”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Ляльковий Обама

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Березень 08,2009

image

Вважають, що американці та західні європейці не надто цікавляться навколишнім світом та ще менше про нього знають. Не те, що ми. Певною мірою це так. Однак цим переконанням ми завдячуємо емігрантам. Тут вони були інженерами та лікарями, таким було й коло їхнього спілкування. Там вони стали таксистами та продавцями, коло їхнього спілкування стало таким самим. Порівняння київських лікарів із нью-йоркськими продавцями на предмет ерудиції, як і варто було очікувати, виходить не на користь останніх. Але переконання це живе, тішить нашу гордість та дозволяє "на буржуїв дивитися звисока". От чого воно не дозволяє – то це дати відверту відповідь на запитання: а чи справді ми так багато знаємо про світ? Чи не перебуваємо в полоні давніх і далеко не завжди справжніх стереотипів? І головне: чи маємо звідки брати інформацію про інші країни, окрім, як про їхні шопінго-гастрономічні принади?

Савік Шустер, як відомо, хоче Обаму. Чи то слідом за ним, чи то самі по собі, але “хочуть Обаму” й більшість інших ЗМІ. Барак Обама – явний фаворит американських передвиборних змагань в українських медіа. Чому? А от не знаю. Бо ніяких аналітичних викладок, ніякого аналізу корисності Обами з українського погляду практично не зустрічав – хіба що одного разу в журналі “Главред”. Натомість не рідкість дуже вже аналітичні матеріали на кшталт того, чи проголосують за нього самотні жінки пенсійного віку, що мешкають у селах південного заходу штату Нью-Гемпшир. От саме такою, даруйте на слові, баракобамою й переповнені наші ЗМІ. Залишається припускати єдине: всім просто було цікаво, коли президентом США стане темношкірий. Інтригувало. В Україні Обама перетворився на таку собі іграшку, на конячку, на яку робили ставки.

Поміж тим, батько Барака Обами був студентом з Кенії. Його предки не були рабами на американських плантаціях, їх не принижували табличками “лише для білих”. Історія темношкірої Америки – це не його історія, не його родові легенди й не бабусині перекази. Він знає про неї так само, як і білі американці – з книжок. То чи насправді він відстоюватиме інтереси “чорної Америки”? А от вітчим-індонезієць та кілька дитячих років, що минули в Індонезії, напевне залишили слід у душі Обами. То, може, він стане адвокатом Азії? Чи аналізують це ЗМІ, чи цікаво це їм?

А тепер подивімося на сусідів. “Абдулла Гюль – ісламіст”, – писали ЗМІ, коли його було обрано президентом Туреччини. А виявилося, він із небувалою наполегливістю просуває свою країну до Євросоюзу. Він став першим турецьким президентом, що, хай із приватним візитом, відвідав Вірменію, навіть попри відсутність між державами дипломатичних відносин. Типовий європейський консерватор – от ким насправді виявився Гюль. Так, зі зрозумілих причин, він апелює не до християнських, а до мусульманських традицій. Але тією мірою, з якою апелюють до традицій, скажімо, німецькі християнські демократи. Почути з його вуст заклики до “боротьби проти невірних” – це було б так само дивно, як почути з вуст Ангели Меркель заклик спалювати єретиків. У тому й полягає історична перемога Туреччини, що традиціоналізм там набуває суто європейських форм. Але в наших ЗМІ до Гюля міцно приклеївся ярлик “ісламіста”.

“Україна, а не Туреччина має право на членство в ЄС!”, – закликають політики та політологи з екранів телевізорів та газетних шпальт. Складається враження, ніби вони прагнуть не того, щоб до ЄС вступила Україна, а щоб туди не вступила Туреччина: “Для себе я нічого не прошу, тільки хай у сусіда корова здохне”. А може, в Євросоюзі знайшлося б місце для обох країн? Дуже сумнівно, що “ми кращі за Туреччину” – це саме той аргумент, який переконає європейців прискорити інтеграцію України до своїх лав. Поміж тим, акцентування у ЗМІ питання: “Або ми, або турки!” відвертає увагу українців від реальної невідповідності нашої країни стандартам Євросоюзу в багатьох аспектах.

Під час нещодавньої грузино-російської війни різні ЗМІ більше чи менше відверто підтримували одну зі сторін. Не можна сказати, що критичного ставлення до дій обох сторін не було зовсім, але такі матеріали губилися серед таких, що переконували в провині або лише Росії, або Грузії. І от тепер для багатьох українців великим сюрпризом стає те, що Захід поступово відновлює співробітництво з Росією, а Ніно Бурджанадзе звинувачує Михаїла Саакашвілі у створенні авторитарного режиму. Але одна очевидна річ оминула увагу журналістів. У якій країні майже неприховано реабілітують Сталіна? У Росії. А в якій країні стоїть (чи, принаймні, донедавна стояв) щонайменше один пам’ятник Сталіну й діє його музей? У Грузії. То, може, не останньою причиною конфлікту між країнами є те, що двоє маленьких сталінів сперечаються за те, хто з них більший? Як колись сам Сталін сперечався з Йосипом Броз Тіто за те, хто з них справжній “Ленін сьогодні”? Може, й справді Саакашвілі – то грузинський Путін?

...Радянські ЗМІ були невільні, пропагандистські, неправдиві. Це все так. От тільки в ті часи, регулярно читаючи газети та дивлячись телевізор, я знав імена лідерів усіх європейських держав та найпотужніших держав на інших континентах. Нині навіть для того, щоб дізнатися, хто прем’єр-міністр Франції, доводиться заглядати в довідники.


2165 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 (всього 0 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua