А все ж таки Бог милостивий до України. Хоч би що там казали, а Він любить її. От була Помаранчева революція. Здавалося, от тепер Україна вже заживе по-новому. Аж ні – прогавили її результати. Потім були вибори до Верховної Ради 2006 року. Здавалося б, сталося перезавантаження системи, можливість розпочати все з чистого аркуша. Аж ні – знову не вийшло. (І справа тут була зовсім не в Морозі: він просто «зловив момент», зрозумівши, що може зірвати політичний «джек-пот(рошитель)».) І от нові вибори – й знову демократи взяли більшість.. Здавалося б, люди зневірилися, супротивники знахабніли, економічна кон’юнктура сприяє тим, хто під словом «економіка» розуміє дерибан сировинних галузей. І все ж таки знову «аж ні». Знову демократи отримали можливість почати все з початку.

Навіть попри те, що йшли на вибори далеко не всі вони з бажанням отримати цю можливість. От як виявилося, додавання «Народної самооборони» до «Нашої України» не принесло додаткових голосів. Воно й зрозуміло. По-перше, «НС» до свого вступу до «НУ» так і не встигла провести бодай одну резонансну акцію, не встигла показати, на що здібна. По-друге ж, Блок Литвина зловив значну частину саме тих голосів, що спершу були призначені «Самообороні», якби вона йшла на вибори окремо. І тепер являє собою темну конячку: після його відверто антибютівської передвиборчої риторики як тепер заманити його до демократичної коаліції?

Але якби ж то всі проблеми саме цим і обмежувалися. От президент уже двічі закликав усіх переможців виборів до створення коаліції. Що й є тепер топ-темою всіх політичних коментарів в усіх ЗМІ. У принципі, заклик президента можна було би вважати за суто церемоніальний. Справді: усе ж таки Віктор Ющенко є президентом усієї України (як полюбляють наголошувати представники ПР). Тож якби він прямим текстом закликав до створення коаліції лише «НУНС» та БЮТ, це, можливо, виглядало б надто некоректно. Так, Ющенко не згадав про КПУ – але, судячи з усіх його попередніх виступів, переступити через свій антикомунізм йому справді нелегко. Що ж до всіх решти сил, що пройшли до парламенту – Ющенко засвідчив свою нібито відстороненість, невтручання у справи іншої гілки влади. Так, він закликав до переговорів – але чим вони завершаться, чи буде реально включено ПР до коаліції, чи ні – то вже не його проблеми. Обнадіює те, що 5 жовтня він дав конкретне доручення зустрітися з приводу переговорів про утворення коаліції Юрієві Луценку з Юлією Тимошенко й більше нікому.

З іншого боку, навіщо було Ющенкові взагалі виступати зі своєю пропозицією, а не зайняти досить звичну для нього позицію мовчазного стороннього спостерігача? Може, він справді мріє про єдність України попри все, за будь-яку ціну? Здається, що будь-кому зрозуміло: єдності цієї тепер можна досягнути лише за ленінським принципом: «Перш ніж об’єднатися, треба розмежуватися». Бо зараз ми живемо за умов наявності двох різних, навіть антагоністичних, суспільств в одній державі. Тож єдність можлива лише за рахунок домінування одного з цих двох суспільств над іншим – що за будь-яких умов сприйматиметься отим «іншим» суспільством за загальносуспільну ганьбу, яку треба щонайскоріше припинити. Та й дуже важко уявити, як Луценко, Кириленко, Катеринчук зможуть бути в одній коаліції з Регіонами.

Залишається єдине пояснення, яке може виявитися достатньо раціональним: президент прагне в такий спосіб приспати пильність Регіонів. Адже досі неденонсованою залишається погроза регіоналів не скласти депутатської присяги і в такий спосіб зробити новообрану ВР нелегітимною. От тільки чи не вийде результат таких маневрів протилежним до задуму? Адже Партію регіонів це запевняє в її силі, в тому, що без неї – просто нікуди!

Демократичні сили вже не можуть наступити на ті самі граблі. Бо замість граблів уже протипіхотна міна – адже граблі, як виявилося, нічого не навчають. Третього перезавантаження, ще одного шансу вже не буде: виборці геть розчаруються у своїх кумирах і проголосують хоч за чорта лисого, тільки не за них. Демократичні сили мусять хоч би що утворити коаліцію, наступивши на горло власній пісні. Тим більше, коли пісня ця виявляється піснею амбіцій. Забути всі образи. Відкинути істеричне реагування на будь-яку поведінку партнерів, хоч якою зухвалою чи ідіотською вона була б. Пам’ятати: після виборчої кампанії Регіонам вірити не можна ні в чому. Коли вони заявляють, що ведуть переговори й з «НУНСом», і з БЮТом, тричі перевірити це. Бо ПР іде зараз ва-банк, у психічну атаку. Вона знову – як і на початку 2005 року – не на жарт злякалася. Все, нібито, йшло за планом – і такі от результати виборів. Тож і надалі супротивники підкидатимуть «НУНСові» та БЮТові, так само як і суспільству, інформацію про нібито зраду, сепаратні переговори одне одного з ними, супротивниками (язик не повертається назвати їх шляхетним словом «опоненти»).

Завдання для демократів видається дуже простим: не ганятися за качками. Пригасити емоції й увімкнути логіку та розум. Тверезо оцінювати власні переваги так само, як і власні вади. Відомо, скажімо, що енергійність Юлії Тимошенко часто спонукає її відрізати, не відмірявши. Тоді як Віктор Ющенко схильний відміряти-відміряти, аж до власного посиніння, та так і не наважитися відрізати. Власне, Ющенко цим дуже нагадує Бориса Єльцина: він так само схильний зберігати повний душевний спокій аж до того моменту, як його загнали в самий куток. Тож очевидно (саме про це, до речі, точилися безліч розмов ще під час Помаранчевої революції): Ющенко й Тимошенко ніби створені один для одного. Вони якнайкраще компенсують вади один одного й у тандемі створюють саме те, що можна назвати ідеальною якістю політика – виважену енергійність. Поза тандемом вони на це не здатні, й енергійність Тимошенко загрожує перерости в авантюризм, а виваженість Ющенка – у стороннє споглядання. Поза тандемом вони працювати не можуть. Залишається зовсім трохи: знайти оптимальну формулу їхнього тандему й застосовувати її. Будь-який інший формат коаліції приречений на те, що партнери (чи, може, краще «партнери» в лапках?) беззастережно використовуватимуть вади чи то Ющенка, чи то Тимошенко.

Замість постскриптуму. Одна знайома пенсіонерка подала на дільницю (в Києві) заяву про бажання проголосувати на дому. Заяву прийняли, але протягом усього дня 30 вересня до неї так ніхто й не прийшов. Що й як сталося з її бюлетенем, хто й за кого ним проголосував, так і залишилося таємницею.