Саме в Донбасі народилися та працювали ті визначні особистості, без яких сьогодні годі уявити українську культуру.

Один з них – уродженець міста Слов’янська, приятель Тараса Шевченка, поет-романтик Михайло Петренко. Він написав лише 19 віршів, кілька з яких стали словами популярних пісень: «Дивлюсь я на небо», «Туди мої очі, туди моя думка» та «Взяв би я бандуру».

Засновник міста Алчевська Олексій Алчевський починав з невеликої бакалійної крамниці, а став банкіром, власником кількох заводів і шахт. Він був також меценатом та одним з керівників харківської «Громади», а у своїй харківській садибі встановив єдиний у місті бюст Тараса Шевченка.

Дружина Алчевського Христина уславилась як письменниця, педагог, автор шкільних посібників і віце-президент Міжнародної ліги освіти. Вона заснувала в Харкові недільну жіночу школу для дорослих. Ще одну школу – у селі Алексіївці на Луганщині, а вчителювати в ній запросила Бориса Грінченка. Згодом він став відомим письменником, поетом, драматургом, перекладачем, етнографом, автором підручників, публіцистом, видавцем та упорядником 4-томного «Словаря української мови».

Діти Алчевських теж працювали на українську культуру. Донька Христина стала поетесою, перекладачем і педагогом, син Григорій – композитором і педагогом, а син Микола – теж педагогом, театральним і літературним критиком та автором українського букваря. Але найбільшої слави з Алчевських-молодших зажив Іван – оперний співак, музикант і диригент, який очолював українське музично-драматичне товариство «Кобзар» у Москві та пропагував українську пісню в Парижі і Нью-Йорку.

Поет Володимир Сосюра народився на станції Дебальцеве, дитинство провів у селі Третя Рота, а навчався в училищі на станції Яма. Він видав кілька десятків збірок поезій, якими захоплювалася молодь, але за вірш «Любіть Україну!» був звинувачений у «буржуазному націоналізмі», а його поеми «Розстріляне відродження» та «Мазепа» і роман «Третя рота» були опубліковані лише за два десятиліття по смерті автора.

Письменник Анатолій Дімаров навчався в школі на Донеччині, а під час ІІ світової війни організував партизанський загін, який діяв на території Донбасу.

У селі Знаменському (нині Слов’янського району) народився актор, сценарист і режисер Леонід Биков – творець кінофільмів «У бій ідуть одні "старики”» та «Ати-бати, йшли солдати». У Донецьку народилися або навчалися оперний співак Анатолій Солов’яненко, поети, письменники та перекладачі Олег Орач, Володимир Міщенко і Василь Захарченко. А уродженець села Андріанополя на Луганщині, поет Василь Голобородько був відрахований з Донецького університету за «антирадянську діяльність».

Донбас дав Україні кілька чільних шістдесятників. Це, насамперед, письменник, критик, публіцист, літературознавець, автор відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іван Дзюба, який народився в селі Миколаївці і навчався в Донецьку. Там же провів дитинство, навчався в школі та в університеті поет і перекладач Василь Стус. Згодом він учителював у Горлівці, працював у Донецьку на шахті та в редакції газети «Социалистический Донбасс», пізніше навчався в аспірантурі в Києві. За правозахисну діяльність поет двічі був засуджений до ув’язнення і в концентраційному таборі відмовився від громадянства СРСР: «Бути радянським громадянином – значить бути рабом».

У селі Половинкиному на Луганщині народився ще один дисидент – педагог, поет, перекладач, мовознавець і літературознавець Іван Світличний. За «антирадянську агітацію і пропаганду» він був двічі засуджений до ув’язнення та заслання. А поет, публіцист, лексикограф та правозахисник Олекса Тихий народився на хуторі Їжівка і вчителював у сільських школах Донеччини. Згодом він був тричі засуджений за «антирадянську агітацію та пропаганду». У своєму творі «Думки про рідний край» Тихий писав: «Українці, що народились і виросли на Донеччині, соромляться признатися, що вони українці, соромляться говорити українською мовою, бо їх називають «хохлами», «бандерами»… Я уродженець і мешканець Донеччини. Я – українець».