”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Реалізація політики пам’яті в Чехії та Словаччині в постсоціалістичний час: історична спадщина, спільні засади, національні особливості

Ігор ТКАЧЕНКО, Київ on Жовтень 10,2017

image

У статті аналізуються аспекти реалізації політики історичної пам’яті в Чехії та Словаччині після повалення комуністичного режиму внаслідок Оксамитової революції. Показано, в який спосіб у країнах відбувалися суспільні зміни і подолання наслідків панування комуністів.

Ключові слова: історична пам'ять, Оксамитова революція 1989 року, постсоціалістична трансформація суспільства, суспільна свідомість, подолання наслідків тоталітаризму.

В останні десятиліття дослідження пам’яті як такої, суспільної і історичної пам’яті зокрема, стали надзвичайно популярними в науковому середовищі. Розпад тоталітарної «імперії зла» (СРСР), Югославії, об’єднання Німеччини і повалення комуністичних режимів у Східній і Центрально-Східній Європі актуалізували роль пам’яті як одного з ключових елементів трансформації політичної системи в країнах перехідного постсоціалістичного суспільства. Формування адекватної викликам часу політики історичної пам’яті є одним з головних завдань, що постали, у тому числі, перед країнами Центрально-Східної Європи.

Для України в умовах, що складаються внаслідок анексії Криму Російською Федерацією і інспірованого нею конфлікту на Донбасі у 2014 р., актуалізація досвіду своїх колишніх партнерів по соціалістичному табору стосовно подолання наслідків тоталітаризму є нагальним і невідкладним завданням. Адже виявилося, що суперечності, на яких успішно зіграла і не менш вдало ними скористалася колишня метрополія, лежать у площині не раціонального, обумовленого логікою і здоровим глуздом, а власне в площині ментального, насадженого внаслідок революції 1917 р. комуністичного способу мислення, який витіснив у деяких регіонах України власну національну ідентичність і змусив частину населення ностальгувати за втраченим «комуністичним раєм», наслідки чого Україна пожинає на даний момент. Чехія і Словаччина в постсоціалістичний період подають приклад того, як слід діяти в площині формування суспільної свідомості й історичної пам’яті, піддавши обструкції і засудженню комунізм як такий і його злочини.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. доля країн Центрально-Східної Європи, як і усіх їхніх партнерів по соціалістичному табору, радикально змінилася. Під час оксамитових революцій комуністичні авторитарні режими зазнали історичної поразки і відійшли в минуле, а в регіоні розпочалась узгоджена зі «старою Європою» системна трансформація всіх суспільних інститутів, спрямована на інтеграцію до Європейського Союзу, який динамічно розвивався і розширював свою територію.

Проводячи історичні паралелі, серед країн регіону виділяють Чехію та Словаччину, які, як і Україна, протягом більшої частини своєї історії перебували в складі інших держав. Ці держави й Україна мають багато спільних рис і спільних сторінок в історії. Колись частина українських, чеські і словацькі землі входили до складу однієї з держав Європи – Австро-Угорської імперії. Усі країни до здобуття незалежності мали досить незначний досвід державного будівництва в першій половині ХХ ст. Спільним став і пошук цими країнами свого місця після здобуття незалежності на шляху посткомуністичної трансформації держави та суспільства. Відтак для України, яка безпосередньо межує зі Словаччиною і є одним з найближчих східних сусідів Чехії, істотне значення має досвід цих держав у здійсненні політики історичної пам’яті і успішного подолання наслідків тоталітаризму після Оксамитової революції.

Стрімкі геополітичні зміни, що відбулись у регіоні після повалення комуністичних режимів, підняли значення суспільної, історичної пам’яті як однієї із запорук швидкого переходу до ліберального посттоталітарного суспільства. Як зазначає А. Киридон, саме соціальна пам'ять є одним з найважливіших механізмів розвитку демократичних засад громадського життя, важливою умовою формування громадянського суспільства [4]. Чехи і словаки свого часу швидко зрозуміли, що зважена і послідовна політика формування історичної пам’яті здатна сприяти якомога швидшому поверненню до Європи, втраченої в роки комуністичної суспільної доктрини.

До досвіду формування політики пам’яті в країнах Центрально-Східної Європи в цілому і Чехії та Словаччини зокрема вже неодноразово зверталися такі вітчизняні дослідники, як Л. Венгринюк [1], А. Киридон [5], О. Маклюк [7], В. Огієнко [11], С. Троян [13], зарубіжні вчені [17-19], які досліджували феномен історичної пам’яті в країнах регіону після повалення комуністичних режимів, загальні тенденції та способи подолання наслідків майже півстолітнього панування тоталітарних режимів у країнах регіону. У цілому слід відзначити, що після подій 2014 р. в Україні і внаслідок війни на Донбасі інтерес дослідників до цієї проблематики істотно зростає, адже Україні життєво необхідний позитивний приклад вирішення серйозних суспільних проблем, пов’язаних з інтерпретацією історії та подоланням наслідків минулого в суспільній свідомості. Практика «розлучення з комунізмом» на прикладі Чехії та Словаччини показує способи, якими може скористатися Україна при вирішенні подібних проблем.

Історично чехи і словаки тривалий час перебували в складі інших, більш потужних геополітичних гравців. На час їх мирного «розлучення» в 1993 р. Чехія і Словаччина мали багатосотлітний досвід перебування в складі інших держав і порівняно незначний – у спільній державі чехів та словаків. Після Оксамитової революції і мирного розпаду Чехословаччини обидві нові держави постали перед необхідністю дати належну оцінку минулому і створити нові моделі суспільної пам’яті з урахуванням потреб модернізації суспільства та «повернення в Європу».

Для консолідації суспільства, створення необхідних умов для зміни суспільної парадигми чехам і словакам було необхідно визначитися щодо таких проблем: а) як ставитися до спільного минулого і спільної історичної спадщини; б) як ставитися один до одного в) що робити з колишньою ідеологією; г) як подолати наслідки перебування комуністів при владі. Успішне вирішення цих проблем було запорукою мирного і неконфліктного транзиту від тоталітаризму до європейської демократії.

Щодо першого пункту слід зазначити, що ні в чехів, ні у словаків не піддають сумнівам позитивний для національного розвитку обох народів ефект здобуття незалежності в 1918 р. після 300-літнього перебування в складі монархії Габсбургів. При цьому остання розглядається не як реакційна «тюрма народів» (подібно до Російської імперії та СРСР), а як досить таки ліберальна й цивілізована на свій час держава, яка досить багато дала за час існування і своїм чеським та словацьким підданим. Зрештою, саме Габсбурги об’єднали чехів і словаків у межах однієї держави, побіжно посприявши утвердженню національної самоідентифікації обох народів. Важливим є й те, що при Габсбургах чехи, а також (меншою мірою) словаки пережили періоди бурхливого соціально-економічного розвитку у ХVIII-ХІХ ст., а низка реформ, санкціонованих монархією, сприяли розвитку культури і самосвідомості.

Важливе місце в історичній спадщині чехів і словаків посідає й перша Чехословацька республіка 1918 р. Її значення, вочевидь, більш важливе для словаків, аніж для чехів, які були дещо «старшим братом» для словаків і мали набагато довшу традицію власного державного будівництва. Для словаків це був фактично перший досвід самостійництва (у спільному з чехами союзі) після багатосотлітнього перебування в угорському полоні. Саме тоді словаки фактично утвердилися як державотворці і фактично завершили процес формування себе як нації.

З 1939 р. як чехи, так і словаки перебували під впливом (ідеологічним, економічним, моральним) двох тоталітарних режимів з тотожними природою і німецьким походженням – націонал-соціалізмом і комунізмом. Переміг у результаті очного протистояння комунізм і став панівною ідеологією в спільній державі чехів і словаків на довгі 40 років. На щастя для обох цих центральноєвропейських народів, комунізм як ідеологія не настільки глибоко укорінився в суспільній свідомості чехів та словаків, як це сталося, наприклад, в Україні. Разом з тим, бачимо, що саме в період післявоєнної Чехословаччини сформувалися умови для її розпаду в 1993 р. – так, з 1 січня 1969 р. Чехословацька Соціалістична Республіка була поділена на дві республіки, які складали федерацію, Чеську і Словацьку соціалістичні республіки. Кінець соціалістичної Чехословаччини в 1989 р. означав також її кінець як цілісної держави. Як наслідок, у березні 1990 р. було створено Чеську і Словацьку Федеративну Республіку, яка невдовзі остаточно розпалася.

Чесько-словацькі стосунки, хоч би як дивно, ніколи не доходили до стадії агресії чи, тим більше, збройного конфлікту. Взаємини між ними еволюціонували таким чином, що коли врешті-решт їх спільна держава розпалася, що чехи, що словаки мали власну мотивацію не жити разом у спільному домі. Чехи очікували, що розпад федерації дасть новій чеській державі міжнародне визнання і стабільність, відкриє шлях до Європейського Союзу і НАТО, а також остаточно відокремить Чехію від пострадянського простору і Балкан. Своєю чергою словаки отримали власну державу і, в кінцевому результаті, одночасно з чехами опинилися в складі ЄС та НАТО. Як виявилося, масштаби фінансової і економічної залежності від «старшого брата» були не настільки життєво важливими [14].

Найвагомішим і найпродуктивнішим кроком на шляху державницького будівництва в Словацькій Республіці стало так зване «оксамитове розлучення» зі «старшим братом» – чехами. Так, Н. Марадик стверджує, що «конституційне припинення чехословацького федеративного союзу, яке варто вважати специфічною цивілізованою центральноєвропейською моделлю, назвали «оксамитовим розлученням», позаяк так само, як і «оксамитова революція», воно носило мирний характер. Самостійні Чехія і Словаччина надалі не переймалися так багато проблемами врегулювання двосторонніх стосунків, як, наприклад, балканські чи пострадянські держави, а сконцентрувалися на прискоренні внутрішніх реформ і перетворень. Мирне, конституційно-договірне припинення чехословацької федерації в 1992 р. відіграло важливу роль у прискоренні демократизаційних процесів, завершенні перехідного періоду та перетворенні Чехії та Словаччини на стандартні європейські держави. Тобто, як показує чехословацька практика, дезінтеграція може мати позитивні наслідки і навіть сприяти процесам демократизації» [8, С. 12].

Фактично процес «розлучення» Чехії і Словаччини тривав усього півроку і відбувся зразково і цивілізовано так само, як і Оксамитова революція, яка поклала кінець домінуванню комуністичної партії в обох країнах. Спалах націоналізму в середовищі словацької політичної еліти, певні розбіжності і суперечності між чехами і словаками та небажання чеської сторони іти на поступки в питанні конфедерації призвели до розпаду Чехословаччини, але не до якихось політичних ексцесів. Реакція населення обох країн на розпад федерації була неоднозначною, однак і чеське, і словацьке суспільства проявили політичну терпимість [9, С. 117].

Для чехів, які все ж таки були нацією-лідером у союзі зі словаками, поділ Чехословаччини не став «головною геополітичною катастрофою ХХ століття». Тим більше, з’ясування стосунків між «братами» не було головним пріоритетом ані для чехів, ані для словаків. Адже на шляху до ЄС і НАТО, який вони пройшли одночасно, більш важливим було виключити комунізм і комуністів із суспільних процесів, якими супроводжувався розпад федерації і зміна суспільної парадигми в обох країнах.

Передусіме, слід відзначити радикальність дій чехословацьких, а згодом чеських і словацьких реформаторів у їх прагненні позбавитися від тяжкої ноші комуно-соціалізму. Вже одразу після Оксамитової революції В. Гавелом була висунута ідея, яку підтримало все чехословацьке суспільство, «скоординованого повернення» до Європи. Виступаючи в польському Сеймі 30 січня 1990 р., він закликав не втратити історичного шансу для оновлення Серединної Європи, яка за старими геополітичними оцінками перебувала між сучасною Росією та Європою. Гавел пропонував створити структури, які б дозволили запустити загальноєвропейські механізми [6, с. 227]. Для чехів входження до європейської спільноти було не лише інструментом досягнення економічного добробуту та конкурентоспроможності, а й мало політичний та історичний сенс – адже після понад 40-річного нав’язування соціалістичних «переваг» і перебування в блоці ОВД було очевидним прагнення чехів та словаків захистити свою власну ідентичність і суверенітет за допомогою участі у такому потужному геополітичному союзі, як Європейський.

Для реалізації поставлених перед суспільством після 1989 р. завдань Чехія мала, в першу чергу, реорганізувати свої соціальні структури і створити легальні органи для суспільної сфери. Чехія не отримала фінансової допомоги та «ноу-хау» від потужного сусіда, як це сталося у випадку з колишньою Німецькою Демократичною Республікою, але зіткнулася з багатьма проблемами, що були наслідком втрати соціальної активності в умовах комуністичного режиму та централізованої держави [19, с. 4]. У тому числі перед чехами і словаками постало питання ставлення до недавнього комуністичного минулого та ліквідацію наслідків панування комуністів у свідомості громадян.

Модель суспільної пам’яті, яка почала будуватись у Чехії та Словаччині після Оксамитової революції, визначається і характеризується, передусім, через призму ставлення до комуністичного минулого. Розворот в бік Європи автоматично визначив цілковиту відмову від комуністичного спадку. Відповідно, в обох країнах було сформовано такий механізм переоцінки минулого, у якій комунізму і (що головне) комуністам не лишалося можливості впливати на суспільно-політичне життя. Перший важливий крок на шляху декомунізації стався 27 листопада 1989 р., коли Федеральні збори ЧССР виключили з Конституції статтю про керівну роль Комуністичної партії Чехословаччини в житті країни. 10 грудня було створено уряд національного порозуміння, а вже 29 грудня комуністичний парламент обрав Вацлава Гавела тимчасовим президентом Чеської і Словацької Федеративної Республіки. Таким чином, комуністи мирно і без опору віддали владу демократам і євроінтеграторам.

Чехам і словакам стало також у нагоді те, що ще до їх офіційного «розлучення» у 1993 р. в Чехословаччині за короткий термін було змінено модель «партії-держави» на модифікацію відомої для цієї частини Європи з довоєнних часів плюралістичної парламентської демократії. Відбулася інтенсивна ломка сегментів недемократичного державного апарату і відсторонення більш чи менш значної частини адміністративних кадрів, ліквідація функцій управління, типових для командно-адміністративної системи [16, с. 199].

Починаючи з 1989 р. спільна на той час держава чехів і словаків після майже 45-літнього панування комуністів вступила у перехідний період (transition), метою якого стали як перехід до ринкового суспільства від планово-адміністративного, так і подолання власне наслідків комуністичної окупації. Насамперед, було розроблено відповідні зміни до системи правосуддя держави, якими на законодавчому рівні закріплювалися норми, якими засуджувалися злочини комуністичного режиму, здійснювалася люстрація колишніх компартійних діячів, функціонерів та агентів спецслужб з метою недопущення їх активного втручання і протидії формування нового демократичного суспільства в державі.

Модель суспільної пам’яті, яка сформувалася у Чехословаччині, а згодом в Чехії та Словаччині (як і у їх сусідів по регіону Центрально-Східної Європи), дістала назву «перехідного правосуддя»; сама ж оновлена суспільна пам'ять у цих країнах розглядалася як один із засобів побудови демократичного, відкритого суспільства, ринкової економіки та інтеграції в ЄС. Процеси ж, пов’язані з трансформацією суспільної пам’яті, дістали назву «декомунізація» та «політика пам’яті» [3, с. 101].

Відмова від комуністичного минулого, перехід на нові демократичні рейки і утвердження нового/старого європейського типу історичної пам’яті вимагали вирішення наступних завдань: а) відновлення історичної справедливості щодо жертв комуністичного режиму (до їх числа ввійшов, зокрема, і президент Чехословаччини, а згодом і Чеської Республіки, В. Гавел); б) проведення люстрації і притягнення до кримінальної відповідальності партійних функціонерів і злочинців.

Люстрація була особливо важливим кроком у відновленні справедливості і подоланні наслідків тоталітаризму. Її необхідність аргументувалася тим, що нові демократії були слабкими, і тому люди, які уособлювали колишній режим, мали бути виключені з публічного життя та урядування [10].

Після приходу до влади в Чехословаччині реформаторів і ідейних противників комунізму на чолі з В. Гавелом боротьба проти комуністичного спадку набула найбільш радикальних рис, порівняно з їх колишніми партнерами по ОВД. Так, у 1991 р. у було прийнято «Закон про незаконність комуністичного режиму», в якому, зокрема, говорилося: «Комуністична партія Чехословаччини, її керівництво і члени несуть відповідальність за методи здійснення влади в період 1948-1989 рр., а саме за програмне знищення традиційних цінностей європейської цивілізації, за свідоме порушення прав і свобод людини, за моральний і економічний спад, який супроводжувався судовими злочинами і терором проти носіїв інших поглядів, за підміну існуючої економіки директивним управлінням, знищення традиційного права на власність, зловживання вихованням, освітою, наукою і культурою заради політичних і ідеологічних цілей, безжальне знищення природи…» [12].

Цей закон, зокрема, забороняв протягом п’яти років займати керівні посади в державних структурах колишнім співробітникам органів державної безпеки, міліції, а також партійним функціонерам районного рівня і вище. Після розпаду держави в Словаччині цей закон припинив виконуватися на практиці, починаючи з 1994 р., в Чехії проти його імплементації виступало також чимало громадян, включаючи, хоч би як дивно, й головного героя Оксамитової революції В. Гавела (давався взнаки серйозний дефіцит управлінських кадрів). Не дивлячись на це, права більшість у чеському парламенті подолала президентське вето і продовжила термін дії закону до кінця 2000 р. При цьому у 1993 р. парламент скасував строк давності для «злочинів комуністичного режиму». Також було прийнято закон про відкриття доступу громадян до своїх «справ», що перебували в архівах спецслужб [4].

Звісно, запровадження таких радикальних дій не могло не викликати опору певної частини прихильників збереження старих порядків, які називали цей закон «полюванням на відьом» або «Новим Нюрнбергом».

Перелік осіб, які співробітничали з комуністичним режимом у 1948-1989 рр., включав 140 тис. осіб, яких потрібно було перевірити протягом 5 років. Відповідно особам, які брали участь у придушенні прав і свобод громадян (кадровим співробітникам і агентам спецслужб, функціонерам Комуністичної партії Чехословаччини, керівникам служб органів державної безпеки) на 5 років заборонялося обіймати відповідальні пости у державних структурах.

Законом регламентувалися наступні правила політичного очищення влади від комуністів і їх впливу на суспільство:

1. заборонялося обіймати будь-які важливі державні посади колишнім партійним функціонерам, які перебували в роки комуністичної диктатури на посадах вище певного рівня, офіцерам визначеного рангу та всім працівникам і добровільним помічникам служб безпеки.

2. Підлягали люстрації лише ті, хто міг обґрунтовано бути звинуваченим в порушенні прав людини. Уряд був зобов’язаний надати докази їх вини, а звинувачені отримували визначені процедурні гарантії, включаючи право на апеляцію.

3. Піддавалися процедурі люстрації всі державні службовці, які займали певні державні посади або які на них претендували.

Імена цих людей заносилися в списки, що направлялись у спеціальну комісію Міністерства внутрішніх справ, яка у двомісячний термін перевіряла їх по картотеці розписок про співробітництво в органах державної безпеки.

У 2002 р. у мережі Інтернет з’явився повний список співробітників StB (Чехословацької служби безпеки), що нараховує 75 тис. прізвищ. З 4 жовтня 2005 р. архіви StB стали відкритими для всіх бажаючих. За даними чеських властей, більша частина матеріалів стосується діяльності чехословацьких спецслужб проти політичних мігрантів [15].

Враховуючи викладене та беручи до уваги досвід подолання комунізму в суспільній свідомості в країнах Центральної і Східної Європи, слід відзначити, що в Чехословаччині, а згодом і в Чехії люстраційні закони стали одними з найсуворіших серед країн соціалістичного табору [10]. Відсутність можливості брати участь у політичному житті країни, держуправлінні, обіймати академічні посади та керівні посади в державних підприємствах та акціонерних товариствах стали важливим моментом у подоланні комунізму і недопущенні прояву метастаз віджилої суспільної формації.

Люстрація і боротьба з проявами і наслідками комунізму стала основною рушійною силою зміни парадигми суспільної пам’яті в Чехословаччині, а після її розпаду – в Чеській Республіці. Засудження комунізму і перешкоджання колишнім партфункціонерам впливати на перебіг суспільних процесів у перехідний період стали ключовим моментом у формуванні посткомуністичного суспільства в Чехії і, в основному, Словаччини.

Чехія після мирного «розлучення» зі Словаччиною була дещо радикальнішою щодо люстрації і кримінального переслідування осіб, задіяних у колишніх злочинах комуністичних режимів. Усього було засуджено 192 особи в 98 справах [10]. Словаччина ж 90-х рр. відрізнялася від своїх сусідів значно м’якшим ставленням до комунізму і його прихильників. Ліві правителі країни з самого початку негативного ставилися до подібних «чищень». Навіть ті небагато, хто був засуджений, незабаром повернулися додому.

Як не дивно, комуністи користувалися популярністю серед словаків, і певний час (до 1998 р.) Словаччину називали «чорною дірою» Європи через авторитарний стиль управління і В. Мечіара, який порівнювали за стилем з правління тодішнього українського президента Л. Кучми. Це, а також його в цілому проросійська політика сприяли тому, що люстрація в Словаччині була фактично формальною.

Так, останній міністр внутрішніх справ при комуністах Франтішек Кинцль був звільнений умовно з дворічним випробувальним терміном, відбувши половину трирічного терміну позбавлення волі (його засудили за зловживання владою, організацію репресій проти дисидентів і учасників демонстрацій в 1988 і 1989 рр.). Також припинено справу Мілоша Якеша, колишнього генсека Компартії Чехословаччини, і Карела Хофмана, колишнього керівника профспілок, що звинувачувались у незаконному озброєнні народної міліції [12].

Люстрація і моральний осуд злочинів комунізму були не єдиними дієвими способами формування нового суспільства в Чехії та Словаччині. Вагоме значення мала чітка правова оцінка діяльності комуністичного режиму, яка міститься в різноманітних документах обох держав (це акти парламенту, закони, резолюції тощо), з використанням різноманітних формулювань та аргументів. Так, комуністичний режим трактується як кримінальний (Чехія) та окупаційний (Словаччина), такий, що сприяв руйнуванню традиційних європейських цінностей (Чехія), застосовував репресивні заходи проти власних громадян, смертні вироки, інсценовані судові процеси (Чехія).

Задля розкриття інформації про злочини комунізму й пошуку правди було створено спеціальні комісії та інституції – комісії зі встановлення правди та інститути національної пам’яті. У відновленні і оприлюдненні правди про злочини комуністичних режимів та проведенні люстрації значну роль відіграли також новостворені спеціальні архіви. Розпорядниками секретних матеріалів спецслужб стали такі установи, як Інститут дослідження тоталітарних режимів Республіки Чехія та Інститут національної пам’яті у Словаччині. На сьогодні також є можливість отримати консультацію щодо списків осіб, які співпрацювали зі спеціальними каральними органами, онлайн (у Словаччині – на сайті Інституту національної пам’яті; у Чеській Республіці – на сайті Міністерства внутрішніх справ) [3, с. 102-103].

Попри намагання колишніх комуністів показати процес звільнення від наслідків їх перебування при владі як недемократичний і репресивний, такий, що порушує права людини, в Чехії і Словаччині вдалося цілком демократичним шляхом домогтися зміни суспільної парадигми на користь загальноєвропейської, у якій комунізм і його злочини були піддані моральному осуду і виставлені на широкий загал за допомогою відкриття архівів, створення спеціальних інституцій з формування нової політики суспільної пам’яті.

Як мінімум, в обох країнах була наявна політична воля й чітке розуміння того, для чого взагалі має бути засуджений комунізм як такий. Практика перехідного правосуддя показує, що відмова від минулого (комуністичного) без чіткої політичної волі (як це відбувається в Україні) носить виключно декларативний характер. Характерним свідченням цього є приклад постсоціалістичної Словаччини. У березні 1996 р., наслідуючи чеський приклад, словацький парламент прийняв Закон про аморальність та незаконність комуністичного режиму. Як зазначає В. Огієнко, «це рішення було складним для 92 із 110 депутатів, колишніх членів комуністичної партії. Перша версія закону засуджувала комуністичну партію як «кримінальну організацію», щоправда пізніше формулювання було пом’якшено на «партію, яка не перешкоджала своїм членам здійснювати злочини» [11].

Характерною рисою нової моделі пам’яті, яка сформувалася в Чехії та Словаччині, стала ідея відновлення справедливості й компенсація (матеріальна і символічна) жертвам режимів, на противагу радянським і пострадянським імперативам героїзації (і навіть сакралізації) окремих сюжетів минулого, подій та осіб [3, с. 104]. Так, наприклад, президенту Чехословаччини, а згодом і Чеської Республіки В. Гавелу було повернуто майно, конфісковане у його сім’ї комуністами. Компенсацію матеріальних і моральних збитків за законом 2011 р. в Чехії мали отримати «учасники боротьби з комуністичним режимом» (100 тис. чеських крон – учасники, а 50 тис. крон – подружжя (чоловіки і учасники боротьби з комуністичним режимом). Закон, який вступив у дію 17 листопада 2011 р., продовжена попередня практика відмежування від комунізму і його репрезентантів – так, у ньому окремо зазначено, що людина не може вважатися учасником антикомуністичного опору, якщо вона була членом комуністичної партії Чехословаччини, служила в народній міліції, працювала в структурах держбезпеки, була активістом, наприклад, Союзу чехословацько-радянської дружби в період нормалізації [2].

Політика пам’яті на прикладі Чехії та Словаччини у постсоціалістичний період показує, яким чином необхідно долати наслідки тоталітаризму в суспільній свідомості, запобігаючи ситуації, в якій ці практики могли б у той чи інший спосіб себе відтворювати і впливати на перебіг суспільних процесів. Єдиний дієвий спосіб подолати комунізм у суспільстві, яке тривалий час перебувало під впливом цієї варварської і деструктивної суспільної практики – відмежування від усього радянського і засудження найбільш жорстоких його проявів. Чехи та словаки також представили своїм сусідам спосіб, у який два близьких історично народи починають окреме самостійне державницьке життя, «розлучившись» у мирний спосіб без жодних істотних претензій один до одного. Спільне минуле, як виявилося у випадку чехів і словаків, зовсім не обов’язково має передбачати виникнення комплексів на кшталт «старшого брата» у «русскіх» по відношенню до українців і ще менш необхідним є формування комплексу меншовартості і «стокгольмського синдрому» по відношенню до колишньої метрополії, як це відбувається з частиною населення сучасної України. Подібний досвід цілком заслуговує на його практичну адаптацію і використання при формуванні нової моделі суспільної пам’яті в Україні.

Література та джерела:

1. Венгринюк Л. Політика пам’яті як елемент трансформації політичної системи: теоретичні основи та практичний досвід країн Центрально-Східної Європи // Режим доступу http://nbuv.gov.ua/UJRN/Polzap_2013_7_34

2. В Чехии борцы с коммунистическим режимом получат материальную компенсацию // Режим доступу: http://rus.postimees.ee/533624

3.Голубчик Г. Становлення європейських моделей суспільної пам’яті: інституційно-правовий аспект // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2014. – Вип. 3 (22). – С. 97-106.

4. Горбач Д. Декоммунизация Восточной Европы: тем ли путем идет Украина? // Режим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/rus/articles/2015/11/10/7040071/

5. Киридон А. «Подолання минулого» в країнах Центрально-Східної Європи: основні тенденції // Режим доступу: http://eustudies.history.knu.ua/alla-kyrydon-podolannya-mynulogo-v-krayinah-tsentralno-shidnoyi-yevropy-osnovni-tendentsiyi/

6. Копійка В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна. – К.: Юридична думка, 2005. – 448 с.

7. Маклюк О. Історична пам'ять та політика памяті в умовах трансформації Центрально-Східної Європи / Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2011. – Вип. ХХХ. – С. 223-232.

8. Марадик Н. Перехід до демократії в Чеській Республіці: Автореф. дис. канд. політ. наук. – 22 с.

9. Мелещенко Т.В. Мирне розділення Чехословацької Федеративної Республіки та позиція Гавела у цьому процесі // «Гілея: науковий вісник»: Збірник наукових праць. – К., 2010. – Вип. 33. – С. 114-120.

10. Огиенко В. Как изгнать коммунистов и вытравить коммунизм. Опыт Восточной Европы // Режим доступу: http://argumentua.com/stati/kak-izgnat-kommunistov-i-vytravit-kommunizm-opyt-vostochnoi-evropy

11. Огієнко В. Європейські практики пам’яті і правової оцінки діяльності комуністичних режимів. Східна і Центральна Європа // Режим доступу: www.historians.in.ua/index.php/en/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/1214

12. Станція «Декомунізація». Наступна – «Люстрація» // Режим доступу: http://www.lustration.org.ua/станція-декомунізація-наступна-люс/

13. Троян С. Особливості історичної пам'яті в країнах Центрально-Східної Європи / Війни пам’ятей та політика примирення: Збірник наукових праць. – К.: ДП «НВЦ Приіоритети», 2013. – С. 211-218.

14. Чехия и Словакия: 20 лет спустя // Режим доступу: www.radioazadlyg.org/a/24818470.html

15. Чехия: что такое настоящая люстрация // Режим доступу: http://cripo.info/?sect_id=4&aid=168617

16. Яжборовская И.С. Системная политическая трансформация - поиск инновационной модели развития Центрально- и Юго-Восточной Европы // Модернизация и политика в ХХI веке / Отв. редактор Ю.С. Оганисьян. М.: РОССПЭН, 2011. – С. 195-208.

17. Gender, Globalization, and Postsocialism: The Czech Republic After Communism. – Columbia University Press, 2003. – 241 p.

18. Olson D. Democratization and political participation: the experience of the Czech Republic / D. Olson // The consolidation of democracy in East-Central Europe / Ed. by K. Dawisha, B. Parrott. – Cambridge: Univ. Press, 1997. – P. 150-197.

19. Third-Sector Organizations in the process of Regional Integration: EU-Enlargement and Social NGOs – a German perspective // Режим доступу: http://c.ymcdn.com/sites/www.istr.org/resource/resmgr/working_papers_toronto/lange.chris.pdf

Автор – Ткаченко Ігор Володимирович, старший науковий співробітник ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», кандидат історичних наук


93 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 9 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua