”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

З російської тюрми – в українську: Чому не дають помилування тим, хто сидів в окупованому Криму

image

Громадянка України Яна Акімбаєва зустріла окупацію Криму в тюрмі. Вона єдиною серед засуджених жінок не відмовилася від українського громадянства. І тепер відбуває покарання двічі: спочатку в кримській тюрмі, а тепер – в українській.

Коли почалася окупація Криму, всіх засуджених, незалежно від прописки, почали схиляти до прийняття російського громадянства. Більшість погодилися: хтось з ідеологічних міркувань, комусь було все одно, на когось натиснули через родичів чи пригрозили погіршенням умов.

Залишилися «іноземцями» в тюрмах окупованого Криму лічені в'язні. Серед таких був Валентин Поплавський – ми писали про нього в статті «Історія українського зека в окупації: паспорт РФ або голодна смерть». Зараз Валентин уже на волі, українській стороні вдалося звільнити його і ще більше десяти в'язнів з Криму.

Єдина з відомих нам жінок, що зберегла відданість Україні перебуваючи за ґратами і не взяла російський паспорт, – прикарпатка Яна Акімбаєва. Навесні 2014-го вона вже третій рік перебувала в сімферопольському СІЗО за звинувачуванням в підробці документів та участі в ОПГ, що займалася рейдерством. Її провину не могли довести. Щоб її скоріше відправили до України, Яна зізналася в підробці документів, ще й взяла на себе провину за іншими епізодами обвинувачення, бо екстрадувати, як вона знала, можуть тільки засуджених. Після суду її етапували на Росію і рік тому передали на контрольовану українську територію. Цікаво, що з супровідних документів за нею приїхала тільки постанова апеляційного суду Криму, видана вже при окупації. Такі документи Україна не визнає, тобто і засудженою в українському правовому полі вона ніби-то не є.

«Жоден суд, ані Жовтневий Харкова, ані Голосіївський і апеляційний Києва не хотіли брати на себе відповідальність за моє звільнення, посилаючись один на одного. Перерахувати день за два по закону Савченко (з 2011 по 2016 рік наша співрозмовниця перебувала в Сімферополському сізо) мені теж не могли, тому що відсутня кримінальна справа», – розповідає Яна.

Тодішня омбудсмен Валерія Лутковська звернулася в Адміністрацію Президента України з клопотанням про помилування, але й це виявилося неможливим, тому що для помилування засудженого потрібен вирок, винесений на контрольованій українській території. Яна знову визнала свою провину, її засудили і етапували в колонію в Тернопіль. Однак і тепер про помилування чомусь не йдеться, при тому, що з огляду на закон Савченко, присуджені 10 років Яна Акімбаєва вже відбула.

Вдома на неї чекають 11-річна донька і 8-річний син, вони не бачилися з 2011 року.

Яна зв'язалася з журналістами Depo.ua, сподіваючись, що оприлюднення її історії посприяє процесу помилування.

Не будемо називати засуджених в Криму, які категорично відмовилися від російського громадянства, і є політичними в'язнями і бранцями Кремля. І Валентин, про якого ми писали раніше, і Яна, про яку йдеться зараз, скоїли кримінальні злочини і визнали провину. Але в той час, коли більшість проукраїнських кримчан вимушені були усе ж таки прийняти нав'язане їм російське громадянство, знаходячись відносно на волі (наскільки можна вважати волею окупацію), ці українці, перебуваючи за ґратами, під постійним пресингом і шантажем, продовжували наполягати на своєму.

Далі – її розповідь.

Я народилася в Хабаровському краї, ще маленькою разом з батьками переїхала на Дніпропетровщину. Там закінчила школу і вступила до медінституту, але закінчити його не вийшло і ми переїхали на батьківщину до батька, в Івано-Франківську область. Потім вийшла заміж, переїхала до чоловіка в Харків, народила доньку, а через три роки – сина. Коли народився син, ми з чоловіком розлучилися і я повернулася до батьків на Прикарпаття.

Навесні 2011 року подруга запропонувала поїхати в Крим на сезонні сільгоспроботи і хоч гроші пропонували невеликі, я погодилася, дітей залишила з мамою і бабусею. У Криму мене зустрів роботодавець, привіз до села неподалік Сімферополя. Житлом і харчуванням він забезпечував, робота була не дуже складна – доглядати за садом і городом, потім – збирати врожай. Мені це подобалося, люблю працювати на землі. Не влаштовувала тільки маленька зарплата, на неї неможливо було прогодувати дітей, і я почала шукати більш високооплачувану роботу.

У Сімферополі через подругу з Харкова мене познайомили з людиною, яка запропонувала швидкий і високий заробіток, пов'язаний з документацією: довідки, накладні, договори. Подробиці він мені не повідомляв, а тільки попередив, що деякі напрямки їхньої діяльності можуть бути трохи поза законом, але особисто мені турбуватися немає про що. У гіршому випадку мені загрожуватиме адміністративне покарання. Я розуміла, що те, що мені доведеться робити, незаконно, але безгрошів'я і необхідність утримувати двох дітей переважили.

Першим і, як пізніше з'ясувалося, останнім моїм завданням на «новій високооплачуваній роботі» було написання декількох довіреностей, пов'язаних з купівлею-продажем нерухомості в Криму. Папери я писала від руки, зразки почерків і підписів мені передали. Через кілька днів мене привезли в одну з квартир, де я нібито мала поставити підпис (підробити підпис) під одним договором. Я все зробила, як мені сказали. На наступний день мене заарештували.

Для мене стало шоком, коли я від слідчого дізналася, що в квартирі, де я підписала останній договір, перебував мертвий чоловік. Далі, вже в Сімферопольському сізо, під слідством, я з жахом дізналася про те, в якій організації погодилася працювати. Це було справжнє організоване злочинне угруповання (ОЗУ), що займалося віджимом нерухомості, аж до заводів, як зараз кажуть, рейдерством. Якраз в останній епізод з квартирою я і була втягнута.

Почалися допити, відтворення та інші нескінченні слідчі дії, пізніше суди, де я вперше побачила більшість своїх подільників. Два з гаком роки тривав судовий процес. У результаті до 2014 року українськими судами в Криму остаточно вина моя, а також угруповання, доведена не була, бо ОЗУ було чисельністю близько 20 осіб і у кожного – різні епізоди.

До речі, велика частина цього ОЗУ вже давно на волі, звільняла їх вже Росія як своїх громадян. Вони взяли російське громадянство і вийшли на волю, щоправда – з забороною на в'їзд на материкову Україну. Це сталося після візиту в СІЗО Поклонської (Наталя Поклонська, вона ж «Няша» – тепер вже колишній «прокурор» Криму, – ред) та її свити.

Після псевдореферендуму, в березні 2014 року, і в місцях позбавлення волі почали відбуватися дивні події: кримінальну справу, всупереч всім європейським законам, меморандумам (злочин скоєно на території України, громадянами України, потерпілі – також громадяни України на момент анексії) було перекваліфіковано під законодавство РФ. Суди і прокуратура окупованого Криму за допомогою служби виконання покарань та інших інстанцій почали чинити психологічний тиск на ув'язнених з питання зміни громадянства. Тим, хто сидів по легким і середньої тяжкості злочинам, обіцяли звільнення з-під варти, а тим, в кого важкі статті і особливо важкі – мінімальні терміни покарання.

У результаті невелика частина в'язнів СІЗО прийняла російське громадянство. Когось з них майже одразу ж звільнили, а більшу частину засудили як громадян Росії і етапували на материк відбувати покарання.

Мені Поклонська теж обіцяла звільнення, якщо я візьму громадянство Росії. Але попередила, що в Україну я вже тоді потрапити не зможу. Нащо мені потрібна така свобода?

Ті в СІЗО, хто продовжував відмовлятися від російського громадянства, були їхній владі як кістка посеред горла. Тим паче, що в них були на той час можливості спілкуватися з рідними з материкової України, і ті били на сполох, зверталися в українські і європейські установи з прав людини. Тому з Москви, не бажаючи «зайвого кіпішу» (зі слів одного з працівників СІЗО), наказали «русифікувати» в'язнів, використовуючи їх сім'ї і близьких.

Зважаючи на те, що близько 90% ув'язнених в СІЗО були жителями Криму, і в них на волі залишилися сім'ї, їх попередили, що ніякі довідки на пільги та інші документи родинам не видаватимуть, доки вони не приймуть російське громадянство. У результаті в СІЗО Сімферополя залишилися одиниці тих, хто продовжував відмовлятися від громадянства окупантів і на нас почався жахливий тиск з боку адміністрації. Це проявлялося в умовах утримування, залякуваннях, порушеннях прав. Деякі не витримали цього пресингу, деяких звільнили, і їх подальша доля мені невідома. Я розуміла, що мені загрожує, але вирішила йти далі і добиватися екстрадиції як громадянка України. Дуже сумувала і сумую за дітьми, яких не бачила з 2011 року, за батьками, братом.

Восени 2015-го померла мама, найрідніша і найближча для мене людина. Якби не діти, не знаю, напевно, руки б на себе наклала. Але заради них треба було жити і боротися.

Від людей з материкової України я дізналася, що питанням повернення кримських ув'язнених – громадян України щільно зайнялася вже колишній омбудсмен Валерія Лутковська. Також, мені стало відомо, що екстрадиція з Росії в Україну можлива тільки з місць відбування покарання (з колонії), але для цього має бути вирок суду. Мені нічого не залишалося, як визнати свою провину, а враховуючи те, що по справі я проходила не одна, то і провину подільників, щоб суд якомога швидше виніс вирок.

16 серпня 2016 року, за вироком «апеляційного суду» Криму з терміном 10 років позбавлення волі мене етапували з Криму в Волгоградську область, до ВК № 28 для жінок-первоходок. 17 березня 2017 року мене і ще 11 хлопців, громадян України, за домовленістю омбудсменів України і Росії, передали на Батьківщину. Так я опинилася в СІЗО Харкова. Чесно кажучи, вже навіть не вірилося... Це була перша радість за шість років, живою повернутися на Батьківщину і сподіватися скоро побачити дітей, бабусю, тата і братика.

Я подала клопотання з проханням перерахунок день за два в СІЗО по закону Савченко, але в Жовтневому суді Харкова ясно дали зрозуміти, що не братимуть відповідальності за перерахування і звільнення, тому що Росія передала Україні не кримінальну справу, а тільки постанову апеляційного суду окупованого Криму, яку суди України не визнають. А в Голосіївському суді Києва відповіли, що перерахунок має робити суд в Харкові. Так вони переводили стрілки один на одного ще певний час, і жодна з судових інстанцій, а також інстанцій з прав людини не могли дати чітку відповідь – на якій підставі мене утримують під вартою, якщо немає ані кримінальної справи, ані звинувачення.

17 вересня 2017-го омбудсмен особисто подала до адміністрації президента прохання про моє помилування. Протягом півроку жодного рішення не було. Мене в той час переконали, що перерахувати день в СІЗО за два можуть тільки засудженому після вироку і така ж ситуація з помилуванням.

Можливо, скоївши чергову помилку, я знову визнала все те ж саме, що й в Криму. Відбувся суд, мені винесли вирок і етапували в колонію в Тернопільську область. Вже місяць я тут, але і тепер відповіді, отримаю я помилування чи ні, нема.

У колонії я працюю швачкою. Мрію повернутися додому в Івано-Франківськ, нарешті бути з дітьми, обійняти рідних, сходити на могилу до мами. Забути все це пекло і почати все з чистого аркуша. А ще в кінці квітня я виходжу заміж за чоловіка, з яким ми познаймилися, коли я вже була в тюрмі. Найбожевільніша моя (хоча ні, це вже наша, спільна з нареченим) мрія – щоб я вийшла на волю до того часу. Справити весілля вдома, в колі рідних людей.

Будь-який ув'язнений має право бути помилуваним президентом. Або хоча б сподіватися...


459 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 22 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua