Реванш олігархату: остання спроба

Накипіло. Сумно. Соромно. І страшно.

Ще ніколи за часів найновітнішої історії України виборча компанія не була такою брудною. Ні, не в сенсі застосування адмінресурсу, підкупу виборців, маніпулювання «каруселями» чи якимись іще брудними технологіями з отримання «бажаного результату». Якраз за цим параметром перший тур президентських виборів був зразком прозорості й чесності, якого досі в Україні не спостерігалося. Цим можна пишатися – ми вийшли на цивілізований, європейський рівень. Підвищений рівень політизованості й громадянської свідомості українців (хто там ще, вже забувши про Майдан як найвищий спосіб контролю й народовладдя, щось просторікує про нерозвиненість громадянського суспільства в Україні???) забезпечив абсолютний контроль на виборчих дільницях: члени комісій від різних кандидатів стежили за кожним кроком і рухом і своїх колег, і самих виборців – не дай Боже хтось би щось комусь підказав чи спробував винести або й сфотографувати бюлетень. А за всіма представниками кандидатів, членами комісій і знову ж виборцями пильно стежили спостерігачі й кидалися як на амбразуру на будь-який підозрілий рух чи крок.

Унаслідок того дрібні порушення, якщо й траплялися десь, то не через злий умисел, а хіба що через недосвідченість членів комісій (на дільниці, заступником голови якої я мала честь бути, більша половина членів комісії, наприклад, ще ніколи не брала участь у виборах у такій якості).

Ні, не через міфічні порушення, чутки про які недовго мусувалися командами тих, хто програв, ця виборча кампанія перетворилася на гранично брудну – аж до інтелектуальної нудоти й огиди. Вона є такою через неймовірну, нереально потужну кількість брехні й бруду, що ллється з екранів ТБ, вихлюпується на сторінки ЗМІ й переповнює інтернет-простір. Ще ніколи, ані за часів Кучми, навіть під час тривалих вуличних акцій протесту «Україна без Кучми», ані в часи політичної кризи й підйому протестних настроїв, що передували Помаранчевій революції, ані під час виборів, коли мої співвітчизники, наче засліплені, віддали свою прихильність легітимному криміналітету й піднесли його на вищі щаблі державної влади, торуючи шлях крові Небесної Сотні, НІКОЛИ ще бруд, спрямований на голову одного з кандидатів, не був такий концентрований, а брехня – такою гидотно нахабною.

Я ніколи не була порохоботом і прихильником чинного Президента, принаймні внаслідок своєї професії, що потребує критичного й аналітичного ставлення до будь-якого явища. Так, до чинного – чимало претензій. Так, найодіозніші олігархи і вороги Української держави, корупціонери в законі й всілякі паскудники рангом нижче досі не притягнені до відповідальності – регіонали, вірні поплічники «легітимного» сидять не на нарах, а в парламентських кріслах і на державних посадах. Зростають статки Ахмєтова, бізнес якого не лише безперешкодно видоює Україну, а й продовжує не менш безперешкодно здійснюватися на окупованих територіях, що саме по собі красномовно… Відомий кримінальник Гепа й далі набиває кишені з оборудок з місцевим бюджетом і тихенько будує «Одеську народну республіку», отримавши гарантії особистої недоторканності в обмін на те, що така побудова не буде надто активною… Бойко і Вілкул вибилися в лідери так званої опозиції (олігархічної опозиції народу!) і не злізають з екранів, обіцяючи довірливим пенсіонерам золоті гори й молочні ріки в обмін на дрібничку – здачу держави під путінський патронат… Ми, звісно, маємо повірити в те, що саме олігархи, саме регіонали й опікуються долею «простого народу» – аж ночами не сплять, все обома руками під ковдрою опікуються бідними пенсіонерами… І коли дерибаніли між собою 3 мільярди доларів, взяті в борг Росії за відмову України від Європейського шляху, теж про пенсіонерів піклувалися... І коли золоті батоні ліпили – теж усе для них, для пенсіонерів…

Так, до чинного дуже багато претензій. Передовсім – судова реформа, яка залишилася такою лише на словах. Суди підконтрольні владі? Та не смішіть мої капці! Суди були підконтрольні владі лише в умовах терору, запровадженого «командою Януковича» в січні 2014-го. До того – лише у справах, що носили вочевидь політичний характер. Не більше! Суди підконтрольні лише грошам – від радянського часу й дотепер. Корупція в судовій системі України була й залишається її фундаментальною й суцільною ознакою. І жодні депутатські запити, жоден «контроль Генпрокуратури» над задавненими звичайнісінькими кримінальними справами, де фігурують навіть дрібні злодюжки у ранзі не більше головного бухгалтера, який вкрав у держави пару сотень тисяч, не спроможні перетиснути вплив хабара, сплаченого судді цим злодюжкою. Зрозуміло, що внаслідок такої наскрізної корумпованості її не подолати з першого наскоку. Зміна в судовій системі потребує інноваційної тривалої і тяжкої праці. І хоч би як нам цього хотілося, хоч би ким і чим був президент країни, очікувати результатів у перспективі кількох місяців не доводиться. Однак це не виправдання тому, що судді, які давно виявили свою продажність, успішно пройшли «люстрацію» (точніше, її імітацію) і сьогодні залишаються при своїх інтересах – на своїх звичних теплих місцях, однак з фантастично підвищеною зарплатнею.

Так, претензій багато. Однак якраз справжніх претензій ми не чуємо з боку «критиків». На екрани в амплуа експертів-критиків повилізали давно запліснявілі прислужники Кучми-Януковича, яких навіть останній, ствердившись у владі, гребував використовувати, настільки вони оскандалилися зі своєю брехнею ще на початку 2000-х. Погребинський (Погребінський!!! Той самий україноненависник!!!) зараз віщає нам, який поганий Порошенко, до чого він довів країну (а до чого?) і як ми все маємо шанс змінити, обравши «молоду команду».

Медведчук, про якого країна з полегшенням забула після тихого розчинення СДПУ(о) в закапелках історії, Медведчук, за часів підкилимного керування яким країною махінації з виборами сягнули якихось нечуваних індустріально-конвеєрних форм (я сама тримала в руках таємно викуплену зі штабу СДПУ(о) офіційну затверджену інструкцію з фальсифікації виборів на початку 2000-х), цей самий Медведчук – кум Путіна зараз вигулькнув з небуття як вагома політична фігура і не злізає з екранів. Агов, Піховшек! Щось тебе не видно, як же ж такий бруд, така брехня, така ненависть до всього українського – та й без тебе обходиться! Забули про тебе чи що? Твої таланти ненависника зараз затребувані! Й уся ця команда як один розписує нам наші страждання через Порошенка.

Люди, чи ви втратили пам’ять? Ви забули, що жебрацький стан пенсіонерів – не новація чинної влади, яка прийняла до своїх рук спустошену фінансово, зубожілу країну й мусила витягувати її з прірви під час війни? Щось я не бачу, що жебраків на вулицях, пенсіонерів, які харчуються з баків для сміття (ганебне, страшне явище, що було, проте, звичне за часів Кучми і збереглося за Януковича) побільшало. Ні, поменшало. Ми потрохи забуваємо про таку нашу ганьбу. Так, ми живемо тяжко. Однак не тяжче, ніж це було під час світової економічної кризи 2008 року і пізніше, коли скасовували за законом належні доплати до ставок бюджетників, затримували місяцями заробітну плату ще впродовж кількох років.

Проти нашої країни вже п’ять років веде війну сусідня величезна країна, озброєна ядерною зброєю. А наша економіка, що була практично зруйнована напередодні цієї неоголошеної війни, почала зростати. Армія відновлена чи то побудована наново – одна з найпотужніших армій у Європі! І так, країна отримала Томос – акт, що став запорукою єдності української церкви і її незалежності від Росії. Ще 5 років тому навіть у найсміливіших мріях і побажаннях це видавалося перспективою, вимірюваною щонайменше десятиліттями. Настільки це було нездоланною справою, наскільки й кардинально важливою: адже питання духовної, світоглядної незалежності – найскладніші питання. Більша частина українського суспільства тією чи тією мірою не атеїстична, для неї цінності, що їх уміщує в собі релігійна складова світогляду, є важливими й впливовими. Більша частина українських громадян, які ідентифікують себе в релігійних координатах, сповідують християнство. І якщо ця частина, вимірювана мільйонами, перебувала під впливом російської пропаганди, замаскованої під релігійну проповідь, то такий стан беззаперечно був потужною загрозою державній безпеці. Більше того: незалежна країна не вправі перебувати під релігійною владою іншої країни, якщо вона хоче мати міжнародний авторитет. Завдання ж досягти незалежності в релігійному житті здавалося практично нереалізовуваним у найближчі десятиліття навіть щирим і потужними державникам нашої доби. Але – сталося! Порошенко НЕ обіцяв цього. Але – зробив. Вдалося. Став у нагоді його професіоналізм як міжнародника і колосальний досвід, накопичений у різних сферах. Зміг. І за одне це вже подяка йому мала б бути не лише від України, а й від усього світу: на цій стежині ми прорвалися, ми – вільні. Однак…

Ми чуємо звідусіль: Порошенко не виконав жодної обіцянки. Це нам говорять такі ав-то-ри-те-ти, як Рабінович і Медведчук. Це стверджують класики політології типу Карасьова (а нічо, що класик Карасьов під час першого Майдану тихенько підспівував Кучмі, під час Революції гідності – Януковичу і лише зараз раптом став у позицію опозиції, тобто насправді – в ту ж давно апробовану позицію підспівування тим самим силам – друзям легітимного!).

Не виконав? Давайте не вірити на слово. Давайте перевіряти. Беремо в руки програму кандидата в Президенти України П.О. Порошенка 2014 року. Відкидаємо загальний трьоп (так звану «воду») і дивимося на конкретні положення-обіцянки. Копіюю конкретику.

1. «Слід створити дієві механізми громадського, правового і політичного контролю за діями влади. Елементом такого контролю є можливість для громадян отримати вичерпну інформацію про рішення державних органів та органів місцевого самоврядування. Такими ж відкритими мають бути кадрова політика і діяльність кожного чиновника і високопосадовця, його статки й доходи, витрати держслужбовців та їхніх сімей». Діяльність органів влади нарешті стала прозорою й значною мірою підконтрольною – і в сенсі оприлюднення документів і рішень, і в сенсі фінансовому (тендери, система Про-зорро, електронне і доступне для загалу декларування доходів тощо). Сюди ж зараховуємо запроваджений у 2015 році інститут петицій, на які влада законодавчо зобов’язана реагувати й таки реагує. Отже – виконано. 

2. «Стану гарантом збереження щойно відновленої парламентсько-президентської форми правління, за якої Уряд формується коаліцією фракцій та депутатів. Не претендуватиму на повноваження більші, ніж ті, на які ви мене оберете». Не претендував. На відміну від усіх інших українських президентів, повноваження розширити не намагався. Виконано.

3. «Забезпечу повне перезавантаження влади. Докладу всіх зусиль у рамках своїх конституційних повноважень, щоб до кінця 2014 року відбулися дострокові парламентські вибори суто на пропорційній основі за відкритими списками». Зусилля докладалися, вибори відбулися. Однак за старим законодавством, не на пропорційній основі. Парламент заблокував і досі блокує нове виборче законодавство. Отже, виконано частково. Для виборів на пропорційній основі потрібен новий закон. Закони приймає парламент, не Президент. Президент не може гарантувати зміни в законодавстві. Він і не обіцяв їх – на відміну від інших претендентів на цю посаду. Однак 7 листопада 2017 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні проект Виборчого кодексу № 3112-1, внесений спікером Андрієм Парубієм та депутатами Леонідом Ємцем (обидва – «Народний фронт») і Олександром Черненком (фракція «БПП»), яким і передбачено систему виборів на пропорційній основі з відкритими списками. Мажоритарники, яких у ВР половина, за законопроект не голосували. Альтернативні законопроекти, розроблені і внесені фракцією Опозиційного блоку (який на словах виступає за відкриті списки) та фракцією «Батьківщини», подібних норм не містили і були доволі традиційними. У вересні 2018 року, за даними соціологічних опитувань, 40,8% громадян України були переконані, що наступні вибори до парламенту мають відбутися за пропорційною системою з відкритими регіональними списками, збереження чинної змішаної виборчої системи підтримувало лише 14,7% опитаних, ще 16,6% — виступали за чисту мажоритарку. А отже – справа за парламентом і другим читанням. Чи зможе допомогти цьому БУДЬ-ЯКИЙ президент? Ні. Тим більше, що конкурент чинного нічого такого взагалі не обіцяє – не лише зміни законодавства (і правильно, що не обіцяє – це не сфера відповідальності Президента), а й докладання зусиль до цього. Йому байдужа система виборів – його головним гаслом є амністія статків олігархів: за певний відсоток зі своїх статків, внесений до держбюджету, будь-який криміналітет отримує індульгенцію – повне прощення за спосіб їх отримання. І вже ніколи й ніхто не вправі щось закинути такому прощеному щодо його злочинів на шляху отримання статків (див. програму кандидата в Президенти В.О. Зеленського) .

4. «Має відбутися децентралізація влади. Громади на місцях отримають більше прав і грошей на реалізацію повноважень. Виконавча влада в областях належатиме не призначеним згори «губернаторам», а виконкомам, сформованих облрадами, обраними людьми. При обов’язковому збереженні та зміцненні єдиного гуманітарного українського простору в мовно-культурній сфері, в освіті, в політиці історичної пам’яті обов’язково враховуватиметься специфіка кожного регіону. Але Україна залишиться при цьому унітарною, соборною державою». Хіба не відбулося? Хіба децентралізацію не проведено? Виконано, панове, виконано. Особливо – в частині збереження та зміцнення єдиного гуманітарного українського простору в мовно-культурній сфері, в освіті, в політиці історичної пам’яті. Закон про український культурний продукт був розроблений Міністерством культури (на основі базових положень канадського закону, покликаних захистити канадську культуру від експансії потужного американського сусіда) і внесений до парламенту ще 2007 року. З того часу не розглядався навіть у першому читанні, а ситуація з засиллям російського культурного продукту в країні лише гіршала і закінчилася анексією Криму й окупацією на сході України. Закінчилася війною. І основні положення цього законопроекту нарешті використано в ухвалених 2016 року Законах «Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій», «Про внесення зміни до статті 28 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» щодо визначення передач європейського виробництва», у змінах до Закону «Про кінематографію» та інших, спрямованих на захист інформаційної й культурної безпеки України.

5. «Міських голів пропонуватиму обирати в два тури, щоб на ці посади потрапляли не випадкові люди, а ті, які мають підтримку більшості громади». З 2015 року вибори міських голів у великих містах відбуваються у 2 тури. Виконано.

6. «У якості першочергового внесу до Верховної Ради закон про парламентську опозицію». Не вніс. І не намагався. Не виконано.

7. «Структура власності ЗМІ стане прозорою, а конкурентне середовище в цій сфері – посилене. Створення суспільного телебачення є на порядку денному як невідкладне питання». Однозначно виконано. Ми всі тепер точно знаємо власників каналів і ЗМІ, а суспільне ТБ створено.

8. «Окремо наголошую на неухильному дотриманні прав всіх національних меншин. Особливу увагу слід надавати захисту українців Криму та кримських татар як корінного народу Криму». Хтось може стверджувати, що цю обіцянку не виконано? Виконано. Усе пізнається у порівнянні. Ніколи ще в найновітнішій українській історії права українців на власну мову, власну культуру, релігію, світогляд, історію не захищалися так послідовно й чітко. Чи треба було краще? Так, треба. Чи можливо це було? – Це питання. «Вважаю за доцільне з метою забезпечення єдності української політичної нації зберегти існуючий статус-кво в мовному питанні» – це з програми. А насправді для захисту української мови зроблено значно більше.

9. «Можливість вільно подорожувати до Європи дасть якнайшвидше запровадження безвізового режиму з ЄС протягом уже першого року мого президентства. До кінця ж терміну моїх повноважень розраховую добитися необхідних політичних рішень з боку ЄС та розпочати переговори про повноцінне членство України в Європейському Союзі, щоб жити в «сім’ї вольній, новій». Зроблено? В частині безвізу – усім зрозуміло, що так. В частині переговорів про членство – вони вже йдуть, принаймні в площині привчання Євросоюзу до думки про таку можливість і потребу. Отже, виконано.

10. І ця позиція є головною для закидів Президенту щодо невиконаних обіцянок. Читаймо: «Звичайно, я за збільшення зарплат, пенсій і стипендій. За збереження і примноження всіх соціальних виплат, передбачених чинним законодавством, «дітям війни», «афганцям», «чорнобильцям», інвалідам, одиноким мамам, сиротам. Я за потужні грошові вливання в освіту. За доступність кваліфікованої медичної допомоги для всіх громадян. На все це витрачатимемо гроші, щойно ми їх отримаємо, збудувавши нову економіку. І хоча управління економічними процесами належить до компетенції Уряду, Президент як гарант Конституції, прав і свобод зобов’язаний створити умови для вільної інноваційної економіки та соціальної справедливості». У програмових положеннях чинного президента немає популістичних обіцянок забезпечення добробуту ДО ТОГО, як буде забезпечено стабільне зростання економіки, що є обов’язковою його умовою. Він чудового розумів, що підняття економіки й наповнення бюджету потребує тривалих зусиль усього суспільства і його консолідації. Що шлях до заможності пролягає через важкі випробування. І не розкидався обіцянками, які ніхто не здатний виконати, але дехто їх роздає, купуючи на них прихильність виборців. До речі, слід віддати належне кандидату в президенти Зеленському, у нього теж немає таких обіцянок. Він теж розуміє, що підняття зарплат і пенсій з повітря не відбудеться. А отже сподівання на це марні без економічного прориву.

11. «Реформувати правоохоронну систему (суди, міліцію, СБУ, прокуратуру) – значить, створити передумови успішності всіх змін, в тому числі й в економіці. Тільки незалежний суд може забезпечити захист прав та свобод і недоторканість власності, що важливо для притоку в країну інвестицій. Чи здійснено ці реформи? Так. Інша річ – їх успішність. Щодо правоохоронної системи – здебільшого успішно. Щодо судової – ні. Виконано частково. 

12. «Антимонопольний комітет має стати ключовим економічним регулятором. Поле його діяльності – від забезпечення вільної конкуренції у великому бізнесі до гарантій малому підприємництву. Так само це стосується якості та вартості послуг в житлово-комунальній сфері, де теж орудує жахлива монополія». Чи перетворився Антимонопольний комітет на ключовий економічний регулятор? – Так. Чи демонополізована система ЖКГ? – Так. Виконано.

13. «Антикорупційна люстрація судових, правоохоронних, податкових і митних органів. Встановлення публічного контролю за призначенням і діяльністю суддів і створення системи їхнього автономного функціонування, незалежного від законодавчої та виконавчої гілок влади. Формування професійного корпусу державних службовців, їх соціальний захист та посилення відповідальності». Чи відбулася люстрація? – Так. На жаль, скалічена. Тому ефекту дуже мало. Однак – відбулася.

14. «Пріоритетом стануть політична та дипломатична боротьба за повернення тимчасово окупованого Криму, збереження територіальної цілісності України, для чого глава держави повинен чути голос кожного регіону нашої соборної країни». Чи може хтось заперечити, що політична та дипломатична боротьба за повернення тимчасово окупованого Криму, збереження територіальної цілісності України була визначальним пріоритетом Порошенка? Це ж очевидно – вона була і залишається. Виконано.

15. «Планую істотне, в рази і порядки, збільшення витрат на відновлення, модернізацію та посилення Збройних Сил та інших структур, від яких залежить захист від зовнішньої агресії». Виконано. Цього не заперечують навіть найбільші вороги.

16. «Окремої ваги питання – забезпечення енергетичної незалежності, диверсифікація поставок газу». Виконано. Ми вже кілька років не сидимо на газовій голці агресора. Це – неймовірної ваги досягнення. На це не наважувався жоден з Президентів України.  І не вірте гучномовному камланню опозиції – і демократичної, і олігархічної, що вартість комунальних послуг якимось чином корелює з закупками газу не від Росії. Так, уся Європа сидить на російській газовій голці – і це не в останню чергу зумовлює її інертність, її млявість і нерішучість у підтримці України в її протистоянні з Росією. Так, ми справді закуповуємо в Європі газ, що видобутий у Росії. Однак самий факт того, що продає його нам не Росія – це запорука того, що вона не може диктувати нам свої умови і в разі не слухняності українців припинити постачання. Поставки з Європи гарантовані, на відміну від поставок від агресора. З іншого боку, м’яко кажучи, шокує позиція тих медведчуків, які переконують, що економічно вигідніше закуповувати з Росії – дешевше. Кажуть, політика – брудна справа, що межує з аморальністю. Однак ці пани примудрилися аморальною зробити економіку. Просто фантастичний аргумент: «Це байдуже, що той пан ґвалтує мою матір, зате він дешево продає мені наркотики». Приблизно так.

І це все. Усі обіцянки. Більшого НЕ було. Отож навіщо брехати? Сподіваючись на те, що ніхто не буде перевіряти? Ненавиджу брехню і непрофесіоналізм! Ненавиджу, коли тримають слухачів-глядачів-громадян за неосвічене бидло! Ненавиджу, коли брешуть у всьому, у найменшій дрібниці, посилаючись, наприклад, на закордонний досвід у чомусь якоїсь країни, у якої там нічого подібного немає (як це щодня відбувається на каналі 112, що перетворився на рупор олігархічної опозиції і цілодобово транслює меседжі колишніх).

А тепер про те, що не було обіцяне. Одне з них – Томос, по який уже йшлося. Друге – знаття депутатської недоторканності. Цього Порошенко не обіцяв. Однак! У січні 2015 року Президент вносив на розгляд Ради проект закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України та суддів)», в якому була закладена норма про зняття депутатської недоторканності, проте парламент його не розглянув. Ще раз Президент вносив аналогічну новацію до парламенту в жовтні 2017 року. Знову її ніхто не розглядав.

І розслідування справ по Майдану є. Так, триває. Мене саму кілька разів викликали для дачі показань упродовж минулого й нинішнього року. Так, усе ще не дійшло до суду. Можливо, це й на краще, що поки не дійшло. Там немає терміну давності. А при наших-то судах, які й досі незалежні від закону…

І наостанок. Є така цікава світова закономірність, яку в нашій країні яскраво підтвердив єдиний Президент, що перебував на цій посаді 2 терміни – Кучма. Перший президентський термін – це час, коли новий президент діє, не лише оглядаючись на можливість другого терміну, а й напрацьовує механізми впливу на ситуацію, впливу на її ключових постатей. Це термін обережних дій і компромісів з колишніми, які, в разі рішучого їх усунення, можуть не лише вчинити заколот з непередбачуваними наслідками, а й фізично усунути негнучку постать. А от другий термін – це термін рішучих дій і розриву з тими, з ким компромісував на першому аж на грані фолу. Це термін, після якого можуть ввійти в Історію.

Кучма, як усі, мабуть, пам’ятають, пішов на перший термін як ставленик червоного директорату. І він сумлінно виявляв себе у цій якості, поступово готуючи ґрунт для перетворення України на державу олігархів. Так, Леонід Кучма свідомо плекав розвиток олігархату, програму якого для нього писав співробітник ГРУ Росії Петя Лелік, нині покійний, у 80-х роках – шестірка КГБ, який здавав в органи дисидентів. Петю Леліка знала особисто, він здавав і нас, тоді студентів. Підтримувані і цілеспрямовано вирощувані президентом Кучмою 1-го терміну олігархи й стали тією новою силою, на яку Леонід Данилович оперся на другому терміні. Про компроміси з червоним директоратом було забуто за непотрібністю. Вплив червоного директорату на політичне життя країни був розтрощений колишнім його «ставлеником». На другому терміні Леонід Данилович став державником. Хоч би яким дивним олігархічно забарвленим чином ця державність у ньому не виявлялася. На другому терміні йому вдалося переломити й економічну ситуацію, зупинити інфляцію, здійснити багато корисних державницьких кроків аж до переформатування внутрішнього законодавства України під європейські вимоги і стандарти. Я терпіти не можу президента Кучму, однак слід віддати йому належне: на другому терміні він багато чого зробив корисного.

І така закономірність – повсюдно у світі. Що ж відбувається тепер? Заділ реформування усіх визначальних сфер у країні зроблений. Реформи потребують подальшого просування і вправної, компетентної, сильної підтримки. Лояльність до олігархів, ганебні, однак вимушені компроміси з олігархатом вилізли президенту боком: з одного боку, народ значною мірою втратив довіру і терпець, з іншого, – саме олігархат і веде проти нього абсолютно брудну й нищівну війну. Вони його здали. Попри всі компроміси. Надто став незручний. Надто багато вони втрачають і можуть втратити в разі його переобрання. Це ж очевидно. Їхній спротив і означає, що Порошенко як Президент другого терміну передусім небезпечний для них, олігархів, колишніх, «опозиції» імені Януковича.

Співвітчизники, українці, чи ви засліпли? Вкотре! Так важко напрацьоване буде зметено і відкинуто. Знову, як 2009-го, країна поверне до минулого. І не тому, що Зеленський поганий. Я певна, що він має добрі наміри. Та добрими намірами торовано шлях до пекла. Наміри – це ніщо, якщо не вмієш і не розумієш. Це – його перший термін, упродовж якого він у кращому разі буде вчитися і налагоджувати механізми впливу. Якщо дадуть. А буде хамити, як дозволяє собі зараз (не поважаєш громадянина Порошенка – твоя справа, однак поважати Президента України ти зобов’язаний! Як і бути просто нормально вихованим – адже такої зухвалої поведінки в спілкуванні з чинним Президентом ніхто ніколи собі не дозволяв – навіть 2014 року з Януковичем!), то тебе просто усунуть – шляхом добре оплаченого «народного повстання» чи просто фізично.

Однак народне повстання може бути і без лапок та оплати. Якщо заточка України під російські інтереси буде швидкою й відвертою. Якщо на всьому досягнутому буде поставлено хрест. Що з започаткованими реформами? Що з нашим авторитетом на світовій арені, якщо знову відкат назад – до безмежної влади олігархату? Що з економікою, яка ледь почала оговтуватися після Януковича і під час війни? Які зарплати і пенсії? Хіба що ціною відмови від Європи і фактичної втрати державності. Отже надто великою для нас загрожує бути ціна на навчання президентству.

Однак і цього мабуть не буде. Адже, нагадую, єдиною конкретною пропозицією нового претендента є індульгенція олігархам, легалізація їхніх статків. А отже, він зробив свій вибір. І коливання курсу України в минуле буде визначено лише тим, який з олігархічних кланів буде вправніший у боротьбі за вплив на нового Президента, буде вигадливіше за інших смикати за мотузки й брехати в очі. А Володя (ах, пробачте, Володимир Олександрович! Уже майже Президент!) і не побачить.

Люди, схаменіться! Нехай Зеленський йде в політику, нехай хоч трохи повчиться не ціною нашого з вами життя, не ціною української державності. Наразі постать Зеленського практично немає значення: іде спроба реваншу олігархату, спроба повернення до контролю країни кількома кланами. І в разі її успішності доля країни, наша з вами доля видається дуже сумною.

P.S. За цим посиланням міститься доволі цікава стаття щодо українського олігархату: https://vilneslovo.com/2565-2/. І, що головне, з докладним переліком осіб, які його представляють, та територій їхнього впливу й контролю. І саме ці постаті, як один, сьогодні ведуть запеклий бій проти Порошенка. І в такий ситуації особисті якості другого кандидата та його програма не грають жодної ролі: він для них – зручна постать у сенсі його недосвідченості. Саме вони і здійснюватимуть контроль над ним. 

P.P.S. Починаючи з 2007 року, у своїх статтях, у виступах на наукових заходах я не втомлювалася вказувати на те, що в країні зріє ціннісно-світоглядний розкол на Схід і Захід, якому потужно сприяє експансія російського культурного продукту і ущемлення українського. Я попереджала, що це може закінчитися збройним конфліктом. Однак мені заперечували цілі інститути соціолоігї. На жаль, помилилась не я. 

З 2011 року у всіх своїх публікаціях, де йшлося про поширення жорстокості в нашому суспільстві, я на цифрах і фактах доводила, що така тенденція спостерігається, і виявляла роль догхантерського руху в цьому. Я попереджала, що запроваджуване і кероване з Росії догхантерство - це тестування Росією нашого суспільства на сприйняття  жорстокості і кровопролиття.  Що догхантери можуть бути використані у провокаціях для збурення локальних конфліктів. До цього більшість ставилася скептично. На жаль, помилилася знову не я.

Громадяни! Співвітчизники! Я не хочу знову бути правою - такої правоти наша країна може й не пережити.