Уранці 1 вересня 1939 року для України й українців розпочалася Друга світова війна. Саме тоді у лавах кадрового Війська Польського напад нацистів зустріло вогнем близько 100 тисяч галичан і волинян; ще приблизно стільки ж було в кілька ближчих днів мобілізовано до армії і вступило в бій. І саме тоді, уранці 1 вересня, були піддані бомбардуванню Львів, Луцьк, Сарни, загинули десятки людей. Ось фрагмент звіту міської команди державної поліції командуванню центра протиповітряної оборони Львова:

«VII комісаріат повідомляє, що 1 вересня ц. р., о год. 11.45, ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг. ...Ворожі бомбардувальники знижували політ над аеродромом до висоти 500 метрів, відкривали вогонь з кулеметів. Одна бомба попала у склади бензину, але внаслідок осічки не було вибуху... На території VII комісаріату разом загинуло 8 чоловік, з них 2 жінки, поранених близько 17 осіб. V комісаріат рапортує, що 1 вересня 1939 р., о год. 12.15, під час нальоту ворожих літаків була скинута одна фугасна бомба на вул. Вярусів, №16. На місці вбито 2 робітників. Поранених не було. Пошкодження будинку незначне. ...На території II комісаріату під час вибуху бомб загинуло близько 7 осіб, поранено близько 150. ...В алеї Фоша бомба пошкодила будинок лікарської консультації. Біля будинку вбито 13 осіб та поранено 18».

А ось що писала The New York Times від 14 вересня:

«Німці за 50 миль від Львова. Німецькі бомби пошкодили водонапірну і каналізаційну систему в місті. Довгі черги на вулицях біля архаїчних ручних поршнів. Лікарі побоюються чуми. З ранку до вечора німецькі літаки літають над Львовом. Вчора Львів був підданий німецькому бомбардуванню 12 разів, сирени звучали безперервно. Багато частин міста у вогні...»

У ті дні варварські нальоти нацистської авіації відбувалися й на інші міста Західної України, він чого гинули сотні цивільних жителів.

І що впадає в око: якраз галичани і волиняни, котрих дехто не лише з російських, а й із числа начебто українських політиків та публіцистів усім гамузом записує до «фашистів» та «зоологічних націоналістів», 1 вересня 1939 року у своїй масі гідно прийняли жорстокий бій з гітлерівцями – попри непросте життя українців у другій Речі Посполитій і складні взаємовідносини з владою солдатська присяга виконувалася чесно. Настанову на протидію агресорам виголосив від імені українських парламентських партій віце-голова Сейму Василь Мудрий. А цивільний люд у ті дні гасив пожежі та закопував вирви від бомбардувань.

А от ідейні та політичні предки згаданих щойно «антифашистів» того ж дня, після ратифікації Пакту Молотова-Ріббентропа Верховною Радою СРСР, готувалися спільно з Вермахтом воювати з Польщею. І не просто воювати, а вдарити в спину Війську Польському. Цей удар став справжнім торжеством «дружби, скріпленої кров’ю», як трохи пізніше, у грудні 1939-го, оцінив Сталін спільні радянсько-німецькі бойові дії проти Польської держави.

Ще під час бойових дій обидва диктатори почали терміново встановлювати «новий порядок» на зайнятих їхніми військами територіях. Але якщо нацистам довелося для цього терміново будувати нові концтабори, то у Сталіна вже був неозорий ҐУЛАҐ...

І саме тоді пішли по містах і селах України похоронки на загиблих у боях: за даними польських істориків, Червона армія втратила у вересні 1939 року вбитими під час бойових дій близько 2,5 тисячі солдатів; у складі Війська Польського загинуло до 7 тисяч українців. Цифри наче й незначні порівняно з тим, що було після 22 червня 1941 року, але почалося все саме тоді. І ще одне: Україна від самого початку була втягнена у Другу світову війну. Але не як самостійний геополітичний суб’єкт, здатний захистити себе і подбати про національні інтереси, а як зваблива здобич диктаторів.

Проте, якщо Україна в цілому і не була суб’єктом великої політики, то ті, хто стріляв по нацистських танках чи рятував потерпілих від бомбардувань, стали на бій з тоталітарним агресором цілком свідомо і з власного вибору. Ось що сьогодні варто не забувати й українським, й іноземним мас-медіа і політикам.