Поза всяким сумнівом, тогорічне липневе сальто Олександра Мороза та очолюваної ним СПУ, що утворила коаліцію з регіоналами й комуністами, стало саме тією подією, яка визначила не лише долю України на найближчі часи, а й саме обличчя нашої держави. Подією системотворчою. Час дедалі більше віддаляє її від нас. А загадка нинішнього голови Верховної Ради так і залишається – загадка логіки його поведінки.

Що рухало ним, змусивши спочатку виходити на Майдан, а потім пристати до тих, хто в разі поразки Майдану навряд чи був би до Мороза милосердним? Коли він був щирий? Чи, може, до зміни не просто політичної позиції, а світоглядних орієнтирів його спонукало розчарування в героях Майдану, таке саме, яке відчували й відчувають мільйони його співгромадян? Либонь, слідом за Тарасом Чорноволом він, побачивши значні неподобства в таборі помаранчевих колег, утратив відчуття меншого з двох лих? Чи могли БЮТ та «Наша Україна» утримати Мороза від фатального кроку й зберегти таким чином здобутки Майдану, а то й розвинути їх, не допустити їхнього заморожування?

Написане нижче, звісно, є лише гіпотезою. Але заперечень її поки що не видно. Для розуміння поведінки Мороза, можливо, варто звернути увагу на вислів Василя Цушка, який прозвучав в одній із програм «Свобода слова». Нагадаю: до свого призначення на посаду чільника Міністерства внутрішніх справ пан Цушко був главою парламентської фракції СПУ, а безліч його появ у ЗМІ з коментарями подій та партійної позиції змушують сприймати його як одного з провідних ідеологів сьогоднішньої Соцпартії. Ще можна нагадати, що у виборчому списку тоді ще «майданівської» СПУ В.Цушко був зазначений під не таким уже й лідерським номером 12. Так от, цей пан соціаліст заявив: насправді крок СПУ з утворення коаліції з регіоналами та комуністами був дуже вдалий, бо соціалісти опинилися при владі, а будь-який підручник з політології зазначає, що прагнення до влади є провідною й ледь не єдиною метою будь-якої партії. Тож ані зрада соратників, ані зрада виборців нічого не варті — головне, що «на місці СПУ так учинив би кожен», і це є нормальною практикою нормальної демократичної партії.

Підручник з математичного аналізу навряд чи розпочинається з таблиці множення. Так і підручники з політології не починаються з загальнодемократичної аксіоми: влада – то не самоціль, а лише засіб реалізації ідей державного будівництва. Самоціллю влада була лише для східних падишахів, які з невідомих причин не вели мову про парламентсько-президентську республіку та народне волевиявлення. Тож зі слів глави фракції СПУ виходило, що на парламентських виборах Олександр Мороз прагнув обратися саме в падишахи. Згадаймо: після помаранчевої революції, коли й Леонід Кучма, й Віктор Медведчук принишкли, саме Мороз став найактивнішим обстоювачем політичної реформи, за якою голова ВР мав стати першою особою в державній ієрархії. (Те, що в підсумку так не вийшло, – то вже спрацювали ніяк не залежні від лідера СПУ обставини.) І саме він, Мороз (ото дивний збіг!), і прагнув обійняти цю посаду.

Так от, якою була чи не перша ідея, озвучена лідером СПУ, тільки-но він очолив ВР? Побудувати депутатське містечко! Витрачання далеко не безмежних бюджетних коштів було не найбільшою вадою цього суперпроекту. Прикметніше інше: головний соціаліст прагнув створити для депутатів таку собі окрему державу, до якої пересічні громадяни ніколи б не могли отримати візу. Держави, яка б жила за власними законами, з власною економікою, й події в якій залишалися б невідомими нікому сторонньому. Реалізація цієї ідеї не має нічого спільного з соціалістичною ідеологією, але дуже нагадує повністю відокремлений від суспільства типовий двір типового падишаха.

То, може, й опозиційність Мороза до Кучми мала дуже просте пояснення: він розумів, що стати володарем усієї України за Кучми в нього не вийде? А якщо так, то чи можна було спрямувати хід подій в Україні інакше, ніж воно сталося? Припустимо, коаліція БЮТ, «Нашої України» та СПУ висунула б таки кандидатуру Мороза на посаду голови Верховної Ради. Чи врятувало б це коаліцію? Видається, що, отримавши омріяну посаду, лідер СПУ одразу почав би перетягувати на себе повноваження Президента Ющенка. А якби не виходило, взяв би собі у союзники тих самих регіоналів та комуністів, тільки не відкрито, як зараз, а поза лаштунками, ведучи з ними таємну дипломатію. Можливо навіть, аж до згоди про спільні зусилля до імпічменту глави держави. У підсумку українці отримали б таку саму «стабільність», як і тепер.