Усі роки незалежності України, хоч би якими були результати чергових виборів, хоч би яка постать знаходилася біля керма держави, хоч би як змінювалися гасла й заявлені моделі розвитку країни – економічні, політичні тощо, одна результуюча всіх пертурбацій в підсумку залишалася незмінною – так званий європейський вибір України. Нехай на рівні гасел, а не справ, нехай як формула, за якою – нічого, однак – обов’язкова у зовнішньому й внутрішньому вжитку. Її експлуатували на самітах, зустрічах на найвищому рівні і на рівні най-найнижчому – у спілкуванні з виборцем, переважною більшістю таки налаштованим на діалог зі світом. Європейський же шлях має свої віхи – економічні, політичні, правові etc, etc, еtc. І, хоч би як тлумачили ці «віхи-вимоги» політтлумачі й аналітики, у своїй сукупності, у єдності своїй спрямовані вони до гуманізації суспільства.

В епоху Джона Локка європейська людина проголосила: всі люди народжуються вільними й рівними, і в кожної людини, не графа й лорда, а будь-кого незалежно від походження й соціального стану, є невідчужувані права. А проте, знадобилося ще кілька століть, аби розуміння невід’ємних природних прав, рівності не сакральної, а цілком світської вийшло за межі окремого соціуму й, подолавши кордони етносу, раси й статі, зрівнялося з двохтисячолітнім християнським «нєсть ні елліна, ані юдея…». Минуле століття болісно торувало шляхи до ствердження людини як істоти, свобода якої необмежена нічим, окрім свободи іншої людини, до гуманізації і зрештою – універсалізації людини, мірою якої є її визнання за іншим права на його іншість і включення цього Іншого до власного екзистенційного і правового кола.

Моральні норми дикуна поширювалися лише на його рід. Усе, що перебувало за межами роду, було чужим і, отже, не підпадало під дію моральних вимог і виключалося з кола людського ставлення до нього.

Після усіх кривавих жахів і антропологічних катастроф минулого століття людина нарешті дійшла висновку: історичний прогрес – не в накопиченні наукових знань і вдосконаленні технічних пристроїв. Мірою справжнього прогресу є поширення морального виміру людського буття на людство в цілому, ба більше – на все Інше, на все, що живе й страждає. Моральність не в тому, щоб іншого визнати собі подібним. Вона в тому, щоб, визнаючи його іншим, визнати за ним такі ж невід’ємні права, як і за собою. І передусім – право на життя. На гідне життя. І на повагу.

Першою до розуміння цього прийшла старенька й мудра Європа. І за неповних 200 років тоненьке джерельце руху на захист тварин, народжене в Англії ще у 20-х роках XIX століття, перетворилося на потужний потік, що поєднав людей усіх країн світу. А для Європи, для якої повага до людини, її життя, честі й гідності, є природною вже нормою (відсутність котрої має не каратися, а лікуватися!), критерієм цивілізованості, тим пробним каменем, на якому перевіряється ступінь людяності, є ставлення до гранично Інших, до тварин.

Перший у світі Закон про захист тварин під назвою «Акт про попередження жорстокого й негідного поводження з худобою» було прийнято 1822 року у Великій Британії. Зусиллями члена британського парламенту Річарда Мартіна та лорда-канцлера Томаса Ерскіна вперше в історії людства коні та інші сільськогосподарські тварини отримали законодавчий захист від страждання. А за два роки, в 1824 році, в Лондоні було створено й першу громадську організацію у сфері захисту тварин – «Товариство попередження жорстокого ставлення до тварин». 1840 року за сприяння королеви Вікторії Товариство отримало статус королівського (RSРСА).

Поволі, однак рух, спрямований на захист прав усього живого жити без страждання, ширився світом. На початку минулого століття його осередки виникли на всіх континентах. 1959 року створено Міжнародне товариство захисту тварин (WSPA), яке згодом зорганізувало систему інспекторів, що ведуть роботу з захисту тварин в усьому світі. У грудні 1968 року в Парижі підписано Європейську конвенцію про захист тварин при міжнародних перевезеннях, яка набула чинності 1971 року (до речі, цей документ було ратифіковано Радянським Союзом в листопаді 1990 року. Однак і досі не ратифіковано Україною). Її сенс у тому, щоб убезпечити тварин, яких перевозять, від страждання, якого можна уникнути. Це ж так просто: якщо можна зробити краще, навіщо робити гірше?

Та переламним у боротьбі за права живого на життя без спричиненого людиною болю був 1978 рік. Тоді 15 жовтня в штабі ЮНЕСКО в Парижі було проголошено Всесвітню Декларацію прав тварин. Прозорі рядки Декларації, до яких людство йшло тисячі років, запалюють у серці гордість за свою належність до роду людського, вони – краплина спокутування людством війн і геноцидів, інквізиційних вогнищ, бухенвальдів і бабиних Ярів. Це так просто: «Життя – єдине, всі живі істоти мають спільне походження й набули відмінностей під час еволюції виду»… «Усі живі істоти мають природні права…», «Презирство й навіть нехтування цими природними правами завдають серйозної шкоди Природі й ведуть до здійснення злочину проти тварин…», «Співіснування видів передбачає визнання людським видом права іншої тварини на життя…». І нарешті: «Повага тварин людиною є невід’ємною від поваги людини людиною. Усе тваринне життя має право на повагу».

Уже наступного, 1979 року, під час виборів у Великій Британії справою честі й неписаним обов’язком усіх політичних гравців було висловитися з питання захисту тварин. У березні 1986 року в Страсбурзі підписано Європейську Конвенцію про захист хребетних тварин, що використовуються для дослідних та інших наукових цілей, сенс якої в тому ж – не завдавати страждання живому там, де їх можна уникнути. А в листопаді 1987 року у Страсбурзі 21 країна – члени Ради Європи (Австрія, Бельгія, Кипр, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Ліхтенштейн, Італія, Люксембург, Мальта, Велика Британія, Голандія, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Північна Ірландія) – підписали Європейську конвенцію на захист домашніх тварин. Конвенцією констатовано: «Людина має моральне зобов’язання поважати всі живі істоти… Між людиною й домашньою твариною існують особливі стосунки…» І висновок. Знову ж – простий і прозорий як Божий день, висновок, що мав стати і став для Європи принципом співіснування представників різних родів живого: «Ніхто не має права убивати тварин, завдавати їм болю й страждання», «Ніхто не має права покинути домашню тварину напризволяще». Відповідальність людини за свої вчинки – ось її лейтмотив.

«Ми відповідальні за тих, кого приручили» - ці болісно-сонячні слова Антуана де Сент-Екзюпері раптом стали зрозумілими пересічним громадянам і політикам, домогосподаркам і інтелектуальній еліті старенької Європи. І перетворилися на керівництво до дії. Переважна більшість європейських країн ввели до своєї законодавчої бази доповнення до цих вимог, мета яких – зменшити страждання живого. Це закони, що підштовхують до …добра й співчуття. Закони, в яких живе постає не об’єктом регулювання, а цінністю. Тому що воно – живе. Тому що, як і людина, є воно крихким і недовготривалим, смертним й стражденним. І за спричинення страждання й смерті власними руками людина має нести відповідальність. Європа нарешті зрозуміла: лише поширивши заборону вбивства на все, що може бути вбитим, можна домогтися поваги й до людського життя. Людина – не єдина істота, яка живе. Життя взагалі – священне.

Решта країн світу, й європейські зокрема, імплементувавши у своє законодавство вимоги Конвенції, додали й власні. Так, у Туреччині за погане поводження з тваринами – два роки ув’язнення або штраф до 250 доларів. У Сінгапурі за вбивство собаки – теж ув’язення або штраф до 800 доларів. У Канаді, Ірландії й більшості штатів Америки ця сума сягає кількох тисяч або ж – ув’язнення. У Швеції, якщо перехожий побачить, що собака перебуває в автівці із закритими вікнами, він має право безкарно розбити вікно авто, щоб тварина отримала змогу дихати повітрям. Якщо ж водій авто збив собаку чи кішку, він повинен негайно завести її до ветеринарної лікарні. Заборонено залишати домашніх тварин голодними, заборонено лікувати їх без анестезії. І всі заборони й вимоги б’ють в одну ціль: якщо страждання можна уникнути, його слід уникнути. У Німеччині ж права тварин гарантовано навіть Конституцією держави, зокрема статтею, якою державу зобов’язано поважати честь і гідність не лише людини, а й тварини.

Отож на шляху до Європи (чи то цивілізованого існування й визнання рештою світу права на нього) – цей малопомітний, однак істотний і на сьогодні майже нездоланний для нашої країни бар’єр. Не наше членство у ВТО, не оборонне співробітництво з НАТО. Ні, «собаче питання» - ось наше мірило. Ми, прагнучи до співдружності різних і рівних, ніяк не можемо второпати, що нас поважатимуть настільки, наскільки ми самі здатні поважати інших. Іншого. Навіть якщо цей інший бігає на чотирьох лапах і весело махає хвостом.

21 лютого 2006 року Верховна Рада нарешті прийняла Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Статтею 2 цього закону визначено, якими ще законодавчими актами врегульоване це питання. Це – Закони України «Про тваринний світ» (від 13.12.2001 р.), «Про охорону навколишнього природного середовища» (від 25.06.1991 р.) , «Про ветеринарну медицину» (від 15.11.2001 р.), «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (від 24.02.1994 р.), «Про захист населення від інфекційних хвороб» (від 06.04.2000 р.). І нібито все гаразд, закони є. Про захист. Тільки кого й від чого: чи то тварин від жорстокого поводження, чи то людини від тварин?

Почнемо з того, як визначає один зі згаданих законодавчих актів поняття «тварина». «Тварини – біологічні об'єкти, що відносяться до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі …а також сперма, зиготи, …ембріони тощо». Цікаво, чи хтось би з шановних законодавців погодився аби його, вінець природи, визначили як об’єкт, рівний за своїм статусом зі спермою його ж батька? У рабовласницькій Греції раб визнавався лише знаряддям, що розмовляє. Чи далеко ми просунулися від того вперед, якщо на сьогодні за українським законодавством жива істота – це лише сперма, яка бігає?

Отож тварина – об’єкт. У кращому разі – об’єкт піклування. Такий самий, як і корисні речовини, угіддя, ліса й надра, речі, позбавлені душі й життя. Їх, ясна річ, треба охороняти – заради блага людини. Такою – об’єктом піклування – в законодавстві тоталітарних країн поставала й сама людина. Ми це вже проходили, й не так давно: коли головною проблемою суспільства було «нагодувати», а питання честі, гідності, свободи вважалися ідеалістичними вигадками й буржуазними витребеньками. Ми знаємо вже, в які мільйонні жертви це обійшлося суспільству. Однак вперто бажаємо наступати на ті самі граблі. Поки законодавство не визнає права, воно, хоч би як «соціально орієнтовано», «гуманно» виглядало, залишається законодавством для держави, а не для людини. І людина в ньому – лише об’єкт піклування, якого – заради його ж блага – слід позбавити права розпоряджатися власним життям з гамлетівським питанням включно: жити цьому об’єктові чи ні вирішуватиме держава, а не він самий.

У базовому законі «Про тваринний світ» лише одна згадка про захист тварин – у ст. 8, якою встановлено, що право власності на об’єкти тваринного світу припиняється, окрім іншого, і в разі, жорстокого поводження з дикими тваринами. Та хіба можна хоча б встановити факт жорстокого поводження хоч то з дикою, хоч з домашньою твариною, якщо решта статей цього та інших законів виключають розгляд тварини як суб’єкта правовідносин, як істоту, що має якесь право – право на життя? Якщо всі вітчизняні закони створено з позицій панування людини над іншими живими істотами, привласнення людиною собі права вирішувати «жити чи ні», то й всьому іншому залишатиметься загроза того, що таке право вирішувати й щодо людей рано чи пізно перебере на себе якась інстанція.

Статтею 37 «Забезпечення охорони тваринного світу» згаданого закону «Про тваринний світ» зобов’язано державні інстанції виховувати «громадян у дусі гуманного ставлення до тварин». Тобто, слідуючи букві закону, гуманно виховані громадяни мають виявляти до тварин таке ж добре ставлення, як і до сперми? Чого ж тоді дивуватися, що з’являються нові, «покращені», «вдосконалені» законопроекти щодо «захисту тварин»? Як от зареєстрований у серпні цього року законопроект від депутата О. Антипова (фракція БЮТ, виключений з фракції у квітні 2007 р.), сенс «захисту тварин» в якому – встановити драконівські обмеження на існування тварин, з якими без щораз спеціально отриманого дозволу не можна « перебувати на прибудинкових територіях багатоквартирних житлових будинків (ст. 17) і в місцях розташування дитячих майданчиків», «їздити в міському транспорті» (ст. 23) тощо. Ба навіть проживати не можна більше, ніж з трьома живими душами! (ст. 26). А якщо душ більше, то вони « вилучатимуться». Куди? – Чи то на вулицю їх чи одразу на бойню, – це шановного законодавця не турбує.

Що ж тоді дивуватися, для всього світі ми – дикуни, які й досі, навіть усупереч власному, далекому від європейських норм, законодавству у цій сфері, досі припускаємося масового знищення тварин (у липні – серпні ц.р. весь світ збирав підписи під петицією на знак протесту проти цинічно жорстокого провадженого міською владою знищення собак у Чернігові й Сумах), досі заплющуємо очі на «особливості функціонування» так званого «Притулку для тварин» у смт. Бородянка – де вся робота (за керівництва нею панів Н. Самофалової та М. Кучинського) була спрямована на знищення тварин і зорганізована так, що знищення це, здійснюване коштом киян, збагачувало безпосередньо керівництво «притулку»?

Менталітет, панове… Однак не національний, а тоталітарний менталітет. Адже й громадяни, розбещувані законодавцями, самі не проти «порегулювати» кількість тварин, що перебувають на їхньому утриманні, і бадьоро викидають «зайвих» на смітники або ж, у кращому разі, віддають у «притулок», де на них чекають смертельні хвороби, бруд і брутальність персоналу і. зрештою, тяжке й тривале помирання. Яка Європа, панове? У нас – менталітет! І він старанно підгодовується майже пропагованим «гламурним полюванням» сильних світу цього – депутатів та інших публічних осіб. За даними правоохоронних організацій чисельність лише зубрів – тварин, занесених у Червону книгу! – за роки незалежності скоротилася втричі: з 685 голів – у 1992 р. до 255 – в 2007 р. Усього за 15 років в Україні знищено з урахуванням відтворення близько 1100 зубрів. При цьому повністю знищено популяції зубрів у Чернигівській, Рівненській, Хмельницькій та Івано-Франківській областях. І це – лише через полювання VIP-персон.

Пригадується, з часів нестримного Віссаріона Бєлінського українці зробили для себе висновок: мірилом російської демократії є українське питання, оскільки най-найдемократичніший росіянин ладен погодитися на існування українця лише за умови, що той – такий самий росіянин, тобто – не українець. Видається, за європейськими мірками, ми – не кращі. І мірилом нашої людяності є й ще довго буде питання «собачо-котяче» питання. Адже за 15 років незалежності Україна не спромоглася ратифікувати ЖОДНОГО з міжнародних документів у цій сфері. Менталітет…