”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Німецька демократична Росія

image

Парламентські вибори в Росії, що відбулися 8 грудня, знаменували собою новий етап у розвитку цієї країни. Російська Федерація формалізувала себе як тоталітарна держава. І не тому, що «Єдина Росія» здобула конституційну більшість у Державній думі, й навіть не тому, що вся державна пропаганда працювала на користь однієї правлячої партії.

Після того, як Володимир Путін очолив виборчий список партії, створеної свого часу саме під нього й саме як правлячої (тобто партії, яка реально не мусила торувати довгий шлях до статусу правлячої, а від самого початку об’єднала найвищих державних посадовців), після того, як він здобув ледь не офіційний титул лідера нації, в Російській Федерації офіційно утвердився характерний саме для тоталітарних держав і ні для кого іншого порядок: першою особою в державі є лідер керівної партії, незалежно від того, яку державну посаду він формально обіймає. У Росії наближаються президентські вибори, але не передбачено виборів лідера нації. Тож навіть коли (якщо) Путін покине посаду президента, питання про нового лідера нації не стоятиме.

І навіть якщо нинішній президент не згодиться, як пророкують відповідно до його власного висловлювання, бути прем’єр-міністром і навіть якщо взагалі не обійме ніякої офіційної державної посади, зміст від того не зміниться. Леонід Ілліч Брежнєв до 1976 року не обіймав в СРСР ніякої офіційної державної посади, лише партійну, й, тим не менше, саме він як глава держави підписав 1975 року заключний акт Угоди про безпеку та співробітництво в Європі у Гельсінкі. Офіційний титул, зазначений під його підписом, був: генеральний секретар ЦК КПРС, і все. Той факт, що Путін не є навіть формальним лідером «Єдиної Росії», теж нічого не заперечує: Рухолла Мусаві Хомейні взагалі ніколи не обіймав жодної офіційної ані державної, ані партійної посади – й, тим не менше, саме він був першою особою Ісламської Республіки Іран.

Чого тепер не вийде в жодному разі – то це не лише хай тимчасового відходу Путіна від активної політики, а й навіть відходу його в тінь, перетворення на залаштункового ляльковода, який діє з-поза лаштунків, але не викликає жодних суспільних емоцій. Ну от не може щойно проголошений лідер усіх росіян узяти й зникнути з публічної політики!

І, може, добре, що до виборів не було допущено спостерігачів від ОБСЄ (пригадаймо, до речі: ще зовсім нещодавно, коли йшлося про вступ Естонії, Латвії та Литви до НАТО та Євросоюзу, офіційна російська пропаганда протиставляла цим організаціям, що мусили сприйматися як недружні та взагалі негативні, саме Організацію з безпеки та співробітництва у Європі як організацію цілком позитивну, таку, що не роз’єднує континент, а об’єднує його). Адже після парламентських виборів в Азербайджані 2005 року резолюція місії спостерігачів від ОБСЄ була вбивчо екстравагантною: «Те, що відбулося в Азербайджанській Республіці, неможливо кваліфікувати як вибори». Напевне, для Росії подібна резолюція була б принизливою до нестерпності.

Цікаво (а ще більше прикро) от що: російські демократи можуть скільки завгодно апелювати до демократичного Заходу та сподіватися, що врешті-решт знайдеться новий Джіммі Картер, який навіть зі шкодою для власної та своїх партнерів економіки й навіть за умови майже гарантованого необрання на другий термін виявить принциповість і згорне співробітництво з «антидемократичним путінським режимом» до мінімуму. Володимир Путін, так само як і ще один enfant terrible, Уго Чавес, після 11 вересня 2001 року гарантований від відторгнення Заходом. Можливе крайнє загострення конфлікту Заходу з ісламським світом змушує Європу та Північну Америку дуже обережно поводитися з немусульманськими країнами – експортерами нафти та газу й багато на що в цих країнах дивитися крізь пальці, щонайбільше вдаючися час від часу до висловлення незадоволення. Росія, хоч би що там відбувалося, може бути для Заходу «не нашою», але й не «чужою» й, тим більше, не «ворожою».

Тим часом залишається відкритим запитання: куди прямує Росія? Яку державну модель вона наслідує? Різні оглядачі пригадують чи то «оновлений СРСР», чи то країни «соціалістичного ринку» на кшталт Югославії часів Тіто або сучасного Китаю, на адресу якого російський офіціоз роздає дедалі більше компліментів. (Утім, Китай відрізняє від Росії одна дуже прикметна риса: КНР не покладає у фундамент своєї економічної та геополітичної стратегії видобуток корисних копалин, а прагне досягти статусу промислової й навіть технологічної супердержави.) Доводиться чути, буцімто Путін створює в Росії новий, ніде досі не бачений тип «мяко тоталітарної» держави.

Привертає увагу два факти. Перший: багато росіян вважають, що путінська Росія наслідує СРСР тільки в тому, що стосується ролі країни у світовій політиці, а ще патріотизму громадян, тоді як в усьому іншому між нинішньою РФ та СРСР немає нічого спільного. І другий: комуністи перебувають в опозиції (хай навіть ідеться про дозволену опозицію, багато в чому кишенькову, але тим не менше), тоді як багато загальновідомих діячів, представників наукової та культурної еліти, які не приховують свого украй негативного ставлення до СРСР, Путіна підтримують. Усе це свідчить от про що: більшість росіян, і не лише пересічних громадян, а й людей мислячих, не впізнають у путінській Росії «СРСР-дубль-два». Ані передбачуваність результатів виборів, ані відсутність незалежних ЗМІ, ані телебачення без прямих ефірів, ані очевидні прикмети культу вождя – ніщо з цього переліку не породжує в росіян відчуття дежа-вю.

І от, здається, чому. На відміну від радянських часів, у нинішній Росії держава не регламентує суто особисті сфери життя. Ніхто не диктує, який одяг та які зачіски росіяни мають носити, ніхто не каже, що «радянський хлопець не може носити довге волосся, бо це – прояв капіталістичного зубожіння». Ніхто не каже, що модний одяг – то ознака жінки легкої поведінки. Ніхто не забороняє слухати західну музику, ба більше: російських співаків ніхто не змушує співати лише пісні «з ідейним навантаженням» та виходити на сцену в костюмах з краватками. Доступними є поїздки за кордон, а поїздки до «братніх країн» узагалі не викликають найменших проблем. А ще – навкруги приватні магазини, приватні СТО та перукарні, вся торгівля та сфера послуг.

Чи не нагадує це якусь країну двадцятирічної давнини? Ще й як нагадує! Країна ця офіційно звалася Німецькою Демократичною Республікою. Саме там без проблем поєднувалися жорсткий контроль над думками громадян з повною свободою мод та зачісок. Саме там жорстке дозування інформації поєднувалося з наймодернішими музичними стилями, які наслідували східнонімецькі групи та співаки, й з гастролями заборонених в СРСР західних зірок. Саме там можна було за день і без особливого напруження оформити поїздку до «братніх» країн соціалістичного табору. А ще там була дуже потужна служба безпеки – «Штазі», яка наглядала за кожним кроком східних німців, й офіцери якої обіймали найвищі партійні та державні посади.

Була в НДР і офіційна багатопартійність: окрім СЄПН, існували ще чотири партії (й серед них, до речі, Ліберально-демократична), постійно представлені в парламенті. Утім, вони ніколи не могли обіграти на виборах СЄПН – так само, як і жодна політична сила, окрім цієї пятірки, не могла пробитися до парламенту. Що ж до роздрібної торгівлі та сфери послуг, то у Східній Німеччині вони теж були до значної міри приватними, тоді як провідні галузі економіки жорстко контролювала держава.

Тим не менше, життя у Східній Німеччині на тлі радянської сірості здавалося до неможливості яскравим; у радянських громадян, що побували там, виникало почуття: «Я побував на Заході». Так само, як життя в СРСР здавалося блискуче яскравим албанцям та північнокорейцям.

І саме у Східній Німеччині працював молодий офіцер КДБ СРСР Володимир Путін. Далі – поле досліджень для психологів: чи то російському президентові бракує фантазії, що він копіює побачене раніше, чи то йому так запали до душі враження від НДР, що тепер ніщо не здатне їх перевершити, чи то світосприйняття Путіна застигло на тому рівні, на якому воно було в молодості. Не викликає сумнівів інше: попри свою порівняну «яскравість», Німецька Демократична Республіка була, поза сумнівом, тоталітарною державою. І, попри всі намагання, попри статус «західної вітрини соціалістичного табору», вона так ніколи й не змогла навіть наблизити якість життя своїх громадян до якості життя західних німців.


1664 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 1 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua