Сектофобія – хвороба чи комплекс?
Dec 09,2008 00:00 by Борис БАХТЄЄВ, Київ

Вітчизняні ЗМІ часто судять про нетрадиційні релігії як в анекдоті: «А поляки – сектанти?» – «Ну, не православні ж!».

Тема боротьби з сектами та сектантством стала останнім часом однією з найпопулярніших у ЗМІ. Присвячені їй сюжети, матеріали та блоки матеріалів виходять на різних телеканалах та в різних друкованих ЗМІ. Секти стали темою 45-го числа журналу «Український тиждень». А 20 листопада «Інтер» показав документальний фільм «Секти. Контроль свідомості». Було у стрічці, як і в інших подібних матеріалах, застереження: тримайтеся подалі від сект. Як і інші подібні матеріали з дивною одностайністю (що змушує вбачати в цьому цілеспрямовану кампанію), цей фільм не видався переконливим.

Щодо першого сюжету, здавалося б, жодних претензій не має бути. Так звана Церква святого духу, що діяла в Черкасах і виявилася звичайнісінькою шахрайською оборудкою. Настоятелька вимагала від вірних брати величезні кредити під заставу майна й передавати їх до церкви. «Я поверила, что Бог есть», «Я хотела, чтобы Бог исцелили мою дочь», – ці синхрони нещодавніх вірних мали викликати гнів глядачів і таки викликали його. Багато хто приходив до цієї секти, переживаючи екстремальну ситуацію. Утім, – про що не сказали автори фільму, – це є характерним не лише для новоутворених релігійних організацій, а й для цілком традиційних церков.

От у кадрі затриману «пасторку» ведуть на допит. От колишні вірні розповідають про її шалені статки, про свою рабську працю на неї. Про те, як, ремонтуючи її оселю, знайшли стос її «цікавих» фотографій. От люди, що тепер мають віддавати кредити і змушені, продавши житло, опинитися на вулиці. Узагалі-то, для таких випадків існує відповідна стаття Кримінального кодексу; «пасторку» затримано. За процедурою, потерпілі мали висунути свої матеріальні претензії до шахрайки – тож поки що не все так безнадійно. Але про цей момент сказано не було. Глядачі мали дістати враження, ніби потерпілих уже ніщо не врятує від перетворення на бомжів.

Церква вірних та вільних адвентистів. «Не плутайте з адвентистами сьомого дня!» – наголошує закадровий голос. Котлети від мух відділено? Нібито так – от тільки так і залишилося незрозумілим: а чому їх не можна плутати, чим вони так уже відрізняються одна від одної? Та й узагалі: адвентисти сьомого дня – це ще одна секта такого самого штибу чи все ж ні? Цей сюжет було побудовано на тому, що молодий чоловік, який вийшов із секти, у супроводі оператора розшукував дружину, якій секта заборонила спілкуватися з відступником. Аж до Вітебська їздили! Іде той чоловік вулицею – а там самі лише сектанти. Родичі, друзі – теж усі сектанти. Як виявилося наприкінці фільму, одружений він був сім років. То що ж то за секта така?

У кадрі богослужіння. Люди танцюють, дехто розмахує прапорами США та Євросоюзу. «Так от хто стоїть за всіма цими сектами!», – мусили подумати глядачі. Якийсь прапор на коротку мить з’явився на екрані й одразу «виїхав» за кадр. Ідентифікувати його протягом цієї миті не вийшло. Але цей момент, та й низка інших, заронив підозру: а чи в Україні було знято показані кадри?

Ще одна секта, тепер уже міжнародна – «Нове покоління». Її керівник – такий собі Олексій Ледяєв. От показують, як він виголошує: «Ставлю тебе над народами!», – а під його руками, лежачи на сцені, здригається чоловік африканської зовнішності. Голос за кадром каже, що це – Сандей Аделаджа. То що ж, аделаджівське «Посольство Боже» є відділком «Нового покоління»? От про це так нічого й не сказали. У кадрі картинка: сектанти влаштовують новорічний карнавал. Це і є прикмета страшної загрози, що виходить від них? Якщо відволіктися від заданої фільмом тональності, з наданого матеріалу ніяк не стало очевидним, що секта Ледяєва насправді є харизматичною або тоталітарною.

Був іще сюжет про мунітів. Вірні живуть на 10 гривень на день, не мають особистого майна. Утім, мало хто не чув про мунітів.

От показують, як сектанти зваблюють довірливих українців. «Молодіжний центр запрошує», – так написано в листівках, які вони роздають. «Агітуючи, секти прикидаються громадськими організаціями», – пояснює голос за кадром. «Тримайтеся подалі від громадських організацій!» – чи такий треба було робити висновок?

Крізь весь фільм проходили фрагменти сюжету про влаштований авторами експеримент. Психотерапевт Євген Дейнеко, фахівець із питань маніпулювання свідомістю, доводив, що будь-хто може створити будь-яку секту, якщо дотримуватиметься простих правил та прийомів впливу на потенційних її членів. Частина аудиторії психолога складалася з підсадних людей, інша – з тих, хто «повівся» на агітацію. Ці правила було названо – тож разом із викривальною функцією, фільм мав ще й просвітницько-інструктажну – як створювати секти. Завершився експеримент тим, що навіть одна «підсадна» жіночка повірила. Отут і постало питання про коректність, законність та моральність подібних експериментів: людей змусили увірувати, а потім зникли. Що буде з психікою «піддослідних» надалі, нікого не цікавило.

Звернув на себе увагу один момент: усі синхрони керівників сект були надто короткими, щоб із них можна було зрозуміти їхню позицію. Натомість усі синхрони психотерапевта та гіпнотерапевта були надто категоричними. От ведуть вони розповідь про підступність сект – а на екрані люди співають радісних пісень. Зовсім не страшно. А взагалі, наскільки показане було типовим? Якщо показати трьох, навіть чотирьох... ну, наприклад, учених, які списують свої монографії з чужих – чи можна з того робити висновок, що всі вчені –плагіатори?

Загальним прийомом усіх бачених мною антисектантських матеріалів було от що: у жодному з них сюжети про окремі секти не тривали від початку й до кінця. В усіх матеріалах усі сюжети про різні секти (чи про тих, кого назвали сектами) було нарізано на порівняно короткі фрагменти, які було ретельно перемішано. У підсумку глядачі отримували такі ж перемішані враження і, тільки-но переглянувши матеріал, уже не могли згадати, який фрагмент якого релігійного угруповання стосувався, в чому конкретно полягає провина чи методика «ловитви душ» кожної окремої секти. Єдиним, що залишалося, було загальне враження: всі вони такі. Якби в такий спосіб було зроблено один, два, навіть три матеріали, це можна було би вважати за цікавий авторський хід. Коли ж у такій калейдоскопічній манері зроблено геть усі матеріали на цю тему, залишається тільки дивуватися: з якої причини всім без винятку авторам спадає на думку одна й та сама ідея?

А ідея ця відкриває багатющі можливості, що й було продемонстровано у програмі «Максимум. Україна» на каналі ICTV 31 жовтня. Отже, сюжет про секти. От богослужіння, люди на сцені б’ються в конвульсіях. Розповідь плавно перетікає в пожертви. Показують скриньку, яку передають по рядах, в неї кидають якісь гроші. Дехто, до речі, не кидає. Раптом – перебивка кадру, і мова заходить про «Посольство Боже». Про те, що там теж збирають пожертви, Віктор Павлік розповідає, що з радістю їх віддає.

Інший сюжет. Якась секта збирала пожертви на будівництво храму, його так і не збудували, проте збудували храмоподібний маєток для керівника. І знову перебивка картинки, і знову закадровий голос не робить жодної зупинки: от і «Посольство Боже» демонструє проект будівництва величного храму в Криму – а самого храму ж немає! Коли воно розробило цей проект, чи розробило взагалі, скільки часу потрібно на те, щоби проект було втілено – про це закадровий голос не згадує ані словом. До відома: лінію метро на Теремки запланували ще в 1960-х роках. Метро й досі немає. Робимо висновки?

Не було показано жодного кадру, де вірні «Посольства Божого» б’ються в конвульсіях або спілкуються з Богом в який-небудь інший екстравагантний спосіб. Хіба що поводяться та спілкуються між собою розкуто та радісно. Це незвично для православної традиції. Але хіба ж «незвично» дорівнює «погано»? Єдиним моментом, який справді викликає несприйняття, є надто світська спрямованість проповіді Аделаджи. Проповідь радше схожа на лекцію про те, як досягти успіху, або на якусь близьку й так само абстрактну тему.

Утім, нині такі лекції читають будь-де й про будь-що, нічого кримінального чи аморального в них немає. Але з контексту, з розповіді про інші релігійні угруповання в тому самому матеріалі, з того, що закадровий голос щоразу починав вести мову про «Посольство Боже» на кілька секунд раніше, ніж саме воно з’являлося на екрані, й, отже, щоразу слова про цю церкву (чи секту) лягали на картинку, що стосувалася цілковито іншої, – з усього цього у глядачів мало скластися враження про виняткову суспільну небезпеку саме «Посольства Божого», якому було присвячено чи не половину сумарного хронометражу і яке перетворилося на лейтмотив усього матеріалу.

Так, було показано декілька коротеньких синхронів Аделаджи, в яких він заперечував (іноді досить аргументовано) звинувачення на свою адресу. Але контекст та авторські підводки до його синхронів ніби переконували глядачів: «Хіба ж оцьому можна вірити? Бач, як викручується!». Цей прийом є давно відомим, його дуже часто застосовували в радянських документальних фільмах про Захід.

Я не знаю, можливо, у «Посольстві Божому» справді коїться щось негідне. Жодного разу не був на жодних заходах цієї церкви. А в «Максимумі» нічого такого, що заслуговувало б на осуд, реально не показали. От і залишилося враження, що це була спецоперація. Майбутні вибори, хоч би коли вони відбулися, будуть грандіозною битвою між політичними силами другого ешелону за звання «третьої сили», адже сумарна підтримка «грандів» ледь перевищує 40% і надалі знижується. І битва ця вже почалася. Тож чи дивно, що ледь не в усіх матеріалах, присвячених сектам, бодай двома словами, доречно або ні, але згадують про Аделаджу?

 ... Не можу не зупинитися на статті шановного Андрія Кокотюхи, теж присвяченій цій темі. Хоч що кажіть, а складається стійке враження: про секти та «справжні церкви» міркував атеїст. Слово це не несло б ані позитивного, ані негативного змістового навантаження, якби не одне «але»: коли атеїст (і, до того ж, не фаховий релігієзнавець) визначає, які церкви хороші, а які погані, він, хоче того чи ні, оцінює релігійні організації за позарелігійними критеріями. Чому складається враження, що писав атеїст? «Отже, є триєдиний Бог у християн. Є Аллах у мусульман, є Будда в буддистів», – пише Кокотюха. «Кожен бавиться із власною вигадкою», – саме так це виглядає. Невже віруючі можуть припускати, що Європу створив триєдиний Бог християн, Близький Схід створив Аллах, а Далекий Схід – Будда? Ну, знаєте... Хто ж тоді створив океани?

«Ля іляга ілль Аллах», – так звучить арабською фраза, яку перекладають як: «Немає бога, окрім Аллаха». «Аллах» – це спрощена вимова (стяжіння) від «Аль-Іллах», де «іллах» – це арабська вимова давньоєврейського «еліаху» – «бог», а «аль» – означений артикль. Цю фразу абсолютно буквально можна перекласти англійською: «No god except The God». А під цим підписався б кожен християнин, чи не так?

Отже, проблема харизматичних церков (чи, якщо хочете, сект) існує. Ніхто й не сперечається. Питання в іншому: чи було її розкрито? Чи стали пересічні українці, проглянувши та прочитавши силу-силенну викривальних матеріалів, розумітися на цій проблемі? Чи знають вони, що саме й із яких причин викривають ЗМІ? Коли учасниця фільму «Секти. Контроль свідомості» гіпнотерапевт Наталія Ломоносова заявила: «Секти завжди обдурюють», – чи розуміли глядачі достеменно, хто саме це робить?

Щоразу, почувши або почитавши щось про боротьбу з тоталітарними сектами, я ловив себе на думці, що зовсім нещодавно зустрічав щось дуже подібне за стилем викладення, тільки на зовсім іншу тематику. І раптом згадав. Якось, плаваючи інтернетом, надибав десь статтю «Домашние рептилии» (чи щось на кшталт того). Починалася вона круто: «Сегодня модно держать дома рептилий. Кто-то заводит варана, кто-то – паука, есть любители африканских тараканов, а некоторые держат дома даже крокодила!». Ну добре, подумав я, любителів блиснути «імпортним» слівцем, не знаючи його змісту, принаймні не менше, ніж любителів африканських тарганів. Аж поки через абзац не наштовхнувся на інше збірне визначення для всіх згаданих вище створінь – «присмыкающиеся» (от саме так).

Цілком припускаю, що в дитинстві автор статті був аж таким вундеркіндом, що з третього класу його одразу перевели до десятого, й із зоологією він у школі не зустрівся. Але нездатність збагнути, що крокодили та павуки – то надто різні істоти, щоб належати до одного класу, є для журналіста профнепридатністю. Це свідчить про його невміння бачити світ своїми власними очима, а не лише продавати за що купив. Це – повна нездатність відрізняти важливе від неважливого, значуще від незначущого, бачити за формою сутність. Це – геть атрофований здоровий глузд.

От дещо подібне відбувається й з нашою темою. Є модне слівце – «секти». А що ж воно таке? Оцього в жодній присвяченій їм телепрограмі й не почути. Чим секти відрізняються від не-сект? Якщо є харизматичні секти, то, напевне, мають бути й нехаризматичні? Як ставитися до них? Як їх розрізнити? В «Українському тижні» релігієзнавець Віктор Єленський лише констатує: так, закликаючи боротися з харизматичними сектами, присвячені проблемі телепрограми не уточнюють, що таке харизматичні секти. «Крокодилів» та «тарганів» валять в одну купу, а потім закликають з «оцим» боротися.

 За радянських часів, наприклад, баптистів теж вважали за сектантів. То що ж, записувати в сектанти представників усіх протестантських конфесій? Тоді треба бути послідовними й уважати за сектантів лютеран із англіканцями, не кажучи вже про не дуже відомих українцям пресвітеріан із методистами. За пропонованою ЗМІ логікою, в цьому є сенс – адже ані Папа Римський, ані, тим більше, жоден православний патріарх не давали тим самим лютеранам дозволу на діяльність. Може, розпізнавати секти за малочисельністю пастви? Але ж паства, скажімо, Естонської православної церкви на два порядки менша, ніж паства тих самих мунітів. А як бути, наприклад, із Рун-вірою? Це секта чи ні? Та навіщо так далеко ходити? Пропоную провести експеримент: постійте хвилин двадцять на вулиці й попитайте в перехожих: «Уніати – це сектанти?». А потім порахуйте, скільки ствердних відповідей отримаєте.

Кандидат філософських наук Сергій Грабовський прокоментував присвячені сектам матеріали ЗМІ так: «Поняття “секта” є наявним лише в дискурсі однієї з конфесій. Оперувати цим поняттям у світському контексті є вкрай некоректним». І справді: ведучи розмови про секти, ми тим самим ніби визнаємо, що існує закритий перелік правильних конфесій, а всі решта є неправильними. У Росії розмови про необхідність боротьби з сектами спричинили появу два роки тому проекту закону про традиційні релігійні організації у Російській Федерації. Якби цей законопроект було ухвалено (а він був дуже близьким до того, й із порядку денного його остаточно не знято), до розряду прихильників нетрадиційних вірувань потрапили би католики – з усіма наслідками, що з того випливали би. Та й узагалі: коли держава береться визначати закритий перелік церков, оголошених правильними, та зобов’язувати громадян дотримуватися визначеної віри, вести мову про свободу віросповідання в цій державі вже не доводиться.

От, до речі, що каже визнаний російський релігієзнавець доктор історичних наук Михаїл Одинцов: «Появляется нездоровое деление по признаку: традиционные-нетрадиционные религии, деструктивные, тоталитарные, иностранные, наши-не-наши». Те саме відбувається й у нас: дуже великою є спокуса записати до сектантів усіх послідовників нетрадиційних для України церков і тим самим зобов’язати громадян ходити до церкви дружними лавами. Тільки це буде вже не церква. Очевидним, до речі, стає от який аспект медіаборотьби з сектами: антиреклама одних релігійних організацій стає рекламою для інших – і не лише традиційних, а й тих нетрадиційних, які не було названо. Оця, оця й оця релігійні організації є ворогами (народу?), анфас та у профіль – от, власне, як це виглядає.

Примітно, що об’єктами уваги журналістів ніколи (або майже ніколи) не стають релігійні угруповання, які декларують, що вони є відгалуженнями інших, ніж християнство, релігій. Ті самі кришнаїти хоча б. Адже навіть «Біле братство» декларувало християнські витоки своєї віри! Написавши так, раптом зловив себе от на чому: враження, що всі угруповання – герої телефільмів, базуються на християнстві, складаються з окремих уривчастих фраз, рухів. Досліджуючи тему сект, автори викривальних сюжетів примудрилися практично жодного разу не розповісти про зміст проповідуваної ними філософії, про те, у що і як саме вони вірують. Здебільшого в таких сюжетах негативних оцінок і застережень буває куди більше, ніж власне фактів. Типова радянська пропаганда – от що це таке. Там теж, розповідаючи про безвихідь життя у капіталістичних країнах, робили це надто вже загалом, не розмінюючись на конкретику. От показували, скажімо, нью-йоркську вулицю, якою йдуть пішоходи та їдуть машини, й на тлі цієї картинки розповідали, як там усе погано. За такого підходу до категорії тоталітарних сект можна залучити кого завгодно!

А ще радянське телебачення вряди-годи бавило глядачів фільмами про те, яку непоправну помилку роблять ті, хто виїздить за кордон на постійне місце проживання. У тих фільмах теж фігурували й тенета, й ловці душ, що обдурювали довірливих радянських громадян, заманюючи їх у пастку і вдаючись до технологій навіювання.

До речі, а що робити з екуменістами, кількість яких невпинно зростає? Тобто, з людьми, які вірять у Бога, але не ідентифікують себе із жодною з наявних конфесій?

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає такі підстави припинення діяльності релігійної організації: «1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону; 2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи; 3) систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо); 4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій».

Отже, незалежно від міри традиційності церкви (секти), в разі неправових дій її можна фактично заборонити. Аналогічний закон, що діє в Росії, передбачає більше підстав для припинення діяльності сумнівних церков: серед таких підстав є примушування вірних до руйнування сім’ї та – увага! – до відчуження їхнього майна на користь церкви.

Отже, проблема має своє розв’язання у суто правовому полі й за допомогою суто правових засобів. Незалежно від міри традиційності або нетрадиційності релігійної організації, про яку йдеться. Якщо розглядати черкаську історію з кредитами, тут є очевидним склад злочину, що зветься шахрайством. Це, власне, ніяка не секта, так само як сумнозвісна «Еліта-центр» – то ніяка не будівельна компанія. Зловживаючи довірою людей, шахраї прикриваються далеко не лише релігійними масками. У тій самій історії з «Еліта-центром» люди теж брали кредити, й чималенькі. Але ж нікому не спадає на думку оголосити війну проти житлового будівництва та фірм, що на ньому спеціалізуються! Що ж до ЗМІ, то, розповідаючи про шахраїв-псевдопасторів, чи не підмінюють вони проблему? Чому закон не спрацьовує в кожному окремому випадку релігійного шахрайства – от у чому полягає справжня проблема. Але правовий бік справи залишається поза увагою глядачів та читачів – куди як легше підходити до проблеми по-більшовицьки.

У праві багатьох країн існує чітке визначення тоталітарних церков (саме так, а ніяких не сект – адже зовсім не виключено, що й традиційні церкви або їхні підрозділи можуть деградувати до тоталітаризму) та їхніх ознак. В українському законодавстві таке поняття відсутнє. Не доводилося зустрічати, щоб «антисектантські» телепрограми наголошували на цьому. Дуже скидається на те, що ми спостерігаємо на телеекранах грандіозний фокус: під виглядом боротьби з антиправовою діяльністю релігійних організацій ведеться боротьба проти одних церков на користь інших.

Ознаки тоталітарних церков не мають нічого спільного ані з тривалістю їхньої історії, ані з чисельністю їхньої пастви. От найпоширеніші з-поміж них: обряди та ритуали церкви становлять загрозу для життя та здоров’я членів громад або третіх осіб; церква застосовує спеціальні способи психологічного спливу, як от наркотики або гіпноз; церква перешкоджає вільному виходові з її громад; церква заохочує вірних до порушення законів, громадського спокою або основоположних норм моралі; церква заохочує їх до антисоціальної поведінки (жебрацтва, наприклад). Утім, усі ці загальні принципи вимагають деталізації. Скажімо, як бути, коли закони тієї чи іншої держави мають відверто антигуманний характер? А як бути з ісламом, який припускає заборонене в більшості країн багатожонство? Як бути з наполяганням хасидів, щоб в Умані під час їхнього паломництва з настанням сутінок жінки не з’являлися на вулицях?

Поняття «антисоціальна поведінка» теж вимагає уточнення. Чи є антисоціальною заборона дивитися телевізор? А вживати продукти, що містять свинину?

То все ж таки, як відрізнити секту? Може, вони відрізняються тим, що ведуть позарелігійну діяльність під виглядом релігійної? Тоді назвіть бодай одну з трьох поширених в Україні православних церков, яка ніколи не була би помічена у веденні політичної агітації. А як бути з виконанням на концерті до ювілею Леоніда Кучми («Інтер», 15 листопада) славетної «Аве, Марія!» з ну дуже високопатріотичним текстом? А численні пісні на кшталт: «Вірю в Бога, отже – в Україну», що безперервно лунають на Національному радіо, – це теж сектантство?

Ледь не в усіх фільмах на сектантську тематику показують, як прихожани співають та танцюють. Веселі обличчя, посмішки. Не посмішки ідіотів, зауважмо, не істеричні посмішки в екстазі, не приклеєні посмішки роботів. Так, із першого погляду службу можна сприйняти за веселу вечірку. Святотатство? Богохульство? Не поспішаймо. До спроб зробити службу Божу емоційнішою, залучити енергійну модерну музику в останні десятиліття вдавалися навіть деякі католицькі священики, не кажучи вже про «традиційно протестантських».

А тепер порівняймо: у дні релігійних свят кожен киянин неодноразово бачив групи людей, що навіть у переповнених вагонах метро намагаються триматися відокремлено. Спілкуються вони лише поміж собою. На їхніх обличчях ви ніколи не побачите ані тіні усмішки. Суворі, із застиглим поглядом очі, які дивляться, мов у порожнечу. Суворо стиснені губи. Жодної міміки чи жестикуляції – ніби звичайні людські почуття давно залишили цих людей. Жінки та молоді дівчата у глухих хустках, що закривають зверху брови, а знизу підборіддя. Найменшого натяку на косметику. Довгий, мішкуватий, підкреслено незграбний одяг, грубезні чоловічі черевики... Ні, ці жінки їдуть не до якогось підпільного будинку молитов. Вони їдуть до Києво-Печерської Лаври або до Видубицького монастиря. То хто ж у такому разі сектанти? Але ви не побачите подібних груп на екранах телевізора. Так само ви не почуєте розповідей про ультраконсервативні напрями у традиційних конфесіях. Вам ніколи не запропонують глибокий аналіз проблем сучасного релігійного життя в Україні.

Відома журналістка та громадська діячка Тетяна Метельова, перебуваючи якось у Севастополі, вирішила зайти на службу до православного монастиря. Її не впустили, хоча жодних претензій до одягу не висловили. «Я християнка, прийшла до християнського храму», – намагалася переконати вона. «Вот и идите к своим христианам! А мы – православные!» – відповіли їй. То що ж то таке секти?

То, може, харизматичні секти відрізняються від справжніх релігій тим, що людей змушують вірувати не так у Бога, як в ієрархів церкви? Ну, по-перше, саме на цьому аспекті автори викривальних сюжетів зупиняються далеко не завжди. По-друге ж, спробуймо щиро зізнатися: хіба ж у традиційних церквах ніколи не трапляється нічого подібного?

А може, ознакою харизматичних сект є те, що вони проголошують істинною лише свою віру? А хіба ж у публічних виступах ієрархів традиційних церков (принаймні, в Україні) такою вже рідкістю є надто вже прозорі натяки на те, що всі інші церкви є несправжніми, ледь не сатанинськими?

Секти збирають пожертви, за рахунок яких живуть? А хіба ж традиційні церкви ніде й ніколи не встановлюють таких самих скриньок, тільки набагато більших за розмірами? Й не тільки у храмах, до речі? А яким коштом живуть традиційні церкви? Секти збирають десятину? В ісламі теж заведено віддавати десяту частку своїх доходів церкві. У жодному викривальному матеріалі про секти жодного разу не довелося бачити, щоби біля скриньок для пожертвувань стояли кремезні молодики й контролювали, хто скільки віддасть. Може, їх просто не показували?

Керівники сект займаються комерційною діяльністю, як переконують автори антисектантських сюжетів? А хіба бодай хто-небудь ніколи не чув про бізнесові оборудки деяких служителів традиційних церков? Законодавство дозволяє церквам як юридичним особам вести комерційну діяльність у певних аспектах. Тут вжито давно відомий маніпуляційний прийом – таврувати одних і замовчувати, що те саме роблять і всі решта.

У фільмі «Секти. Контроль свідомості» одним зі звинувачень на адресу Олексія Ледяєва став синхрон, у якому він зізнався: він є бізнесменом. От тільки так і не стало зрозумілим: чи зве він своїм бізнесом створену ним релігійну організацію, чи він має якийсь справжній бізнес. «Багатий – отже, негідник», – отакий сумнівної гідності аргумент було застосовано. Пролетарську самосвідомість – от що намагалися підверстати під тему автори фільму. До речі, хіба керівні служителі традиційних церков є такими вже бідними?

Ще один прийом навряд чи поступається попередньому у, так би мовити, винахідливості. «Ледяєва оголосили персоною нон-грата аж у чотирьох країнах СНД!» – розкрили глядачам очі автори фільму. У яких саме? У Росії, Казахстані, Білорусі та Вірменії. Забули нагадати глядачам єдине: щонайменше три з перелічених країн не є взірцями ані свободи, ані дотримання права, ані гармонійних стосунків держави з церквою. Росія оголошувала персонами нон-грата то Петра Порошенка, то Володимира Яворівського. То як, цей факт теж слід уважати за керівництво до дій?

Укотре зауважу: проблема існує. Тоталітарні церкви справді є небезпечними. От тільки доказів звинувачень на адресу конкретних церков (саме церков, а не шахраїв під виглядом церков) нам так і не надали. Як, власне, не надали головного (знову повторюся): будь-яка розмова про будь-яке явище мала би починатися з визначення: а що воно таке, це явище? Натомість усе, що доводилося бачити й читати на тему сект та сектантів, страждає на якийсь підлітковий максималізм: або все дозволено, або все заборонено. «Трапляються шлюбні аферисти? Заборонити шлюби!» – от на якій парадигмі побудовано всі подібні матеріали.

Найбільш прикро, що вони не лише страждають на той максималізм, а й відтворюють його в суспільстві. Так само вони відтворюють поверховість, невміння й небажання відрізняти суттєве від несуттєвого, прагнення вирішувати складні проблеми одним махом, за методом кавалерійських атак. «Весь мир насилья мы разрушим!» – упізнаєте?

Прихожани деяких нетрадиційних церков припиняють спілкування поза їхніми межами, йдуть із загальногромадського життя? Але ж монастирі є в дуже багатьох цілком традиційних церквах. Жодна традиційна церква не перетворюється на один суцільний монастир, монастирське життя не стає в них примусовим? Можливо, в цьому й полягає відмінність харизматичних, чи то тоталітарних, релігійних організацій. Але ж саме на цій обставині матеріали ЗМІ не наголошують!

Виникнення нових релігійних течій завжди було й завжди буде. Якщо воно відбувалося навіть за Середньовіччя, то за наших вільних та динамічних часів його не зупинити. Звісно ж, на цій хвилі завжди з’являлися й з’являтимуться авантюристи, шахраї та особи з неврівноваженою психікою. Оголошувати війну всім новим релігійним течіям безвідносно до їхньої сутності означає допомагати тим авантюристам і надалі мімікрувати під поводирів духу.

 Завжди – а надто ж у наш інформаційний вік – є вдосталь вірян, яких не задовольняють наявні церкви. Вони здаються їм чи то бізнесовими корпораціями, чи то чиновницькими департаментами. То що ж, пхати цих людей до визначених церков насильно? До речі, чи виконується в нас вимога Конституції про відділення держави від церкви? Коли влада переймається створенням Помісної православної церкви, чи вона тим самим не дає вірянам підстави вважати цю гіпотетичну церкву кесаревою, але не Божою? Коли питання нетрадиційних конфесій ставиться саме в такий спосіб, як воно сьогодні ставиться, це породжує релігійну нетерпимість та міжконфесійне протистояння. Чи воно нам треба?

 Дуже часто ми стикаємося з явищем, яке можна назвати ажіотажною журналістикою. Виникає гучна тема, й усі кидаються її висвітлювати. Розібратися у проблемі майже ніхто не прагне, головне – посмакувати, полоскотати глядачам нерви. Ані на корисну практичну інформацію, ані на інформацію до роздумів годі й чекати. Двадцять років тому так само тільки й мови було, що про наркоманів та проституток, проституток та наркоманів. Вивчати проблему ніхто не поспішав, усі переповідали одні й ті самі сюжети з одними й тими самим героями. Проститутки цікавили тодішніх журналістів не будь-які, а лише валютні. Так і в нинішніх антисектантських матеріалах: чимало уваги автори приділяють маєткам, машинам та іншим «атрибутам морального розтління» пасторів. «Ну покажіть нам ще трохи морального розтління!» – он як люди живуть!

Тепер ажіотажною темою, схоже, стають банки. «Вони знущаються з людей, це вони є винуватцями кризи!» – от до чого вона зводиться. І тут проблема, безсумнівно, існує. Але замість вивчення проблеми нас і тут годують огульною антибанківською агітацією. Навряд чи зневіра до банків як фінансового інституту, яку провокують подібні сюжети, здатна допомогти подолати кризу... Утім, банки є чудовим об’єктом: засадничим правилом ажіотажної журналістики є повідомляти про щось гучне, але про таке, на чому більшість аудиторії або не знається, або ніколи не стикалася й навряд чи зіткнеться.

А згадане число «Українського тижня» яскраво продемонструвало, який стосунок до віри, моралі тощо мають розмови про секти. Слідом за блоком матеріалів про проблему сект у ньому надруковано статтю «З любов’ю до сала» – про тяжку працю різників. До матеріалу додано чимало фотографій. І лише одна з них – її знято загальним планом – показує самих різників на фоні щойно забитої свині. А що ж решта? Свиня крупним планом. Потім – так само крупним планом – та сама свиня, тільки вже мертва. Потім – ще крупнішим планом – ніж, що стирчить з її черева. Ще далі – теж крупним планом – руки, що дістають із розрізаного черева свині нутрощі. Потім – дуже крупним планом – саме розпороте черево. І нарешті – теж крупним планом – відрізана голова свині.

Так, не треба бути ханжами: люди їдять м’ясо й добре знають, звідки воно береться. Але ж у християнських країнах чомусь не заведено влаштовувати екскурсії на бійні або живодерні, навіть ті, що є «флагманами харчової промисловості». Через біблійне: «Не вари козеня в молоці матері його» юдеї не їдять страв, що містять водночас м’ясні та молочні продукти. Іслам приписує, перш ніж зарізати худобу, помолитися й попросити пробачення і в Бога, і в неї. Ніхто не сперечається: люди відрізняються від динозаврів тим, що останні не вміли готувати біфштекси зі своїх жертв, а їли їх сирими. От тільки дуже хотілося б вірити, що це є не єдиною відмінністю. Й навіть не головною. То, може, цей матеріал у журналі створив таємний агент якоїсь харизматичної секти?

http://www.telekritika.ua/media-continent/kritika/column/2008-12-03/42396