”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Ностальгія за привидами

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Січень 16,2009

image

Цьогорічна новорічна теленіч обіцяла бути на диво різноманітною. Принаймні, саме таке враження складалося з назв святкових програм на різних каналах. «Цього разу вже точно не доведеться механічно перемикати канали, втративши надію побачити бодай щось цікаве», - це стало майже впевненістю.

Реальність виявилася набагато стандартнішою: за розмаїттям назв, сюжетних винаходів та антуражів часто-густо проглядало одне й те саме, до болю знайоме – «старі пісні про головне» та «блакитний вогник» в одній упаковці.

 Отже, чим розважали телеканали глядачів, що тільки-но зустріли Новий рік? Програма «Однокласники» («Інтер») спочатку видалася навіть цікавою. Бог із ними, висмоктаністю з пальця сюжету та навряд чи виправданим хронометражем діалогів. Укотре пробачмо авторів програм за те, що вони, ніби з принципових міркувань, не пишуть і не повідомляють у жоден інший спосіб, хто співає. Концертні номери були хай і не найпершої свіжості, але на загальному тлі іноді навіть цікаві. Це враження тривало хвилин десять, ну може, двадцять. Допоки активно лунали тости, танули напої та наїдки, а телевізор був не більш ніж фоном. Тільки ж но на нього було переключено більше уваги, як враження почало блякнути, й дуже швидко видовище вочевидь набридло.

 Ідею авторів «Однокласників» можна зрозуміти. Об’єднати модну тему однокласників (хай навіть цікавість до неї згасає) із перевіреним протягом багатьох десятиліть рецептом «блакитних вогників», грою на глядацькій ностальгії та серіалами – здавалося б, успіх гарантовано. А вийшло не так. По-перше, надто вже штучною в даному разі була тема однокласників та віртуальної школи – до такої міри штучною, що, окрім постійних нагадувань ведучих, ніщо не підтримувало її. На ній неможливо було побудувати сюжет, написати повноцінні діалоги та мізансцени.

По-друге, досвід мильних опер давно вже довів: вдалим може вийти той і лише той серіал, сценарій якого від самого початку було написано саме для серіалу. Намагання «серіалізувати» звичайні фільми нічого путнього не приносять. Ну от уявіть собі, що вам детально розповідають, скільки дітей народилося в Шурочки Азарової та поручика Ржевського з «Гусарської балади», що саме й у який спосіб Шурочка вишиває, хто з них кого тримає під каблуком і взагалі як протікає їхнє буденне життя. Чи буде це цікавим? Не випадково, мабуть, «Десять років по тому» та «Двадцять років по тому» й близько не мали й не мають тієї популярності, що «Троє мушкетерів» - навіть при тому, що написані одним і тим самим автором, і це далеко не нескінченна мильна опера. Сюжет добіг розв’язки, його закінчено, все, крапка. Що потім – нецікаво. Що потім – усе буде штучним. Продовження «Іронії долі», зняте торік, лише виграло б, якби сюжет був цілковито самостійним, а не відсилав повсякчас до першоджерела, справжньої «Іронії долі».

Перший національний «порадував» глядачів концертом «Зірки на Першому» - рідкісним гібридом радянського «Блакитного вогника» та радянського ж офіціозного концерту, де було намішане геть усе – від заїждженої «традиційної естради» до модерної поп-музики. Не став би стверджувати, що знайшлося б так уже багато шанувальників і того, й іншого одразу. «1+1» запропонував російську «Дискотеку 70 – 80-х», а після неї – фільми. Той самий «Інтер» після «Однокласників» показав програму «Тото Кутуньйо у колі друзів» - теж російську, й теж сучасну. Не належу до палких прихильників Кутуньйо, написана ним пісня «Johnny – Oh, Yes», що її колись співала Джілла, однаково навряд чи пролунала б, та й не виловлювати ж було її єдину! «Найкращі пісні року» на ICTV не залишили якихось вражень, окрім домінування російських артистів. (Може, то мені так щастило?)

 «Новий рік у стилі ретро» на ТЕТі не зацікавив – не люблю я ретро. «Суперстар-2008. Команда мрії» на СТБ виявилося тим-таки ретро, ще одним «Блакитним вогником». «Зірки караоке. Фінал» на Новому – можливо, для любителів це було цікаво, от тільки чи саме для новорічної ночі така програма? Може, караоке краще практикувати десь удень того ж таки 1 січня?

«Київ» запропонував прямий репортаж «Новий рік на Майдані» - дешево, сердито й, як завжди, далеко не повністю – ніби для того, щоб бодай чимось заповнити ефір. Концерт «Новорічні зірки»… Тепер навіть не пригадаю, чи траплявся він мені. Черговий «ретро-вогник»? Ні, не пригадаю. Клубний концерт Любаші під ранок – ото був ексклюзив. На жаль, до Любаші я ставлюся так само, як і до Кутуньйо.

 Перевершив усіх 5 канал. Святкова програма, анонсована як «Урочиста церемонія нагородження переможців міжнародного фестивалю-конкурсу «Вибір року» в Україні», чомусь зовсім не надихнула бодай поцікавитися, а що ж воно таке. Якби в анонсі було позначено яке-небудь «Урочисте пленарне засідання Верховної Ради», це заінтригувало б незрівнянно більше.

 Ну й, звісно ж, «Україна» з традиційним «Блакитним вогником на Шаболовці» - те, на що я натрапляв, не вражало, та й пісні видавалися не зовсім новими.

І без Шаболовки новорічна ніч на українському телебаченні рясніла від російських артистів та російських програм. Фраза, яку я найчастіше чув з екрана цієї ночі, була, здається, такою: «С Новым годом, Россия!». Дуже-дуже дякую. А «Україна» подарувала глядачам, зокрема, отакий жарт: «Европейцы готовы даже заняться членовредительством, чтобы избежать диктата американских кураторов и их восточноевропейских клик». Дотепно… 

Новорічне телебачення, як і завжди, було просякнуте ностальгією. Не просто за старими часами, часами молодості багатьох глядачів (чи, передусім, керівників каналів?), як за Радянським Союзом. На московській «Дискотеці 70 – 80-х» («1+1») під час виступу Юрія Антонова хтось із глядачів щосили розмахував радянським прапором, інший – транспарантом: «Великий могучий Советский Союз». У 1980-і роки такого не могло бути, бо бути не могло. Це – приблизно те саме, що розмахувати прапором нацистської Німеччини на концерті Марлен Дитрих. Юрій Антонов був неформатом для радянського телебачення, й побачити його можна було зовсім не часто. Натомість, сучасні новорічні програми створюють образ СРСР як країни, де на телебаченні тільки й виступали, що Антонов та група «Цвєти» разом із «Боні М», «Ерапшн» та іншими зірками європейської та світової поп-музики.

 Постійна участь у всіляких «Дискотеках» різних «Самоцвєтів» та «Лєйся, пєйся» подається як нібито природна річ. Ніби участь рівних серед рівних. Ніби й не сприймалися вони тоді, у 1970 – 1980-і, як щось протилежне хоча б тим самим «Боні М», як щось совкове. Але цьогорічна поява на «Дискотеці 70 – 80-х» Лева Лещенка – це було вже занадто. Співак, що навіть цілком дискотечну за задумом «Солов’їну рощу» зміг свого часу проспівати, немов гімн рідній партії…

Це вже не культивування ностальгії. Це – спроба відретушувати минуле, під його виглядом підсунувши глядачам сурогат, це – спроба створити привабливий образ того, що насправді було аж ніяк не привабливим. Це – не ностальгія, бо люди, що жили тоді, одразу відчувають фальш. Це – адресоване молодим, тим, хто не пам’ятає тих часів, створювання туги за «золотим віком», який насправді «золотим» не був. Це – суто ідеологічна операція, це – телевізійний варіант майок із написом «СССР». І не біда, що у справжньому СРСР довговолосих власників таких майок могли запросто як не забрати до міліції, то «проробити» на комсомольських зборах та змусити підстригтися під усюдисущу «угорку». Нинішня російська, а за нею й українська (бо Росія ж така телевізійно передова!) молодь мусить ностальгувати за радянським міфом. Це – телевізійна сирокопчена ковбаса під назвою «Советская» (є така, гривень по 80 за кілограм): ті, кому 1991 року було не більше 10 – 12 років, мусять вірити, що саме така ковбаса лежала у кожному радянському магазині й коштувала рубль-двадцять. 

Ні, звісно, ж, цікаво згадати пісні, які й досі іноді наспівуєш собі під ніс. Цікаво побачити хай постарілих, але кумирів, яких тоді не бачив жодного разу – бо вони були з-поза залізної завіси, й радянське телебачення їх не показувало, ніколи й ніяк – як от тих самих Газібо чи Еф-Ар Дейвіда. От тільки… Щось надто молодими були учасники групи «Чіллі». Невже той самий склад, що й був за часів їхньої слави? Ні, не віриться. Та й у «Чингісхані» лише троє були у віці. Щодо «Боні М» усе відомо: від оригінального складу залишилася сама лише Ліз Мітчелл; попри всі зусилля, в неї не виходить приховати плин часу. От ви можете собі уявити, щоб на подібні концерти з’явилася «АББА» в новому складі? Чи була б це «АББА»? Хіба що торік виступала Аманда Лір – от щодо неї що у 1980-і роки ніхто не міг сказати, скільки їй років, що тепер. Загалом же, спостерігати постарілих кумирів молодості, колишніх секс-символів і об’єктів мрій та фантазій – справа сумна. От уявіть собі, якби телебачення вперше показало «ВІА Гру» року так 2030-го.

Та й річ не лише в тому. Диско – то не лише пісні. То – атмосфера, то – цілком визначений стиль усього, від одягу до сценічних декорацій та освітлення. Організатори телевізійних «Дискотек» на цьому завжди економлять.

А всі спроби реанімувати минулі часи зазнають фіаско з однієї дуже простої причини. Вони просякнуті оспівуванням СРСР, ностальгією за ним. Тоді як уся принада радянського новорічного телебачення полягала в тому, що жорсткі вимоги до щоденного телебачення послаблювалися, й радянська дійсність ніби трошечки відступала. Новорічна теленіч в СРСР була ніччю бодай примарної свободи, коли людям дозволяли відпочити від неї. Саме дійство «Блакитних вогників» нагадувало глядачам щось із забороненого життя: зірки співають, а присутні не сидять по стійці «струнко», аплодуючи, немов після доповіді генсека, а їдять та п’ють шампанське. Це ж був майже нічний клуб! Принаймні, нічого спільного це не мало зі звичними телеконцертами, де ведучі-диктори офіційними голосами оголошували артистів, немов промовців на партзборах: «Выступа-а-ает!..»

Розмовні вставки між концертними номерами, діалоги гостей були короткими – рівно такими, щоб відтворити розслаблено-святкову, клубну атмосферу. Вони не несли в собі самостійного змістового навантаження. У сьогоднішніх «Нью-вогниках» оці діалоги публіки правлять ледь не за головне. Аж до того, що в «Однокласниках» («Інтер») занудні та банальні привітання глядачів із новим роком відбувалися посеред пісень; звук пісень, відповідно, максимально приглушували, а з кадру надовго зникала сцена – так, що жодна пісня не пролунала в цілісному вигляді, від початку й до кінця. І це, як нас переконують, був телевізійний концерт?

Радянські зірки могли цієї ночі співати щось трішечки легковажніше, ніж завжди. Їхнє вбрання – з огляду на свято казок і див – могло бути трішечки гламурнішим. Лише у «Блакитних вогниках» зіркам дозволяли співати з підтанцьовкою. Лише у «Блакитному вогнику» могла з’явитися на радянських екранах «Машина врємєні». Тільки в новорічну теленіч вдалося Софії Ротару (й це вже за перебудовчих часів!) проспівати пісню з «Маленької Віри». Саме у «Блакитних вогниках» тодішні глядачі могли побачити суперпопулярного Михаїла Боярського як співака. Головне ж – це була ніч усезагального релізу: зірки співали тільки нові пісні – ті, які мали стати й таки ставали хітами наступного року. На цю ніч провідні співаки працювали цілий рік, ретельно добираючи й пісні, й манеру їхнього виконання. Саме новорічної ночі зірки дозволяли собі підкоригувати, а то й змінити стиль: саме новорічної ночі Алла Пугачова вперше проспівала пісню Раймонда Паулса, потім – Ігоря Ніколаєва, потім – Юрія Чернавського. Сама ідея різноманітних «старих пісень» суперечить ідеї «Вогників», а тому й не в змозі їх відтворити.

Цієї ночі трішечки піднімалася залізна завіса. У «Мелодіях та ритмах зарубіжної естради» можна було – раз на рік – побачити виступи європейських та світових зірок. Виступи ці були здебільшого дворічної чи навіть трирічної давнини, але іншої можливості їх побачити однаково не було. На радянському телебаченні новорічна ніч була не зовсім радянською – от у чому полягав її магнетизм. Відтворити ту атмосферу сьогодні неможливо. Тим більше неможливо, коли намагатися нашпигувати її ностальгією за СРСР.

Утім, чи зовсім неможливо? Парадокс полягає в тому, що можливо – варто тільки не намагатися вкласти в це дійство ідеологічний зміст. На відміну від сьогоднішніх тінейджерів, покоління 1970-х та 1980-х знали своїх кумирів лише за магнітофонними записами. Концертних виступів більшості з них ніхто ніколи не бачив. Жодного разу, скажімо, не показало радянське телебачення жодного виступу Донни Саммер. Тінейджери 1990-х років так само не бачили виступів більшості своїх кумирів – бо слухали здебільшого європейську музику, а телебачення показувало їм американську, реп та соул. Тінейджери 2000-х років? Вони бачать своїх кумирів здебільшого у кліпах, а це – зовсім не те, що концерти.

 То чому б у новорічну ніч не зробити подарунок усім тінейджерам – нинішнім і колишнім, усіх вікових груп? Чому б не дістати з архівів (закупити) виступи зірок кожної епохи, записи музичних шоу за їхньої участі? Зробити ту саму «Дискотеку 70 – 80-х», тільки справжню, коли зіркам ще далеко до шістдесяти? Дорого? Клопітно? А закуповувати російське все-що-завгодно – не дорого? А запрошувати Світлану Крючкову та Світлану Нємоляєву на «Однокласників», щоб показати кожну з них по дві хвилини – не дорого?  

 Кажуть, у нас на телебаченні – ринкові відносини. Справжні ринкові відносини, як мені завжди здавалося, відрізняються тим, що задовольняють попит кожного сегменту споживачів. Наш телевізійний ринок, натомість, спрямований на якогось гіпотетичного середньостатистичного українця. Крок праворуч, крок ліворуч – залишитеся без телебачення. От тому й новорічні програми виходять такі нудні, от тому цьогорічне розмаїття назв святкових програм обернулося на практиці розмаїттям одноманітності. «Мейнстрим», на який орієнтуються наші телеканали, є до великої міри умоглядним, створеним in vitro. Він навряд чи існує у природі – в іншому разі не було б такої кількості невдоволених новорічними програмами, людей, що так нічого й не знайшли для себе. Це керівники телеканалів уявляють нас із вами отакими. Якщо радянське телебачення було орієнтоване на середньо-стереотипного совка, то сьогоднішнє українське телебачення орієнтоване… на нього ж. На середнього совка. От тільки хіба самі лише новорічні телепрограми розраховані на нього? До речі, новорічне телебачення проливає світло на секрет багатьох ЗМІ Криму та Донбасу: через що й навіщо проповідують вони антиукраїнські ідеї, чому редактори більшості ЗМІ цих регіонів виявляються такими «яструбами», чому самі ці ЗМІ є набагато нетерпимішими до всього українського, ніж мешканці цих регіонів. Відповідь є дуже простою: самі редактори та автори можуть зовсім не бути «яструбами». Просто отакими вони уявляють своїх споживачів і саме для них стараються. Вони потрапляють у тенета створених ними ж стереотипів…

 Але от настав вечір 1 січня. «Золоті пісні України» на Першому каналі були у звичному дусі – намішано всього до купи з відчутною перевагою всюдисущої «традиційної естради». Радянський концерт до Дня працівників торгівлі, перелицьований на український та на новорічний лад. «Найкращі пісні» на «Інтері» виявилися російськими, але далеко не найкращими – на загальному тлі неперевершеними зірками виглядали «ВІА Гра» та Борис Моїсеєв. На тлі вульгарного та пафосного «конферансу» всюдисущого Ніколая Баскова справжнім відкриттям видалися постійні побажання глядачам «миру на всій планеті». Ні, зрозуміло: людство в небезпеці, прогресивне людство (читай: Росія) щосили бореться за мир, менш прогресивне людство (українське телебачення) це ретранслює. Усе гаразд, усе, як і завжди. 

І замість постскриптуму. 2 січня у випуску новин Першого каналу Національного радіо ведучий просвітив слухачів: «Російський цар Петро І, переводячи країну на григоріанський календар, переніс святкування Нового, 1700, року з 13 січня на 1 січня. От звідти й пішла традиція святкувати старий Новий рік». Досі я вважав, що розповіді про три помилки у слові з трьох літер – це перебільшення… Не минуло й години, як Перший канал Національного радіо підніс ще один сюрприз, тепер уже у програмі «Новорічні зустрічі». «Привітайте піснею всіх українців, а разом із ними – й мене, напівугорця», - запропонував ведучий гості. Отже, ведучий державного радіоканалу впевнені (й запевняють у цьому слухачів), що й на вісімнадцятому році незалежності України українці – це лише українці за паспортом?

 


6505 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 2 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua