Збережімо «скам’янілу пам’ять»!

Збережімо «скам’янілу пам’ять»!

Європейськість визначається передусім повагою до місцини, де живеш, і відповідною самоповагою.

Багатоповерхівки, які псують історичні квартали центрального Києва та Одеси, збільшення кількості рекламних щитів, бутиків і закладів громадського харчування на центральних вулицях українських міст – це ще не свідчення їхньої (міст) європеїзації. Швидше навпаки: наші міста віддаляються від Європи, від європейських стандартів та якості життя. І не лише місцева влада, а й самі міські громади винні в цьому...

Паралельно з новими й доволі симпатичними кав’ярнями, фаст-фудами в національному стилі, у Києві зростає... нехлюйство. Не вистачає смітників – але навіть за їх наявності немає гарантій, що пересічний перехожий поцілить зіжмаканим папером чи використаним пластмасовим посудом точно в смітник – є такі, що принципово кидають ці штукенції поруч з урною. Пиво, колу, мінералку викидають там же, де випивають, – без зайвих вагань і думок про те, що це шкодить довкіллю. Автомобілі давно вже користуються тротуарами з такою самою активністю та швидкістю, з якою гасають проїжджою частиною вулиць. Розміток для велосипедистів знайти неможливо, і таке інше, і таке інше...

Найпростіше в цій ситуації – звинувачувати місцеву і центральну влади, нарікати на комунальні служби тощо. Але чим довше спостерігаю за повсякденним життя міста, тим більше переконуюся: річ не лише у владі. Іноді навіть зовсім не в ній. Коріння бруду, нехлюйства і байдужості до довкілля, до рідного міста, до малої батьківщини, врешті-решт, – у відсутності розуміння цих понять. У відсутності або браку освіти та виховання, що притаманні більшості сучасних мешканців міст України. Нема чого нарікати на чиновника, який не виділив кошти на вуличний смітник (урну): його в дитинстві та молодості ніхто не навчив поважати своє місто, ніхто не показав йому (вдома чи в школі), яким красивим, яскравим є обличчя міста. От тепер і плює він у душу міста.

Голландський архітектор, директор Європейської лабораторії архітектурного дизайну Марк Глаудеманс, з яким ми прогулялися Хрещатиком, посиділи у вареничній на Михайлівській і випили каву на Пушкінській, щиро дивувався абсолютно не поєднуваним – на його європейський погляд – речам, побаченим лише за один день у Києві. За словами Марка, «Київ поєднав різні архітектурні стилі: поруч, на одній вулиці, я бачу чудові особняки ХІХ століття в дуже гарній формі, навпроти – якесь сіре бетонне жахіття! А поруч з особняками чомусь немає смітника, он люди сміття кидають просто на тротуар, і їх чомусь не штрафують...» У нас не штрафують, хоча, звісно, відповідні закони є. А якщо хтось із міліціонерів – корінний киянин, якому серце болить – штраф накладе на заїжджого нехлюя, то сума штрафу просто до смішного маленька! У Нідерландах, приміром, штраф сягне півтисячі євро, тож пересічний голландець подумає, чи варто ризикувати, а чи краще все-таки викинути непотріб в урну, бо ж до неї три кроки йти...

«Європейці дбають за кожний маленький будиночок, кожний квартал, що вистояв упродовж кількох століть. Якщо хочете щось у межах такого історичного кварталу збудувати чи змінити – ідете за дозволом у мерію. А в мерії вас «прошмонають» архітектори, історики, краєзнавці, кожний сантиметр вашого проекту перевірять на відповідність нормам і принципам забудови в історичній частині міста», – розповідає Марк. І якщо ви раптом почнете будівництво, попередньо не пояснивши робітникам цих правил, за вас ще й профспілки візьмуться. Тож треба будувати, зберігаючи історичний ландшафт, архітектурне обличчя міста, інакше на забудовника чекають чималі неприємності... Неприємності чекають і на комунальників – якщо ті вирішать зекономити на кількості смітників чи урн на вулицях, на власників ресторанчиків і кав’ярень – якщо дозволятимуть курити навіть улюбленим постійним клієнтам у місцях, де це заборонено, на мера – якщо задля наповнення міського бюджету ризикне дозволити будувати в історичній частині міста без отримання офіційного дозволу від науковців та архітекторів. Це – по-європейськи. Адже європейськість насправді визначається передусім повагою до місцини, де живеш, і відповідною самоповагою.