У неділю «вигулювала» надворі знайому дитину.

Дворічний Мишко попоїв печива, попив компоту і вліз на дерев’яну лавочку, розташовану на Пейзажній алеї. Щоправда, сидів він недовго: увагу підростаючого покоління привернув смітник – вщерть заповнений порожніми скляними і пластмасовими пляшками з-під пива, обгортками від морозива і «біг-маків», фруктовими недоїдками. Про «пахощі» в урні і довкола краще промовчати! Михась однозначно вирішив цю купу сміття розібрати і знайти там щось цікаве і корисне для себе, і я витратила чимало часу на умовляння: з великими труднощами переконала малюка перекваліфікуватися на ботаніка. У підсумку дитина мирно вивчала листячко на довколишніх кущах, а я нервово шукала місця, де можна було б сісти так, щоб не бачити й не нюхати купу сміття. Але вздовж усієї Пейзажної алеї (хто не в курсі – це алея, що пролягає від Історичного музею України до Львівської площі вздовж схилу, чи то кручі) усі без винятку нечисленні урни були переповнені, і, судячи з «пахощів», їх днів зо три ніхто не чіпав. Офіціант пафосного ресторану «Монако», розташованого на Пейзажній алеї, із сумом констатував: «Взагалі ніхто про людей не дбає! Ми на перекур виходимо на алею, а смітників нема. Тож маємо потім у туалет бігти і, вибачте на слові, кидати недопалок в унітаз і швидко промивати водою... А наші відвідувачі після себе просто неба залишають використані серветки, недопалки, бо немає урн, щоб туди кинути – і нам доводиться то все прибирати!» Чудово розумію офіціанта – не його то справа бігати довкола ресторану й шукати урни, тим більше прибирати хлам.

Після від’їзду Мишка і його батьків додому, я пробіглася Володимирською вулицею до Золотих воріт. По дорозі побачила трьох юнаків туристичного вигляду, які розгублено озиралися довкола, тримаючи в руках порожні паперові стаканчики з-під кави і коли. «Мабуть, заблукали», – вирішила я і поцікавилася, чи потрібна юнакам допомога. Відповідь ошелешила: «Ні, ми знаємо, де знаходимось. Але скажіть, чому в центрі столиці України немає жодної урни?! А ті, які ми бачили, переповнені сміттям, і сміття лежить довкола, і складається враження, що його тижнями не вивозять...» Розгублені туристи виявилися мешканцями Одеси: за їхніми словами, одеська влада регулярно дбає про наявність смітників і регулярне вивезення сміття... У Києві ж вони розчарувались у роботі комунальних служб.

У дворі власного будинку (а двір у нас аж на три квартали спільний!) я звернула увагу на смітники. Збагнула, що вони теж переповнені, смердять гнилими харчами і явно прокислим вином, довкола метушаться брудні голуби і зальотні ворони. Відзначу, що дворові кішки останнім часом обходять смітники якнайдалі – у них алергія на сморід, як пояснила мені сусідка-ветеринар. А у 25 метрах від смітників, по центру двору, збудовано дитячий майданчик, і діти, погойдавшись, чимчикують до смітників: так само як і в Мишка, їхні очі палають і руки тягнуться покопирсатись у цих жахливих звалищах. І якщо бабуся чи мама не догледіли і своєчасно дитину не зупинили – починається паніка. І зойки та крики переляканих дорослих чути на цілий двір.

Тож понеділок я почала зі дзвінка у ЖЕК: приємний жіночий голос представлятися відмовився, але пояснив: «Розумієте, ані район, ані місто потрібних коштів для регулярного вивезення сміття не виділяє. Це не лише проблема вашого двору – це міська проблема...» Так, відсутність належної кількості урн на вулицях і у дворах, регулярність вивезення та утилізації сміття – застаріла «болячка» Києва; кожний новий міський голова та його команда пробували її «лікувати», але жодне «лікування» не було доведене до кінця. Але ніколи раніше ні території при житлових будинках, ні вулиці міста такими засміченими не були. Тож цікаво, коли місцеві власті справді візьмуться за цю «брудну» проблему?! І чи візьмуться взагалі? Складається враження, що київський дерибан торкнувся і «сміттєвої сфери» – імовірно, урни і смітники продано, бо ж грошей на зарплатню працівникам галузі та бензин для сміттєвозів не вистачає...