Те, що сталось у Донецькій міській раді, готувалося давно. Адже ситуація з донецьким міським головою Олександром Лук’янченко давно вже є критичною. І то не дивно. У Донецьку одні з найвищих у країні тарифів. І це при тому, що часто ані водою, ані теплом мешканці “шахтарської столиці” не забезпечені. Ось одне з характерних повідомлень цього лютого про стан комунального господарства, яке з’явилось у місцевій пресі. “У центрі Донецька, в 14-поверховому будинку № 84 по вул. Жовтневій (район “Золотого кільця”) замерзають більше сотні родин. Як повідомляють мешканці, з ранку температура у квартирах опустилася до +13 градусів. У котельні ж запевняють, що в опалювальну систему будинку подається вода температурою +63 градуса. Чому вода “не доходить” до будинку, у котельні не знають.
У ЖЕКу №4, куди за роз’ясненнями звернувся кореспондент, відповіли, що причиною всьому є “засмічення” системи опалення. Тим часом мешканців будинку № 84 наздогнало ще одне нещастя – за два кроки від під’їзду прорвало трубу гарячого водопостачання”. Ясна річ, усе це викликає велике напруження в місті. Такі випадки не додають популярності меру міста.
З іншого боку, багато “регіоналів” теж не проти того, щоб скинути Лук’янченка. Щоправда, чужими руками. На жаль, чимало зусиль для перемоги теперішнього мера доклав Олександр Клименко, який очолює місцеву організацію УНП та, підтриманий цією політичною силою (хоч офіційно як самовисуванець), висувався в мери Донецька. Відразу зауважу, що методи ведення виборчої компанії О.Клименка на посаду мера вельми нагадували застосовувані його супротивником Олександром Лук’янченком, який ішов від Партії Регіонів. Тому суперечності, виниклі останнім часом в області й особливо в м. Донецьку, закорінено в минулорічні вибори.
Попри політизацію суспільства, й, зокрема, донецької громади, вибори в міського голови та його колег по області відрізнялися практично повною відсутністю інтриги через передбачуваність результатів. Ім’я майбутнього мера було заздалегідь відомо як виборцям, так і його конкурентам-кандидатам. Такого “дива”, яке відбулось у Києві, де, всупереч прогнозам аналітиків, фаворит перегонів, чинний на той час мер Олександр Омельченко владу не втримав, поступившись нею опоненту Леонідові Черновецькому, в столиці Донецького краю не трапилось. Утім, інтрига виникла в іншому місці.
На посаду Донецького голови від Партії регіонів ішли дві особи: чинний мер Олександр Лук’янченко та голова одного з міських райвиконкомів Сергій Бєшуля, старий соратник Володимира Рибака, нинішнього віце-премєра, який відсторонився від ПР. У Донбасі прізвище Бєшуля доволі відоме. Бєшулі – неформальні лідери грецького земляцтва, яке в області має суттєвий вплив. Особливо в Приазов’ї, Мар’їнському та Старобешивському районах. Один з них, до прикладу, очолює передове сільськогосподарське підприємство в с. Єлєзаветовка Мар’їнского району, є в районі впливовою людиною. З його думкою рахується місцеве керівництво. Можна було б говорити й про інших представників цього конгломерату, та це виходить за рамки нашої розмови.
Сергій Бєшуля довгий час був заступником Володимира Рибака під час його перебування на посаді мера Донецька. 2000 року висувався в народні депутати по 41 в.о. від донецької влади. Та під тиском Людмили Кучми й адміністрації президента, керованої на той час Володимиром Литвином, був змушений зняти свою кандидатуру на користь Раїси Богатирьової.
Після того, як Рибак перебрався до Києва, Сергій Бєшуля йде працювати головою Київського райвиконкому Донецька. Говорили про існування великих суперечностей між ним та новим мером. Що не дивно: людина авторитетна в місті, саме він міг протистояти Лук’янченку. Його лідерське положення серед інших учасників перегонів навіть не брали під сумнів. Чинний мер Бєшулю явно побоювався. Як побоювався й уже згаданий заступник губернатора Олександр Клименко, який того виборчого літа з Трудової партії України Михайла Сироти перебіг в УНП й на момент виборів представляв в області партію Юрія Костенка. Будучи одним з донецьких олігархів, Кліменко раніше співпрацював з Геннадієм Васильєвим та іншими високопоставленими представниками силових структур. Багато хто вважає, що саме завдяки їм він зміг прихопити “Донбасенергобуд” та кілька інших підприємств.
Коли Сергій Бєшуля висвітився реальним претендентом на перемогу, Олександр Іванович почав діяти. Колишній голова громадської організації “Ми” Роман Лягін вважає, що кандидат у мери Донецька Олександр Клименко купив кандидата в мери Донецька Олександра Бутрика, щоб той реалізував чорний піар проти кандидата в мери Донецька Сергія Бєшулі. Клименку ж уперто приписують і заслугу зняття Бєшулі з перегонів, де він був безперечним фаворитом. “Свого часу в усуненні надміру небезпечного конкурента з “дороги в мери” виборці Бєшулі винили як Олександра Лук’янченка, так й іншого кандидата Олександра Клименка”, – писав тоді “Ура Інформ-Донбас”. А громадяни Донецька дострокове зняття Бєшулі з виборів пов’язують саме з його популярністю серед дончан.
Згадані події сприяли тому, що крісло під мером Донецька від початку було нестабільнім. У січні воно відчутно захиталося. От тоді й сплив на поверхню такий собі пан Левченко.
“21 лютого на сесії Донецької міської ради депутати ухвалили звернення до парламентського Комітету з питань правосуддя, у якому попросили “провести розслідування” прокурорських протестів проти надання російській мові статусу регіональної на території міста”. Виступаючи на сесії, секретар міськради Микола Левченко заявив, що супротивники надання російській мові статусу другої державної насправді просто розуміють, що при офіційній двомовності українська мова просто зникне з обігу й залишиться існувати як мова фольклору. Заяву міського депутата відразу було засуджено депутатами Верховної Ради від Партії регіонів Ганною Герман і Тарасом Чорноволом. Пізніше донецький міський голова О. Лукьянченко назвав виступ однопартійця “імпульсивним”. Заява Левченка викликала неприйняття навіть серед деяких противників української мови.
У відповідь на заяву депутатів Донецької міської ради Львівська міська рада поширила заяву, у якій просить Президента України належним чином відреагувати “на спроби екстремістських сил шовінізму посіяти ненависть і розпалити громадянський і міжетнічний конфлікти”. Заяву підписали всі керівники депутатських фракцій міськради.
Львівська міськрада звернулася й до прокуратури з вимогою дати правову оцінку зверненню Донецької міськради, і до СБУ – з вимогою не допускати подібних проявів шовінізму надалі. Від своїх донецьких колег львівські депутати вимагали “негайно відкликати ганебну й провокаційну заяву, вибачитися перед громадянами України й звільнити від посад авторів “Звернення””. У відповідь донецькі депутати заступилися за Левченка й поширили чергову заяву, у якій запевняли, що секретар міськради “відстоював позицію депутатського корпусу й міської громади” і сприяв “безпосередньому виконанню передвиборної програми Партії регіонів”. А ще – звернулися до центрального апарату Партії регіонів, до фракції Партії регіонів у Верховній Раді з приводу “мовного скандалу”, що розгорівся в місті. “…Оскільки питання про надання російській мові офіційного статусу було відображено у передвиборній програмі Партії (Партії регіонів – В.Г.), що повністю відповідає сподіванням наших виборців, Донецька міська рада 26 травня 2006 року одноголосно ухвалила рішення про використання російської мови як регіональної. Однак офіційна влада почала діяти всупереч волі народу, прокурор м. Донецька подав позов у суд на дане рішення й у місті почалася боротьба за право жителів говорити рідною російською мовою”.
Зверніть увагу, як міська рада відкрито намагається каналізувати народний гнів за підвищення тарифів та погіршення соціально-політичної ситуації, відповідальність за що несе її політична сила, в бік Української держави та державної мови. Завважте також, що саме на тій сесії депутати мали обговорити комунальні тарифи і навіть чекали на Юлію Тимошенко. Чи не до її приїзду готувалась клоунада на чолі з головним клоуном міськради?
Не даремно в той же час на першому муніципальному каналі відбулися дебати між тим самим Левченком та лідером місцевих БЮТівців Володимиром Скубенком. І саме з комунальних тарифів. Доволі цікавий діалог.
Скубенко: Чому ми, користуючись мовою Левченка, повинні перерахувати тарифи влітку, коли є овочі, фрукти, ще щось, а платити сьогодні?
Левченко: Хлопці, вони до влади рвуться! Вони не будуть сьогодні говорити правду!
Скубенко: Так якщо вам влада не потрібна, так відмовтеся від неї!
Левченко: Так це не влада – у місті, я вас благаю! У вас там влада, у Верховній Раді!
Скубенко: Що заважає навести порядок? Як говорить Левченко: міськвиконком зробив усе для зниження тарифів, і може розслабитися й умити руки.
Левченко: Звичайно, ми не прихильники того, щоб ціни здійнялися! Так не захищаємо ми ці ціни! І так само нам важко було їх установлювати, і дивитися в очі, у першу чергу, виборцям!
Думаю, у контексті наведеного причини чергового нагнітання пристрастей навколо мовного питання стають прозорими.
А тепер деякі штрихи біографії затятого українофоба. Микола Олександрович у керівництві міста перебуває з кінця 90-х років. У той час майбутній “регіонал” активно проповідував ідеологію Леніна й Маркса в Куйбишевському районі Донецька, де був депутатом від КПУ. У 2002 році під гаслом “Я знаю як треба!” виграв вибори по одному з мажоритарних округів Куйбишевського району в Донецьку міську раду. І з цього моменту змінює кольори – червоний на голубий. Ясна річ, ідеологічні його переконання в цьому жодної ролі не відігравали, чого не скажеш про питання кар’єри.
Тоді ж разом із заступником губернатора Віктора Януковича Едуардом Прутником Левченко створює молодіжне крило Партії регіонів – Союз молоді регіонів України (СМРУ). Союз проіснував не довго, хоч і лобіював інтереси “старших братів” з Москви. Однак робив це так затято, що не завжди влаштовував навіть керівництво промосковської Партії регіонів.
2003 року Левченко близько зійшовся з мером Донецька. 2004 року зайняв посаду секретаря міськради, а на 1-й сесії Донецької міськради (2006 р.) новий депутатський корпус переобрав його повторно на цю же посаду за рекомендацією політради Донецького обласного відділення Партії регіонів, головою якого є Борис Колєсніков.
Як зазначав місцевий новинний сайт (www.novosti.dn.ua), напередодні обрання Левченко на високу посаду той захистив кандидатську дисертацію з історії. Науковий керівник Миколи – викладач Донецького національного університету, співробітник історичного факультету Сергій Баришніков – засновник студентського “таємного коричневого співтовариства”. Як кажуть наукові співробітники ДОННУ, які просили не називати їхніх імен, “шовіністична проросійська група з числа студентів, аспірантів і деяких викладачів існує на факультеті давно”. “Баришників – ініціатор створення цього проросійського нацистського гуртка. Група пропагує ідеї геополітичного панування Росії, зневажливо говорить про українську культуру й державність, розпалює міжнаціональну й релігійну ворожнечу, підтримує антисемітизм. Це співтовариство поповнюється з числа студентів, яких впродовж п’яти років навчання Баришників ретельно опікує й потім допомагає встати на ноги, а заразом вкладає в їхні голови імперіалістичні російські ідеї”.
Думаю, з огляду на мовлене вище, а особливо – на цікаві деталі біографії речника російської одномовності в Україні, причини й приводи здіймання чергової мовної хвилі й розпалювання міжнаціональної ворожнечі дещо прозорішають.