”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (5 додано)

Як я став українським націоналістом Коротка правдива історія мого життя в ретроспективі

Африк ДИМОН, Мозамбік on Травень 09,2007

image

Нещодавно один з моїх (та й ваших) френдів, не пам’ятаю хто саме, тому хай себе сам назве, висловив думку про те, що брутальна москальська анти-українська пропаґанда є найкращим засобом виховання мільйонів українських патріотів. Френд Денисенко, здається це був він, навіть сказав, що треба таку думку занотувати. Що ж, я вже ношуся з ідеєю написати маленький ессей на цю тему, мабуть років з пять, але все якось не маю на це часу. Тому, аби на бути Чарльзом Дарвіним, який, поки обмірковував Теорію Еволюції, інший її майже «запатентував», волію розказати, як я, абсолютний москальчук, став справжнім лютим «бендерою», який спить і бачить, як би йому випити москальської кровиці. Але давайте послідовно ...

Отож, я народився в одній з країн Балтії (не в Естонії J ) і перші пять років свого життя прожив саме там. Мій тато і по лінії тата, і по лінії мами належить до однієї і тієї ж нації, яка автохтонно жила на берегах ріки Волґа, аж поки не прийшов москальський загарбник. Оскільки ця нація не змогла втримати традиції ісляму (думаю, що все через свою майже українську лагідність), то ніякої серйозної резистенції москаль не отримав. Так, було кілька селянських повстань, тікали до Пугачова, одним словом, не чеченці...

Моя мама – інгерманландка по батьку, українка по матері, завше культурно хилилася до москалів. Тому в хаті говорили по-російськи, ніякої іншої мови я не знав. Правда, одна з колегинь моєї мами таки була автохтонна балтійка, п. Ілона, якось вона подарувала мені дитячу книжечку про хлопчика та песика, де все-все було «нє по-русскі». Але п. Ілона переклала мені цю історію, і я її памятаю до сих пір. У хлопчика був песик і той його любив. Але песик загарчав на когось і його нагнали з хати мерзнути під дощем. Але якось уночі, двоє злодюжок, здається їх паганяла були ПроФФессор та Мірошнік, намагалися залізти у хату, песик їх добряче покусав за дупу і ті варяти потрапили у буцигарню...

Це я все згадую до того, що російська мова панувала у родині.

Коли мені було пять років, родина переїхала в Україну, і перші шість місяців ми жили в невеличкому селищі під Києвом, по залізничній гілці Київ – Малин. Там я вперше почув українську. Вона мені не сподобалася. По-перше, українські діти дражнили мене «дівчинкою» за довге волосся (мав я волосся по плечі), по-друге, українська мова була повною слів, які я вважав брутальними. Одне з таких слів було «лаяти», я слухав пісню «Ой, не лай мене мамо» і дивувався, ну як так можна казати, адже «лают только собакі».

Потім ми переїхали у Київ, і після російського дитячого садочка мене направили в українську школу. Тато взав мене за руку і пішов робити шкандаль, він дуже агресивно кричав, що «нє намєрєн отдавать сина в укрАінскую школу, что же ето, еслі би ми жилі в Татаріі, єму нужно било би учіть татарскій». Жіночки в кабінеті директорки навіть і не сперечалися (мабуть мій тато був не перший і не останній), вони просто підписали папірець (направлення?) і таким чином я потрапив у школу російську. Йти треба було трохи далі, ніж в українську, але перетинав лише одну дорогу, де машини ходили зовсім – зовсім рідко.

Українську мову ми почали вивчати з другого півріччя другої кляси, знав я її поганенько, здається, з трійок не вилазив, але памятаю, що був не останнім учнем. Якось вчителька попросила назвати 5 предметів, які ми маємо у хаті, один з колєгів видав: «самоліт»...

З четвертої кляси ми почали вчити українську мову і літературу, наша вчителька була заслужена вчителька Української ССР, навіть виграла якийсь конкурс, куди написала оповідання про те, що, можливо, на о. Капрі зустрічалися Ленін, Горький та Коцюбинський. Памятаю, що на другому уроці літератури отримав я одиничку, бо не вивчив гімн Української ССР, а «мулька» про зуб, який болить, не допомогла здихатися виклику до дошки. На наступному уроці я таки тотий гімн вивчив, отримав четвірку. Наша вчиталька з принципу після одинички вище четвірки не ставила...

У 1985 році я познайомився зі студенткою Філософського Факультету Університета Тараса Шевченка Тетяною Метельовою (все її вмовляю завести собі ЖЖ, а вона все ніяк не заведе) та її чоловіком (при Омельченку був чималим начальником у Київраді, тому не кажу, як звати). Від Тетяни я вперше почув, що у СССР існує дисидентський правозахисний рух. Що дисидентів зарештовує КҐБ, що вони ні в чому не винні, вони лише говорять правду. Тетяні я одразу вірю, ми багато говоримо на найрізноманітніші теми, але в той час я читаю дитячу літературу, типу «Роб Рой», «Квентін Дорвард», «Копі царя Соломона» тощо. Якось Тетяна розповідає мені про українського письменника Олеся Бердника (його донька Громовиця Бердник має свій ЖЖ), якому Тетяна написала листа зі словами: «ви запалили багаття, ми його продовжимо». Відповідно, що до неї прийшли люди з КҐБ і спитали «а хто такі ми», «а що це за батаття таке у вас», «а де ви його будете палити». Тетяну також викликали до ректора Університету, який запитав: «Хіба не можна було написати листа Брєжнєву!»... Останній раз (у ту пору) я бачив Тетяну, коли її разом з чоловіком довгим коридором нашого будинку супроводжувало двоє в штатському...

Але трохи раніше Тетяна пропонує мені на вибір дві книги, «Зоряний Корсар» Олеся Бердника та «Двєнадцать стульєв» Ільфа і Петрова. Звісно, я обираю Ільфа і Петрова, купа задоволення від книги.

1986 рік. Аварія на Чорнобилі, і я їду до бабусі на Волґу. Перед поїздкою тато напівжартома каже: тебе там будуть називати «хохлом». Я ображений і здивований, який же я хохол?! Я же «русскій», «совєтскій», «прибалтійський», а тут якийсь хохол. Бути такого не може!

Уже на місці, за 50 днів перебування, мене, дійсно, називають хохлом двічі чи, може, тричі. Один раз файний дядько дав покататися на спортивному ровері, а коли я троха затримався, то він сказав, що я хохол і відібрав ровер. У іншому разі якісь приязні дорослі хлопи питали звідкі я, коли почули, що з Києва, сказали: «а, так ти хохол». Я знову образився – я же «русскій», «совєтскій», «піонєр».

І ось прийшов здається рік 1989-й. У Київ приїздить пересувна виставка «Життя британської родини». Мене це якось не гребе, я собі вертаюся зі школи, вже хочу перетнути вулицю, аби почимчикувати до себе в район, коли бачу, як повз мене проїжає сила-силенна чорних «Волґ» і всі з «блатними» номерами. Я вже не памятаю, але щось таке типу КМР 00 00, КМП 00 01 тощо. – Ого, думаю я собі, - а ось тобі й блатні номери (про існування таких номерів читав, здається, в «Огоньку», який тоді редагував Коротич). – А куди це вони їдуть, - думаю, - аж раптом підіймаю голову і читаю на транспаранті, який вісить, натягнутий між тролейбусними дротами. А там все чорним по-білому, що з такого-то по таке-то число на ВДНГ (Виставка Досягнень Народного Господарства) проходитиме виставка «Життя британської родини». Ну, я на тролейбус та й до виставки, вийшов на одну зупинку раніше і пішки до паркану, а там вже давно помітив місце, де одна гратина поламана і можна перестрибнути, якщо залізти на сусідній, нижчій паркан (раніше я так ніколи не робив, але чи вже бачив з вікна тролейбуса, як хтось стрибає, чи просто бачив дірку, не пам’ятаю). Вхід на виставку, здається, 15 копійок, але мої батьки бідні, отож у кишені зовсім порожньо, до того ж, чомусь не впевнений, чи сьогодні на виставку пускають усіх. Перестрибую при всьому народі, було, може, година чи дві дня. У напівнахиленому вигляді біжу до бічних алей, одна думка: зловлять мене і з ганьбою виженуть. Однак ніхто не ловить, людей дуже мало, нахабнію і підхожу до якогось мєнта, питаю його, о котрій годині відкриють виставку. Мєнт дуже брутально відповідає, що «нада била сматреть на входє». Я троха лякаюсь, але відповідаю, що, на жаль, на вході нічого такого не помітив. Мєнт не переслідує мене, я йду геть услід натову і підхожу до павільйону, де розташовані британці.

Раптом бачу дивну групу юнаків, здається, їх було троє чи четверо. Один у костюмі, але з волоссям, підстриженим по-козацьки, «під глечик» (це ЖЖ юзер Андрій Підпалий http://andrij-pidpalyj.livejournal.com), другий у якомусь чорному плащі (його я потім знав, як пана Євгена, представника ЗЧ ОУН), третій – з довгим волоссям, зібраним у конячий хвіст. Мені здається, що я вже їх бачив раніше, у той же самий день, чому запам’ятав, тому що один з них мав у руках вудку. Для чого? Що можна зловити на ВДНГ? Та й заборонено же ловити...

Потім під’їхали якісь машини і з них вийшла сестра принца Чарльза, принцесса (Ґ)Анна (?), чи що, молоді люди одразу ж зреагували на це: той, що був з вудкою, підняв жовто-блакитний прапор, інщий розгорнув плякат «Геть московську імперію», що робив третій, не пам’ятаю. Принцесса прошмигнула повз манюсеньку групу демонстрантів, не піднімаючи очей (я тоді навіть подумав, що, мабуть, членів королівської родини вчать, як саме їм поводитись у подібних ситуаціях. Адже колишня Британська Імперія велика, від Ірляндії до Пакістана хтось щось вимагає. А так, якщо зробити вигляд, що ти того не бачив, то з тебе ніц і спитати не можна). – А, що, які демонстранти, де? Не бачив (ла), не знаю.

Отож принцесса побігла офіційно відкривати виставку, а хлопців оточили з десяток офіцерів КҐБ (я тоді вже добре знав, хто це такі) і розпочали інтелектуальну дискуссію (доброю українською мовою).

- Ось ви кажете «геть московську імперію», а яка ж наша країна московська імперія, якщо ось ми є українці... Далі я не дослухав, бо пішов дивитися виставку.

Якимсь чином мені вдалося вклинитись у загальну чергу і швидко потрапити до середини. Там повно цікавих речей: ровер, притрушений травою, вісить на стіні гаражу. У мене немає роверу, а в нашої родини нема гаражу. Родинне авто «Comivoyager», довге, сіре і також у пилюці. Ще там, мабуть, були комп’ютери, але більше нічого не пам’ятаю. Здається, що нічим більше британці мене не здивували. Не можу сказати, що був приголомшений, просто розумів, що це якесь інше життя, зовсім не наше.

На виході помітив двоповерховий червоний автобус Бі-Бі-Сі, казали, що на ньому Сєва Новгородцев вишивав на Хрещатику. Я того не бачив, Сєви в той день також десь не було.

Робити явно було нема чого, тому разом з натовпом йду до виходу, сідаю у тролейбус і їду додому. І якесь чудо: у тролейбусі їдуть всі троє з демонстрантів, один з них, Андрій Підпалий, дискутує з «представниками радянського народу», які його соромлять. Більше всього старається якась стара бабця: «ну що це за прічьоска»?!.

- Підпалий: так козаки стриглися!

- Бабця: та де там твої козаки, вони вже всі повмирали!

Інша група – троє троха нахабних «роботяг» (зараз я думаю, що не виключено, що їх покликало КҐБ, хоча, може вони, сперечалися з Андрієм з власної волі). Аргументів тих типів вже не пам’ятаю, пам’ятаю лище, що говорили вони якісь дурниці, але досить таки агресивно. Казали щось типу «да хто ти такий», «да тебе на буряки треба послати», «да ти в армію попадеш»... Андрій відповідав трохи знервовано (хотів би я подивитися на будь-кого з нас: у 1989 році в київському тролейбусі живий бандьора проти «насєлєнія»), що буде вчити дітей тотого типа у школі. Хлоп у плащі стримував Андрія і просив того не сперечатися, було видно, що «роботяга» хотів перейти на образи для того, аби спровокувати бійку (мабуть, він зараз голосує за ПР, хоча хто знає).

Мені дуже хотілося сказати щось у захист хлопців, щось типу: - «а я з ними згодний», чи «чому ви до нього чіпляєтесь», щось таке. Але не міг відкрити рота, думав, ось зараз я скажу свою думку, зараз ... але зупинки проходили, прийшла моя, і я вийшов, а тролейбус поїхав далі.

Наступного разу я побачив хлопа з волоссям «під горщик» біля Університету Тараса Шевченка, він кудись йшов вулицею Горького. Я підійшов і заговорив до Андрія, здається, це був перший випадок у мойому житті, коли я заговорив публічно по-українськи, тобто я і раніше говорив, відповідаючи на уроках укр. літератури та укр. мови, але поза школою не вживав українську жодного разу. Це був такий собі мовний фонтан, мене прорвало, я говорив, що схиляюся до його сміливости, розпитував про те, хто він і що це були з ним за хлопи. Підпалий, думаю, був потішений, на мене посипалися терміни типу КЧ ОУН, ЗЧ ОУН, УГВР тощо. Він дав мені свій номер телефона, а також телефон пана Євгена (той був такий конспіратор, що ми з ним говорили два чи три рази телефонічно, але більше ніколи в мойому житті його я не бачив). Підпалий навіть дав мені, абсолютно незнайомій людині, книгу спогадів чотового? ройового? ОУН – УПА, яка була професійно замаскована, «вшита» в обкладинку та початкові i кінцеві сторінки книги Ковпака «Від Путівля до Карпат».

Книгу прочитав швидко, вона серйозно знесла мені даха. До того часу я дуже любив читати совіцьки книжки про боротьбу героїчних чекістів НКВД – МҐБ СССР проти бандерівців. А тут таке, виявляється бандерівці – вони наші люди, українці, люблять Україну і головне знімки, на знімках були видні красиві люди в красивих односторях з красивими обличчями. Автор тієї книги з боями через Чехословаччину пробився до американського окупаційного сектору Німеччини. Не всі його побратими мали таку ж саму вдачу...

Якось у кабінеті тої ж учительки української мови я познайомився зі студенткою української філольогії, здається, її звали Мар’яна. Пам’ятаю, що я показав їм обом «бандерівську» книгу (знання ПРАВДИ палило мою душу, хотілося поділитися цим знанням із цілим світом). Мар’яна книгу схвалила, вчителька – ні: «он який молодчик», – так скоментувала знімку одного бравого чотового? ройового? Молодий, красивий у свойому однострої, він був для мене символом свободи, лише один його кашкет, гонорово одягнутий на одне вухо, відрізняв його від совіцьких вояків – це вам не якась пілотка!

Але Мар’яна була занадто дорослою для мене тогочасного (тобто це я був занадто малий для неї). Вона палила цигарки, казала різні націоналістичні речі, але виявилася великою антисеміткою, в усіх бідах України звинувачувала жидів. Це мене троха відразило від її націоналізму, хоча за порадою Мар’яни прочитав у бібліотеці в журнальному варіянті кілька творів Вінниченка: «Сонячна Машина», і ще якусь пєсу, де описується щойно зукраїнізована українська родина: «Вона приїхала на потязі, я правильно кажу, синку? Так тату, потягом», щось у такому дусі.

Мар’яна дала мені свій телефон, і я їй дзвонив, але, здається, спочатку відповідала російськомовна мама, що кобіти нема вдома, потім, здається, я загубив номер, потім я заходив у жовтий корпус КДУ Шевченка (де вчилися філологи), аби випадково зустріти Мар’яну в коридорі, але ця наша зустріч так і не відбулася. Ще один випадок, коли цю людину я більше ніколи у мойому житті не бачив.

Але за деякий час гостра правда «бандерівської» книги стала забуватися (книгу чесно повернув Підпалому). Адже мої батьки передплачували лише російськомовну пресу: з часописів – «Огонёк», «Дружбу Народов», «Новый Мир», «Аврору», потім ще два якісь, один формату А3 (його редактором був Олег Попцов), другий форматом як журнал «Піонер», мені чомусь здається, що він називався «Сельский Комсомолец», але, мабуть, помиляюся. Хоча якийсь зв’язок із селом він мав. Однак той часопис друкував у кожному числі силу-силенну «таміздату», пам’ятаю Сашу Соколова (подумав, а чого це його переслідували?) та смішну повість про те, як родина інтелегентів натравила мєнтів на ґебістів, що використовували їх хату, аби слідкувати за якимсь поважним письменником – дисидентом. З газет передплачували «Правду» (татко готувався до вступу до КПСС), «Комсомольскую правду», «Известия», «Вечерний Киев», пізніше перейшли на «Вечірній Київ» та додалася «Рабочая газета».

На той час, 1988/89 я був переконаний антикомуніст, з «Комсомольской правды» вирізав знімки моїх героїв: генерал Колчак, Ніколай ІІ, Нестор Махно. Потім я наклеював ці знімки на картон і робив такий собі іконостас людей, які постраждали в боротьбі з більшовизмом. З одного маленького портрета Ніколая ІІ я навіть зробив собі значка, якого постійно носив на курточці. Якщо не помиляюсь, то якийсь час я носив цей значок поруч із дуже файним портретом генерала Романа Шухевича, який купив за 2.50 совіцьких рублів (чималі грощі) у штаб – квартирі УНС (тоді вони ще не називалися УНСО).

В усілякому разі я сильно дивувався, коли знайомий журналіст з газети «Вечірній Київ», головний русофоб цього видання, п. Микола Цивірко питався у мене, навіщо я ношу портрет Ніколая ІІ. У мене ж, навпаки, у голові не вкладалося «як це, навіщо», адже це святий мученик, якого закатували більшовики. Яка різниця, Ніколай ІІ чи Степан Бандера, адже ворог один – це комунізм... Один молодий троха «прибацаний» патрійот, якого я постійно зустрічав на мітингах, навіть спитав мене, побачивши значок Ніколая ІІ, чи я, було, не є гетьманець. Я сказав, що ні, насправді я навіть гадки не мав, хто вони такі, ці гетьманці, про гетьмана прочитав пізніше, у «Відродженні Нації» Вінниченка. Перший том купили десь батьки, другий за 7.50 совіцьких рублів (страшні гроші) я купив з рук біля метро Льва Толстого (побачив, спитав ціну, поїхав додому, розказав батькам, батьки охнули, але гроші дали, попросили, щоправда, більше нічого не купляти).

Трохи пізніше саморобний значок Ніколая ІІ я зняв з курточки. Носив «Шухевича», один козацький хрест і також саморобний значок з написом «Нема життя без кулемету». Памятаю, як у селищі Віта Поштова (я сидів на зупинці, чекав автобуса на Васильків) поруч стояла звичайна селянська родина: жінка, чоловік і їхній син, років на 4 – 5 молодший за мене. Жіночка довго несхвально дивилася на мене і мої значки, потім сказала, хитаючи головою:

- Навіщо ти таке носиш? Не звертай на себе увагу! (Мала на увазі «не привертай до себе увагу»). Потім якось розгублено додала: - Невже і мій коли-небуть буде так ходити?..

18 березня 1991 року. Мітинг української опозиції (здається, зорганізований РУХом та УРП), завтра Всесоюзний Референдум «За Союз» чи «Проти». Я вже націоналіст, тому я, звичайно ж, проти. Всі оратори кажуть, що «треба йти і голосувати проти». Один Володимир Яворівський каже, що забере бюлетень із собою, йому за нього «у незалежній Україні великі гроші дадуть». Наступний оратор троха критикує Яворівського, «це добре, що пан Яворівський вірить у таку швидку незалежність, але треба йти і голосувати проти». Зі здивуванням дізнаюся, що вся моя рідна Балтія просто не бере участи в імперському голосуванні.

Після офіційної частини починається концерт, на сцену виходить поголений під «нуль» тип у чорному фраку, на шиї у нього німецький залізний хрест на стрічці, він деклямує російською мовою: «У конца – два яйца»... Площа в екстазі, це був вірш, що висміював Леніна. Здається, що Андрій Середа (дядьку, я тебе прошу, заведи собі електронну скриньку!) тоді не співав, а може й співав, але того вже не пам’ятаю. Але дах мені Андрій зриває капітально, з того часу починаю слухати українську музику, до того слухав лише «Кіно». З того самого дня я супер відданий та стійкий фанат «Кому Вниз» http://komuvnyz.gothic.com.ua, улюблений альбом – це «IN CASТUS».

Уже не пам’ятаю, чи це було до, чи то вже після, але «Комсомольская правда» друкує спеціальний випуск – відкритий лист-роздум А. Солженіцина «Как нам обустроіть Россію». Його брутальне та неповажливе ставлення до України та українців, намагання забрати у нас Св. Володимира разом з тризубом якось дуже боляче вражають мене своєю нелогічністю, невмотивованістю. Навіщо він так, думається, адже ще 1988 року я дивився на Солженіцина, як на живого Бога. Коли він на хвилях радіо «Свобода» (?) казав: «я не можу закликати до революції, бо буде надто багато крови» - це звучало, як вселенське відкриття. У мене та мого колєги (татко якого був запеклим антикомуністом) навіть і гадки не було сумніватися в словах «Вєрмонтського старця».

До того ж, приблизно у той же самий час, мені до рук потрапляє брошура російського Народно-Трудового Союзу, знаменитого НТС, організації, яка своїм символом має тризуб. Але зі здивуванням також бачу неповагу до України й до українського.

Моя віра в те, що росіяни – наші брати в боротьбі з комунізмом практично згасає. Андрєй Сахаров помер, Солженіцин виявився речником антиукраїнства, взагалі, поняття антикомуніст і демократ – зовсім не синоніми. Але продовжую вважати порядними росіянами Боріса Єльцина, Єлєну Боннер, Сєргєя Ковальова, Сєргєя Шахрая, а також Новодворскую, Собчака, Станкєвіча, та багатьох інших.

19 серпня 1991 року. Путч у Москві. «Бєлий дом» захищає «Українська сотня», одного з трьох загиблих ховають під жовто-блакитним прапором. Здається, знову повертається стара дружба, здається, що тільки-но ми разом перемогли гідру комунізму й будемо жити, як брати. Незабаром прес-секретар Єльцина каже, що «Росія не гарантує территоріальної цілостності країнам, які обрали шлях незалежности».

1992 рік. Плякат у Москві: «Єльцин, заставь хохлов накорміть Россію». 1993 рік. Спроба комуністичного заколоту в Москві. Червоно-коричневі штурмують мерію (колишній будинок – «книжка»Ради Економічної Взаємодопомоги – РЕВ), обстрілюють газету «Московскій комсомолєц» тощо. І знову здається, що повертається стара дружба, і знову здається, що тільки-но була переможена гідра комунізму і ми зможемо жити, як брати. І знову виявляється, що ні, не можемо, тому що спочатку Жиріновський – Зюганов – Залупін-Затулін, а потім уже й інші займаються тим, що пишуть сценарії розвалу України, зневажають українську мову – історію – культуру. Поводять себе, як колоніяльні хазяї, не лише не бажають знищувати в собі імперську ідеольогію, а й навіть хизуються нею. То хочуть чоботи помити в морі – окіяні, то до Львову зайти з ротою ОМОНу, то поборотися за фофудью, то проти НАТО.

Одним словом. Живемо поруч із хамом. Цей хам не бажає набиратися цівільних манер, хизується тим, що нагадив у Ермітажі, не знає ніяких мов, навіть російською пише більш неграмотно, ніж будь який «бендьора». Европейський Союз не поважає, але «опасаіца», Америку поважає, бо просто боїться. Небезпечний для сусідів і для своїх власних громадян.

Чи можна його виправити? Можна! Але починати треба з діточок, з дитячого садочку, початкової школи. Треба пояснювати, що слова «жид», «чєрножопий» та «хохол» – це слова негарні, які вживати мусить бути соромно. Що мати власну опінію зовсім не є злочином, що НАТО не плянує нападати на демократичну Росію тощо. Чи такий сценарій є можливий? Боюся, що в наступні 10 – 20 років – ні, а далі побачимо. ІМХО: ще сучасне покоління українців зможе побачити демократичну відкриту до світу Росію, де слово “плюралізм” не розуміють, як наказ плювати на Україну – Грузію – Естонію в добровільно-примусовому порядку за вказівкою чергового Спасітєля і Защітніка Всехъ Людєй Земліци РуССкой.

Надруковано:

http://afric-dymon.livejournal.com/55725.html

(ЖЖ )

Післямова

Цікавий він хлопчик, розвинений не по роках. Надто дорослий на свій десяти-одиннадцятилітній вік. Ми швидко потоваришували. Вечорами в гуртожитку разом травимо анекдоти, антирадянські в тому числі. Трапляються й брутальні. Коли я кажу йому, що такі розповідати йому ще зарано, він несподівано сумнішає очіма й відповідає: “Я це давно вже пережив”. У вустах маленького хлоп’яти це звучить кумедно, однак мені не смішно, я бачу його дорослі очі.

Мене завжди приваблювала в дорослих дитячість, а в дітях – доросліть. Він – з нечисленного племені дорослих дітей. Я свідомо даю йому мої улюблені, заповітні книжки, в яких – сміх і біль, відчай і надія. Вони зробили мене мною, вони, сподіваюсь, робитимуть і його. Знаю, що викрешую на граніті його душі непомітні письмена і благаю в долі, аби шлях до багатомірності людського буття відкрився і йому. Думаю, відкрився. Я ж тихенько намагаюсь уявити майбутнє: чи помітить він, чи знайде колись у собі те, що я з усіх сил стараюся йому подарувати?

Він наплутав, ми познайомилися роком раніше – 1984-го. І спілкувалися цілий рік, отримуючи від того, сподіваюся, взаємне задоволення. Його спогади (для мемуарів ще зарано, не той вік !) цікаві не історичною достовірністю. Він таки плутає, й, імовірно, не лише те, що стосується мене (так, скажімо, взяли нас – не лише мене, а з добрих два десятки людей у різних містах і містечках України й Росії – о шостій ранку 21 березня 1985 року, за кілька днів до знаменного квітневого пленуму КПРС, де Горбачовим було оголошено курс на перестройку. І взяли не за мій лист Берднику – історія з листом трапилася ще 83-го року, тоді мені дивом удалося вислизнути з лещат ГеБістьскої машини, – а за антирадянську діяльність у цілому, взяли внаслідок здійсненої провокації і “повели довгими коридорами” Києва, Москви, Ужгорода, Ленінграда, Херсона, Рахова, Хуста, Новгорода в різні далі й долі. Та він того не міг знати на той час – наша антирадянщина була надто дорослою темою для більшості дорослих). Його розповідь прикметна щірістю дитячого сприйняття тих справді великих і величних подій і загостреною “необ’єктивністю” співпричетного. Це – погляд дитини у вікно історії, погляд, перед яким – усі її звиви, що пройшли крізь вулиці й паркани дитинства й – крізь серце.

Я пам’ятала цю дитину, йдучи колгоспними полями Білгородщини на буряковому заробітчанстві після виключення з університету з “вовчим білетом” із записом “за діяльність, не сумісну зі званням радянського студента” і негласним наглядом за місцем перебування. Пам’ятала його й на Ашгабатському “вигнанні” – під розпеченим сонцем туркменських пустель. Та була певна, що доля нас не зведе. Аж раптом 92-го чи то 93-го року, вже після падіння імперії, мого відновлення в університеті, червоного диплому й вступу до аспірантури сонячного весняного дня я почула в тролейбусі юначий голос: „Чи вас звуть не Тетяна?”. І це було диво.

На початках української незалежності він був уже сформованим, хоч і дуже плутаним антикомуністом і націоналістом. І журналістом – наймолодшим в історії української вільної преси (та й не вільної також). У свої 16 – 17 друкувався в одній з найпопулярніших на той час газет. Заповзято писав і перекладав. Узявся був перекладати на українську мої російськомовні тоді ще не друковані новели і здійснив доволі великий шмат роботи. Перед ним сяяв великий шлях... Чи прямує ним?

Час іде. І ми все ще не встигли зреалізувати себе – ані він, ані я, зреалізувати так, як мали б. Та, попри все, ми ще живі. А значить, будемо робити, що мусимо. Будемо. І Україна житиме в наших серцях. І промовлятиме також і через нас.

Тетяна Метельова


7223 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 8 голосів)
comment Коментарі (5 додано)
  • image buy online cialis
    (Створено Phatize, Серпень 6, 2021, 10:00 AM)
  • image kamagra direct
    (Створено Phatize, Липень 18, 2021, 9:21 PM)
  • image dapoxetine 30 mg
    (Створено Phatize, Липень 1, 2021, 7:44 AM)
  • image clomid fast shipping to sweden
    (Створено Phatize, Червень 16, 2021, 5:36 AM)
  • image cialis buy online
    (Створено Phatize, Травень 30, 2021, 2:25 PM)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua