Відносини Османської імперії з країнами Балканського регіону (сер. ХІV – поч. ХХ ст.)

Балканський регіон на сьогодні є одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики Анкари. Це зумовлено їхніми історичними, економічними, культурними, релігійними та соціальними зв'язками, що сягають ще часів Османської імперії.

Посилена увага Туреччини до Балканського регіону сягає ще періоду Середньовіччя. Територія, яку згодом називатимуть «пороховою діжкою Європи», завжди привертала увагу багатими природними ресурсами та вдалим географічним розташуванням. Спочатку їх прагнула завоювати Візантійська імперія, потім – різноманітні племена як-то гуни, авари, мадяри, слов'яни тощо, а впродовж XIV–ХV ст. більшу частину Балкан контролювала Венеційська Республіка.

Уперше турки-османи з'явилися на Балканах у 1352 р. за часів правління султана Орхана (1326–1362) (сина легендарного засновника Османської династії Османа). Діставшись туди за допомогою генуезців, вони взяли участь у місцевій міжусобній боротьбі. Та вже через десять років (1362) турки захопили Адріанополь (сучасне Едірне), через три роки зробивши його столицею османської держави. Султан Баязид Йилдирим (Блискавка) (1389–1402) розширив балканські володіння Туреччини, завоювавши тодішні угорські землі та Анатолію (1390), а захоплене місто Скоп'є в Македонії стало центром ісламізації [8, с. 90–91].

Думки істориків щодо того, як саме османи ставилися до завойованих народів різняться. Як вважав Н. Стоун, жителі балканських країн не сприймали османів винятково як своїх гнобителів. Перебуваючи до цього під владою Візантійської імперії, тепер вони відчули  зменшення податків та терпимість до власних релігійних вчень. До того ж, турки не утверджували на захоплених землях кріпосне право [11, с. 39–41]. На противагу цим історикам, Д. Гібас-Крзак зауважує, що всупереч поширеним міфам турки зовсім не були толерантними до інших релігій, зокрема, дискримінували християн та займалися «інтеграцією в мусульманському дусі» [8, с. 91].

На думку Стівена В. Совардса, існували такі принципи османського панування на Балканах: військовий (сильна турецька армія, організована та єдина, а не розрізнена), династичний (країна складалася з накопичених завойованих земель османського правлячого дому, і ця земля передавалася у спадок) та ісламський (поширення ісламу як одна з основних цілей завоювань), що завжди йшли поруч. Разом із тим, урешті-решт ці принципи зазнали невдачі: військовий – коли османська система, яка залежала від продовження завоювань, уже не могла їх забезпечити; династичний – криза султанату після смерті Ахмеда І; ісламський – поділ імперії на мусульманську і немусульманську частини призвів до напруги і гноблення останньої [9].

Період активних завоювань розпочався у XV ст. На Балканах Османська імперія захопила такі країни, як Сербія (1459), Боснія (1463), Албанія (1478) та Герцеговина (1482) [7, с. 93–95]. Порядок, встановлений тут, значно відрізнявся від того, який турки запроваджували в XІV ст. Так, балканців могли позбавити права власності на користь тих воєначальників, котрі завойовували території, чи на користь дервішів, яким давали право користуватися державними землями [7, с. 111–112].

Увесь період Середньовіччя Балканський регіон був невід'ємною частиною Османської імперії під назвою Румелія. Ці території слугували для Османської імперії маршрутом турецької експансії в Європу, джерелом управлінських кадрів та нових яничарів (зокрема, останніх в основному брали саме з Балкан). Досить успішно проводилася і міграційна політика: протягом XІV–XV ст. уряд переселяв турецько-мусульманське населення з Анатолії (азійська частина імперії) до Румелії. Це допомагало поширювати культурний вплив на підкорені народи [6].

Епоха Сулеймана Пишного (1520–1566), тобто «золотий вік» Османської держави, вважається визначним як для балканської, так і для європейської історії, оскільки саме під час його правління були завойовані Бєлград і Родос, а сама імперія стала наддержавою, проводячи активну політику одночасно на трьох континентах. Проте вже в другій половині XVІ ст. у державі розпочинаються кризові процеси. Після Карловицького миру (1699) збільшився вплив Російської та Австрійської імперій на Балканах, тож Османська імперія отримала серйозних суперників на цих територіях [4, с. 23–24].

На думку турецького історика І. Ортайли, з XV по XVІІ ст. Османська імперія збалансовувала Середземномор'я, Східну Європу й Балкани. Цікавим є те, що до XVІ ст. турки прагнули збудувати саме Балканську імперію, а потім почали робити з цих територій державу близькосхідно-ісламського типу. Незважаючи на це, Балкани під впливом імперії набули в її культурній структурі власної ідентичності [2, с. 52].

XVІІІ ст. – абсолютно новий етап в історії Балкан під турецькою владою. Ці території переживали справжню кризу як у соціально-економічному, так і в політичному плані. Поширювалося невдоволення зміною тімарної системи на чифтлікову (аналог кріпосного права). Також Балкани починали кишіти бандитами – башибузуками (вояки іррегулярного війська загонів імперії), проти яких турецька влада створила спеціальну поліцію – арматолес, котра, по суті, нічим від тих же бандитів не відрізнялася [11, с. 145]. Загалом, у XVІІІ ст. на Балканах спалахнуло дуже багато повстань (у Чорногорії, Боснії й Герцеговині, Албанії, півострові Пелопоннес). У результаті такої нестабільної обстановки значно збільшилася кількість мігрантів із Балкан до Стамбула [7, с. 549]. Зародки прогресу прийшли із Заходу у 70-х рр. ХVІІІ ст. через діяльність місіонерів. Вони займалися стандартизацією освіти та створили мову для письма. Більшість істориків саме ці події вважають предтечею, зокрема, болгарського національного відродження в ХІХ ст. [11, с.195].

ХІХ ст. можна назвати епохою національно-визвольних рухів по всій Європі. Не оминув цей феномен і Балкани. Мали місце повстання в Сербії (1815), грецька революція (1821–1829), друге повстання в Сербії 1841 р. тощо. Усі ці події, що супроводжувалися кризовими процесами в самій Османській імперії, спровокували виникнення т.зв. «східного питання» (термін уперше вжито на Веронському конгресі Священного союзу (1822), тобто низки міжнародних суперечностей ХІХ – поч. ХХ ст., що були спричинені бажанням європейських країн (Російської та Австро-Угорської імперій, Франції, Великої Британії тощо) вирішити долю Османської імперії [7, с. 699]. Використовуючи націоналістичні настрої балканців як основний інструмент впливу, вони розпочали спроби дезінтеграції Балкан.

Після закінчення російсько-турецької війни 1877–1878 рр. за умовами Сан-Стефанського мирного договору Болгарія, Боснія і Герцеговина мали б отримати автономію, а Румунія, Сербія і Чорногорія – стати незалежними. Такими були вимоги Російської імперії. Вони були трохи пом'якшені на Берлінському конгресі влітку 1878 р. Результатом став Берлінський договір, що ознаменував, по суті, завершення османського панування на Балканах. Болгарію було поділено на три частини; Фракія та Албанія залишалися за Османською імперією; була визнана незалежність Князівства Чорногорія, Князівства Сербія та Румунії. Далося це досить дорогою ціною як щодо людських жертв, так і в економічному аспекті, оскільки, окрім придушення повстань та ведення постійних воєн, ресурси Османської імперії були направлені на підтримання влади султана та опір наступу сторонніх сил, як-то Російської чи Габсбурзької імперій [3, с. 63].

Нарешті перша Балканська війна (1912–1913) стала тим чинником, що сприяв визволенню європейських територій від османського панування, за винятком області навколо Константинополя – Східної Фракії. У 1912 р.  Болгарія, Греція, Чорногорія і Сербія, намагання яких домогтися власної незалежності до цього так і лишалися нереалізованими, утворили Балканську лігу та напали на Османську імперію 8 жовтня 1912 р. Війна закінчилася через сім місяців  Лондонським миром. Після п'яти століть панування Османська імперія втратила практично всі свої володіння на Балканах [5, с. 121].

У пізній османський період відбулися дві значні хвилі міграцій з Балкан до Туреччини: міграції під впливом російсько-османської війни 1877–1878 рр. та міграції, викликані Балканськими війнами 1912–1913 рр. Факторами, що вплинули на ці процеси, були мова та релігія. Так, переселення іммігрантів з Балкан на анатолійські землі відбувалося в основному в прикордонних районах поблизу Фракії, де майже все населення було немусульманським [10].

За результатами Першої світової війни зазнали краху три великі імперії: Німецька, Австро-Угорська та Османська. Постало питання про майбутню долю цих територій. Як і з рештою країн, що програли війну, з останньою було підписано мирні договори: Севрський (10 серпня 1920 р.) та Лозанський (24 липня 1923 р.). Уже за першим  відбувся поділ земель Османської імперії, проте Севрський договір так і не набрав чинності у зв'язку переродженням Османської імперії в нову державу [1, с. 205–206]. Так, на її теренах в 1923 р. була утворена Турецька республіка на чолі з М. Кемалем (Ататюрком). Президент проголосив республіканізм і секуляризм основними принципами нової держави, максимально відступивши від політики султанів. Щодо зовнішньої політики новоутвореної республіки, то вона була відверто прозахідною.

Отже, інтерес турків до Балкан з'являється ще на зорі існування Османської імперії – на початку ХІV ст. Утвердившись як єдина володарка Балкан, імперія проводила досить вдалу політику щодо поневолених територій: використовувала їх як джерело людських та економічних ресурсів. Турецьке панування в цьому регіоні тривало до початку ХХ ст., а подекуди – до кінця Першої світової війни, завершення якої поклало край існуванням усіх імперій, що були на той час у світі.

Список використаних праць:

1. Лінач В., Срібняк І. Державно-політична модернізація Туреччини після Першої світової війни (1918–1924 рр.). Вісник Чернігівського національного педагогічного університету. Серія : Історичні науки. 2014. Вип. 123. С. 203–207.

2. Ортайли І. Османи на трьох континентах. пер. О. Кульчинського. Львів : Видавництво Анетти Антоненко; Київ : Ніка-Центр, 2019. 208 с.

3. Пенчев П.Д. Източна Румелия като пропуснат шанс. Дарителство и предприемачество на Балканите през XIX век по примера на братята Евлоги и Христо Георгиеви. October 2020. С. 63–77.

4. Beylur S. Turkey's Balkan Policy under AK Party and claims for neo-ottomanism: master's thesis.Ankara, 2013. 139 p.

5. Bregu E. The Causes of the Balkan Wars 1912–1913 and their Impact on the International Relations on the Eve of the First WorldWar. Mediterranean Journal of Social Sciences. 2013. №4. P. 115–122.

6. Encyclopædia Britannica. Vol. 23, 1911. URL: https://archive.org/details/Encyclopaediabri23chisrich_201303 Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки. (дата звернення: 09.04.2024)

7. Finkel K. Osman's Dream: The History of theOttoman Empire.New York: Basic Books, 2005. 831 p.

8. Gibas-Krzak D. The politic, economic and cultural influences of neo-ottomanism in post-Yugoslavian countries. An analysis illustrated with selected examples. Polska Akademia Umiejętności. Studia Środskowo Europejskie i Balkanistyczne. Cilt XXVI. P. 89–101.

            9. Lecture 3: The principles of Ottoman rule in the Balkans (by Steven W. Sowards). Humanities Commons. May, 1996. URL: https://staff.lib.msu.edu/sowards/balkan/lecture3.html (дата звернення: 06.10.2021)

            10. Progonati Ö.Ü.E. A Historical Framework for the Balkan Migrations to Turkey. Ankasam. 5 June 2017. URL: https://www.ankasam.org/a-historical-framework-for-the-balkan-migrations-to-turkey/?lang=en (дата звернення: 04.10.2021)

+