Ми ще пам’ятаємо справу із закриттям в Харкові туберкульозних диспансерів, після чого ситуація з епідемією туберкульозу в місті стала фактично не контрольованою. До нас і досі звертаються хворі, які хочуть лікуватися, але не хочуть або не можуть їхати лікуватися до м. Ізюм або Зміїв. Отже, збільшилася кількість людей у місті, які не лікуються і можуть у будь-який момент когось заразити.

А в наших міських чиновників вже з’явився новий план реформування медицини: створити в області 23 амбулаторії з сімейними лікарями, які б обслуговували відповідний район. У Харкові передбачається, як це повідомили чиновники міськвиконкому, скорочення лікарів у поліклініках. До чого це призведе, спрогнозувати неважко. А в поліклініках зараз обслуговуються насамперед незаможна частина населення – пенсіонери, інваліди, безробітні, працівники бюджетних установ. Ті, хто не може платити за медичні послуги. Звісно, бувають виключення, але рідко. Отже, скорочення лікарського складу в поліклініках призведе до того, що у тих, хто залишиться, збільшиться обсяг робіт, а якість обслуговування, скоріш за все, знизиться. Навряд чи їм суттєво збільшать зарплатню. Інакше сенс скорочення – це тільки економія коштів – пропаде.

Можна передбачити, що за таких умов при нашому повному безладі в системі охорони здоров’я лікарі почнуть звільнятися. Це призведе, перш за все, до черг у поліклініках, обмежить якість і вчасність надання медичної допомоги. Особливо боляче це вдарить по пенсіонерах та інвалідах, які не в змозі ані заплатити за обстеження і лікування не в межах свого  району, ані часто дійти до поліклініки, і лікар приходить до них за викликом.

Безумовно, скорочення лікарів, на відміну від тубдиспансерів, не вигадка наших місцевих чиновників, а наслідок недолугого бюджету на медичне обслуговування. Бюджет на охорону здоров’я в цьому році мізерний. Це для простих громадян. На охорону ж здоров’я депутатів і чиновників всіх рангів виділяється з кожним роком все більше і більше.

Як повідомила голова комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва, в Україні у 2011 році витрати на медицину були в 10-15 разів нижчими за європейські і становили 920 гривень, або трохи більше, ніж 115 доларів на одного громадянина на рік.

Про запровадження обов’язкового медичного страхування ми вже неодноразово писали. І в даному випадку це б вирішило багато проблем. Але за двадцять років незалежності жодний уряд і жодний парламент не спромоглися зробити такий подарунок власному народу.

Страхова медицина – тобто медичне страхування – існує в більшості цивілізованих країн світу. Є воно і в Росії і, хоча закон в Росії і, відповідно, система медичного страхування не є досконалим, все ж таки це значно краще за наш повний розвал системи охорони здоров’я. Медицина є стратегічною галуззю, бо від її стану залежить життя і працездатність людини. 49 стаття Конституції України, яка передбачає надання всім безоплатної медичної допомоги, не працює. Хворі платять за все – і за обстеження (кардіограма, УЗД, МРТ, клінічні аналізи), і за більшість ліків. Із загальним ростом цін в Україні ціни на ліки зростають нестримно. Громадяни України просто змушені вибирати: або сплатити комунальні платежі чи придбавати продукти, або лікуватися. І однією з причин зростання  смертності в Україні є бідність населення, неспроможність сплатити за обов’язкові дослідження, придбати необхідні ліки. Для пенсіонерів та інвалідів придбання ліків взагалі є майже недоступним.

Постає питання, чому держава так ставиться до стратегічної галузі? Тому що їй байдуже, що буде з населенням країни?

Не треба робити ніяких нових винаходів – треба тільки озирнутися навколо. І тоді побачимо, що в усіх країнах Східної Європи (окрім Білорусі, де діє стара радянська система) було введено медичне страхування громадян. Обов’язкове страхування громадян дозволяє акумулювати окремо кошти на медичні послуги. А хто надає послуги – це повинно бути визначено законом. Це можуть бути і приватні лікарняні компанії або, як у Росії, діяти змішана система приватних і державних лікарняних закладів. Але в законі має бути чітко прописано хто за що відповідає.

Нам, наприклад, варто було б подивитися в бік Чехії та Ізраїлю. У цих країнах існують дуже добрі системи надання медичної допомоги. Там є системи обов’язкового медичного страхування. Причому діють страхові лікарські компанії – так звані лікарські каси – приватні або контрольовані міністерствами охорони здоров’я цих країн. Декілька конкуруючих лікарських компаній дають можливість громадянам обирати той медичний заклад і тих лікарів, яким більше довіряють громадяни.

Внески в страхові компанії залежать від заробітної платні – чим більше зарплатня – тим більше внески. Пенсіонери та інваліди сплачують мізерні суми, а отримують лікування на тому ж рівні, що й ті, хто працює і платять великі внески. А контролює роботу страхових лікарняних кас мінздрав, який має представників в усіх територіальних одиницях. За пенсіонерів і інвалідів доплачує держава. Отже, обов’язкове медичне страхування є вигідним для всіх.

З 1998 року в парламентах різних скликань вкриваються пилом проекти законів про страхову медицину. Я читала три з них. Зараз є і нові проекти медичного реформування. Але я жодного разу не почула від наших чиновників від медицини про введення обов’язкового медичного страхування. Без того, щоб зробити цей крок, усі реформи будуть штучними і недієздатними.

Навіть за радянських часів медицина була гуманнішою і ефективнішою, бо працювала система, без якої така галузь не виживе. Система ця порушена, а замість неї немає нічого.

Система лікарняних медичних компаній, разом з обов’язковим медичним страхуванням, дуже чітко замінює систему охорони здоров’я радянського зразку, бо населення під медичним наглядом, і все робиться вчасно – і диспансеризація, і лікування.

Щодо нас, то окрім неконтрольованої епідемії туберкульозу, ми маємо ще епідемію гепатитів В і С, СНІДу. Громадяни, які працюють у приватних структурах і яким не потрібний лікарняний лист, можуть роками не відвідувати лікарів, що призводить  до важких наслідків.

Дуже часто пізно розпізнається онкологічні захворювання, захворювання щитовидної  залози, ті ж самі гепатити. Тим більш, що існує чіткий перелік безкоштовних медичних послуг, до якого не входять ані маркери гепатитів, ані функціональні проби щитовидної залози. Якщо людина потрапляє до лікарні з гепатитом і не може заплатити за диференційний аналіз, то її лікують всліпу, а потім, якщо в неї гепатит С – хворий ще й небезпечний для оточення.

Реформа у вигляді створення медичних комплексів з денним стаціонаром у сільській місцевості була б доцільною при виділенні на це окремих коштів і за умов того, що до цих стаціонарів зможуть добиратися хворі з віддалених сел. А це велике питання. Бо ми вже мали справу з тим, як реформували медичні заклади в Борках і Первомайську. Денний стаціонар і поліклініку там намагалися закрити, а хворим пропонували їздити в Зміїв, куди в день декілька разів ходить автобус. Добре, що знайшлися активісти, які почали боротьбу за свої медичні заклади. Але чим ця вся реорганізація завершилася, досі невідомо. Якщо «реорганізація» здійсниться, більш ніж 2000 осіб можуть бути буквально позбавлені медичної допомоги.

Такі протести проти закриття лікарень зараз поширені в Україні. В деяких містах до них разом залучилися і пацієнти, і лікарі. Так було в Нікополі та інших населених пунктах Дніпропетровської області, в Алупці.

Громадяни простували проти закриття медичних установ з так званою «оптимізацією», як це представляла місцева влада, бо скорочення медичних закладів призводило до того, що люди не могли дістатися до об’єднаної лікарні менше ніж за шість годин.

Отже, при слові «реформи в медичній галузі» треба чітко розуміти, що тільки системний підхід до них може виправити жахливу ситуацію, коли Україна займає друге місце в Європі за смертністю населення  (на першому місце Росія).

А без цього самі слова «реформа медицини» примушує здригнутися. Бо на краще її ніхто ще не реформував.

http://khpg.org/index.php?id=1330776554