Ми живемо у центрі Європи. Але не лише у географічному, а й культурному. Геополітичне положення України між Заходом і Сходом, між Європою та Азією, впливає на історію, менталітет, культуру українців. Щодо найближчих сусідів України, то Захід з його цінностями – це Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія. Схід же головним чином ототожнюється з Росією. Зараз багато говориться про європейський, тобто прозахідний, вибір України. Однак налагодження партнерських стосунків на рівних правах з Росією і подолання прикрих стереотипів, що склались протягом століть, повинно стати одним з головних завдань зовнішньої політики нашої держави.

Стереотип – усталений у традиціях, незмінюваний протягом тривалого проміжку часу обмежений образ дійсності, що функціонує в суспільній свідомості, подаючи хибні уявлення про людей, предмети, світ. Хоча іноді вони і відіграють позитивну роль, тобто є своєрідними сигналами для людини, як не варто робити («не тронь, а то горько плакать будеш»), сприяють збереженню народної моралі, традицій, легенд, що у свою чергу забезпечує лад у суспільстві. Однак, з іншого боку, стереотип викривляє світ, й уявлення про місце людини в ньому. Він – ніби зайві окуляри, які заважають роздивитись справжню причину того чи іншого суспільного явища. Це ж стосується й українсько-російських відносин.

Історія цього питання нараховує столітню, а то й тисячолітню історію, починаючи ще з часів Київської Русі, коли слов’яни масово колонізували землі між Окою і Волгою.

Історично склалось два стереотипні міфи:

2)„Украинцев никогда не было, нету и быть не может. Есть только русские” (міф, вигаданий російськими політиками);

3) у свою чергу, українці створили міф про страшного москаля.

Деякою мірою ці стереотипи мають під собою реальну основу, бо:

1) і українці, і росіяни є слов’янами, тому вони мають спільне загальнослов’янське коріння, що губиться в сивій давнині. Це щодо першого міфу;

2) взаємини українців і росіян не завжди були мирними. Між цими двома народами часто спалахували війни, у яких гинули тисячі, а іноді й мільйони, як у 1917-1920 рр.

На цьому все і закінчується. У всьому ж іншому ці міфи заважають становленню добросусідських стосунків між двома народами. Вони були вигадані політиками і ними ж перетворені на догму для досягнення конкретних політичних цілей, а саме: підкорення сусідніх земель. І так триває уже не одне століття.

Ще московський князь Іван ІІІ (1440-1505 рр.) у 1480 році прийняв титул «Великий князь Всея Руси», і став претендувати на роль об’єднувача всіх земель, що колись входили до складу Київської Русі, у тому числі й українських (колишні Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицько-Волинське князівства).

8 червня 1648 року у Черкасах Богдан Хмельницький, український гетьман, написав листа російському цареві, у якому він просив надати козакам військову допомогу для боротьби з Річчю Посполитою. Це був лише початок. Головне було попереду. І ключовою тут стала Переяславська Рада. 8 січня 1654 року відбулась нарада у полковому місті Переяславі, в результаті якої було укладено міждержавну угоду між державою Хмельницького та московським царем Олексієм Михайловичем Романовим. Аналіз «Березневих статей», що були укладені за мотивами Переяславської Ради, передбачав формальний протекторат московського царя над козацькою державою при збереженні прав і свобод населення війська Запорозького (так у ті часи називалася держава, створена Б. Хмельницьким протягом 1648-1653 рр.)

Російська й радянська історіографія розглядали події січня 1654 р. як «Возз’єднання» України і Росії у складі однієї держави. Олексій Михайлович був піднесений на п’єдестал як збирач «руських земель». Козаки ж дивилися на угоду з Москвою як на військово-політичний союз. Отже, погляди обох сторін на одну й ту ж подію значно відрізнялись. А це був крок до непорозуміння, що призвело до війни.

Перемога у військовій, політичній, економічній і психологічній боротьбі дісталася Москві, яка пропагувала ідею про єдиний давньоруський народ. Неузгодженість між українцями, боротьба між представниками різних фракцій – все це зіграло на руку Олексієві Михайловичу.

1659 рік – це Переяславська угода, за якою влада гетьмана перестала бути легітимною без згоди царя, козацька держава втратила право вести самостійну зовнішню політику. Отже, Переяслав 1659 – це величезний крок назад, порівняно з Переяславом 1654. І це був перший нерівноправний договір, укладений між царем і гетьманом. І чим далі, тим більше і більше урізалися козацькі права та вольності. І тим сильнішим був уплив на Україні московських чиновників. Особливо багато втратила Гетьманщина, тобто українська козацька держава, за царювання Петра Першого (1682-1725 рр.) та Катерини Другої (1764-1796 рр.)

З тих пір і сьогодні, коли на дворі уже ХХІ ст., московська дипломатія розглядає Україну як підлеглу Росії територію. Так було і за часів СРСР, коли УРСР повністю залежала від московського центру. Сьогодні про залежний статус свідчить і майже повна залежність України від російської газової труби, події в Криму, присутність російського Чорноморського флоту на території України. І так уже 350 років.

Життя ж демонструє чудові приклади мирного співжиття двох народів. У драматичні 1930-ті роки під час сталінських репресій волею долі мої родичі мусили емігрувати у Казахстан. Так вони врятувалися від голоду 1932-1933 рр. і вижили. Зараз вони живуть у Москві. Офіційно в Росії проживає близько 5 млн. осіб українського походження. Насправді їх ще більше. І хоч офіційна влада не сприяє, а вряді-годі фактично перешкоджає існуванню українських організацій та шкіл (у Росії немає жодної (!) української школи), у Москві, Хабаровську, Краснодарі та інших містах існують українські найонально-культурні Центри, діяльністю яких цікавляться і корінні росіяни.

Від своїх знайомих я чула, що в Росії страшенно ненавидять українців («хохлів»). За те, що розмовляєш українською мовою можеш постраждати. Але це не зовсім правда. Вона поширюється політиками для того, щоб посварити українців і росіян. Мислячі люди розуміють, що 50-мільйонний український народ є, і його існування не підлягає сумніву. А от російські екстремісти та фашисти так не вважають. Для них Україна – це „Юго-Западный край”. Чуючи українську мову на вулицях Москви, ніхто не шепчеться і ніхто не шипить: «Хохли! Понаехали!», крім фашистів і їм подібних.

Якщо врахувати, що вони становлять лише невеликий відсоток населення Росії, то зрозумло, що більшість росіян не проти розглядати Україну як рівноправного партнера і дружню державу. Але наголошую, що це не стосується російських політиків. Уряд В. Путіна не раз давав знати, що для нього Україна – це всього лише другорядна держава, яку можна легко експлуатувати. Тут варто згадати випадок з островом Тузла та ситуацію з Російським Чорноморським Флотом у Севастополі.

Часто так буває, що українці з діда-прадіда навмисне розмовляють російською мовою. Таких людей прийнято називати «малоросами», бо вони вже й не українці. Але й не росіяни. І на Черкащині багато малоросів. Кожного, хто розмовляє українською вони запитують: ”Ті што с запада приєхал? І всегда па-украінскі говорішь? Гаварі па-русски. А то ми тіб”я не понімаєм.” І виступають за надання російській мові статусу державної. Боляче чути таке на Україні. Чути від корінного росіянина було б ще природно, але не від українця. Саме через цю «п’яту колону» Україна й досі, на 17-му році незалежності, не може піднятися з колін і стати справді незалежною, самодостатньою державою.

Аналізуючи історію українсько-російських відносин, весь час дивуюсь: українці вперто борються за свої права, однак майже постійно зазнають поразки. І у цьому є своя циклічність: сер. ХУІІ ст. – 1917 р. – 1991р. У кожному з цих циклів можна виділити три етапи: підготовчий; кульмінаційний і завершальний, який ще ніколи не закінчувався для українців переможно. Зараз триває третій цикл, починаючи з сер. ХУІІ ст. Він ще не перейшов у кульмінаційну фазу. Тому майбутнє нашої Батьківщини залежить від нас та нашої еліти. Хочеться вірити, що завершення цього циклу буде для нашого народу більш сприятливим.

Що для цього варто зробити? На мою думку, ми маємо подолати підліткову закомплексованість, яка властива українському народові. Проявами ж цього явища є добровільна відмова багатьох українців від рідної мови, моментальний перехід на мову іншого народу (росіян, поляків, німців, французів тощо.) Це відрізняє нас від європейських народів та росіян. Поляк у Польщі говорить мовою, якою йому мама колискову співала, тобто польською, і з гордістю скаже: «Єстем поляк».

Українців у Польщі багато. Втім вони легко переходять на польську, приймають чужу віру, культуру, і про своє українське походження намагаються не згадувати. Поляки не люблять українців, які нехтують рідну мову. На жаль, і сьогодні для поляків українці – «бидло», бо забули рідну мову і виконують найбруднішу роботу. Це небезпечне явище негативно впливає на міжнародну репутацію України, яка за статусом лише трохи вища, ніж країни «третього світу» (наприклад, Зімбабве).

Росія може  і має  стати рівноправним партнером, коли ми станемо народом таким, який поважатиме світ. Для цього треба плекати свою мову, культуру, національну гідність, що ми українці. І тоді нас поважатимуть і в Європі, і в Росії, безпідставно не заламуватимуть руки українцям і не кидатимуть до тюрем.  Бо як відомо: «Стався до себе так, як хочеш, щоб інші ставились до тебе».