”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Апологетика «правильного» тоталітаризму від Кастро й Табачника

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Київ on Березень 20,2009

image

Соціальна психологія – річ дуже цікава. І не тільки під оглядом того, яким робом формуються механізми громадської думки, хто має шанс стати з сірої конячки народним кумиром і під впливом яких чинників збори сумирних громадян перетворюються на шалені натовпи, а черги за хлібом – на антиурядові маніфестації. А й виходячи із необхідності розуміння підстав появи за останні сто років просто-таки феноменальної, грандіозної, неймовірної – синонімічний ряд можна за бажання ще доповнити – кількості дуже специфічних персонажів, політичних чи інтелектуальних проводирів сотень мільйонів люду – проводирів, які насправді є типовими «голими королями», такими собі «мильними бульбашками» всесвітньо-історичного масштабу. В одних випадках вони є талановитими авантюристами, що вміло спекулюють на людських проблемах і трагедіях, маючи з цього неабиякий зиск, в інших випадках – самозакоханими нікчемами, яких натовп у силу обставин (і за допомогою певних інтелектуалів, про що детальніше трохи згодом) сприймає як новітніх месій, своїх рятівників.

При цьому нерідко поза полем зору сучасників лишається чи не головне: насправді-бо йдеться про фарсових персонажів у тогах великих мислителів та визволителів людства. І от лихо: цей фарс (коли його вчасно не описати і не розвінчати) може вартувати страшних людських жертв і цілих цивілізаційних катастроф. Така собі клоунада нікчем на людській крові – вона вже не раз бувала у ХХ столітті, і ґрунтувалася на воістину грандіозних абераціях зору. На жаль, і досі не перевелися претенденти як на роль самовпевнених навчителів людства, так і на роль їхніх асистентів – часом ідейних, а частіше – добре оплачуваних за свою скромну працю з пропаганди всезагально-глобальних нісенітниць.

Ясна річ, не могла оминути ця пошесть й сьогоднішню Україну, де щойно надруковані (видавництво «Фоліо», російською мовою) «Роздуми команданте революції» – того самого, з бородою і в хакі, на ймення Фідель Кастро Рус із передмовою добре відомого всім (і також бородатого) персонажа, у чиїй адміністрації свого часу працював президентом Леонід Кучма – Дмитра Табачника.

Фантом і фігляр на ймення «команданте революції»

Справді, аберації соціального зору інколи набувають грандіозних масштабів.

От, скажімо, три чи чотири години поспіль перед величезним натовпом істерично виступає політик, який ганить міжнародну плутократію, американський імперіалізм, підступи зловмисних банкірів проти трудових класів і незаможних народів, підносить хвалу соціалізмові і самовідданим працівникам і таке інше, – і після цього зазначеного політика називають «біснуватим фюрером», ворогом прогресивного людства і взагалі – людожером ХХ століття №1. Називають, між іншим, цілком заслужено, бо проповідувана ним люмпенська ідеологія та ксенофобія під виглядом антикапіталізму заслуговують на жорсткі оцінки.

А коли сім чи вісім годин поспіль перед іще більшим натовпом істерично виступає політик, який не менш заповзято (і схожими словами) ганить міжнародну плутократію, американський імперіалізм, підступи банкірів Волл-стріту і Сіті проти незаможних народів і пролетарів, підносить хвалу революційному соціалізмові і трудовому народові, – то цей політик зветься «коменданте революції», світочем прогресивного людства і взагалі – чи не надією №1 всіх борців за свободу, а його виступи наразі пропонують українському читачеві як те, що має «безсумнівну філософську цінність».

Не вірите? Проекспериментуйте. Візьміть в інтернеті звукові файли виступів одного й іншого, прослухайте, навіть якщо не знаєте іспанської та німецької, відчуйте інтонацію, ораторські прийоми, порівняйте експресію...

А ще поставте собі елементарне запитання: незбориме прагнення говорити геть про все на світі перед сотнями тисяч співгромадян, зігнаних на акцію в добровільно-примусовому порядку, оця от потреба ледь не щодня «заряджатися» від натовпу і, у свою чергу, кликати той натовп негайно подолати світове зло і ствердити істини, які я, оратор, дарую плебсу, – як це все корелюється не лише з розробками та механізмами соціальної психології, а й даними елементарної психіатрії?

Одне слово, парад «голих королів» триває. За нашої з вами участі, до речі.

Проте продовжмо наші експерименти. Свого часу Чарлі Чаплін геніально демістифікував «біснуватого фюрера» у фільмі «Великий диктатор». У кого немає вдома CD з цією стрічкою, той легко знайде її на You Tube. Ввімкніть стрічку... і подумки підставте «команданте революції» замість чаплінівського персонажа Аденоїда Хінкеля, а його «революційну камарилью» – замість почту диктатора. Замість диктатора сусідньої держави Наполоні можете підставити хоча б незабутнього Леоніда Брежнєва, котрий дуже полюбляв їздити до свого молодшого колеги і щиросердно цілуватися із ним... Простір для уяви достатній, і ви легко побачите, наскільки однотипними, ба, навіть одноманітними є всі ці «команданте», «фюрери» і «вожді всіх народів», скільки у їхній публічній поведінці награної пихи і вмілого дурисвітства.

Та нам не надто складно сьогодні побачити «голих королів». А між тим Чарльз Спенсер Чаплін тоді, наприкінці 1930-х, здійснив справжній подвиг, демістифікувавши та висміявши нацистського вождя, довівши його нікчемне людське єство. Адже реальні успіхи нацистської соціальної політики у перше п’ятиліття перебування партії при владі в Німеччині були просто-таки вражаючими. Жодні досягнення режиму Кастро на Кубі (за величезної радянської економічної та кадрової допомоги, до речі) не витримують із ними жодного порівняння. Не випадково, скажімо, такий визначний британський політик, як Ллойд-Джордж відверто захоплювався Гітлером, а Вінстона Черчілля (тоді – пересічного депутата) студентські аудиторії Оксфорду та Кембриджу відверто засвистували, коли він намагався говорити про нацистську загрозу. А яким полум’яним борцем за мир був німецький канцлер, які гучні мирні ініціативи він висував, як закликав народи до спільної протидії імперіалістам!

Наразі у Європі не дуже люблять згадувати про все те, але ж було. Так само, як і шалене зачудування неймовірними успіхами сталінської системи, особливо серед інтелектуалів, – якраз у ті роки, коли мільйони українців гинули від Голодомору, а на кістках в’язнів ҐУЛАҐу поставали «великі новобудови комунізму»... Не випадково Сталін, подивившись «Великого диктатора», заборонив показувати його в СРСР – фільм викривав ницість усіх «великих вождів», показував фарсовий характер їхньої «турботи про народні маси» та засвідчував лакейство «наближеної до вершителів доль» інтелігенції. А головне, вказував на страшну ціну обміну громадянами своєї свободи на такий-сякий добробут – цією ціною стала руйнація людського в людині.

Але ж моральні та інтелектуальні аберації такі потужні! З ким там із титанів світової думки порівнювали товариша Сталіна, скажімо, Бернард Шоу і Ліон Фейхтвангер? Доктор історичних наук й екс-полковник Дмитро Табачник, говорячи про книгу Фіделя Кастро, зупиняється всього лишень на рівні Марка Аврелія Антоніна – мовляв, книга ця дуже нагадує «Роздуми» визначного римського імператора, а за сумісництвом знаного філософа-стоїка: «вражає глибина думки й охоплення тем, бачення світу в усіх його проявах як єдиного цілого, вміння розгледіти у фрагменті явища чи в події приховану сутність...»

Справжня мудрість й неприхована заздрість

А й справді, чим Фідель Кастро відрізняється від Марка Аврелія? Може, це дійсно споріднені душі. Проведімо ще один експеримент.

«Життя – боротьба і мандри чужиною».

«Пам’ятай, що змінити свою думку і скористатися тим, що виправляє твою помилку, більш відповідає свободі, ніж наполягання на своїй помилці».

«Людина обурюється злом, яке йде ззовні, від інших, – тим, чого усунути не може, а не бореться зі своїм власним злом, хоча це завжди у її владі».

«Завдання життя не в тому, щоб бути на боці більшості, а в тому, щоб жити згідно з внутрішнім, усвідомленим тобою законом».

«Медичні послуги дають економіці Сполучених Штатів Америки валовий внутрішній продукт, але не виховують свідомість у тих, хто надає їх, і не приносять спокою тим, хто їх отримує».

«Такі, як Чеська Республіка, ствердилися як американські пішаки на карті Європи».

«На Кубі найманці і зрадники на службі імперії рвуть на собі волосся і роздирають одяг, захищаючи права на зраду і безкарність».

«Саакашвілі... складається як озахіднившийся й амбіційний грузин-опортуніст. Повернувшись у свою країну за підтримки американців, він став ловити рибку в каламутній воді розпаду Радянського Союзу».

«Сталін... був чесний і відданий комуніст, який пізніше зробив тяжкі помилки, що призвели його на надзвичайно консервативні й обережні позиції».

Як то кажуть, угадайте, хто саме і що саме сказав із першого разу...

Але ж яку бурхливу, якщо не сказати більше, уяву слід мати, щоб знайти бодай щось дотичне у текстах і, головне, способі мислення Фіделя Кастро із його маніакальним антиамериканізмом та зверненим на глибини людського «я» поглядом Марка Аврелія! Чи, може, всі міркування Кастро – то вияв підсвідомої заздрості до тих, кого доля поставила на чолі потужної держави?

...А, власне, хто він такий, автор перекладених в Україні російською мовою текстів? Син багатого (не лише за кубинськими мірками) землевласника-латифундиста, типовий «мачо», марнославний, з яскраво вираженим – за Ніцше – інстинктом влади, який наважився на масштабну політичну авантюру (до речі, фінансували яку його друзі зі США), – і таки здобув владу. Звісна річ, Фідель обіцяв упродовж року провести вільні багатопартійні вибори, запровадити всі демократичні права і свободи... Натомість загадково гине в авіакатастрофі близький соратник команданте Каміло Сьєнфуегос, а інший його соратник, Че Гевара, через кілька років звинувачує колишнього друга у прислужництві імперіалістичній Москві і відправляється воювати за свободу болівійського народу, де й гине, кинутий напризволяще.

Що ж, це не перший і не останній подібний персонаж у Латинській Америці. З єдиною відмінністю від менш здібних колег: вчасна клятва у вірності марксизму принесла режиму Фіделя Кастро 30 років стабільного існування без докладання особливих зусиль для розвитку економіки країни. У спогадах колишнього першого секретаря ЦК КП України і члена Політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста чимало розказано про те, як дорого коштувала «соціалістична Куба» СРСР узагалі й Україні зокрема. Замість того, щоби скориставшись величезною радянською допомогою, збудувати більш-менш ефективну продуктивну економіку, самостійно себе нагодувати (природні умови острова це дозволяють), кубинські лідери витрачали її на проїдання та на підтримку антиурядових збройних рухів у багатьох країнах Латинської Америки, Африки й Азії. Одне слово, на кожному кроці галасуючи про «агресивну американську імперію», Фідель Кастро намагався побудувати й собі щось на системи протекторатів у різних частинах світу.

Ясна річ, сьогодні безплатної радянської зброї та боєзапасів немає, от і доводиться відбуватися словесними інвективами...

Що ж стосується самого кубинського народу, то навіть найзапекліші фанати режиму Кастро не можуть назвати реальних досягнень, що ними цей народ користується, крім хіба що безплатної склянки молока від держави для кожної дитини і наче високого рівня безплатного медичного обслуговування населення. Але хитра статистика засвідчує: якщо на початку ХХІ століття середня тривалість життя на Кубі становила 77 років (і це справді поважна цифра, надто у порівнянні з сучасною Україною), то на сусідній Ямайці, де обійшлося без комуністичних експериментів, ця тривалість становила 76 років, а на Віргінських островах – 78 років.

На цьому можна було б закінчити рецензію і на книгу, і на кубинський політичний експеримент (який залишається в історії у вигляді трагіфарсу), якби не твердження Дмитра Табачника, що, виявляється, Куба Кастро має стати для нас прикладом держави, «в якій головною цінністю є людина, а справедливість для кожного – не порожнє слово». Якщо врахувати, що кожен шостий кубинець сьогодні змушений жити за межами «комуністичного раю», то ці слова звучать більш, ніж цинічно. Це справді твердження за межею моралі й елементарного здорового глузду. Так само, як й неприхована апологетика «вірного», «правильного» тоталітаризму, якому мають скоритися нерозумні українці, якщо вони дослухаються до Кастро та Табачника.

 www.radiosvoboda.org/content/Article/1512460.html


7645 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 6 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua