”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Демографічна катастрофа як чинник глобальної воєнної загрози. Частина 1.

image

«Я прагнув підняти Францію проти кінця світу»

Ш. де Голль

ЄС: декларації та реалії

 Як відомо, наш європейський вибір став символом модернізації України, її здатності назавжди покінчити зі своїм минулим сателітним становищем щодо завжди імперської Росії. Мало не миттєве прийняття постійним членом Євросоюзу обіцяли практично всі члени команди Віктора Ющенка, в уряді якого було вперше започатковано посаду віце-прем’єра з питань євроінтеграції. З виступу студентів за підписання відкладеної Віктором Януковичем угоди про асоціацію з Європою фактично розпочався другий Майдан. Нарешті, запровадження безвізового режиму з ЄС стало мало не головним маркером успішності нашої зовнішньоекономічної політики. Уже не кажучи про те, що європейське походження української державності на противагу до російської «азійщини» завжди підкреслювали й продовжують підкреслювати ті, хто називає себе українських націоналістами.

Водночас ті ж поважні європейські речники постійно дають зрозуміти, що ані договір про асоціацію, ані безвізовий режим, за великим рахунком, не наближають нас до омріяного членства в «нашому спільному Європейському домі», підкреслюючи, що про «європейську Україну» в осяжній перспективі не може бути й мови. Але нам продовжують втовкмачувати, що «безвіз» – це величезний крок назустріч черговому в українські історії «світлому майбутньому», яке докорінно змінить наше життя на краще.

 Ось чому зараз як ніколи важливіше уважно й об’єктивно оцінити процеси, що сьогодні відбуваються в самій Європі на наших очах на тлі тих глобальних загальносвітових тенденцій, з якими доведеться мати справу країні уже найближчим часом. Загадаймо, що на початку його існування Євросоюзу пророчили мало не вихід на передові позиції у світовому економічному розвитку. Причому потіснити нинішніх економічних лідерів ЄС повинен був саме за рахунок створення задекларованого в усіх програмних документах об’єднаної Європи спільного європейського ринку, мовляв, в межах якого буде забезпечено транскордонну вільну циркуляцію капіталу, робочої сили і технологій, а також запровадження єдиної європейської валюти та максимально ефективну діяльність загальноєвропейських економічних і політичних інститутів. А це, своєю чергою, повинно було в короткі строки забезпечити не тільки високі темпи економічного розвитку, а й швидке досягнення однорідності в рівнях життя, у тому числі мешканців держав – нових членів Євросоюзу.

Однак сформульовані в знаменитому «Пакті стабільності та зростання» вимоги щодо уніфікованої економічної політики, згідно яких дефіцит бюджету країн ЄС не повинен перевищувати рівень трьох найбільш стабільних країн більше, ніж на 3%, а інфляції – на 1,5%, виявився цілковито нереальними. Показово, що його вимушені були порушити самі економічні європейські лідери Німеччина і Франція. Згідно ж цих драконівських правил, країна, що допустила надмірний дефіцит бюджету, в перший рік була зобов’язана заплатити штрафні санкції 0,2% свого ВВП і ще 0,1% ВВП за кожний відсоток дефіциту, що перевищує ліміт. На другий рік, у разі недотримання загальноєвропейських стандартів, вноситься додаткова сума (але не більше 0,5% ВВП). Внаслідок цього Франції загрожував штраф у 7,5 млрд євро, а Німеччині аж 10 млрд. Після цього подібні антиінфляційні вимоги були скасовані.

Факт залишається фактом, подібна дефляційна економічна стратегія більшою мірою є вигідною банківському капіталу і стримує реальний сектор, в якому, особливо за ситуації рецесії, контрольована помірна інфляційна політика стимулює конкурентоздатність національної продукції. (Я вже не кажу про знищення національної промисловості під виглядом формування загальноєвропейського ринку поділу праці у тій же Греції та в більшості країн Східної Європи).

При цьому темпи економічного розвитку об’єднаної Європи не тільки не досягли прогнозованих у середньому 6% на рік, що мали досягатися за рахунок кумулятивного ефекту від об’єднання ринків національних держав і запровадження спільної економічної політики на основі єдиної валюти, а й, фактично, відбулася економічна рецесія, з якої і досі не видно виходу (реально темпи рості ВВП не перевищували 3%, а в кризовому 2009 р. навіть падали до – 4,1%; до того ж в ЄС знижується показник ВВП на душу населення).

Отже, якщо взяти до уваги той факт, що сьогодні низка країн ЄС фактично перебувають у переддефолтному стані, можна констатувати, що валлерстайнівський поділ на ядро розвинених країн і периферію країн «недорозвинених» зберігається не тільки на загальносвітовому рівні, а й виник на рівні загальноєвропейському.

Крім того, самі європейські політики так чи інакше вже визнають, що політичні й економічні інститути ЄС за останній час виявили свою неефективність. Йдеться в першу чергу про оцінку діяльності Європарламенту, Єврокомісії, Європейської Ради Міністрів, що виявилися не здатними ефективно співпрацювати. Цьому стають на заваді недостатня, а подекуди й фіктивна колегіальність у процесі обрання цих «гілок влади», відсутність належного представництва в їх складі, брак професійних, моральних, авторитетних і наділених лідерськими якостями політиків, а також нерідко тіньовий характер прийняття важливих рішень, позаяк із-за куліс багато в чому бутафорських європейських політичних інститутів керують найманими політичними маріонетками представники паразитично-спекулятивного капіталу (що, наприклад, дозволяє В. Путіну здійснювати корупцію на європейському рівні).

У світлі провалу ідеї «чотирьох спільних просторів» (технологічного фінансового, культурного та вільної циркуляції робочої сили) стає зрозумілою і все більш консолідована позиція членів Вишеградської групи, які спочатку виступали проти минулорічних брюсельских емігрантських квот (згадаймо рішення Віктора Орбана про побудову стіни на кордоні з Сербією); потім одностайно засудили ідею узаконення моделі різношвидкісного розвитку західноєвропейських грандів і новоутвореної європейської периферії, до, якої, звичайно ж, входить і Східна Європа; і нарешті нещодавно, звинувативши центральне керівництво ЄС у повній нездатності виробити альтернативну нинішньому курсу антикризову стратегію, виступили зі спільною заявою про їхнє розуміння моделі докорінного реформування нинішнього ЄС. Отже, доводиться визнати, що далеко не випадково громадяни Британії на референдумі проголосували за вихід з Євросоюзу, і досить високою залишається небезпека масового виходу з європейського співтовариства низки інших країн, а то й його остаточного розпаду.

Демографія як індикатор фіктивної демократії

Утім, останнім часом у ЗМІ з’явилось багато матеріалів, в яких стверджується, що на рівні окремих розвинених країн, зокрема США та Китаю, а також ЄС, уже припинився економічний занепад і нарешті розпочався довгоочікуваний економічний підйом. Насправді для неупередженої оцінки стану нинішнього начебто оновленого Старого Світу, на мою думку, важливими є демографічні індикатори. Адже, з одного боку, саме ці показники можуть неупереджено й об’єктивно зафіксувати низку гранично тривожних явищ у структурі народонаселення Європи, а з іншого, – характеризують як проблеми з трудовими ресурсами, так і перспективи економічного розвитку європейських держав, що є локомотивами ЄС; більше того, вони є інтегративним показником не тільки стану економіки, а й духовної культури. А це дезактуалізує проблему додаткового залучення великої кількості гастарбайтерів. Звідсіля і начебто нагальна потреба у залученні додаткової робочої сили ззовні, щоб зберегти темпи економічного розвитку.

Але насправді все далеко не так просто. Майже п’ятнадцять років тому німецький дослідник Гуннар Хайнзон надрукував книгу під назвою «Сини і світове панування: роль терору в народженні і занепаді націй» (Heinsohn G. Söhne und Weltmacht: Terror im Aufstieg und Fall der Nationen). За розрахунками професора, який сьогодні викладає в університеті Бремена, Федеральній Академії політики і безпеки в Берліні, Оборонному коледжі НАТО в Римі, демографічна ситуація в Європі вже тоді набула характеру демографічної війни. Адже в регіонах, з яких найбільш активно емігрують до ЄС, на протилежність до Європи вкрай велика питома вага представників «бунтівного віку» (молодь 15-24 років). А саме в цьому віці, на думку автора, не дуже освічена і дуже релігійна людина не тільки максимально сприйнятлива до екстремістких форм ідеології (в даному випадку – радикального ісламізму), а й, водночас, має найбільші фізичні можливості реалізації ідей всесвітнього релігійного панування. Цьому не може не сприяти демографічний вибух в ісламському світі, коли з 1900 по 2000 рр. його населення виросло з 150 до 1200 млн чоловік , тобто на 800%!

Таким чином, проблема Європи далеко не вичерпується старінням власного населення. Йдеться про абсолютне викривлення моделі соціальної держави і чудернацьке трактування невід’ємних прав людини. Унаслідок цього, за розрахунками Хайнзона, зі 100 громадян Франції та Німеччини приблизно 70 двадцятилітніх французів та німців сьогодні повинні утримувати 30 емігрантів того ж віку які живуть на соціальну допомогу. Таких тільки в Німеччині, на думку Хайнзона, сьогодні 6 млн., і це за наявності в країні більше 2 млн. вільних робочих місць. При цьому 35% новонароджених у цій країні не є етнічними німцями, і саме цей контингент здійснює 90% тяжких злочинів.

Ще один вражаючий факт: шведське місто Мальме сьогодні перетворилось на розсадник злочинності: на 359 тис. населення тут уже проживає 150 тис. мусульман, а кількість сексуальних злочинів проти жінок і дітей за останні роки збільшилось на 1472%!!! [1]

 Я не сперечатимуся з приводу точності статистики, наведеної Хайнзоном. Зазначу лише, що з майже 18 млн емігрантів та жителів з емігрантським минулим у Німеччині майже 25% відсотків – вихідці з Азії й Африки (питома вага сімей з нащадками емігрантами складає 30%) [2].

І це в той час, коли за інформацією на 1 січня 2010 группа від 50 до 64 років складала в країна ЄС 19,1% населення, в 65–79 років — 12,7%,
80 років і більше — 4,7%. Отже питома вага громадян старше 50 років дорівнювала 36,5%. Тобто за загальної чисельності населення ЕС у 501 млн людей (2010) кількість осіб старше 50 років складає більше 180 млн. А кількість осіб старше 65 років (пенсіонерів) — більш як
87 млн человек (17,4%). Лідерами за кількістю людей непрацездатного віку є Німеччина й Італія – більше 20% (16,9 и 12,2 млн осіб відповідно). Водночас у Турции середній вік населения в 2010 г. дорівнював 28,8 років [3].

 Більше того, згідно з прогнозами у 2050 р. чисельність осіб з так званим еміграційним тлом саме у вікових групах від от 0 до 10 р. та молодь у віці 10 до 20 років у Бельгії, Німеччині, Великій Британії, Франції перевищуватиме 50% загальної чисельності населення в цих вікових групах! У цілому працездатне населення (від 15 до 64 років) у 2050 р. у Великій Європі скоротиться на 18%, а кількість людей віком більше 60 років збільшиться на 60% [4].

 Також, за Хайнзоном, не бажаючи годувати утриманців, які, до того ж, цього абсолютно не цінують, щороку з Німеччини в середньому від’їжджає на постійне місце проживання в англосаксонські країни, що перебувають поза зоною емігрантської навали – Канаду, Нову Зеландію, Австралію близько 150 тис. найбільш працьовитих і талановитих людей (52% молодих німців за соцопитуваннями потенційно готові емігрувати). Щорічно згадані заокеанські держави приймають з Європи більше мільйона людей. Саме цим, а також наростаючим емігрантським потоком обумовлено те, що сьогодні принцип вільного пересування робочої сили фактично реалізується у формі викачування трудових ресурсів зі Східної Європи, яке, своєю чергою, в цих країнах «компенсується» за рахунок трудової міграції з України і Росії. Як відомо, в Польщі нещодавно навіть прийнято відповідний закон про максимальне сприяння і спрощення режиму працевлаштування саме українців. І це неминуче остаточно знекровлює нашу державу, яка перебуває в стані не тільки економічної, а й демографічної катастрофи, яскравим індикатором якої є не тільки зменшення народжуваності, а й збільшення смертності у працездатному віці. Зокрема з 2014 р. українців стало менше майже на 3 млн. осіб [5]. І це не кажучи про багатомільйонну армію втікачів і тих, хто не народився через війну і стрімко прогресуючі злидні, а також народиться за межами країни і буде назавжди втрачений як її громадянин [6].

Водночас тільки за останні 25 років населення Африки подвоїлося і зараз складає більше 1 млрд, а у 2050 р. воно перевищить 2 млрд. Уже до 2040 р., за прогнозами демографів, половина населення Землі у віці до 25 років складатимуть африканці. Причому майже 70% африканського населення сьогодні голодує.

За потреби для відновлення робочої сили у 250 млн емігрантів, за опитуваннями інституту Гелапа, до Європи рвонуть до 950 млн переважно молоді. На думку Хайнзона, це неминуче призведе до жорстокого зіткнення ісламізованого афро-арабського світу в першу чергу з сучасною Європою, що проявлятиметься як у масовому тероризмі, так і тихій, користуючись новомодним терміном, гібридній окупації її території. У Франції мусульмани вже складають близько 10% населення, у Голландії — 6%, в Німеччині — 4%. Також очікується, що в США після 2050 р. біле, неіспаномовне населення перетвориться на меншість [7].

Крім того, за прогнозами німецького дослідника, який назвав Європу «континентом-лузером» і вже ставиться до цих процесів як до закономірної історичної необхідності, держави Західної Європи дослівно «зжеруть» населення країн Східної Європи, включаючи Росію і, звичайно ж, Україну, жахлива демографічна катастрофа в якій і масова втеча молоді в Східну Європу і Росію остаточно доб’є нас буквально за роки. (Чого, власне, і прагнуть захвалювані речниками МВФ як «младореформатори» нинішні творці новітнього українського геноциду, позаяк це дозволить їм уникнути кримінальної відповідальності за скоєне і набуте). Загалом же, на думку Хайнзона, поступово припинять існування близько 40 країн. До речі, і за оцінками ООН уже у 2025 р. населення південної Європи скоротиться на 8 млн осіб, а Європи Східної відповідно — на 17 млн [8]. Що, втім, лише на недовгий час продовжить агонію вже етнічно і національно знеособлених економічних важковаговиків у Західній Європі. Щодо України, то, здається, відлік вже пішов не на десятиліття, а на роки! [9]. Зокрема, він підкреслює, що першими жертвами стануть слов’янські, балтійські та балканські держави.

Причому цікаво, що радикальна зміна стратегії відновлення робочої сили в країнах ЄС хронологічно збігається із затвердженням в Європі неоліберальних цінностей. Хайнзон вважає, що з кінця 80-х рр. минулого століття і до 2000 р. до Німеччини в’їхали 13 млн іммігрантів, з яких більшість – саме некваліфіковані «робітники», певна кількість яких налаштована на сите байдикування. За збереження всіх описаних тенденцій у 2050 р. в ЄС, з великою ймовірністю, радикально-релігійних прибульців у декількох поколіннях уже буде більше, ніж корінного населення!

 Аналогічні процеси прогнозують і в США у зв’язку з латиноамериканською імміграцією, про що б’ють на сполох відомі американські автори. Зокрема С. Гантінгтон у книзі «Хто ми? Виклики американській національній ідентичності» (2004) та П. Б’юкенен у праці «На краю загибелі» (2006) буквально волають про те, що імміграція вже реально загрожує існуванню країни. Ці ж тези сьогодні фактично повторює новообраний президент США Д. Трамп. Крім латиноамериканських легальних та нелегальних іммігрантів у США вже проживає до 8 мільйонів мусульман, що складає більш 2,5% населення (а в Західній Європі, за деякими відомостями, їх уже до 25 мільйонів – не менше 6% населення). Якого ступеню трагічності сягла ситуація на кордоні США з Мексикою, можна побачити, передивившись зняту у 2015 р. стрічку американських кінематографістів «Земля картелів».

Також і в Японії, для якої міцна родина в конфуціанських традиціях була надважливим елементом модерної національної ідентичності, спостерігається не просто криза, а катастрофа не тільки родинних, а вже й статевих стосунків між нащадками тих, хто протягом двох століть «вписав» «країну сонця, що сходить» у магістральний тренд всесвітньо-історичного розвитку [10]. Причому не тільки зіставними з Заходом економічними досягненнями, а й здобутками національної культури: синхронно з періодом «економічного дива» декілька видатних японських письменників було удостоєно Нобелевської премії, в тому числі співця японського духу Ясунарі Кавабата, а творчість таких літераторів, як Акутагава Рюноске та Ісікава Такубоку, що творили на початку минулого століття, увійшла до золотого фонду світової літератури.

 І знов-таки вкрай показово, що одночасний початок економічного та демографічного занепаду Японії, якій, подібно до сьогоднішнього Китаю, ще кілька десятиліть тому передрікали статус світового економічного лідера, розпочався саме з переходом від стратегії національного корпоративного солідаризму, типологічно цілком зіставного з деголівським дирижизмом та ерхартівським ордолібералізмом, на катастрофічну тотальну неоліберальну стезю. До речі, проти цього історичного кульбіту відчайдушно боролися видатні японські духовні лідери. Згадаймо хоча б кіношедеври геніального режисера Акіро Куросави «Жити», «Погані сплять гарно», «Рай та Пекло» або спробу чергового кандидата на нобелівську премію з літератури Юкіо Місіми наприкінці 70-х підняти проти нового курсу національну гвардію, яка завершилася його демонстративним харакірі (показово, що у 2014 р. режисером Полом Шредером був знятий фільм «Місіма: життя в чотирьох главах»).

А ми, як мантру, все продовжуємо товкти про те, що пройшло ще мало часу, щоб наша свідомість доросла до ринку і демократії, і, мовляв, потрібно почекати, поки прийдуть нові «просунуті» покоління українців, «які зовсім не знали совка». Але «поки сонце зійде – роса очі виїсть»: ще 10-15 років таких «успішних реформ», і від України залишиться хіба що назва, а звільнені території заповнять якими-небудь китайцями або африканцями, які наполегливо і завзято за «пайку» працюватимуть на латифундіях неоплантаторів на колишній українській землі, яку з подачі МВФ найближчим часом за безцінь скуплять так звані нерезиденти.

Від фінансового імперіалізму до неоліберального тоталітаризму

Процеси, що привели нинішній світ до стану втрати розуміння, куди і як рухатися далі, розпочалися ще тоді, коли Дж. Гобсон та Р. Гільфердінг сформулювали поняття «фінансовий імперіалізм» [11]. Пізніше, в тому числі на постверсальській Німеччині, було відпрацьовано механізми пограбування країни через її кредитування начебто з метою подолання кризи, які успішно застосовуються МВФ і сьогодні [12]. Саме з цього приводу французький мислитель-гуманіст Е. Муньє в знаменитому «Маніфесті персоналізму» ще в 1936 р. писав: «Капіталізм перетворив гроші з простого засобу обміну в благо, здатне до самовідтворення, внаслідок чого багатство може виростати з простого обміну. Таким є джерело капіталістичного прибутку, який, власне кажучи, і утворює лихварський процент… Позаяк цей прибуток отримується без застосування власної праці, без послуги, що реально надається, або матеріального перетворення, вона може бути віднесена тільки на рахунок власної гри грошей або ж (а це вторинна форма лихварства) на рахунок праці іншої людини.

Отже, це справжній паразитизм, який… не знає жодних кордонів. Нині лихварство використовує різноманітні наукові досягнення, ігри, з метою рухати самі гроші, що є їх відособленою економічною функцією».

Уже після Другої світової війни в не менш знаменитій шведській промові класик екзистенціалізму лауреат нобелівської премії А. Камю дав блискучу економіко-філософську характеристику фінансово-лихварського ультралібералізму: «Вже, напевно, біля століття ми живемо в суспільстві, котре є навіть не суспільством грошей..., а радше суспільством абстрактних символів грошей. Торгашеське суспільство відрізняється тим, що речі тут зникають і замінюються знаками. Коли правлячий клас починає вираховувати свій статок уже не в арпанах землі і не в злитках золота, а в кількості цифр, яка відповідає кількості обмінних операцій, він уже не може обійтися без своєрідної містифікації в облаштуванні свого світу і свого життя... Не дивно, що це суспільство зробило своєю релігією мораль формальних принципів і без розбору пише слова «свобода» і «рівність» на своїх тюрмах і фінансових храмах... Найбільш оббрехана на сьогодні цінність – це, звичайно ж, свобода... Протягом ста років торгашеське суспільство користувалося свободою як своїм виключним привілеєм, розглядало її радше як право, ніж як обов’язок, і не соромилося за найменшої можливості ставити формальну свободу на службу цілком реальному гнобленню».

Причому наслідки подібної стратегічної установки на нееквівалентний перерозподіл світових ресурсів (включаючи людські та інтелектуальні) не забарилися. Це сталось попри маніловські прожекти лідерів країн «світосистемного ядра», з початку 60-х рр. минулого століття, витрачаючи від 1,5-3% свого ВПП різко наростити обсяги безкорисної технічної і гуманітарної допомоги, завдяки чому підвищити рівень освіти й охорони здоров’я і гарантувати енергетичну і продовольчу безпеку та за допомоги третьої «економічної хвилі» (Е. Тоффлер) і «хвиль демократії» (С. Гантінгтон) встановити кантівський «вічний мир» і створити рай на землі, що знаменуватиме «кінець історії» (Ф. Фукуяма). Але в реальності перепад у рівні життя між найбільш бідними та найбільш розвиненим країнами на початку 60-х ще вимірювався приблизним співвідношенням 1:60, невдовзі уже сягнув 1:100, і сьогодні статки 1% найбагатших людей вже перевищили статки 50% населення. За останніми даними, зовнішній і внутрішній борг країн, що розвиваються, сягнув 62 трлн долл. (на початку 80-х рр. – трохи більше 1 трлн долл). А у 2015 р. борг країн, що розвиваються, збільшився з 6,7% до неприпустимих 101,3% ВВП. Сукупний корпоративный борг 19 країн, що розвиваються, зріс більш, ніж на $1,9 трлн долл, сягнувши $25 трлн дол. [13].

 Фактично те, що називалось Третім світом, все більше перетворюється на світову резервацію, відстійник, яка від «цивілізованого» і водночас національно все більш безликого суспільства, «відстала назавжди». І за подібний стан світової периферії, за те, що замість хвилі демократії маємо демографічне цунамі, «велике переселення народів» доби постіндустріалізму, несе відповідальність той самий «цивілізований Захід», який оголосив, що бере на себе відповідальність за впорядкування світу.

Не забуваймо і про те, що саме неоліберальні расово-біологізаторські сентенції про «цивілізуючий» «тягар білої людини» і «виживання найсильнішого» викликають зворотну екстремістську релігійно-фундаменталістську та етноцентристську реакцію, породжуючи ісламську загрозу світового джихаду. Не випадково Талібан та Ісламська Держава виникли і розповсюдились після оголошення Дж. Бушем ісламу ідеологією світового тероризму та військових операцій в Іраку, Афганістані та Лівії, наслідком яких стала гуманітарна катастрофа в цих країнах і нинішня сирійська громадянська війна (сьогодні ці дії засуджують навіть такі апологети імперської Америки як З. Бжезинський та Дж. Сорос).

Саме внаслідок цієї політики подвійних стандартів сьогодні зубожіння бумерангом повертається до Старого і Нового світів неконтрольованим заселенням його території агресивними прибульцями, жахливим афганським і латиноамериканським наркотрафіком, безробіттям і втратою високої професійної кваліфікації представниками англосаксонського світу. Адже внаслідок створення квітучого життя за рахунок інших, зокрема власної деіндустралізації задля отримання надприбутків у регіонах з дешевою робочою силою, постійного життя в борг та грабіжницької політики Волл-стріту вже по відношенню до своїх клієнтів, рівень життя багатьох категорій американських громадян різко знизився, що підтвердив Д. Трамп у своєму недавньому зверненні до американського Конгресу. (Трохи менше півстоліття тому сукупні доходи 20% найбідніших у США були менше відповідного показника 20% найбагатших приблизно у 8 разів, а зараз ця різниця виросла щонайменше в 15 разів).

Фактично ущербність пануючого способу не скільки виробництва, скільки перерозподілу вимушені визнати представники великого бізнесу, які навіть на своїх офіційних форумах в Давосі вже декілька років поспіль ставлять питання про подальшу життєздатність капіталізму і Заходу взагалі. На мій погляд, саме об’єктивна потреба як мінімум радикального оновлення існуючого «американського способу життя» нещодавно дозволила обійняти президентську посаду і Д. Трампу.

Неухильне зростає й усвідомлення безперспективності курсу ЄС, який перебуває у фарватері глобального неоліберального тренду, в контексті розв’язання економічних і соціальних проблем Великої Європи. Тому зовсім не дивно, що кандидати з усього політичного спектру на посаду Президента Франції на недавніх виборах, оголосили себе позасистемними. Отже, на противагу до ситуації попередніх століть, яку гарно передає назва фундаментальної книги видатного французького політолога та соціолога Раймона Арона «Мир і війна між націями», стан після Другої світової війни можна оцінити як «гібридну війну на знищення націй», яка не обіцяє нічого гарного ані Заходу, ані Сходу, ані Півдню, ані Півночі.

Цивілізація – загибель культури

Як же це все могло статись?! Справа в тому, що приблизно наприкінці 50-х рр. минулого століття капіталізм фінансових наприбутків уже остаточно набув глобальних форм. І це за часом збіглося з остаточним становленням на Заході суспільства масового споживання. Сьогодні це споживацтво вже перетворилося на пандемію, що переконливо доводиться зокрема в книзі Дж. де Граафа, Д. Ванна та Т.Х. Нейлора «Affluenza. The all-consuming epidemic» (в російському перекладі вкрай виразно: «Потреблятство. Болезнь, угрожающая миру»). Воно нерозривно пов’язане зі стрімким зростанням масової психології конформізму, гедонізму, утилітаризму і, врешті-решт, аморалізму саме тих народів, завдяки «героїчному ентузіазму» (Дж. Бруно), «волі до життя» (Ф. Ніцше), «життєвому пориву» (А. Бергсон), «мужності жити» (П. Тілліх) яких протягом століть були здійснені досягнення науки й технології, виникли сучасні економічні і політичні інститути, сягнуло небаченого розквіту мистецтво і, врешті решт, було створено суспільний лад спочатку капіталістичного, а потім і фактично посткапіталістичного типу. Е. Фромм назвав це явище феноменом втечі від свободи, за якої людина прагне підмінити буття, воління – володінням, гранично комфортним за-до-воленням.

Споживацтво породжує утриманство та падіння трудової мотивації – знаменитої «протестантської етики»: вже в 1962 р. один з головних творців німецького «економічного дива» на основі моделі соціального ринкового господарства Л. Ерхарт, який своїм девізом обрав слова Бісмарка «віддай всього себе служінню своїй вітчизні!» у статті «Заощадливість і тверезість» з тривогою констатував, «що зростання з року в рік обсягу дотацій з держбюджету набуває загрозливих розмірів, що може підірвати ефективність всієї нашої кредитної політики».

У статті «Закликаю до ощадливості» він же писав про небезпечне прагнення уникати об’єктивного погляду на реальність, перебуваючи в наркотичному стані неперервного свята, «яке завжди з тобою»: «може, німецький народ мірою зростання свого добробуту стає все менш здатним сприймати, може, йому все менше хочеться дослухатися правди».

Нарешті в статті з красномовною назвою «Справжні вороги німецького народу» він звинувачував тих, хто культивує інфантильно-споживацькі настрої: «найгіршу послугу надають німецькому народові ті політичні діячі, які підтримують його в таких дешевих жаданнях і навіть збуджують жадібність так званими передвиборчими подарунками. …Вимоги до держави зростають мірою того, якою хиріє до повного відмирання почуття особистої відповідальності». Невдовзі саме ці «вороги німецького народу» під приводом зміни правлячої партійної коаліції і відправили в дострокову відставку з посади канцлера.

Важливо зазначити, що приблизно в цей же час Європа і, в першу чергу, саме сита Німеччина, вдалася до масового використання мігрантів як людей другого сорту. Тільки спочатку це були не турки й араби, а потім українці, а мільйони гастарбайтерів з числа переважно італійців, греків, югославів (дискримінаційний статус цих людей блискуче показано у фільмі видатного актора і режисера Ніно Манфреді «Хліб і шоколад»).

Аналогічні процеси в попередні часи характерні для цивілізацій на етапі їх занепаду, саме тому О. Шпенгер, якому належить лаконічна формула «Цивілізація – занепад культури», у своїй знаменитій книзі «Занепад західного світу» ще до Другої світової війни пророкував загибель Європи.

У зв’язку з цим варто згадати розмову А. Мальро – легендарного учасника Опору, видатного філософа-екзистенціаліста і письменника, міністра культури в уряді де Голля і особистого друга і соратника Президента П’ятої республіки – з самим Шарлем де Голлем» восени 1969 р., вже після його вимушеного відходу від влади. Тоді, незадовго до смерті обох цих синів Франції, де Голль з невимовною гіркотою говорив про те, що проблеми Франції полягають у тому, що французи відмовилися від деголлівської «системи участі» (корпоративної єдності праці і капіталу, що складає суть так званого дирижизму). Але все це лише прояв, наслідок втрати французами свого високого призначення. Творець французького «економічного дива» ставить страшний діагноз: «країна обрала рак», маючи на увазі те, що «у французів зовсім не залишилось національних гордощів. Вони нічого не хочуть робити для Франції», а значить «з величчю покінчено». Саме з цієї причини, а не через політичну кризу, він, де Голль, хто довгі роки уособлював Францію і кого досі несла потужна хвиля народної підтримки, достроково подав у відставку з посади голови держави. У зв’язку з цим А. Мальро згадує слова де Голля, коли у 1958 р. він прийшов до влади за кризи Четвертої республіки, що загрожувала перерости в громадянську війну: «Необхідно чітко собі уявляти: або французи хочуть будувати нову Францію, або в них опускаються руки. Будувати її без них я не буду».

Великий політик також передбачає, що невдовзі прийде час, коли французи потребуватимуть таких, як він і А. Мальро, щоб знову «ми врятували батьківщину». Це також є точним передбаченням у світлі нинішньої кризи західних еліт, а точніше, вже фактично панування антиеліт. Що ж до співвідношення етнічності і патріотизму, то, за цілком громадянським визначенням де Голля, «французи – це ті, хто не хоче, щоб Франція помирала». З цього приводу А. Мальро також підкреслює, що де Голль ніколи не був шовіністом, а завжди був справжнім патріотом, хоча цього часто не розуміли його сучасники. Це обумовлено їх протиставленням радикального інтернаціоналізму, пацифізму націоналізму, хоча насправді вони повинні були б протистояти сепаратитському екстремізму. Також де Голль констатує, що ООН, в якій політики трактують майбутнє як збереження існуючої прогнилої системи лихварського капіталізму, вже «перетворилась на чорну кішку, яку ніхто не наважується прогнати».

На думку французького Президента, в США після смерті Дж. Кеннеді тактичні плани все більше починають переважати над стратегічними, а СРСР (як і сьогоднішня Росія) взагалі прагне за будь-яку ціну законсервувати існуючий стан речей. І взагалі «весь світ уже одяг домашні капці» (а сьогодні ще й здебільшого живе у віртуальному світі замість реального). А тому Генерал пророкує шпенглерівський занепад Заходу, підкреслюючи: його сподівання на те, що об’єднана Європа після свого створення «піде проти Заходу», тобто в черговий раз продемонструє потенціал докорінного оновлення, виявились марними (сьогоднішній ЄС – яскраве підтвердження цьому).

Де Голль передбачив нинішню системну кризу і саме тому категорично виступав проти посилення системи європейського парламентаризму, на його справедливу думку, в принципі не здатного через свої системні вади долати важкі кризові стани. «Ми безумовно присутні при кінці Європи. Але чому парламентська демократія, ця розподільниця тютюнових кіосків, яка всюди агонізує, повинна відродити Європу? Це було б можливо лише за умови, що Франція знову стане Францією», – підкреслював де Голль.

Отже, про яку оновлену пост’європейську Європу може йтися, якщо на наших очах у регіонах Заходу і Сходу, які за Нового і Новітнього часів стали центрами всесвітньо-історичного розвитку, відбувається регрес воістину стадіального масштабу. Про реальну небезпеку такого модерного здичавіння ще в 60-ті роки минулого століття писали у своїх антиутопіях про західне неототалітарне суспільство, що перетвориться на своєріду «Мегамашину», Л. Мемфорд, Дж. Оруелл, Г. Маркузе, О. Хакслі. Причому важливо зазначити, що цей деградаційний процес неминуче супроводжується денаціоналізаціїєю та деетнізацією народів, що декілька століть перебували на передньому краї історії і жили за законами зараз вже напівзабутої протестантської етики, яку разом з моделлю нації-держави активно запозичувала решта світу.


Другу частину матеріалу дивіться тут.



1196 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 4.96Rating: 4.96Rating: 4.96Rating: 4.96Rating: 4.96 (всього 24 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua