Можливо, для когось ці поняття видаються надто складними, але ж без них просто неможливо зрозуміти, що коїться навколо. А тому, ведучи мову про явища і виміри українського культурного життя, доводиться нагадувати про такі поняття, як «постколоніальний стан країни», «інформаційно-культурний імперіалізм», «компрадорський капітал» тощо. Вони виникли далеко не сьогодні і позначають цілком реальні речі, притаманні таким державам, як Україна, тобто таким, що не так давно здобули незалежність.

Здавалося б, яка різниця, чий це шоу-бізнес, які гроші там крутяться, якими цінностями він переймається та на які традиції спирається – аби тільки було добре споживачам, себто аудиторії, аби тільки вчасно платилися податки і не було публічних закликів до насильства і расової ненависті. Насправді ж, при ближчому розгляді, виявляється, що все не так просто.

Сьогодні непросто будь-якому європейському чи азійському шоу-бізнесу, оскільки світом крокує глобальна поп-культура, яка несе із собою не тільки легку доступність мексиканських телесеріалів албанському глядачеві, а й нівеляцію, ба, зникнення того, що албанська культура могла б подарувати світові – бодай і в формах, притаманних не «високому мистецтву», а використовуваних шоу-бізнесом. Звісно, час від часу радіо й телебачення звертається до етнічно забарвлених витворів поп-культури, але чи не є це не більш ніж даниною глобальній моді?

Іншими словами, чи здатні сьогодні неповторні національні культури на рівних вести боротьбу із транснаціональними стандартами? Чи може національний шоу-бізнес мати право голосу на світовій арені, якщо ця нація не входить до домінуючих? І що робити тим, кого викидають з цієї арени?

Ця проблема – загальна, стосується вона й України. Але ж український шоу-бізнес робиться в постколоніальній державі, під тиском з боку колишньої метрополії, яка прагне не лише одержувати якнайбільший зиск зі своїх проектів на недавно ще повністю «своїй» (принаймні, політично) території, а й гарантувати на майбутнє можливість такого зиску. І не лише фінансового, а й, знов-таки, політичного. А це означає, що проблеми українського шоу-бізнесу не можуть бути зведені до простого «створив продукт – продав продукт». Ні, тут головне – чи зберігає і чи розвиває цей проект властиво український культурний простір у якихось його, хай навіть і «попсових», якщо так можна сказати, вимірах. Бо ж в іншому разі глобальний тиск на культуру зімкнеться з тиском з боку колишньої метрополії, вони помножаться один на другого, і наслідки цього будуть непередбачувані. У тому числі й політичні.

Сказане не означає потреби в тотальному державному патерналізмі щодо українського шоу-бізнесу. Хоча б тому, що в постколоніальних державах зазвичай бюрократичний апарат малоефективний і корумпований. Якщо і вести мову про певний патерналізм, то тільки на рівні законів. Тут має йтися про іншу форму підтримки, якщо хочете – інший патерналізм, громадський. Хоча тут швидше мається на увазі не патерналізм, а партнерство.

Ясна річ, національний культурний продукт, тим більше на рівні шоу-бізнесу – це не синонім шароварщини чи загальнообов’язкової україномовності. Але без української мови такий продукт неможливий, чи не так? А щодо мови... Ні в кого вже не викликає сумнівів, що подружжя Дяченків чи Андрій Курков – це українські письменники, хоч пишуть вони майже виключно російською мовою. З другого боку, деякі поп-співаки, яким байдуже, кого представляти на міжнародних конкурсах, Україну чи Росію, але які при тому дуже добре співають українські народні пісні, своїм прикладом зайвий раз наочно доводять: не мовою самою живе національна культура. Тим більше в такій строкатій етнічно державі, як Україна, де вже з’явилися й народжені тут питомі афроукраїнці...

Проте належний розвиток вітчизняного шоу-бізнесу навряд чи можливий, поки на нього не звертає належної ж уваги національний капітал, поки найбільш впливові сімейства у своїй масі волітимуть відвідувати концерти заїжджих гостей, а не вітчизняних талантів, поки, зрештою, вся українська аудиторія гривнею не проголосує за своїх талантів – без того, щоб їм спершу знаходити визнання в Парижі, Варшаві чи Москві, а потім уже в Києві та Донецьку.