлучення» Чехії і Словаччини тривав усього півроку і пройшов взірцево і цивілізовано так само, яке і Оксамитова революція, яка поклала кінець домінуванню комуністичної партії в обох країнах. Спалах націоналізму у середовищі словацької політичної еліти, певні розбіжності і протиріччя між чехами і словаками та небажання чеської сторони іти на поступки в питанні конфедерації призвели до розпаду Чехословаччини, який відбувся без жодних політичних ексцесів. Реакція населення обох країн на розпад федерації  була неоднозначною, однак і чеське, і словацьке суспільства проявили політичну терпимість [10, С. 117], для них поділ не став «головною геополітичною катастрофою ХХ століття».

З проголошенням незалежних Чеської і Словацької республік завершився і перший етап консолідації їх постсоціалістичних суспільств (листопад 1989 – кінець 1992 року). Для Словаччини він позначився як помітними соціально-економічними та суспільно-політичними зрушеннями, так і здобуттям власної держави. Мирне розлучення із Чехією, а також спільний старт постсоціалістичної трансформації, напрям на європейську інтеграцію, закладений одразу після Оксамитової революції, стали запорукою успішності незалежної Словаччини.

У період до 1998 року на трансформаційних процесах у Словаччині негативно позначилися політичні чинники. Попри те, що на словацьке суспільство було достатньо консолідоване і готове до проведення необхідних на шляху до ЄС реформ, перебування при владі схильного до авторитаризму В.Мечіара (1994-1998) досить негативно позначилося на перспективах Словацької держави. Йому вдалося підмінити децентралізацію деконцентрацією та використати адміністративно-територіальну реформу 1996 року для руйнування електоральної бази опозиції [13, С. 14]. І це могло мати непередбачувані наслідки для проведення реформ, адже відомо, що в середині 90-х років ХХ століття Словаччину називали «чорною дірою» Європи через авторитарний стиль управління президента В. Мечіара, який порівнювали за стилем з правлінням тодішнього українського президента Л. Кучми. Саме через намагання Мечіара контролювати все ЄС показав «червону» картку Словаччині, чого не було за всю історію розширення євроспільноти. За словами представника розташованого в Братиславі Інституту громадських проблем Григорія Месежнікова, у 1998 році у Європі та й самій Словаччині були сумніви щодо того, у якому напрямку буде рухатись країна[12].

Невідповідність кроків, запропонованих В. Мечіаром, потребам розвитку словацького суспільства, політична поведінка словацького уряду в середині 90-х років ХХ століття виявилися достатніми для того, щоб виключити Словаччину з процесу європейської і євроатлантичної інтеграції. Його головування в уряді упродовж 1994-1998 років, що вирізнялося частими порушеннями принципів демократії, доволі швидко спричинилося до втрати шансів на вступ до НАТО, а разом і до ЄС. Не допомогли і постійні декларації, що Словаччина, як і раніше, вважає пріоритетом досягнення свого членства у Північноатлантичному Альянсі. Внутрішня нестабільність і очевидне відхилення від демократичних принципів стали нездоланною перешкодою для здійснення євроатлантичної мрії у 1999 році, подібно до своїх сусідів по регіону.

Не зважаючи на серйозне буксування реформ, з формальної точки зору Словаччина впевнено просувалася в напрямку європейської інтеграції – встановлення чітких критеріїв членства для країн-кандидатів на членство в ЄС стало основою для подачі Словацькою Республікою (1995 р.) офіційної заяви з проханням прийняти її до складу об’єднання. Такі критерії в цілому відповідали тим реформам, які потрібно було проводити в країні, щоб здійснити перехід від планової до ринкової економіки і від однопартійної держави до демократичної системи [15, С. 319].

У такій ситуації громадський сектор став справжнім локомотивом словацького суспільства на шляху європейської інтеграції в посткомуністичну добу. Успіх Словацької держави в 2004 р., коли вона стала членом ЄС та НАТО, був би неможливим без активного втручання громадського сектору у визначення вектору розвитку країни.

І це було не дивно, зважаючи на те, що коаліція, яка стала владною у новонародженій державі, на чолі з В. Мечіаром, не сприйняла необхідності «шокових» ринкових реформ, які впроваджувалися в Чехії та інших країнах регіону.  Таким чином вийшло, що після здобуття незалежності Словаччина дещо загальмувала темпи реформ. Разом з тим, слід відмітити, що В. Мечіар позиціонував себе, а відтак і очолюваний ним рух за демократичну Словаччину, як прихильника послідовних, розрахованих на тривалий період ринкових реформ. Його особисте кредо: я за приватизацію, але послідовну, протягом кількох років, поки не визріють умови. У політичній сфері перший уряд незалежної Словаччини на чолі з ним визнав невиправданим прагнення застосовувати авторитарні методи керівництва, натомість вбачаючи перспективу у компетентності, політичному реалізмі та прагматизмі у державному управлінні [11].

Національно-популістський коаліційний уряд незалежної Словаччини у період після 1993 року зайняв відмінну від інших країн-членів Вишеграда позицію, за якої внутрішньо- й зовнішньополітичні процеси у Словаччині почали розвиватися за дещо відмінним, недемократичним сценарієм з орієнтацією на нейтралітет і Схід. Словаччина, на відміну від своїх Вишеградських сусідів, декларувала свою зовнішньополітичну спрямованість тільки вербально, внаслідок чого виявилася у тимчасовій ізоляції. На Мадридському саміті НАТО (1997 р.) Словаччину не було запрошено до вступу в Альянс, водночас, як Польща, Чехія та Угорщина отримали пропозицію стати повноправними членами Північно-Атлантичного блоку з 1999 року [16, С. 90].

Не зважаючи на серйозне буксування реформ, з формальної точки зору Словаччина впевнено просувалася в напрямку європейської інтеграції – встановлення чітких критеріїв членства для країн-кандидатів на членство в ЄС стало основою для подачі Словацькою Республікою (1995 р.) офіційної заяви з проханням прийняти її до складу об’єднання. Такі критерії в цілому відповідали тим реформам, які потрібно було проводити в країні, щоб здійснити перехід від планової до ринкової економіки і від однопартійної держави до демократичної системи, незалежно від того, буде це відбуватися разом з ЄС чи без нього [15, С. 319].

Прихід до влади у 1998 році політичних партій правого спрямування і обрання у травні 199 року президентом Словаччини кандидата від правих сил Р.Шустера, який переміг у другому турі символа минулої епохи В. Мечіара, створили сприятливі соціально-економічні й політичні умови для прискореної модернізації, направленої на інтеграцію у світ Заходу. Не зважаючи на непрості взаємини правоцентристських партій, які сформували урядову коаліцію після парламентських виборів, протягом 1998-2002 років у площині практичної політики, особливо у сфері здійснення реформ, ці партії зуміли зберегти достатній рівень згуртованості, необхідний для реалізації урядової програми, в основі якої лежали ліберальні підходи до економічного розвитку. Ряд системних перетворень, здійснених урядом М. Дзурінди, сприяли стабілізації внутрішньополітичного розвитку, а також швидко усунули демократичні дефіцити, успадковані від уряду В. Мечіара [4].

         Значною підтримкою модернізаційних зрушень в Словаччині стала підтримка її європрагнень сусідами по Вишеградському блоку. Вибори, які проводилися у кожній з цих країн у 1997-1998 роках, стали переломними для співпраці Словаччини з Чехією, Угорщиною та Польщею. Певною мірою ці країни стали для Словаччини прикладом для наслідування у здійсненні реформ. Пріоритетним завданням Словаччини стало відродження підірваної довіри Заходу, а також зменшення відставання у процесах євроінтеграції.

Остерігаючись виникнення подальшого розмежування між претендентами на приєднання до ЄС і можливого порушення регіональної стабільності, країни Вишеградської групи на саміті, що відбувся 14 травня 1999 року в Братиславі, звернулися до ЄС з пропозицією розпочати якомога швидші переговори зі Словаччиною. Вже 11 грудня за результатами гельсінського саміту ЄС Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина набули статусу кандидатів на вступ до Європейського Союзу.

         Результатом спільних зусиль стало одночасне запрошення всіх країн-учасниць Вишеградського об’єднання на саміті ЄС у Копенгагені у грудні 2002 року до вступу до ЄС і запрошення Словаччини до вступу до НАТО на празькому саміті Північноатлантичного альянсу у листопаді 2002 року. А вже трохи згодом, у 2004 році, процес модернізації у Словаччині та інших країнах Вишеграду ознаменувався принциповими віхами – 24 березня 29004 року Словаччина набула повноправного членства у НАТО, а менш ніж за два місяці, 1 травня 2004 року, усі чотири країни Вишеградської групи вступили до лав Європейського Союзу [16, С. 93]. 

         Запорукою успіху Словаччини у здійсненні постсоціалістичної трансформації, направленої на вступ до ЄС та НАТО, стала впевненість у тому, що словаків в кінці кінців приймуть до складу цих організацій. Відтак реформи, які здійснювалися в країні, мали цілком прогнозований результат – європейське майбутнє. Через це країні вдалося провести ряд реформ – адміністративну, судову, пенсійну тощо, зменшити податки з 42 % до 19 %, здійснити реформу системи охорони здоров’я, ухвалити поправки до конституції, а також новий кримінальний кодекс. Ефективно проведена реформа житлово-комунального господарства також сприяла тому, що Словаччина успішно «європеїзувалася» і перейшла із групи бідних європейських країн до числа середньо розвинутих.  

Успіх Словаччини на шляху постсоціалістичної модернізації є більш показовим, ніж у випадку з її безпосередніми сусідами по регіону. Не маючи істотних державницьких традицій, перебуваючи на правах «молодшого брата» у федерації чехів та словаків, з 1993 року країні вдалося досягти вагомих результатів. Те, що громадянське суспільство було згуртованим навколо спільної європейської ідеї, дало Словаччині шанс на повернення у європейський  простір. Членство у ЄС та НАТО могло не відбутися, якби не та консолідація і згуртованість, які продемонструвало словацьке суспільство.

Підсумовуючи, зазначимо, що успіх системної трансформації Словаччини був відтак обумовлений такими факторами: по-перше, мирне розлучення із чехами, відсутність претензій між колишніми партнерами по чехословацькій державі, підготувало необхідні передумови для проведення системних реформ, на які не впливали ті чи інші політичні сили. Як чехи, так і словаки, ліквідовуючи спільну державу, розуміли, що обом державам так чи інакше доведеться жити разом, але уже в межах спільної Європи. По-друге, консолідації суспільства сприяло те, що у Словаччині переважна більшість населення були власне словаками, що обумовило відсутність (за виключенням певних непорозумінь у відносинах із угорською меншиною) етнічних конфліктів чи конфліктів, інспірованих ззовні на такому примітивному ґрунті, як мовне питання чи релігія. По-третє, Словаччина мала дійсно консолідоване громадянське суспільство, яке не дозволило уряду Мечіара у 90-х рр. ХХ ст. зійти зі шляху європейської і євроатлантичної інтеграції. І, що можливо і найголовніше, серйозною перевагою Словаччини і її сусідів по Вишеграду (на відміну від сучасної України), стало те, що вони знали, що будуть врешті-решт включені до складу об’єднаної Європи. А, отже, реформи і модернізація від соціалізму до ринкової економіки були підкріплені впевненістю у тому, що ЄС не залишить їх наодинці зі своїми проблемами. В таких умовах успіх словацького суспільства був закономірним, а зростання добробуту було цілком адекватною реакцією на позитивні зміни, що відбувалися в країні завдяки зусиллям її громадян.

Список джерел та літератури:

1. Nations in Transit 2007: Democratization from Central Europe to Eurasia. - New York: Freedom House, 2007. – 777 p.

2 (11). Вовканич І.І., Свєженцева О.І. Особливості постсоціалістичної трансформації в Чеській Республіці в 90-х рр. ХХ ст. // Слов’янський вісник. – 2011. – Вип. 11. – С. 12-16.

3.   Кіш Є. Центральна Європа в сучасній системі єврорегіональної інтеграції / Є. Кіш. – Ужгород: Ліра, 2008. – 440 с.

4. Ключкович А. Особливості розвитку партійної системи Словаччини в контексті суспільно-політичних трансформацій кінця ХХ – початку ХХІ ст. // Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvuu/PSF/2009_11/Klyuchkovych.pdf

5. Копійка В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна / B. Копійка. – К.: Юридична думка, 2005. – 448 с.

6. Кудряченко А. Україна і Вишеградська четвірка: стан та перспективи співпраці / А.І. Кудряченко // Україна та Вишеградська четвірка: на шляху до взаємовигідних відносин. – Братислава, 2010. – С. 37-53.

7. Лендьел М. Функціонування місцевої демократії у постсоціалістичних суспільствах Центральної і Східної Європи: Автореф. дис. докт. політичних наук. – Л., 2011. – 39 с.

8. Логінов Я. Україна-Словаччина: довгий шлях від байдужості до партнерства [Електронний ресурс] / Я. Логінов // «Дзеркало тижня. Україна». – №10. – 19 березня 2011 – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/archives/818

9. Марадик Н. Перехід до демократії в Чеській Республіці: Автореф. дис. канд. політ. наук. – 22 с.

10. Мелещенко Т.В. Мирне розділення Чехословацької Федеративної Республіки та позиція Гавела у цьому процесі // «Гілея: науковий вісник»: Збірник наукових праць. – К., 2010. – Вип. 33. – С. 114-120.

11. Рудич Ф. Політичні лідери і стратегії реформ у країнах Центральної і Східної ЄВропи // Політичний менеджмент. – 2007, № 2. – С. 33-34.

12. Сірук М. Як у Словаччині подолали «кучмізм»: уроки для України [Електронний ресурс] / М. Сірук // Газета «День». – Режим доступу: www.day.kiev.ua/uk/print/332587 (11.03.2010).  – Загол. з екрану.

13. Стойко О. Особливості реформування політико-владних відносин у перехідних суспільствах (на прикладі країн Вишеградської групи): Автореф. дис.. канд. політ. наук. – К., 2006. – 19 с.

14. Черник П. Україна в геополітичних концепціях Чехії та Словаччини ХХ ст. / П. Черник. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2009. – Вип. 21. – С. 172-179.

15. Янчук Л. Європейська інтеграція Словацької Республіки (1993-2004 рр.) // Режим доступу: http://histans.com/JournALL/green/11/31.pdf

16. Янчук Л. Роль «Вишеградської солідарності» у зовнішньополітичній діяльності Словацької Республіки (1989-2004 рр.)  Режим доступу:  http://histans.com/JournALL/mo/mo_2010_19/11.pdf

 


1357 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 4.88Rating: 4.88Rating: 4.88Rating: 4.88Rating: 4.88 (всього 34 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua