”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Чи проведемо ми над собою експеримент двопартійності

Сергій ЧАЛИЙ, Київ on Травень 22,2007

image

Тільки уявіть собі, наскільки спроститься наше життя, якщо на виборах буде лише два партійних списки, якими маленькими стануть бюлетені, як швидко й легко рахуватимуть голоси виборців комісії, якою мірою полегшиться проведення соціологічних екзит-полів, зрештою, якими красивими стануть кольорові діаграми на телеекранах, де висвітлюватиметься підсумок голосування! Можна навіть не забирати у виборців, як у Росії, варіант відповіді “проти всіх”, і без того “всьо будєт чьотко”, як співається у відомій пісні. Ба більше: можна навіть дозволити кільком маленьким партіям плутатися під ногами і часом проводити по два десятки депутатів до Парламенту — просто щоб там було веселіше. Але ж усі питання розв’язуватимуться двома ґрандами, чиї стосунки описуватимуться парламентським регламентом і законами про статус народного депутата, про Кабмін і про опозицію.

От тільки залу засідань Верховної Ради доведеться переробити — за взірцем британської Палати громад. Бо ж, як цілком серйозно стверджував знаний французький письменник Андре Моруа, прямокутна конфігурація приміщення британської Палати громад з двома рядами розташованих одне навпроти одного крісел провокувала ствердження двопартійності, а у Франції напівколо у залі засідань Національних Зборів — значно більшу кількість партійних градацій. Схоже, класик таки мав рацію, бо ж у нас якраз напівколо і багатопартійність. Принаймні, поки що була, до затвердження закону про опозицію і до виокремлення двох політичних ґрандів — Партії регіонів та БЮТу.

Останній в особі своєї лідерки та своїх речників, схоже, серйозно взяв курс на остаточне усталення української двопартійності вже найближчим часом, де-факто, не чекаючи парламентських виборів. А на виборах (добре, якщо вони будуть достроковими, у момент, коли рейтинги ПР та БЮТу, за збігом обставин, будуть найвищими) можна цю ситуацію стабілізувати. Воно й справді, якщо у США ефективно працює двопартійна, а в Британії та Німеччині — дво-з-половиною партійна система (тобто дві великі партії плюс одна-дві-три малі, представники яких часом з’являються у парламентах), чому не може такого статися у нас? Виборець чітко уявлятиме, за що голосує: за прем’єра А чи Б, за лівішу чи правішу ідеологію, за ту чи іншу геополітичну орієнтацію, словом, обиратиме один з двох варіантів, а схоче “покотити бочку” на обох, то не підкреслюватиме “проти всіх”, а підтримає кусючих міноритаріїв, себто представлену у Верховній Раді партію другого ешелону.

З іншого боку, чимало депутатів від “Нашої України” і близьких до них персонажів, котрі звуть себе політологами, просто-таки істерично не сприймають саму ідею двопартійної системи. При цьому не наводять ніяких раціональних аргументів. “Це дуже погано”, “це змова олігархів”, “це антидемократично” і таке інше. Цікава логіка: хіба ж не змовою олігархів була спроба створити “широку коаліцію” з НУ і ПР улітку минулого року? Хіба не антидемократично, тобто всупереч волі виборців, намагалися лідери НУ разом з Президентом не допустити Юлію Тимошенко до прем’єрської посади? Але в одному вся ця публіка має рацію, хоч сама не розуміє, чому: спроба впровадити двопартійність на основі БЮТ та ПР — це справді дуже погано. І для цих політичних сил, і для країни загалом.

Як дослідив і описав це ще в середині ХХ століття класик європейської політичної науки Морис Дюверже, можливі два варіанти двопартійності. Перший з них життєздатний і конструктивний, коли йдеться про двопартійність в умовах конкуренції партій-суперниць, об’єднаних спільними демократичними правилами гри, лише з тією різницею, що полягає у відносно другорядних речах: тактичних цілях і методах їхнього досягнення. Це, так би мовити, двопартійність технічна, складові якої працюють на загальне суспільне благо. Але є й інший тип двопартійності — двопартійність метафізична, сутнісна, за якої, як пише Дюверже, “боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває жорстокості й непримиренності релігійних війн”.

Зазвичай така ситуація виникає в разі, коли одна з партій має тоталітарні цілі і тоталітарну структуру, а друга тією чи іншою мірою сповідує демократичні цінності (не має значення, ліві чи праві). Французький дослідник категорично відкидав варіант (теоретично нібито можливий), коли двопартійну систему конституювали дві тоталітарні партії: суспільство здатне віддати перевагу тільки одній послідовно антидемократичній силі, яка перебере на себе членство і симпатиків свого конкурента (не випадково, мабуть, Гітлер підмітив, що з комуністів виходять дуже гарні члени НСДАП). Тож або фашисти будуть однією з провідних сил, або комуністи, або ще якийсь, досі незвіданий тип тоталітарної партії, яка “всмокче” практично всіх громадян, незадоволених демократією.

Ну, а далі двопартійна система, в якій одна з партій-ґрандів є за своїм єством тоталітарною, не встигнувши навіть викристалізуватися, вибухне тяжкою політичною кризою. У разі приходу до влади тоталітарної партії вона негайно займеться усуненням своєї головної суперниці, а разом з нею — і всіх демократичних інституцій суспільства. Невже-бо брали владу тільки для того, щоб на чергових виборах віддати її якимось піжонам? Не буде цього! Знищимо ворога і знищимо саму можливість його приходу до влади! Один вождь, одна держава, одна партія!

А от партія демократичного типу в разі виграшу на виборах, маючи перед собою загрозу поступитися наступного разу потужним тоталітаристам (бо ж у виборця не буде реальної альтернативи, щоб проголосувати за неї в разі невдоволення владою, міноритарні партії психологічно сприймаються радше як доважок до основних, ніж щось серйозне), в ім’я демократичних принципів теж була б змушена нищити свого супротивника. Іншими словами, довелося б встановити диктатуру в ім’я демократії. І то добре, якби тільки на якийсь час, аби потім повернутися до нормального життя, бо ж будь-яка влада, як відомо, розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно...

Іншими словами, така і лише така двопартійність смертельно небезпечна й нежиттєздатна, з неї виростає або тоталітаризм, або – у кращому разі – “освічений” авторитаризм. Отож чи не виявилася б схожою двопартійність БЮТ – ПР на те, про що писав Морис Дюверже? І чи не прагнуть саме такого двобою деякі ідеологи ПР, заманюючи БЮТ на вигідне для себе поле? З іншого боку, а чи не завалилася б Українська держава внаслідок розвитку такої “двопартійності”?

До речі, за другу половину ХХ століття “теорема Дюверже” знайшла блискуче підтвердження у Франції та Італії – країнах, де він вважав особливо загрозливою можливість виникнення там двопартійної системи “комуністи-демократи”. На щастя, лідери тамтешніх соціалістів, християнських демократів, республіканців і навіть націонал-радикалів виявилися людьми освіченими, тож вони змогли запропонувати виборцеві значно ширший спектр політичних сил, ніж партію А (демократичну) та її непримиренного ворога партію В (ліворадикальну). На небезпечний шлях Італія вступила вже після перетворення комуністів на нормальних лівих, коли вигулькнув олігарх Берлусконі, котрому дуже вже захотілося створити зручну для його справ двопартійну систему.

Але в нас, на жаль, двопартійність, яка вестиме до сумних наслідків, провокують не лише політики, а й телевізійники, причому найпопулярніші. Так, у “Свободі слова” Савіка Шустера політиків та експертів розсаджують один навпроти іншого, тобто ділять на два табори, а відтак Олег Тягнибок може опинитися в одній компанії з Вадимом Скуратівським, якби, звичайно, останній погодився ходити на подібні шоу в ролі другорядного підспівувача “визначних політиків нашого часу”. У “5-ти копійках” Романа Чайки ще простіше: там у двобої сходяться двоє політиків, навколо яких топчеться кілька так званих експертів. Ба більше: колись передача “Я так думаю” на “плюсах” передбачала три, а то й більше позицій головних персонажів і аудиторії, іншими словами, непримиренних борців та скептиків або нейтралів. Тепер там такого позиціонування немає. “Стінка на стінку” – це, здається, ідеал продюсерів і менеджерів телеканалів.

А ще до двопартійності нас підштовхують такі улюблені цяцьки телевізійників як “інтерактивні опитування”. Зазвичай там дають лише два варіанти відповідей, навіть тоді, коли саме запитання провокує наявність чогось третього, на кшталт класичного: “Чума на обидві ваші хати!” Проте люди вже звикли до вибору “А або В”, “наші-їхні”, тому часом навіть не звертають уваги на формулювання запитань. Скажімо, у чистому вигляді продиктована логікою двопартійності була відповідь на запитання ТРК “Київ”, коли та, ревно обслуговуючи інтереси “партії Черновецького”, запитала: що більше слугує інтересам киян — бійки у Київраді чи її конструктивна робота? Ось противники мера й об’єдналися навколо начебто абсурдної відповіді: “дайош бійки!”, щоб хоч так поставити на місце знахабнілих нуворишів, добре знаючи вже, що таке “конструктивний дерибан” у виконанні столичної владної команди.

Словом, бінарна політична логіка так і пре з усіх телеекранів, її прагнуть впливові політики, ображеного лементу представників “Нашої України” ніхто не слухає, тож держава рухається казна-куди, і складається враження, що від експерименту з самодеструктивною двопартійністю ми нікуди не втечемо й таки поставимо його над собою ж.

«Свобода»


2765 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 2 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua