Ще не вмерла чи вже воскресла?

Ні, блазні загальнонаціонального масштабу таки потрібні. І не тільки у більш-менш респектабельних королівствах, а й у перфектних республіках. І не тільки у ковпаках із дзвіночками, а й – відповідно до нинішньої моди – у мештах та маринарках вищого ґатунку. Бо ж часи змінюються, а місія блазнів залишається незмінною: поміж 99 дурниць раптом втелющити щось таке розумне й нагальне, що його з тих чи інших причин забувають сказати вщент заклопотані справами нормальні люди.

От і зараз: один із провідних вітчизняних політблазнів під час чергового телешоу, розсмішивши перед тим публіку неймовірно високими сумами, які начебто платить Росія за оренду Севастопольської бази (а, мо’й правду платить – у чиїсь приватні кишені?), заявив: справи в Україні не підуть на краще, допоки не змінити слова державного гімну. Бо що це таке – "Ще не вмерла..."? Негоже! Не надихає! Треба інакше!

І запропонував, як саме бажано змінити український гімн.

Хай мене пробачать читачі, але відтворювати ці словеса я не буду – бо ще якась потвора підхопить і внесе до Верховної Ради як законопроект про зміну тексту гімну. І піде, і поїде – проголосують "тушковані" коаліціянти, а відтак муситимемо виспівувати на урочистостях блазневі заморочки.

Але ж блазень, хай навіть політичний, на те й блазень, щоб інколи тикати суспільство писком у те, чого воно впритул не бачить. А саме – що чинний текст державного гімну України є тим, що не поєднує, а роз’єднує нас із українською ж державницькою традицією!

Не вірите Сергієві Грабовському? А Юрієві Липі повірите?

"Се площа в Кам'янці – столиці Дев'ятнадцятого. Комісарська площа в передосіннім сутінковім дню. Так низько пропливають хмари. На площі перед сірим будинком, на дні площі, як у велетенській мушлі – купка пісчинок – невеликий відділ кавалерії. Неспокійні – коні. Це відсіч (остання!) Кам'янця проти ворогів, що близько. Чути слова промови "Для слави, для чести"... Се відповідає командир надтріснутим високим голосом і раптом – потім – тут розпихаючи всі почуття ввірвалася і з'єднала мелодія "Вже воскресла Україна". Як загравою злиті нею були всі. Гімн грано інакше, як звичайно: – його грано на відсіч гарячково, шалено, запановуючо, і одночасно говорив командир, вимахуючи руками. І одночасно говорили сурми, дерлися сурми, і торохкотів барабан. Їх, барабанів, певно було кілька, але, здавалося, гримів один. Величезний звук, що ріс, жемчужився перлою в мушлі площі, що ріс і розпливався золотистою хмарою, золотим небом просторився над блакитною, цілою сталево блакитною Україною мелодія страшна, барабан Відсічі... То не мелодія, то кроки велетня розгніваного, що його посміли аж досі ошукувати. Мелодія страшного Суду України, гімн Чести і Державности... Не сміють маршу державности забути Українці, – пропалені мають бути до глибини їх душі тим маршем".

Це не поодиноке свідчення – особисто я нарахував їх десятки, а якщо добре понишпорити у бібліотеках й архівах, то будуть щонайменше сотні, – про те, що з 1917 року за народною (а не нарадною) ініціативою співалося так: "Вже воскресла Україна... Вже нам, браття українці... Гинуть наші воріженьки... Бо пануєм вже ми, браття, у своїй сторонці..."

Причому так співалося в обох частинах України. От свідчення газети "Українське слово" у майже дослівному переказі, зі збереженням тодішньої стилістики та лексики.

Отже, у ніч з 8 на 9 лютого 1918 року дипломати суверенної УНР домоглись підписання у Бресті із воюючими сторонами довгожданного миру. Про це стало одразу ж відомо не тільки у Києві, але й у Львові. На другий день, 10 лютого, львів’яни стали свідками величної української маніфестації на честь заключення мирного договору з Україною. У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени "Сокола" з городоцького передмістя... З балкону "Просвіти" їх привітав посол (себто депутат) Кость Левицький, зазначивши, "що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну". Відтак громовицею пронеслись здравиці на честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало "Вже воскресла Україна..." і похід рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисенка (нині площа Шашкевича, музучилище). Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:

- Се не случай, що наша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію...

- Слава!.. – виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів'ян. Після відспівання "Вже воскресла Україна", "Ми гайдамаки", "Не пора" мітинг закінчивсь.

Ось так. 

А чому з 1917 року? Саме тоді, восени, за свідченням газети "Рідний курінь", коли на честь проголошення УНР в Одесі відбувся військовий парад (так! гайдамаки! в Одесі! Біля пам’ятника Катерині ІІ!), текст уже був змінений: "А над усім ллються дивні мелодії “Вже воскресла Україна”, та “Марсельєзи”... А на площі, в осередку, вкрита ряднами й брезентами стояла вона, виновниця політичного занепаду українців – Катерина ІІ. Мов каячись і криючись від того, що колись зробила..."

Сьогодні в номінально незалежній України Катерина ІІ ні від кого не криється, в Одесі (і будь-де) гайдамацьких частин немає, а гімн співають так, наче й не було Визвольної революції 1917-21 років. Україна, мовляв, "молода держава", створена тільки 1991 року, і ледь не все в ній робиться вперше...

У цьому, очевидно, і криється головна причина того, що текст державного гімну України законодавчо затверджений таким, яким його виконували на додержавній стадії українських визвольних змагань. Ані можновладці доби Кучми (коли затверджувався текст гімну), ані знані поети з депутатськими значками, ані найзатятіші націоналісти не відчувають себе – з різних причин – спадкоємцями української державницької традиції. І мають, певно, на те причини. Але ж результат однаковий, чи не так?

Та нехай-бо відчувають. То їхня справа. А нам своє робити.

Тому, як на мене, треба бути вдячними тому політблазневі, який привернув суспільну увагу до слів українського гімну, і використовувати саме ті слова, які відкоригував свого часу народ. Хай для початку це зробить опозиція, а потім уже можна буде вийти й на законодавчий рівень. Не відкладаючи у довгу шухляду воскресіння країни та перемогу над ворогами. Тим самим ми, зокрема, якраз і доведемо, що є не безбатченками, а – з козацького роду.

http://www.ut.net.ua/column/231/0/28/