”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Торгівля чи війна

Валерій ШВЕЦЬ, Одеса on Квітень 03,2017

image

Сунь-дзи сказав: «Війна – справа надзвичайної ваги для держави, справа, що визначає життя і смерть…».

Жодна війна неможлива без підтримки народу. Першою необхідною умовою переможної війни є, за висловом знаменитого військового китайського стратега Сунь-дзи, шлях Дао (Мистецтво війни).  «Шлях Дао – це те, що дає людям і владі можливість діяти як одне ціле. Слідування шляхом Дао дає державі можливість посилати людей на смерть або дозволяти їм жити, і вони сприймають це без жодних сумнівів». Цим шляхом у російсько-українській війні не слідує жодна з сторін.

Російський президент намагається приховати від світової громадськості і, у тому числі від власного народу, сам факт цієї війни. Український президент також робить вигляд, що війни з Московією немає, а є антитерористична операція з анонімними терористами. Проте рівень довіри до російського президента зашкалює. Якщо завтра російський президент оголосить нам війну, то Московію накриє дев’ятий вал патріотичного угару. Щодо нашого президента, то я боюсь навіть назвати відповідні оцінки його рейтингу. Але ж для того, щоб очолити рішучий спротив агресору, потрібно мати високий авторитет. Чому так сталось?

Російський президент відразу підкинув у полум’я російського патріотизму вибухову речовину – Крим. Український же президент поки що нічим не підживив український патріотизм. Швидше навпаки. Деякі його кроки просто деморалізують українських патріотів. До того ж він ніяк не може обрати між бізнесом і війною. Невизнання окупованої території окупованою, торгівля з окупованою територією, торгівля з ворогом, який і досі є нашим головним торгівельним партнером. Причому у торгівлі з ворогом спостерігається подальше зростання перевищення імпорту з Московії над нашим експортом до неї. Московія і тут заробляє на нас.

Чому торгівля з ворогом така приваблива для наших олігархів? Тому, що обидві сторони є ментально, а часто і етнічно близькими. Вони розуміють один одного з півслова. Їм ні про що не потрібно спеціально домовлятись. І предмети їх торгівельного обміну часто мають цінність лише для них самих і не є конкурентноздатними на світовому ринку. Загалом виграти цю війну бажає лише національно орієнтована частина українського суспільства. Більшість нашого компрадорського олігархату – поза нею. Єдине, чого вони бажають – це заробити на війні. Можливо вони навіть не проти її програти на вигідних для себе умовах. Згадайте нещодавню статтю нашого олігарха-Пінчука в одній з американських газет про умови відмови України від претензій на Крим. Привертає увагу і те, що Московія безцеремонно привласнює собі майно української держави і українських бізнесових структур на окупованих територіях. Натомість російські державні установи і бізнес структури діють на українській землі без найменших перешкод і без жодного остраху, наче війни немає.  

Чому очільники держави не бажають визнати окуповані території на сході України окупованими? Тому, що наступним кроком мало б бути припинення всяких економічних стосунків з тими територіями. А це кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Це також наближення кінця самої війни через нездатність ворога утримувати необхідну для війни інфраструктуру на окупованих територіях.

Чому наші очільники бояться розриву дипломатичних стосунків з країною агресором? Тому, що наступним кроком має бути припинення всяких економічних стосунків з країною агресором. А це знову ж таки кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Торгівля з нинішньою Московією вкрай шкідлива для майбутнього України. Це консервація економічного олігархічного феодалізму в сучасній Україні. Торгівля з агресором підсилює п’яту колону всередині країни і зменшує волю до перемоги.

Чи так вже нам потрібна торгівля з ворогом? Ми вже більше року не купуємо там га, і країна від цього лише виграла. Нарешті припинено газовий шантаж. Нагадаю, що саме газовий шантаж примусив Україну продовжити термін перебування російських військ на військово-морській базі в Севастополі (Харківські угоди). Саме ці війська згодом і стали ударною силою для захоплення Криму.

Інший приклад. Для того, щоб не залежати від імпорту російського вугілля, бо нарощування виробництва власного вимагає, бачите, певних зусиль, закупівельні ціни на вугілля були підвищені до рівня світових з відповідним підвищенням комунальних сплат населення (схема Амстердам плюс). За світовими цінами вугілля можна було б купувати будь-де. Але замість цього продовжили купувати його на окупованих територіях. Після ж блокади цієї торгівлі нашими патріотами, це ж вугілля почали вже завозити через російський кордон. Ці «хлопці» точно не вбачають у Московії ворога, не їхні діти гинуть на фронті.

 У наших економічних втратах на Донбасі слід вбачати позитив. Метал Донбасу, що є основою нашого нинішнього експорту, є не благом для України, а її прокляттям. Це те, що пов’язує сучасну Україну з радянським минулим. Все життя України і українців підпорядковане обслуговуванню цього експорту. В Україні раніше існувало два основних джерела шаленого незаконного збагачення олігархів – це закупівля в Московії газу, тобто імпорт, і продаж металу, тобто експорт. Ви звернули увагу, що як тільки ми відмовилися від безпосередньої закупівлі газу в Московії, обсяги його закупівлі різко впали і вперше за багато років почав зростати власний видобуток газу. Наприкінці кожного року країну вже не трясе лихоманка з приводу ціни на газ на наступний рік. Газу в країні вистачає, і він має нижчу закупівельну ціну (більше, ніж удвічі). Цікаво, чому ж тоді зменшились обсяги його імпорту?

У висліді експорт металу вийшов на перше місце за економічною привабливістю для олігархів. Чому? Моя відповідь така: все, що стосується експорту – це поза зоною контролю нашої держави. Для того й існують офшори, щоб можна було вивести з-під контролю держави реальний прибуток від експорту. Наші олігархи сплачують податки з прибутку не з того, який є насправді, а з того, який вони згодні показати нашим податковим структурам. Щоправда, і в цих умовах олігархам нелегко отримати прибуток. Обладнання металургійних заводів зношене відсотків на 70 – 80. Ефективно оновлювати його вони не вміють і не бажають. Технології не відповідають сучасним вимогам. Усе це негативно відбивається на собівартості металу. Єдиний резерв, який все ще не вичерпаний – це низька оплата праці робітників і службовців металургійних заводів і всього ланцюга підприємств, що обслуговують цей сектор, у тому числі вугільних шахт. Найефективніший спосіб контролю платні найманих працівників – це контроль курсу долара щодо гривні. Виручка експортерів визначається в доларах, і вона майже незмінна. Достатньо знизити курс гривні щодо долара і в таку ж кількість разів зменшуються видатки олігархів на оплату праці найманих працівників. А якщо курс гривні обвалити втричі, як це було зроблено нещодавно, що буде з прибутками від експорту? Очевидно, вони мають різко зрости. Так воно і відбулось насправді.

Я берусь стверджувати, що у нас у країні курс гривні щодо долара визначається позаринковими механізмами і не на користь гривні. Олігархи-експортери кровно зацікавлені в штучному заниженні курсу нашої національної валюти. Однак це не призводить до зростання прибутків держави, а лише до зростання прибутків експортерів, які вони ховають за межами країни. Що курс гривні штучно занижений щодо долара і всіх існуючих іноземних валют, видно хоча б з того факту, що в будь-якій країні вигідніше, ніж в Україні, виконувати навіть найпростішу роботу. Країна може бути багатшою за Україну, може бути біднішою, але і в першій, і в другій у рази вигідніше підмітати вулицю, ніж в Україні. Безпрецедентно занижений курс гривні щодо долара, що ніяк не відповідає реальній купівельній спроможності гривні, ураганом вимітає за кордони України працездатне населення. Тому, за деяким оцінками, близько 6 мільйонів українців змушені заробляти за кордоном, виконуючи здебільше найнепрестижнішу роботу.

Катастрофічне зменшення населення України зумовлене, в першу чергу, штучно створеним відтоком найактивнішого і наймолодшого за віком населення за кордони країни. Значною мірою зменшення народжуваності – це один з наслідків відтоку за кордон саме цих людей. Щоб приховати від українців, що все ще залишаються в Україні, катастрофічний демографічний стан України, олігархічна влада в порушення закону просто перестала проводити переписи населення. Україна без українців, як це для декого привабливо. Чим менше людей, тим простіше відібрати у залишків українського народу без війни найдорожчий його скарб – українську землю. Для цього побільше активних людей слід випхати за кордон, причому останні думатимуть, що виїжджають добровільно. Старші люди по селам вимруть самі. Ось тоді можна буде вволю  поласуватись українською землицею.

Що робити з окупованою частиною Донбасу? Що робити з її промисловістю? Як ставитися до її населення? Один з варіантів відповіді можна легко знайти в інтернеті, і приписують його класику української радянської літератури Олесю Гончару. Нібито він у своєму нотатнику в червні 1993 року зробив запис, який цензор, коли виходив друком тритомник щоденника, без відома автора вилучив: «Донбас – це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу – й ту зацькували... Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім`ю... А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж». 

Чесно кажучи, я не вірю, що ці рядки належать Гончару. Але навіть якщо це й так, то я категорично з ним незгодний. Віддати Донбас – це поразка. Нації цементуються перемогами, а не поразками. Віддати Донбас – це зробити полем битви з Московією Одещину або Харківщину. Це перенести лінію фронту ближче до Києва. Метою Московії – цієї сучасної недоімперії – є Бахчисарай, Київ, Стамбул. Бахчисарай вона вже здобула, якщо ще і втримає, то цілком може вважати себе спадкоємницею Золотої Орди. Якщо здобуде Київ і втримає, то цілком зможе називати себе спадкоємицею Київської Русі і матиме право і надалі називатись Росією замість Московією. Якщо здобуде Стамбул і втримає, то матиме право вважати себе Третім Римом, а четвертому не бувати. В ланцюжку Бахчисарай, Київ, Стамбул – весь менталітет московита, вся його загадкова душа. Відвойовуючи Донбас, ми захищаємо Київ, робимо крок до повернення Бахчисараю і унеможливлюємо захоплення Стамбулу. Наша перемога – це кінець хворобливим маренням московитів.

Чи потрібна нам промисловість окупованої частини Донбасу? Ця промисловість – гирі на ногах України, це шанс на десятки років знову повернутись в лоно олігархічного, бездіяльного, паразитичного економічного феодалізму. Нехай анонімні терористи, для яких ми так і не придумали адекватного імені, поріжуть її на брухт. Щоправда, рахунок за це ми все одно маємо виставити повною мірою. На Український Донбас чекає нова індустріалізація на основі сучасних технологій з залученням європейського капіталу.

Тим людям на окупованих територіях, що чекають нашого повернення, ми забезпечимо привабливе майбутнє в процвітаючій українській державі. На тих, хто взяв проти нас зброю в руки, на кому кров українців, очікує суворий і справедливий український суд. Так, Донбас – це ракова пухлина. Для тих, кому є неприйнятним український світ, ми забезпечимо можливість виїзду на історичну батьківщину, повернення в русскій мір. Після нашої перемоги в Україні не має залишитись жодного смітника з назвою русскій мір. Але сучасна медицина здатна часто дуже ефективно лікувати рак. Війна з Московією на Донбасі – це радикальний, хірургічний, спосіб лікування страшного недугу. Але будь-яка терапія тоді ефективна, коли вона комплексна.

Оцінюючі співвідношення сил у російсько-українській війні, до нашої військової потуги слід додати безпрецедентну моральну і матеріальну підтримку провідних країн світу. Час працює на нас. У нас є й великі досягнення. Це, перш за все, наша армія. Це декомунізація країни як важливий крок до її дерусифікації. У боях з московитами народжується модерна українська нація, її нова еліта. Справжня еліта – це завжди витвір війни, а не дерибану пострадянської економіки. Головною ж нашою нагальною внутрішньою задачею є перехід від економічного олігархічного феодалізму до сучасного демократичного суспільства європейського зразка. А далі модернізація економіки і розквіт української культури і науки як її найважливішої складової.

Але все це неможливе без повернення довіри до влади. Відмінність між українцями і московитами полягає ще й у тому, що московити люблять свого президента всупереч порушення ним моральних засад цивілізованого суспільства. Умовою ж довіри українського народу до свого президента може бути лише дотримання президентом у стосунках з власним народом високих принципів моралі, вироблених людством за тисячоліття своєї історії.

Доктор фіз.-мат. наук, професор,

академік Академії наук-вищої школи України Валерій Швець


620 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 19 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua