Найкращий спосіб міжетнічного діалогу

Сьогодні спостерігав цікаву сценку, їдучи в 40-му тролейбусі.

Як завжди, після 40-хвилинного чекання на зупинці народ стоїть щільно, а місця – дефіцитні. Поруч зі мною стоїть хлопець «не нашої» зовнішності, з перебинтованою рукою. Він пропонує присісти на місце, що звільнилося, літньому дядечку з повною сумкою. Той відмовляється, кажучи:

- Я виходжу там само, де й ви, біля Республіканського стадіону.

Я сідаю на те саме місце, що звільнилося, та слухаю…

Дядечко – до хлопця:

- Ви тут живете?

- Да.

- А звідки ви родом?

- Из Индии.

Хлопець явно говорить і розуміє тільки російською… Так само, як другий індус, що стоїть поруч.

Дядечко:

- Колись мої предки їздили до ваших предків. Це було п’ять тисяч років тому. Вони звалися аріями. І була в них така традиція: в житті треба посадити дерево. І воно має дати врожай, і ти повинен хоча б три рази його зібрати. Я посадив яблуньку… Вона ще зовсім маленька, як до цього, – він показує, сягаючи рукою стелі тролейбуса. – Але вона вже дала перший врожай.

Індієць перепитує, помітно, що з усього сказаного він зрозумів лише, що йдеться про «дерево» і, можливо, про врожай… Дядечко збирається пояснити.

Тролейбус зупиняється, не доїхавши до зупинки – попереду пробка. Розкриваються двері, народ починає виходити – йти до зупинки не так вже й далеко. Індус говорить:

- Давайте выйдем…

Вийшовши (я тихенько за ними), вони потискають одне одному руки.

Дядечко:

- Мене звати… (скажімо, Дмитро). А вас?

Індус називає ім’я, з такої відстані не розчути.

Дядечко каже:

- Я дарую вам плід (дістає яблуко, простягає хлопцеві) з мого дерева, яке вперше дало врожай. Я його посадив, і воно таки вродило. – Дарує. Хлопець приймає й дякує.

Подарувавши яблуко, Дядечко прощається з хлопцями, бажає усього найкращого і йде в напрямку автобусної зупинки.

Я, спостерігач, якийсь час дивлюся вслід. Потім розчиняюся в натовпі, що переходить вулицю.