”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Коли Кучма робив щось не так, він про це знав. Нинішня влада переконана, що завжди права

info on Квітень 10,2011

image

Микола Ляхович, 34 роки. Народився 15 березня 1976 року в місті Дубровиця Рівненської області. Серед родичів мав підпільників ОУН, засланих у радянські табори. Закінчив Бурштинський енергетичний технікум. Організував страйк на підприємстві «Дубровицький район електричних мереж», де працював електромонтером — працівникам не виплачували зарплату сім місяців. Після протесту виплатили заборгованість за три місяці. Один з організаторів акції «Україна без Кучми» у Києві 9 березня 2001-го. За участь у ній засуджений до п'яти років позбавлення волі. Отримав численні травми на допитах. За ґратами провів два роки і сім місяців. 3 жовтня 2003 року звільнений за амністією. 2009-го закінчив педагогічний університет ім. Драгоманова за спеціальністю «психологія». Займається правозахистом, бізнесом, громадською роботою. Одружений, має сина

Чому брали участь в акції «Україна без Кучми»?

— 1999 року я був одним із керівників Рівненської обласної УНА-УНСО. Нас роками переслідували, бо ми боролися з цим режимом. Зникнення Ґонґадзе нас по-людськи обурило. Ми знали його особисто й ставилися до нього з певним пієтетом. Проводили разом акції в Україні, бували в Грузії. Коли почалися протести, мене направили до Києва допомагати в столичному штабі. Люди там були слабко організовані. Ті, хто приїздили з провінції, були дієвішими. Чимало наших обережно ставилися до спільних акцій із лівими. У наметовому містечку на Хрещатику стежили за дисципліною, порядком, охороною. Із перших днів помітив, що туди набилися багато людей бомжуватого, наркоманського вигляду, психічно неврівноважених. Почали «очищати» містечко від них, бо журналісти брали інтерв'ю винятково в таких осіб. Потім зрозуміли, що це невипадкові люди. У деяких вилучили готові пояснення для оперативників. Інші зізналися, що їх прислали з Житомира, Чернігова, Черкас. Викликали до райвідділків міліції, давали по 200 гривень і відправляли в Київ. Тут у них були координатори, які раз на кілька днів давали гроші й інструкції. Вони мали заносити в наметове містечко алкоголь і наркотики. Ми тоді фактично не мали що їсти, а вони могли завжди нагодувати й напоїти. Їх жорстко викидали. Перед знесенням містечко було чисте. Там же зрозумів, що мене взяли «на олівець» силовики. Пам'ятаю, підійшов полковник Олександр Савченко й сказав: «Хлопче, якщо найближчими днями не повернешся на Полісся, я тебе відвезу в Лук'янівку.» Через місяць так і сталося. А після 9 березня 2001 року Савченка зроблять генералом. Луценко, ставши міністром удруге 2007-го, візьме його заступником.

— Хтось допомагав вам фінансово?

— Було сутужно. Жили за рахунок приватних пожертвувань. Можливо, вожді акції, як Луценко, мали якісь ґранти, я цього не знаю. Найбільше, що могли — випросити в багатших партій гроші на проїзд.

— Як проходила акція 9 березня 2001 року?

— УНА-УНСО — дуже радикальна організації, тому демонстрацій не планували. Ми стояли за негайну національну революцію, були максималістами.

Коли 1 березня знесли наметове містечко, ми були налаштовані радикально. Багатьом людям, що приїхали на Майдан, не було сенсу вертатися додому. Роботи не мали. Яка різниця, де голодувати — на Майдані чи вдома? Тут принаймні була надія, що це принесе якусь користь.

Іще до 9 березня виробили тактику. Підходячи до будівель Верховної Ради чи Кабміну — не піддаватися на провокації. Якось сам повівся, коли хтось закликав іти на прорив міліцейського кордону. Потім зрозумів: а навіщо нам парламент? Дмитро Корчинський із своєю компашкою активно провокували людей. Ми вирішили, що наше завдання — не дати людям прорвати міліцейські кордони. Бо може початися стрілянина, а ми цього не хотіли.

9 березня були налаштовані прикуватися біля пам'ятника Шевченку. Соціалісти й інші виступали проти. Тому нічого масштабного ніхто не спланував. Домовилися, що прийдемо, покричимо: «Кучму геть!» Воно, можливо, на тому й закінчилося б, якби «Беркут» не почав розділяти натовп. Праворуч стояли УНСОвці, а зліва — колона комітету «За правду». Там були самі студенти. Саме вони почали першими прориватися. Бійки зчинилися, коли «Беркут» пішов «клином». Деякі вибігали з клину і били студентів. Потім падали під ноги, їх топтали. Я сам витягнув кількох «беркутівців» із-під ніг. Піднімаєш його, а він ще й на тебе кидається.

— Як вас затримали?

— Ми вже вивели людей від Банкової на Хрещатик. Я пропонував керівництву всіх розпустити: можна було спуститися в метро і розчинитися. Але мене не послухали. Мовляв, міліцейські начальники пообіцяли, що нікого затримуватимуть.

Мені сказали вести людей до офісу Степана Хмари на Дмитрівській, де був наш штаб. Коли зайшли туди, почув крик: «Нападають!» Вискочив надвір і побачив, що нас оточують тисячі правоохоронців у кілька рядів. Спробували створити живий ланцюг, щоб захистити штаб, бо там були жінки й дівчата. Але хлопці почали розбігатися: атака була сильна — із газом і щитами. Мене хтось схопив за руку, ми забігли за будинок і опинилися поза кільцем, яке не встигли замкнути. Я пішов до Республіканського стадіону дворами. Дивлюся: йдуть назустріч четверо хлопців у в'язаних шапочках. Побачили мене — зраділи й побігли назустріч. Я подумав, що це молоді соціалісти. Кажу: «Чого ви біжите, ніби за вами менти гоняться?» А вони сходу як ударять, мене аж підкинуло. Отямився вже в наручниках. Завантажили в автобус. Там побачив, як вони знущалися над затриманими. Жінок так били, що просто жах. Якийсь здоровань гамселив старшу жінку, обзивав її «бандерівкою», крив матом. Затримали дівчину, вона сказала, що їй 15 років. «А почему на украинском разговариваешь? Бандеровка?» — «Та ні, я киянка, до подружки йшла». Коли мені кажуть, що міліціонерам мало платять, я згадую той автобус. Гадаю, якби їм платили більше, вони б ще ґвалтували тих жінок і співали: «Наша служба и опасна, и трудна». Як під'їхали до райвідділку, підійшов якийсь лейтенант, каже: «Ви що, здуріли, кого ви затримали?» Менти одразу викинули з автобуса дівчину й бабусю.

Відділок був забитий затриманими. Стояли біля стіни у три ряди. Я спирався на людину, яка спиралася на іншу, а вже та — на стіну. Того, хто падав, били. Навкруги були калюжі крові. Якийсь юнак переді мною почав падати. Я підхопив його, дивлюся — а це мій рідний брат. У мене шок.

Мене відвели в якусь камеру, підчепили на решітку і почали мордувати. Били якимись металевими предметами, бо коли попадали по решітці, іскри сипалися. Я одразу втрачав свідомість, приводили до тями нашатирем. Називав тільки прізвище, ім'я, по-батькові і рік народження. Більше нічого не говорив. Коли запитали про партійність, сказав, що українець. «Ах, ты украинец?» Вирубили. Це мені забрало здоров'я, але врятувало життя. Непритомного затягнули в приміщення, де був лікар. Той мав обстежити і написати, що все гаразд. Він щось натискав, мацав, потім зробив укол. Мені відразу стало добре, метелики в очах полетіли. Чую, чоловік у білій сорочці з підтяжками і кобурою каже: «Ми його забираємо». Лікар: «Ні, це ми його забираємо, у нього селезінка надірвана» — «Та нам із ним ще цілу ніч говорити треба» — «Так йому 2 години жити лишилося». Потім повезли до лікарні швидкої допомоги на лівий берег. У дорозі потрапили в затор — пропускали кортеж Кучми.

— Що було після операції?

— Мене утримували в лікарні. Приставили конвоїрів. Казали, що охороняють мене як свідка і не допускатимуть журналістів й адвокатів. Виник конфуз, коли прийшла уповноважена з прав людини Ніна Карпачова. Обурювалася: «За мене 300 депутатів проголосували!» Потім якось пробилася.

Згодом завітав Степан Хмара. А в мене забрали одяг. Він був весь у крові. Я лежав голий. Степан Ількович не знав, хотів побачити мої побої, почав стягати з мене простирадло: «От бачите, що з людиною зробили?» А я сміюся і не даю. Так мене і зняли на камеру. Мама потім розповідала, як бачила мене по телевізору: лежить побитий і сміється. Хмара був із нами у цій справі до кінця. Ще й потім судді по писку з'їздив, коли вирок оголосили. Не знаю, як йому це вдалося — у залі була купа охорони. Він якось підстрибнув і зацідив кулаком.

Приходив слідчий підполковник Платонов, який хвалився, як у Львові 11 років героїчно боровся з націоналізмом — і зі мною справиться. Росіянин, але досконало знав українську.

Після лікарні забрали до райвідділку. Казали, що видадуть речі й підписку про невиїзд. Коли забрали шнурки, зрозумів, що не випустять. Мали відвести на вулицю  Володимирську, 33 — до СБУ. Але цілий день не могли правильно оформити документи. Возили туди-сюди. Руки застебнули наручниками назад. А в мене шви, дренаж — стало зле, увесь посинів. Кажу: «Якщо знудить, буду цілитися прямо на вас, пане майоре». Тоді перестібнули наручники наперед. Їздили до вечора. Я непритомнів, приходив до тями. Потім усе повторювалося: за місяць отримав два струси мозку, міг втратити свідомість будь-де. Іноді приходив до тями і не пам'ятав, як упав.

Доправили в СІЗО Служби безпеки в Аскольдовому провулку 3-А, біля метро «Арсенальна». Люди навіть не здогадуються, що там внутрішня тюрма. Бо зовні це — звичайний адміністративний будинок. Поруч дитячий садок.

Там фізично не мордували, але тиснули психологічно. Я оголосив голодування. На сьомий день викликали маму. Я вже ацетоном смердів. Мама пообіцяла їм, що поговорить зі мною. А коли побачилися, сказала: «Синку, тримайся, сам знаєш, що мусиш робити». Слідчий аж позеленів. Потім каже мамі: «Вы нас обманули». А вона йому: «Іди, бо очі повидираю. Ти хотів, щоб я тобі сина здала?»

Як проходив суд?

 

— У когось хворе серце було, в когось епілепсія, а хтось — інвалід. Але ніхто на це не зважав. Все настільки цинічно й нелюдяно. Відбулося більше 150 засідань. Матеріалів справи — понад 90 томів по 300 сторінок. Тисячі свідків. Тих, у кого вибили свідчення, до суду не викликали — тільки зачитували їхні покази. Бачив відео з Луценком. Він налякався і свідчив проти Шкіля та ще декого. А мене, навпаки, вигороджував. Дехто робив із нього героя: ніби його свідчення комусь допомогли. Вони допомогли тільки йому. Хоча суттєво нікому не зашкодили. Ставши міністром, Луценко зберіг більшість тих кадрів у міліції. Я особисто ходив до нього на прийом 2005 року. Мені передали цілий стос скарг від людей, які допомагали під час помаранчевої революції. Там були підприємці, які віддавали свої офіси під ющенківський штаб. А потім до них почали ходити менти з перевірками. Мовляв, ще з минулих років у них були вказівки «зайнятися» тією чи іншою фірмою. Вони не просили якихось послуг, зверталися по законні рішення. Луценко при мені дзвонив і питання вирішувалися моментально. Лише одне прохання вважав особистим: провести внутрішнє розслідування дій міліції під час акції «Україна без Кучми». Студентам підкидали зброю, вибухівку. Вишукували їх в університетах. Та він і слухати не захотів. Є люди, які копають яму іншим і потрапляють у неї самі. Так-от, Луценко не копав іншим яму, а просто не зарив її, сидячи в екскаваторі. І втрапив у неї. Але я щиро співчуваю. Прикро, що його зрадили  однопартійці — зараз його справами реально опікуються лише двоє-троє нардепів.

— Чим відрізняється нинішній режим від кучмівського?

— Кучмівську владу згадую, як старшокласник — свої проблеми в другому класі.

Колись ми написали в себе на Рівненщині на паркані «Слава Україні!» Міліція забрала до відділку. На другий день випустили. Виписали по 75 гривень штрафу. Про це дізнався депутат від нашого регіону, колишній прокурор Микола Хомич. Підняв хвилю з Києва, його підтримали Левко Лук'яненко, Степан Хмара, ще хтось. Нашу справу передивилися, зняли обвинувачення. Тобто, за Кучми можна було на щось вплинути. А зараз жоден депутат нічого не вирішить. Їх б'ють у Верховній Раді — про який захист може йти мова? Обранців, які переходять з БЮТу до Партії регіонів називають «перебіжчиками», але ж це репатріанти. Відсиділися, зберегли свої корупційні схеми, подякували Юлії Володимирівні й повернулися туди, де їм місце. «Бютівці» кажуть: ми не брали «регіоналів», а «есдеків», серед них були нормальні люди. Може й так. Але ці люди вже спотворені зсередини. Мені якось національно свідомі знайомі з Донбасу пояснювали: коли Кучма щось робив не так, він знав це, і робив обережно. А ці — нагло, бо свято вірять, що роблять усе правильно.

Опозиція може виникнути знизу. Якісний склад особистостей «України без Кучми» і, наприклад, нинішніх акцій на захист української мови навіть порівняти не можна. Я бачу, якою патріотичною стає молодь. Те, за що я був ізгоєм у суспільстві, тепер — нормальне явище. В УБК брали участь багато маргіналів. Часом було дуже важко утримувати дисципліну. Нинішні активісти — переважно з вищою освітою. У цих людей є громадянська позиція. Для них революція не є самоціллю — як була для мене. Вони відстоюють свої погляди, спосіб життя, який вважають для себе правильним. Вони противляться радикальному. Почуваюся поруч із ними людиною старого світу. А що вже казати про старших?

— Що зараз може вивести людей на вулиці?

— Будь-які дії цієї влади. Детонатором можуть стати і питання мови, і зростання цін. Влада дасть іще багато приводів для протестів. Це як імперія, що живе тільки коли завойовує. Щойно зупиняється — занепадає. Ця влада тримається на злі. Але цим затискає людей — і  спротив збільшується.

— До чого може призвести зростання рейтингу «Свободи»?

— Головне, щоб «свободівці» не допомагали владі своїми гаслами залякувати Схід. Там не можна нав'язувати символи СС «Галичини». Як не крути, їхні діди воювали проти. Але ніхто не згадує про діяльність ОУН у Донецьку, «Маріупольську газету», яку випускало підпілля УПА. Може замість портрета партійного вождя треба на біґбордах повісити світлину редактора тієї газети Федора Ляшинського, якого розстріляли фашисти?

Прикро, що за «помаранчевої» влади боротьбу за Україну не перенесли на територію Сходу. Національно-культурна революція матиме ефект, лише якщо почнеться зі Східної України. Вони також мусили реформувати систему влади, принцип добору кадрів. Міняли менш прихильних негідників на більш прихильних. Ющенку я ніколи не вірив. Не можна було довіряти лібералу й демократу, коли Україну треба було зубами вигризати.

Записали: Олександр Гунько, Ангеліна Карякіна, Фото: Наталія Чубенко

Джерело: ГазетаУа

http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/03/15/18077.shtml

На фото: Микола Ляхович 


1871 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 4 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua