Політика пам’яті як інструмент становлення національних держав на Балканах: здобутки й прорахунки
Dec 19,2017 00:00 by Володимир РОЗУМЮК, Київ

 

Починаючи з 80-х рр. ХХ ст. в різних галузях сучасного гуманітарного знання спостерігається справжній «меморіальний бум», який вже давно вийшов далеко за межі академічного середовища. Причини перетворення досліджень пам’яті на один з основних напрямів розвитку суспільно-гуманітарних дисциплін й досі жваво обговорюються науковою спільнотою, проте сам факт різкого посилення інтересу до проблематики історичної пам’яті не заперечується жодним серйозним фахівцем. Наукові дебати, суспільні дискусії, політичні конфлікти навколо проблем історичної пам’яті перетворились впродовж останніх десятиліть на буденне явище громадського життя як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Початок розвитку досліджень історичної пам’яті зазвичай пов’язують з інтерпретацією колективної та соціальної пам’яті М. Хальбвакса і А. Варбурга у 20 рр. ХХ ст. Впродовж наступних десятиліть надзвичайно сильний вплив на становлення historical memory studies справила французька історична школа Анналів – від «батьків-засновників» Л. Февра і М. Блока до її сучасних представників Ж. Ле Гоффа та Б. Гене. Проблеми міфу, суспільної традиції, історичної спадщини, колективної свідомості з різних позицій досліджувались відомими істориками (Ф. Ар’єс, Ж. Лефевр, Ф. Фюре), психологами (З. Фрейд), культурологами (М. Фуко, Ф. Йейтс), філософами (Г.Гадамер, К. Хюбнер, П. Рікер, О. Лосев).

Важливим етапом формування історичної пам’яті стала поява на початку 80-х рр. монографії Е. Шилза «Традиція» і збірки «Винайдення традиції» зі статтями Е. Гобсбаумана, Г. Тревор-Роупера, П. Моргана, Д. Кеннедайна, Б. Кона і Т. Рейнджера.В 1989 році з’явився американський журнал «History & Memory», а також почав роботу відомий багатотомний проект «Місця пам’яті» під керівництвом відомого французького історика П. Нора.

Саме у 80-х рр. ХХ ст. почали говорити про створення нової гуманітарної субдисципліни, прихильники якої претендували на статус представників нової парадигми сучасного соціально-гуманітарного знання, що ґрунтується навколо концепту «пам’яті». У 1992 році німецький культуролог Я. Ассман в роботі «Культурна пам’ять» заявив про народження нової парадигми наук про культуру, яка дозволить по-іншому подивитись на суспільство, політику, право, релігію та мистецтво, а в середині 90-х рр. Б. Зеліцер, Дж. Олік, Дж. Роббінс, В. Канштайнер, Г. Ехтергоф, М. Саар спробували сформулювати основі методологічні принципи нового підходу. У багатьох американських і німецьких університетах у цей час з’являються навчальні курси з історичної пам’яті, а з 2008 р. починає виходити спеціалізований журнал «Memory Studies» і, дещо пізніше, однойменна книжна серія.

Поступово розширюється і проблемне поле історичної пам’яті. Якщо спочатку ця парадигма розроблялась передусім у зв’язку із дослідженням нації та національної ідентичності (Б. Андерсон, Е. Сміт, К. Калхун, Р. Брюбейкер, О. Данн, Е. Гобсбаум, Д. Шнаппер, Е. Геллнер, М. Гібернау, Е. Кедурі), то на сучасному етапі такі відомі представники memory studies як П. Хаттон, П. Коннертон, Ш. Лінде, А. Ассман, Й. Рюзен, М. Ферро, Ф. Анкерсміт, А. Мегилл, Х. Кеніг, С. Сулейман, Я. Мюллер, Дж. Джексон, Б. Місталь, С. Конрад, К. Даасе, Е. Джелін, Б. Молден, Йе Хьюн Лім, А. Ерль, Т. Бергер, Дж. Херф, Т. Шнейдер, І. Нойман, Р. Траба активно застосовують когнітивний потенціал нової субдисципліни до будь-якої проблематики мікро-, мезо- чи макрорівня: від низької ефективності роботи страхових агентів до Холокосту і регіональних проявів геноциду; від девіації індивідуальної психіки до питань війни та миру в глобальній системі міжнародних відносин.

Активно розвивається вивчення історичної пам’яті в пострадянських країнах. Серед провідних фахівців цього напряму в Росії можна назвати І. Савєльєву, А. Полєтаєва, О. Васильєва, М. Копосова, О. Філюшкіна, Л. Рєпіну,О. Міллера, О. Леонтьєва, О. Гєрасімова. В Україні проблематикою memory studies плідно займаються М. Михальченко, В. Ткаченко, Г. Касьянов, Л. Нагорна, Ю. Шаповал, В. Солдатенко, А. Кудряченко, В. Масненко, А.Киридон, Ю. Зерній, В. Артюх, Л. Герасименко, О. Трегуб, В. Полянський, А. Коник, Л. Зашкільняк, І. Симоненко, В. Карлова, А. Портнов, О. Готра та інші історики, філософи, соціологи, політологи. Співробітниками Інституту історії України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса, Інституту всесвітньої історії зроблено значний внесок у дослідження історичної пам’яті. Колектив Українського інституту національної пам’яті видає солідний збірник наукових праць «Національна та історична пам’ять» та опублікував низку цікавих монографій.

Таким чином можна констатувати, що актуальність дослідження історичної пам’яті обумовлена стрімким зростанням інтересу в усьому світі до цієї проблематики впродовж останніх десятиліть як серед широкого загалу, так і в науковому середовищі. У результаті memory studies (дослідження пам’яті) вже оформилися в автономну потужну субдисципліну гуманітарних наук, а на міжнародному рівні та всередині багатьох національних спільнот поміж різними суспільними групами точаться справжні «війни пам’яті».

Серед різних напрямків historical memory studies особливий інтерес з погляду нагальних потреб сучасної України викликає дослідження так званої «політики пам’яті» або «історичної політики» – спроби політичних еліт за допомогою державних і недержавних засобів вплинути на формування колективної пам’яті, адже ця «політика» має надзвичайно сильний потенціал формування національної  єдності та підтримання суспільної консолідації.

Сам термін Geschichtspolitik (нім. «історична політика») з’явився на початку 80-х рр. у Німеччині як реакція на спробу новообраного канцлера Г. Коля здійснити «морально-політичний поворот» і ствердити більш позитивний імідж німецького патріотизму. Попри те, що сам Гельмут Коль мав науковий ступінь історика та його ініціативу підтримали такі відомі фахівці як М. Штюрмер, Е. Нольте, І. Фест, реакція німецької академічної спільноти на політичне втручання в наукові справи була вкрай різкою і негативною. І хоча сама ідея будувати національну ідентичність не лише на визнанні і покаянні за злочини нацистського режиму, а й на беззаперечних успіхах і досягненнях німецького народу видавалася самоочевидною, з середини 80-х рр. ХХ ст. поняття Geschichtspolitik набуло змісту псевдонаукової і політично вмотивованої інтерпретації історії, яку намагаються нав’язати суспільству виходячи з корисливих вузькопартійних інтересів [1, с.8].

Проте невдовзі цей термін був запозичений польськими інтелектуалами, які навіть не намагались приховувати що polityka historyczna – це калька німецької Geschichtspolitik. В 2003-2005 рр. відомі фахівці, пов’язані з консервативним краковським Центром політичної думки (філософи М. Чихоцький, Д. Карлович, Д. Гавін, соціолог З. Краснодембський, історик А. Новак) почали активно пропагувати необхідність відмови від «критичного патріотизму» і розробки комплексної державної історичної політики, спрямованої на підтримку польського «здорового патріотизму» і протидії «фальсифікації та спотворенню історії» як у самій Польщі, так і за кодоном [2, c. 45]. Подібний підхід отримав широку підтримку в польському суспільстві, а polityka historyczna перетворилась фактично на стандарт політики пам’яті для країн Східної Європи, хоча, як і сам термін, була лише запозиченням і кодифікацією західноєвропейських практик.

Цей стандарт передбачав створення розгалуженої мережі різноманітних державних установ (інститутів, комісій, фондів, музеїв) для реалізації урядової стратегії у сфері історичної пам’яті; прийняття законів, які закріплювали певну інтерпретацію історичних подій як єдино дозволену і запроваджували кримінальне покарання для «відступників»; широке використання засобів масової інформації і масової культури (кіно, музика) для пропаганди бажаних історичних стереотипів; державне фінансування неурядових організацій і надання грантів; зміни у шкільній програмі викладання гуманітарних дисциплін; обмеження доступу до архівів; створення і запровадження нових символів та обрядів (свята та дні пам’яті, героїзація певних історичних осіб та ритуали їх вшанування, державна і патріотична символіка тощо).

Сприймаючи історичну науку та колективну пам’ять виключно як «поле бою» з внутрішніми та зовнішніми супротивниками, прихильники історичної політики обґрунтовували національними інтересами і патріотичними міркуваннями необхідність порушення базових демократичних принципів (свобода слова, плюралізм) та професійної етики (об’єктивність) для солідарної відсічі ворожим інсинуаціям і провокаціям.

Політично вмотивований підхід до історії викликав серйозний опір значної частини науковців і фахівців. Зокрема, у 2008 р. чимало відомих істориків з багатьох європейських країн підписали так званий «Заклик з Блуа» (Appel de Blois), в якому наголошувалося: «Історія не повинна перетворюватися на прислужницю політичної кон’юнктури… У вільній державі жодна політична сила не має права присвоювати собі право встановлювати історичну істину та обмежувати свободу дослідника під загрозою покарання… Необхідно покласти край державному регулюванню історичної істини… Ми закликаємо політичних діячів усвідомити, що маючи владу для впливу на колективну пам’ять народу, ви не маєте права встановлювати законом певну державну правду у відношенні минулого, юридичне нав’язування якої може призвести до важких наслідків – як для роботи професійних істориків, так і для інтелектуальної свободи в цілому. У демократичному суспільстві свобода історика – це наша спільна свобода» [3]. Проте всі протести академічної спільноти були переважно проігноровані політиками. Більше того, деякі науковці самі активно долучилися до реалізації історичної політики як з патріотичних міркувань, так і сподіваючись на щедре державне фінансування.

Утім, слід відверто визнати, що сучасна історична політика стала лише продовженням на новому рівні традиційного державного втручання в суспільно-гуманітарні дисципліни задля конструювання, підтримки і відтворення певної національної ідентичності. Не поринаючи в нетрі давніх часів і цивілізацій, можна нагадати, що вже з моменту створення сучасних національних держав в Європі їх керманичі доклали чималих зусиль задля створення величних, проте ілюзорних картин власного минулого, а у ХІХ ст., коли історична освіта стала невід’ємною складовою частиною масової загальноосвітньої школи, процес міфотворчості під загальним гаслом «наша держава (нація) найкраща, тому що вона наша» був поставлений на конвеєр. Як цілком справедливо відзначав відомий британський історик Н. Девіс: «Викладання історії ще за свого зародження у ХІХ столітті було поставлене на службу патріотизму. У своїй найпростішій формі воно було представлене цілою ротою імен, дат і титулів правлячих династій. Потім перейшли до прославлення національних героїв та досягнень. У своїй найбільш розвиненій формі така освіта свідомо готувала школярів до майбутньої ролі вбивць або жертв у війнах, які веде їх народ» [4, с.25].

У результаті такого підходу шкільний та університетський курс історії зазвичай являв собою суміш агіографії (життя святих) національних героїв та апології вітчизняних здобутків і перемог, а всі ганебні сторінки рідної історії заперечувалися як неіснуючі чи відкидалися як неважливі, зайвий раз підтверджуючи істинність тези: історія – то політика, спрямована в минуле. Отруйний месіанізм і прямолінійний ідеологічний догматизм, помножені на великодержавну традицію й імперське мислення цілком природно призводили до створення ідеалізованої, тож, відповідно, хибної історичної картини, яка не стільки давала вичерпні й адекватні знання минулого, скільки формувала «правильне» відношення до «історії Батьківщини». Різноманітні роботи, написані в дусі самовихваляння та самозвеличення, мали на меті добитися від учнів не стільки знання фактів чи розуміння причинності подій, скільки викликати в них захоплення і пробудити відчуття причетності до цієї справжньої «казки про минуле».

Слід особливо підкреслити, що ідеологічне навіювання з боку міністерства освіти і пропагандистської машини завжди підкріплювалося дієвим тиском з боку репресивних органів. Так, наприклад, теоретикам російської історичної школи «офіційної народності» на чолі з М. Погодіним у своїх творчих пошуках доводилося керуватися не лише вимогами міністра народної освіти графа Уварова, а й ненав’язливими «порадами» шефа жандармів графа А. Бенкендорфа: «Минуле Росії було дивовижним, її сучасність більш ніж прекрасна. Що стосується її майбутнього, то воно вище за все, що може намалювати собі найсміливіша уява. Ось… погляд, з якго слід розглядати і писати російську історію» [5, с.377.]. Що вже й говорити про рейхсфюрера СС Г. Гіммлера, який з суто нацистською відвертістю і німецькою ґрунтовністю якось висловив своє щире обурення діяльністю вчених-істориків, виголосивши при цьому справжню програмну промову, з якою і зараз погодиться переважна більшість політиків у всьому світі, нехай жоден з них і не наважиться в цьому зізнатися: «Що собі взагалі дозволяють ці люди?! Їх наукові погляди нікого не цікавлять, це їх особиста думка, от і нехай вони тримають її при собі. Якщо держава і партія висловлюють якусь тезу як бажану відправну точку для наукових досліджень, то вона просто має вважатися науковою аксіомою і не допускати жодних розмов, а тим більше злостивої навмисної критики. Нам байдуже, так чи інакше насправді відбувалась давня історія німецьких племен. Вчені виходять з понять, що змінюються кожні кілька років. І жодного значення не має, якщо поняття, визначені партією як базові відправні точки відліку, спочатку будуть суперечити думкам, прийнятим в наукових колах. Єдине, що стосується нас і за що ми платимо цим людям – історичні уявлення, які зміцнюють в нашому народі таку необхідну національну гордість. У всій цій дуже сумнівній справі у нас один інтерес – здійснити проекцію на далеке минуле наших уявлень про майбутнє німецького народу. Увесь Тацит зі своєю «Германією» – тенденційна писанина. Наша германістика століттями годувалася цією фальшивкою, і ми маємо повне право замінити одну фікцію іншою. Історія первісних часів – це наука про видатне значення німців в доісторичну епоху» [6, с. 176].

Звертаючись до політики пам’яті як інструменту становлення національних держав на Балканах, передусім слід зазначити, що цей регіон уже не перше століття вражає дослідників своїми надзвичайно специфічними особливостями як в географічному, так і в цивілізаційному відношенні. Впродовж багатьох століть саме Балканський півострів був осередком «високої культури» античної Греції та колискою самої ідеї Європи. У той же час після османського завоювання та кількох століть окупації Балкани в культурному відношенні стали сприйматись як своєрідне заперечення Європи – населений східними варварами відсталий екзотичний регіон, який не відповідає високим європейським стандартам цивілізованості та прогресу. З неприхованою іронією болгарський дослідник В. Михайлов наголошує, що в уявленні більшості європейців Балкани починаються там, де закінчується Європа: «Інакше кажучи, там, де порядок, право і чистота поступаються місцем поганим дорогам, покинутим будівлям, нетрям циганських таборів, антисанітарії, архітектурній еклектиці та хаосу. У ментальних картах мешканців балканських країн ще кілька десятиліть тому Європа починалась за кордоном Австрії» [7].

Список використаної літератури

  1. Миллер А. Россия: власть и политика // Pro et Contra. Журнал российской внутренней и внешней политики, май-август 2009. №3-4 (46). – с. 6-24.
  2. Траба Р. Польские споры об истории в ХХІ веке // Pro et Contra. Журнал российской внутренней и внешней политики, май-август 2009. №3-4 (46). – с. 43-65.
  3. Appel de Blois. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.concernedhistorians.org/content_files/file/to/162.pdf
  4. Дэвис Н. История Европы. – М.: АСТ: АСТ Москва: Хранитель, 2006. – 943 с.
  5. Шапиро А. Русская историография с древнейших времен до 1917 года. – М.: Издательство "Культура" 1993. – 766 с.
  6. Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны / Перевод Дмитрия Гайдука и Артура Егазарова. Составитель, автор предисловия Альберт Егазаров. — М.: Миф, 1993. — 384 с.
  7. Михайлов В. Балканы как пространство проблемной наднациональной идентичности. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.perspektivy.info/rus/gos/balkany_kak_prostranstvo_problemnoj_nadnacionalnoj_identichnosti_2014-02-21.htm

Розумюк Володимир Михайлович

кандидат політичних наук, старший науковий співробітник,

провідний науковий співробітник Державної установи

«Інститут всесвітньої історії НАН України»