”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Європа на обрії

Тетяна МЕТЕЛЬОВА, Київ on Травень 12,2009

image

Відносини між Україною та Європейським Союзом започатковано в грудні 1991 року, коли міністр закордонних справ Нідерландів як головуючої в ЄС країни у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС упродовж 10 років була й залишається Угода про партнерство та співробітництво (УПС), підписана 16 червня 1994 року, що набула чинності 1 березня 1998 року і започаткувала співпрацю з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Термін дії Угоди офіційно завершено 28 лютого 2008 року. А 5 березня 2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору, який тимчасово носить робочу назву «нова посилена угода» або ж «угода про асоціацію». На період до її укладення щороку за взаємною згодою сторін автоматично продовжується чинність УПС.

Партнерський діалог Україна – ЄС розвивається в рамках щорічних засідань саміту Україна-ЄС за участю Президента і Прем’єр-міністра України та високоповажних осіб ЄС. Пріоритетним напрямом інтеграційного процесу та спільною стратегією щодо України, схваленою Європейською Радою на Гельсінському саміті 11 грудня 1999 року, ЄС визнав процес економічних перетворень в Україні та поступового наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу у визначених пріоритетних сферах.

Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженою указом Президента України від 11 червня 1998 року, визначено основні положення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України в європейський правовий простір, мету та етапи адаптації законодавства. 1999 року Кабінет Міністрів України запровадив єдину систему планування, координації та контролю нормотворчої діяльності і роботи органів виконавчої влади з адаптації законодавства.

14 вересня 2000 року указом Президента України було затверджено Програму інтеграції України до Європейського Союзу, якою визначено шляхи і темпи реалізації окремих пріоритетів, спрямованих на досягнення критеріїв, що випливають із цілей валютного, економічного та політичного союзу держав – членів ЄС. Указом Президента України від 30 серпня 2002 року створено Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. 18 березня 2004 року законом України ухвалено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Пізніше, 20 серпня 2008 року, наказом Міністерства юстиції України було встановлено обов’язкову експертизу законопроектів та нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності принципам європейського законодавства.

Отож можна констатувати, що в період з 1994 по 2004 роки в Україні було розроблено доволі потужну законодавчу базу євроінтеграційних процесів і здійснено вагомі практичні кроки на європейському напрямку (вступ до Ради Європи, приєднання до великої кількості угод тощо). Однак неодноразово виявлювана багатовекторність української зовнішньої політики, зосередженість переважно на нормотворчій діяльності та ігнорування потреб у серйозних реформаторських кроках і, відтак, наочний розрив між декларованими цілями й реальною практикою, який повсякчасно відзначали європейські лідери та аналітики, викликав їхнє неоднозначне й дедалі більш обережне ставлення до перспектив української євроінтеграції та їх відповідну оцінку.

Події листопада – грудня 2004 року, відомі як Помаранчева революція, значно підсилили сподівання Євросоюзу на активізацію просування України в європейському напрямку та інтенсифікацію реформаційних процесів, необхідних для її наближення до євростандартів. 2005 року було підписано План дій, який став додатковим інструментом розвитку відносин між Україною та ЄС. Того ж року в Україні запроваджено посаду віце-прем’єр-міністра у справах європейської інтеграції.

Однак, попри підсилення євроінтеграційної риторики у вищих ешелонах української влади, виявилося, що започатковане в попередні роки обмеження реальних євроінтеграційних процесів в Україні їх інституційним та нормотворчим складниками і в нових політичних умовах не зазнало кардинальних змін. Закладених 2000 року в Програмі інтеграції України до ЄС цілей на кінець терміну її чинності не лише не було досягнуто, а й кроки до їх досягнення, що потребували внутрішніх реформ у багатьох галузях суспільного життя, практично не здійснювалися. Так, якщо успіхи в забезпеченні свободи слова, політичних свобод, розбудови громадянського суспільства виявилися беззаперечними, то в царині економічних свобод, правосуддя, у сфері боротьби з корупцією ситуація і надалі залишалася незмінною. Фактично не було реформовано судову, пенітенціарну систему, органи прокуратури, не здійснено передбачену програмою адміністративну реформу, не розв’язувалися проблеми зміцнення реального самоврядування, не зазнало змін на краще виборче й податкове законодавство. Розбіжності між декларованими цілями й реальною практикою внутрішньополітичного життя підсилювалися й тривалою внутрішньою нестабільністю, а згодом і глобальною фінансовою й економічною кризами.

Двозначність у провадженні євроорієнтованої політики, непослідовність внутрішніх перетворень більшою чи меншою мірою були властиві й решті пострадянських країн, що опинилися в безпосередній близькості з Євросоюзом. З другого боку здійснене за цей час істотне розширення ЄС проблематизувало подальші дії в цьому напрямі. Відтак, починаючи з 2005 року у ставленні до перспектив входження України в ЄС відчувається зростаюче розчарування, а вектор зусиль європейської спільноти, спрямований на розвиток стосунків зі своїми східними сусідами дедалі більше змінюється – від орієнтації на перспективу євроінтеграції на створення з них своєрідної буферної зони між ЄС та євроазійськими державами.

2004 року з метою запобігання утворенню нових ліній поділу між розширеним Європейським Союзом та його сусідами в рамках, визначених у грудні 2003 року Європейською стратегією безпеки цілей, розроблено Європейську політику сусідства (ЄПС). У березні 2007 року Єврокомісія схвалила Європейський інструмент сусідства та партнерства: «Стратегія ЄС щодо України на період 2007– 2013 рр. (ЕІСП)», розроблений у рамках ЄПС. Ним передбачено заходи зі стимулювання наближення України до Євросоюзу та з матеріально-фінансового забезпечення реалізації стратегії «Посилюючи європейську політику сусідства» (грудень 2006 року).

Тоді українська сторона офіційно наголошувала на успіхах України в просуванні європейським напрямом та артикулювала їхні можливі позитиви. Однак, попри те, що Україна продовжує здійснювати зусилля, спрямовані на інтеграцію, і з її боку також зростає певна обережність у ставленні до власних європейських перспектив та розуміння того, що зовнішньополітичні досягнення не становлять панацеї й не спроможні розв’язати євроінтеграційних проблем. 2 липня 2008 року постановою Кабінету Міністрів України затверджено Державну цільову програму інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008–2011 роки. Метою Програми є підвищення рівня поінформованості громадськості щодо пріоритетів, стану виконання поточних завдань, перспектив реалізації державної політики європейської інтеграції та співпраці з ЄС і Радою Європи у різних сферах, а також підвищення рівня обізнаності громадян щодо європейських цінностей, стандартів, досвіду проведення реформ і критеріїв членства у ЄС для створення стабільної проєвропейської більшості в українському суспільстві.

На сьогодні представники Єврокомісії констатують уповільнення й гальмування необхідних і передбачених раніше реформ в Україні, водночас відзначаючи чергові успіхи в переговорних процесах, зокрема в розробці нової угоди про Асоціацію.

20 березня 2009 року на саміті ЄС затвердив нову модель співробітництва з країнами, що межують з ЄС, – програму Східного партнерства.

Огляд змін, що зазнали за останні 15 років стосунки України з ЄС , дає змогу дійти таких висновків:

*наша країна, незалежно від внутрішньополітичної конкретики і змін владних персоналій, у стосунках України з ЄС традиційно зорієнтована на обмеження євроінтеграційних зусиль нормотворчою роботою і активною діяльністю на зовнішньополітичному напрямку та ігноруванням потреби в реальних реформах;

*у стосунках Україна – ЄС можна виділити принаймні три великі етапи: перший з них (1991–1998 рр.) був періодом обережних кроків назустріч, спрямованих не стільки на досягнення реального результату, скільки на взаємне «вивчення» й оцінку можливостей і намірів партнера; другий (1998–2004 рр.) характеризується з боку ЄС як етап великих сподівань і очікувань, з боку ж України – як етап формального ставлення до євроінтеграції й створення радше іміджу «євроінтеграційної країни», аніж досягнення справжнього результату; третій етап (2005 р. – і по сьогодні) можна визначити з європейського боку як етап швидкої зміни ейфоричних надій європейської спільноти на розчарування й зміну чітко окресленого інтеграційного вектору співпраці на створення буферної зони стабільності навколо власних кордонів.

Враховуючи подальшу відсутність необхідних для євроінтеграції України реформ багатьох сфер суспільного життя, запропонована модель Східного партнерства є сьогодні оптимальним варіантом, що, хоча й віддаляє в часі перспективу реалізації європейських намірів України, однак спроможна слугувати стимулом здійснення реальних кроків у цьому напрямку через «втягування» у Європу шляхом створення зони вільної торгівлі та інших механізмів європеїзації країни.


2197 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 4 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua