”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Операція «Вісла»: Етнічна чистка – так, військовий злочин – напевне, але не геноцид

image

Напередодні 70-річчя операції «Вісла» ТСН.ua спільно з Українським інститутом пам'яті опублікувало спецпроект зі всебічним аналізом подій 1947 року з публікацією нових письмових джерел:протоколів допитів, листами та спогадами очевидців.

В аналітичній частині проекту міститься загальна характеристика відносин між українською та польською спільнотами на колишніх «кресах всхудніх» другої Речі Посполитої під час і в перші роки після війни з нацизмом. Автори трактують їх як війну за етнічні українські території «де українці хотіли створити власну державу, а поляки – відновити довоєнні кордони», а саму операцію «Вісла» – її найбрутальніший етап. Підкреслюється очевидна тотожність дій тодішнього польського комуністичного та гітлерівського керівництва: «Комуністи в Польщі не погидували назвати її «остаточним вирішенням української проблеми» (саме евфемізмом «остаточне вирішення проблеми» нацисти називали Голокост)»

Наголошується, що масштабні репресії та виселення з метою упокорення українців розпочалися в Польщі ще 1944 року, коли між «урядом» УРСР і Польським комітетом національного визволення було підписано угоду про «взаємний обмін населенням». На її виконання за два роки з Польщі до СРСР було переміщено понад 480 тисяч українців. Коли сталінське керівництво відмовилося приймати ще 150 тисяч, виникла ідея переселяти їх на нещодавно приєднані до Польщі та зачищені від німецького населення західні та північні землі.

Так було покладено початок стратегічному задуму, який і втілився 1947 року в операції «Вісла» – масовій депортації українського населення з Лемківщини, Холмщини, Надсяння й Підляшшя. Безпосереднім приводом для її організації стало вбивство з лісової засідки під Яблонками біля Балігруда, 28 березня 1947 року, начебто українськими повстанцями з сотні «Хріна», тодішнього заступника міністра оборони Польщі, тісно пов`язаного зі спецслужбами СРСР, радянсько-польського генерала Кароля Свєрчевського. Ця подія і була використана як привід для початку депортації. Від себе додамо, що враховуючи харизму генерала та його єврейське походження ( якраз тоді в Москві почала готуватися антисемітська кампанія), це вбивство цілком могло бути організованими чекістами або їхньою місцевою агентурою. До такого висновку підштовхує, зокрема те, що засідання Політбюро ЦК Польської робітничої партії, де було ухвалено рішення про операцію «Вісла», відбулося вже на другий день після загибелі Свєрчевського. Якщо встановлення замовного характеру вбивства генерала знайде документальне підтвердження (щоправда, поки що це скоріше з області фантастики), виникнуть юридичні підстави трактувати акцію, як спільне злочинне діяння радянського та польського комуністичних режимів.

Дослідники спецпроекту підкреслюють, що військове значення «Вісли» було мізерним. Від самого початку ця спецоперація спрямовувалась, головним чином, проти мирного населення. Вона розпочалася о 4.00 28 квітня 1947 року.

Тактика була дуже простою: «На світанку військові щільним кільцем оточували села і наказували мешканцям «зі списку» готуватися в дорогу. Тим часом солдати проводили обшуки в хатах, господарських приміщеннях і дворах, а то й підпалювали помешкання і обійстя. На те, щоб спакувати майно, давалося дві години (інколи 15–20 хвилин). Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя та картоплі. Нерідко встановлювали обмеження щодо ваги багажу – до 25 кілограмів на особу». Це дещо гуманніше, але все одно – дуже схоже на те, що робили за наказом Берії трохи раніше при переселенні татар, чеченців, калмиків.

До всього, від Польщі урядам СРСР і Чехословаччини надійшли ноти з проханням закрити на період акції свої кордони.

Потім була дорога (інколи – до 20 годин) до збірного пункту, де вигнанці мали чекати на поїзд, завантаження на товарні вагони, тіснява (наводиться приклад з Сяноком, де в 31 вагоні розмістили близько 900 людей, 24 коня, 120 корів, 45 кіз, 7 телят і 2 лошат), відправка. Цікавий перелік вузлових сортувальних пунктів: Катовіце, Освенцім, Люблін. Там у роки нацистської окупації теж сортували – євреїв для таборів знищення. Після сортування українці, нарешті, прибували на розподілення до Шецину, Ольштину, Вроцлава або Познані.

Шлях від рідних теренів до нових місць займав від тижня до декількох днів. Для багатьох національно свідомих українців, запідозрених у зв`язках з ОУН, він взагалі закінчувався у Явожно – трохи перелицьованому філіалі нацистського табору знищення Освенцім-Біркенау, який майже стовідсотково зберігав всі «принади» часів німецького панування: голод, виснажливу працю, тортури (побиття, закóпування, ураження електричним струмом, обливання холодною водою, вливання її до рота й носа, встромляння шпильок у тіло, саждання на ніжку перевернутого стільця).

Після виселення почалася ретельна зачистка етнічних – вже колишніх – українських регіонів від повстанських груп. Як згадувалося, у рамках спецпроекту ТСН.ua, спільно з Центром дослідження визвольного руху й Архівом СБУ, опубліковано чимало документів, що стосуються депортації, зокрема протоколів допитів схоплених учасників націоналістичного підпілля. Ось декілька спогадів жертв «Вісли».

Євгенія Іваник з села Гонятина Грубешівського повіту: «17-го червня злощасного 1947 до нас приїхало польське військо. І наказали, щоб у кілька годин усі були спаковані й покинули село…

Ніхто не знав куди і на зустріч якій долі. Батько усе робив мовчки. Він був білий, як стіна. По маминім обличчі весь час текли сльози…

Наш збірний пункт був у гміні Довгобичів. Звідти нас забрали возами та військовими автами до залізничної станції Вербковичі. Біля цієї станції було десь півморга загородженого дротом поля. І туди нас скидали. Плач стояв над полем під небеса…

Після кількох важких та довгих днів побуту під голим небом нас почали вантажити до товарних брудних вагонів. Наше невеличке село поділено на два воєводства – Ольштинське і Щецінське. Дорога була довга й неймовірно важка – без їжі, без води, у спеці й тривозі, що нас там жде?..

І так у брудних вагонах, разом з худобою, їхали нещасні жінки, старці і діти. Бо чоловіків у середньому віці майже не було. Ними були забиті тюрми Любліна і Ряшева, Явожно, сибірські лаґри...».

Пан Нісевич, село Добра Ярославського повіту: «Пізно ввечері дійшли ми до Лішави. Сиділи там на луках два тижні під військовою сторожею... Нарешті вивезено всіх до Залужа, куди звозили вже людей з цілої околиці.

Зробилося там страшне людське муравлище, кожен старався якось здобути харчі, не втратити корови, уникнути арешту, утриматися цілою родиною. Усі були нервові і непевні, не мали де скритися, були під голим небом, огороджені колючим дротом. На хворих і старих не звертали вже уваги.

Не можна запалити вогню, щоб зварити їсти, не вільно вийти за огорожу, нема де справити потреби, ні одного лікаря чи санітара. Весь санітаріят – наш Сян, до його берегу був доступ».

Ярослава Війтів («Корчака»): «Було нас 75 людей. Після розпізнання декого взяли набік, а решту – до лазні. Там ми мліли, бо раз давали холодну, а потім гарячу воду. Яке там було биття, коли ми з неї виходили – страх! По дорозі до бараку також били… В Явожні (місто на півдні Польщі, де був розташований концтабір, – ред.) просто мстилися над нами. Принижували національну гідність…

Наприклад, о четвертій вранці робили вставання. А підлога була чорна від вугілля. Як наказали знову лягти, підходили і питали, чому підошви чорні. Тоді був наказ лягти на черево, а вони били по 20 разів нагаями по ногах…

Були ми порозділювані. Учителі, священики, лікарі, узагалі інтелігенція – окремо, а прості люди – окремо. Контактувати з бараками, де сиділи інтелігенти – не можна.

Утекти з табору ніхто не пробував. Це, зрештою, було не можливе. Утекти, не торкнувшись електричних дротів, не можна. Залишалася втеча до неба… Нічого за муром ми не бачили. Табір був віддалений від самого Явожна».

Етнічна чистка українців продовжувалася три місяці. Польська влада за цей час, дійсно, хоч і не з такою результативністю й бузувірством, як німецький рейх у випадку з євреями, або тими ж поляками, викинутими на схід, до «генерал – губернаторства», з насиджених місць протягом 1939 – 40 років, «остаточно вирішила» українське питання. На захід та північ Польщі – до т. зв. «кресів одзесканих», було вивезено 140 575 українців, й, увага! – 14 тисяч поляків, пошлюблених з українцями. До грудня виселили ще 10 тисяч людей.

Українцям заборонили змінювати місце проживання, а 27 серпня 1949 року позбавили їх прав на колишні господарства та залишене майно. Через пару років після смерті Сталіна, щоправда, польська держава засудила – не саму операцію – методи її проведення, а в 1956 переселенцям дозволили змінювати й місце проживання. Після повалення соціалістичної системи та розпаду СРСР від польських та українських політиків пролунали декларації з засудженням насильної депортації українського населення. Утім, остаточної правової оцінки так і не прозвучало.

Нині, як зазначає польський дослідник Гжегож Мотика: «За моїм відчуттям, тема акції «Вісла» – не радикальна для поляків і українців. Ось якраз тут багато поляків і українців погоджуються, що це була репресивна акція сталінської держави.

Значна частина польського суспільства – і наукового світу, і політиків, і в тому числі багато політиків з правлячої коаліції – переконані, що це була комуністична репресивна акція і немає жодних причин це пояснювати чи доводити.

Деякі публіцисти у Польщі так говорять, що це була помста за Волинь, але ця теза не знаходить підтвердження в джерелах. Скоріше це була відповідь на діяльність УПА – застосування колективної відповідальності до всіх, незважаючи на те, чи симпатизували вони українському підпіллю, чи ні.

Влада дуже широко застосовувала методи боротьби з підпіллям, щоби просто заспокоїти ті території. Для комуністів не мало значення, що сталося кілька років тому на Волині. Інша справа, що пізніше це так представляли, щоб пояснити свої дії польському суспільству, у що багато людей і вірило, на жаль».

«План польського комуністичного уряду цілком спрацював. Більше того: депортація українців призвела до того, що загони УПА перебиралися в місця проведення операції «Вісла» і відчайдушно атакували польські війська, намагаючись перешкодити їм виселяти, ґвалтувати і грабувати українських селян. Більшість з українських бійців під час цих атак загинули або потрапили до полону. Операція «Вісла» була доведена до кінця. ОУН і УПА на польських землях, по суті, настав кінець.

Я міг би довго перераховувати жорстокість, з якою поляки проводили операцію, нагадувати, що для комуністів геноцид і депортація – це один з найбільш звичних способів вирішення проблем. Але це не має особливого значення, тому що поляки все знають самі. 1990-го року польський парламент, а 2007-го року президент Польської республіки Лех Качиньський засудили операцію «Вісла».

Визнавати свої помилки непросто, особливо для гонористих поляків. І ми, українці, можемо їх пробачити. Але забувати ми не маємо права», – зазначає український історик Юрій Гудименко.

На думку авторів спецпроекту, з погляду сучасного міжнародного права операцію «Вісла» однозначно не можна трактувати як геноцид, але вона, безумовно містить ознаки злочину проти людяності, воєнного злочину, підпадає під визначення масової депортації.


199 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 13 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua