Що дасть нам силу?

У недавній публікації на сторінках «Дня» (від 09.12.07) знані автори, професори Національного університету «Острозька Академія» Ігор Пасічник і Петро Кралюк сформулювали низку дуже важливих й актуальних проблем для національного і культурного самоусвідомлення українства. Поставивши у назві статті питання «Як вивчати свою історію?», вчені вийшли на тему ширших узагальнень про традиції і ментальність українців. Головна концепція статті полягає в тому, щоб загострити увагу на потребі переміни національного історіописання з «пораженського» на «переможницьке». Тобто замість систематичного оспівування в підручниках з історії власних поразок, невдач і катастроф українці повинні навчитися бачити в своєму минулому щось героїчне, переможне, величне, будівне.

Для справедливості зауважимо, що ще на початку 1990-х рр. з подібними ідеями постійно виступав, цікаво осмислював їх історик Валентин Мороз – дисидент і націоналіст за світоглядом (теж, до речі, уродженець Волині). І.Пасічник і П.Кралюк через кілька риторичних запитань підводять до таких проникливих висновків: 1) треба навчитися бачити Україну як середовище міжцивілізаційного діалогу і збагачення у просторі цілої Середньо-Східної Європи; 2) треба позбутися російського історіографічного контексту при розпрацюванні національної версії історії; 3) треба подолати комплекс малоросійського скигління і плекання власної меншовартості через постійне замилування чимось дрібним і трагічно-пораженським; 4) треба подолати класово-народницькі стереотипи і нарешті побачити, що українська аристократія і шляхта, навіть коли вони частково й полонізувалися чи русифікувалися, все-таки у певних історичних моментах і аспектах виконували свою будівну, героїко-лицарську місію (приклад князя Василя Острозького); 5) треба переосмислити роль і значення західних культурно-духовних та ідейних впливів на Україну і припинити зображувати все західне («католицьке») в історії як відвічну загрозу «православній» душі українця.

Однак автори поставили в статті кілька таких важливих питань, які залишилися до кінця не проінтерпретованими. Перше – це наскільки ми можемо вважати учасниками національної історії людей засимільованих, таких, що об’єктивно служили чужій, часто ворожій до української справи ідеології і держави? (приклади Г.Коллонтая, Т.Костюшка, до яких можна додати українців за походженням російських державних і військових діячів (канцлера імперії – О.Безбородька і генерала І.Паскевича). Друге: як трактувати надмірну войовничість, експансивність народів в історії – як щось позитивне чи негативне? І третє: як подолати такі фатальні психологічні комплекси українства, як пасивність, невойовничість, відсутність державницької свідомості, окрім того, що через історію виховувати їх по-новому?

Отже, чи можна всіх народжених в Україні видатних неукраїнців чи асимільованих українців вважати діячами національної історії? Очевидно, що ні. Бо це «розмиває» концепцію нації. І тут ми можемо поставити кілька критеріїв. Є чіткі принципи націогенезу: кожна нація постає на основі генетичного розвитку, духовно-звичаєвих традицій, мови, культури, суспільно-національної і державницької ідеологій, усі, хто мав якийсь стосунок до цього, можуть бути зачислені до націотворчої складової українського етногенезу, хто не мав – ні. Князь Святослав був стовідсотковим варягом – скандинавом, але його войовничий чин означав колосальний український державотворчий порив українського етносу; Петро Могила був волохом (румуном), але його грандіозна праця зі збереження духовних основ українства стала визначальною для порятунку нас як нації; академік Агатангел Кримський не мав ні краплини української крові, та своїми мовознавчими працями, історіографією, критикою він заклав надважливі основи для модерної української культури. Що зробили для розвитку українських традицій, мови, культури, національної ідеології ті тисячі малоросів, які пішли служити Російській імперії і здобули там високі посади, чи Т.Костюшко і Г.Коллонтай, які служили польській ідеї? Як бачимо, необережні захоплення величчю певних талантів може привнести хаос в національне світобачення. Зрештою, для зручності можна звернутися за порівняннями до історії інших європейських народів та парадигм формування їхніх ідентичностей. Чи вважають румуни своїми героями ті тисячі визначних діячів угорської держави і культури, які народилися на їхній території, в Трансильванії, яка майже тисячу років входила до угорської корони? Думаємо, що ні. Чи вважають поляки усіх тих визначених німців, що народилися і жили на їхніх західних землях, від Гуссерля до Ніцше, своїми національними геніями? Напевне, що ні.

Безумовно, кожен народ може гордитися, вшановувати тих геніїв, які народилися на його землі, але збагачували інші національні культури, як Ю.Словацький, Ю.Коженьовський, Б.Прус чи А.Толстой, М.Волошин, А.Ахматова. Це може додатково урізноманітнювати спектр національного культурно-естетичного світобачення, однак не це може ставати елементом національної ідеології. Бо ж таким чином можна дійти до проповіді національного відступництва.

Проблема виправдання чи засудження войовничості, здається, є справжньою мукою для національного сумління українців. Усі ми пам’ятаємо, як нас наполегливо переконували (і переконують!) у школах, що український народ – «наймиролюбніший» у світі, що наші предки ніколи не жадали чужих територій тощо. Ця тема вже скидається на форму певного «національного мазохізму»: увесь час повторювати, що ми лише терпіли і ніколи не сміли. На цьому вельми влучно наголошують І.Пасічник і П.Кралюк. Пам’ятаємо чудову статтю П.Кралюка в «Дні» кількарічної давності, в якій було проаналізовано геополітичні експансивні проекти Данила Галицького, що пробував створити свою державу-імперію. Проте уточнимо один аспект історіософського плану. Дискусія про те, чи має якийсь народ право на войовничість і зовнішню агресію, є безплідною і порожньою. Історія і нація «сліпі» у своїх устремліннях. У їхніх глибинах постійно вирують неусвідомлені пристрасті: в якісь періоди один народ несподівано активізується, а потім, так само несподівано, затихає. Від оборони і пасивності до наступу і буяння кожен народ може перейти раптово (зрозуміло, що логіку переходу можна проаналізувати і пояснити). Наприклад, що стимулювало невелику литовську націю у XIV ст., коли вона щойно ледве захистилася від наступу німецьких хрестоносців, швидко захопити величезні землі Білорусі, України, частково Молдавії і Московщини і створити тоді найбільшу державу в Європі? Що стимулювало Іспанію, яка щойно закінчила Реконкісту (відвоювання своїх територій в арабів), створити світову імперію (від країни інків в Піде ній Америці до Філіппін у Тихому океані) і майже два століття вперто боротися за гегемонію в Європі? Чи не мав таких же імперських планів Б.Хмельницький у 1650-х роках, той Б.Хмельницький, який ще перед кількома роками був, по-суті, ніким, жалюгідним вигнанцем зі свого рідного дому, а тепер він посилав козацькі полки для узалежнення Молдавії і Білорусі, укладав геополітичні союзи з Туреччиною, Трансильванією, Брандесбургом і Швецією, щоб розтрощити Польщу, а далі і Московщину єдиновірну? Іншими словами, немає приречено миролюбних і агресивно-войовничих народів. Їхня поведінка залежить від систематичного суспільного і морального виховання їхніх еліт: Литва зупинилася у зростанні, бо багаті південні простори своєю спокусливістю "розтопили" її залізне лицарство і більш войовнича польська шляхта зайняла його місце у цих просторах; Іспанія "закостеніла" у XVII ст., бо неймовірні багатства Америки розбестили її лицарство і аристократію, а вперта Франція і прудка Англія виявилися гідними суперниками у змаганні за домінування у Європі; Україна швидко впала, бо своєї повноцінної еліти витворити не встигла, перебуваючи у постійному протистоянні з добре відлагодженими державними системами Речі Посполитої, Московії і Османської імперії.

У геополітиці є один залізний закон: вільних просторів не буває, кожен географічний простір моментально заповнює та політична і національна течія, яка має більше сили. А сильніших не судять. Українці не тому не відібрали у половців і татарів південні степи (що було надважливим, життєво потрібним геополітичним завданням для нації), що вони були "миролюбні", а тому, що не мали сили цього зробити. Українці не тому поступилися полякам і угорцям у стратегічно важливому Карпатському регіоні (власне, за Західним Бугом і Сяном і в Закарпатті), що були "добросердечні", а тому, що їм вистачило сили зробити це лише наполовину, завдяки суворо-агресивній зовнішній політиці князів Ярослава Осьмомисла, Романа і Данила Галицького. Тобто міфи про "відвічну миролюбність" були придумані пізніше, після поразок у цих геополітичних напрямках.

Історична войовничість - це не "атрибут" якихось кількох "злих великих агресорів" (типу монголо-татарів, турків-османів, тевтонів-хрестоносців, французів часів Наполеона, німців-фашистів чи сьогоднішніх американських імперіалістів), це модус вівенді кожної нації, якщо вона хоче залишитися на світовій геополітичній шахівниці, а не щезнути, "аки обри". Інша справа, що, залежно від конкретних історичних умов, ця обов’язкова посилена активність може набирати форм економічного, технологічного, інтелектуально-інформаційного чи політико-дипломатичного змагання.

Відповідь на третє питання - як подолати українську історичну інертність? - почну з цитати вірша найпроникливішого українського лірика, Павла Тичини:

Я, мов зараз вбачаю: село... літній день,

Скрізь так тихо, бо люди у полі.

Лиш на вигоні діти гуляють,

Лиш під хатами кубляться кури.

А вгорі... вгорі світ без країв.

Так, здається б, туди й полетів.

Я, мов зараз, вбачаю: степи та степи…

Розляглася блакить понад ними.

На сопілці чабан тихо, журно,

На сопілці чабан виграє.

Йому з шляху дівча щось кричить.

А отара напаслась, лежить.

Скільки щастя, простору, краси в цім житті!

З душі пісня сама так і льється…

Мабуть, у світовій літературі немає подібного твору, який би так геніально передавав стан психологічного розслаблення. Чи може щось в історії здобути нація з такою візією життя? Причому, ці «сковородинські» спокій і втеча від життя часто оспівуються в нашій літературі (і культурі) з якоюсь майже євангельською переконаністю. Це унікальний народ, який протягом тисячоліть сам себе постійно переконує не докладати ніяких зусиль, не напружуватися, не боротися? (Вірш П.Тичини передає, без сумніву, архетипові уявлення українців). Отак лежати на полі і дивитися в небо. Не дивно, що нація, яка розселилася на найродючиших просторах планети, майже всю свою історію прожила впроголодь.

Щоб перевернути свідомість і ментальність такої нації, потрібен якийсь колосальний емоційно-ідейний струс. Для цього недостатньо тільки певних інтелектуально-аналітичних тлумачень. Люди, які тисячі років пролежали серед миловидних пейзажів (маніловщина – це, мабуть, український архетип у Гоголя), ніколи не стануть дієвими і бойовими будівничими держави. Українці двічі пережили такий струс, коли вони майже із небуття знову стали нацією, тобто спільнотою, яка має високі ідеали, суворо підпорядкована дисципліні проводу, яке зберігає свою гідність, найвище цінує свободу і б’ється за ці принципи до кінця. Це період козаччини і націоналістичного підпільно-революційного руху 1920-40-х рр.

Світом керують не теоретичні схеми, а емоції, - це стара істина. Щоб переформувати українську душу, замало позитивістської науки, потрібна нова філософія буття, з відповідним моральним зарядом, геокультурними візіями і проектами, вольовим наповненням, духовно багато і динамічна за суттю. Чи може такою стати сучасна наша філософія вільного ринку і споживацтва. Питання риторичне.

І на кінець кілька практичних роздумів щодо розумних накреслень пп. І.Пасічника і П.Кралюка про перебудову історіографічної концепції в Україні.

Тож, як змінити концептуалістику і засади сучасної української історіографії?

1. Нагально потрібне створення національної ради найкращих українських істориків з метою, щоб ця рада розробила стратегічні і методологічні параметри створення нових підручників з історії України різних рівнів – від шкільних до академічних багатотомників. Власне, ця рада мала б координувати наступні проекти.

2. Видання серії національних історій народів, доля яких типологічно подібна до історії України (тобто історій Румунії, Болгарії, Сербії, Хорватії, Чехії, Словаччини, Литви, Естонії, Норвегії, Ірландії (щодо двох останніх, то вони є щасливим винятком: у видавництвах «Літопис» (Львів), «Юніверс» (Київ) вже видані історії цих країн). Це дасть змогу збагнути логіку, засади і критерії, за якими створювалися концепції національних історій народів, які століттями були бездержавними, учасники яких і культура тісно переплелися з сусідніми імперськими державами, які зазнавали потужних асиміляцій, нищень і руйнувань парадигм національної свідомості.

3. Підготовка цілісної історії країн Середньої і Східної Європи (тобто простору між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем). При чому, така історія мала б націлюватися на осмислення глобальних тем цивілізаційного, культурологічного, геополітичного, конфесійного-ментального змісту. Саме в такому контексті багато проблем «внутрішньої» української історіографії отримали б нове висвітлення та інтерпретацію. До речі, один успішний проект на приблизно таку тему є у наших західних сусідів: «Історія Середньо-Східної Європи». Т.1-2. За ред. Є.Клочовського. – Люблін, 2000. Правда, ця історія охоплює лише історію Польщі, Литви, Чехії, Словаччини і Угорщини і історії сусідніх народів висвітлюється тут дотично.

4. Зрозуміло, що без перевидання праць українських істориків-класиків, передусім тих, які пропонували свої історіософські концепції щодо історії України, неможливе вироблення нових накреслень. Тому потрібні передусім нові видання з коментарями кращих праць В.Липинського, Д.Дорошенка, С.Томашівського, М.Кордуби, Р.Млиновецького (Р.Бжеського), Б.Крупницького та ін.

5. Потрібне правильне розпрацювання методології націоналізму. Власне, її відсутність і стимулює той хаос нашої історіографії в оцінках, аберацію ідей, руйнування й профанування критеріїв, про що говорять І.Пасічник і П.Кралюк і що веде до затуманення українських національних пріоритетів при трактуванні нашої історії. Поки що, на жаль, дуже часто сприйняття теорій націоналізму у нашій науці відбувається на такому рівні, як у недавно виданому «Короткому оксфордському політичному словнику» («Основа», 2006), де націоналізм ставиться в один ряд з фашизмом (с.435).

http://banderivets.org.ua