”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Політика пам’яті Туреччини й Індії в умовах трансформаційних змін: досвід для України

image

Політика пам’яті – один з потужних інструментів формування культурних і ідеологічних основ суспільної консолідації. В умовах усе більшого посилення впливу «геополітичного довкілля» на внутрішню політику країн навіть ті суб’єкти міжнародного життя, які досі вирізнялися соціокультурною інертністю, вимушені шукати й випрацьовувати нові, адекватні сучасним умовам, форми власної ідентифікації і відповідні їм політики пам’яті. Сьогодні, коли проблема консолідації українського суспільства стоїть як ніколи гостро і докладаються великі зусилля для її розв’язання, актуальним є вивчення й урахування досвіду інших країн у цій сфері. Показовими є, зокрема, трансформації політики пам’яті останніх двох десятиліть у Туреччині та Індії – країнах, що розпочали розбудову своєї державності у ХХ ст., маючи багатий і тривалий історичний досвід проживання на своїх територіях мультиетнічного і полірелігійного населення.

Від початку становлення державності турецька та індійська практики проведення політики пам’яті, що безпосередньо випливала з загальних векторів культурної політки кожної з країн, були кардинально відмінними.

Донедавна культурна політика Туреччини в цілому викликала чимало претензій. Однак, перші десятиліття нового століття принесли істотні зміни, в тому числі в тривалій дискримінаційній культурній політиці і, відповідно, у політиці пам’яті. І пов’язані вони були не в останню чергу з поширенням явища, що отримало назву «новий османізм», появу якого було спричинено як внутрішніми процесами й проблемами в житті країни, так і глобалізаційними впливами – передусім потребою подальшого посилення економічних зв’язків з глобалізованим світом та ствердження себе в колі інших держав як сильного рівноправного партнера з репутацією правової і демократичної держави.

Ідеологію неоосманізму здебільшого пов’язують із зовнішньополітичними амбіціями Туреччини – перетворення її на потужну регіональну або й надрегіональну державу з подальшим приєднанням до клубу світових держав, а отже – переорієнтацією із західного вектору на країни колишнього османського простору. Однак таке розуміння є певним спрощенням. По-перше, виявлювані з 1960-х рр. євроінтеграційні прагнення Туреччині не суперечать засадам неоосманізму, оскільки ЄС для Туреччини – не просто Захід, а нинішній «власник» її втраченого візантійського складника. Наприкінці XX – початку XXI ст. євроорієнтація країни лише посилалася. Здійснені заходи з внутрішнього реформування країни мали своїм результатом у 2000 р. визнання її кандидатом на вступ до ЄС за умови, що реформованим буде й законодавство про захист прав людини. А отже лібералізація внутрішнього життя була умовою реалізації євроінтеграційної спрямованості країни.

Слід згадати, що проголошення в 1923 р. Турецької Республіки на руїнах Османської імперії поставило перед новонародженою державою гостре завдання формування політичної нації. Османська імперія ніколи не була національною державою (турки в ній у будь-яку добу не складали більше половини населення, а в деяких регіонах були очевидною меншиною) й являла собою, як і будь-яка імперія, багатоетнічний конгломерат, цілісність якого забезпечувалася, з одного боку, імперською централізацією, з іншого – доволі м’якою політикою щодо етнічних та релігійних меншин, здійснюваною впродовж віків. З підйомом національних рухів наприкінці XIX – початку XX ст. в умовах соціально-політичної нестабільності й занепаду країни, що посилилися внаслідок Першої світової війни, раніше толерантна політика імперії щодо її різноманітних меншин набула дискримінаційного характеру: масових знищень зазнавали курди, вірмени, ассирійці, греки, що, зрештою, зіграло не останню роль у падінні Османської імперії.

З моменту виникнення Туреччини як модерної держави політика формування єдиної нації набула уніфікаторського щодо етнокультурних громад характеру. Жорстка секуляризація, що проводилася кемалістами, пов’язана з позбавленням будь-яких, у тому числі ісламських, етнорелігійних груп права на власну самобутність, була не співмірною із забезпеченням дотримання громадянських прав. Така політика потребувала рішучого розриву з османським минулим і сакралізації нового суспільного стану. Доволі швидко Оттоманську спадщину, проголошену періодом відсталості і культурного занепаду, було витіснено з турецької національної пам'яті, а місце минулого посіла історія Республіки часів Ататюрка. Саме її герої, персонажі й події міфологізувалися, зазнавали коммеморації в семіотичному просторі країни й відігравали конститутивну роль для побудови політики пам’яті.

Нинішній процес лібералізації суспільного життя не відповідав засадничим принципам кемалізму, і на порядок денний було висунуто пошук іншого ідеологічного опертя. Ним стала нова політика пам’яті –  переосмислення давньої історії Османської імперії, нащадком котрої сьогодні вважає себе Туреччина. Повертаються з забуття історичні події багатовікової давнини: з 2011 р. в країні на державному рівні святкується важлива подія в історії Османської імперії – 29 травня 1492 р., день завоювання Стамбулу Мехметом II, йде пошук у власному минулому історичних прецедентів вияву толерантного ставлення до інших народів і етносів: набувають поширення згадки про відомий випадок з наданням султаном Баязидом II притулку євреям, вигнаним з Іспанії згідно Альгамбрського едикту 1492 р., про указ султана Мехмета II Фатіха (середина XV ст.) про дарування автономії релігійним меншинам в Османській імперії. А отже, притаманна імперії м’яка політика щодо меншин дозволяє використовувати історичну пам’ять як інструмент створення соціокультурного й ідеологічного ґрунту для розв’язання нинішніх наболілих проблем. Сьогодні в контексті активного звернення до Османської спадщини дедалі більше реактуалізується її візантійський складник: нині Туреччина позиціонує себе як до певної міри нащадок і античного світу, і Візантійської імперії, що сприяє відновленню християнських, візантійських пам’яток і в рекреаційній сфері спричиняє посилення реклами турів об'єктами, пов'язаними з історією християнства.

На цій основі Туреччині вдалося розпочати діалог та співробітництво з численними етнічними та релігійними меншинами всередині країни. Партія Справедливості й Розвитку (ПСР), перемігши 2002 р. на парламентських виборах, вперше в історії Туреччини запропонувала курдам програму національно-культурного розвитку, започаткувала викладання курдською мовою, дозволила курдські ЗМІ, з електронними включно. Тоді ж офіційно були зняті обмеження на вивчення мов усіх національних меншин. З 2013 р. в країні запрацював перший курдський телевізійний канал. Сьогодні державне мовлення здійснюється також мовами мусульманських меншин країни, народів Балкан, туркменською та арабською мовами.

Ще у 2004 р. Туреччина відмовилася від монополії на мовлення і дозволила здійснювати його приватним каналам. Щоправда, громадам було запропоновано відкривати їх власними силами, а отже, державне мовлення мовами меншин було припинено, оскільки свій канал спромоглася відкрити лише курдська громада. Загалом покращала мовна ситуація у сфері освіти: у 2002 р. були зняті обмеження на вивчення мов національних меншин і в культурно-просвітницьких центрах й почалося викладання не лише курдської, а й мов черкеських народів. У Стамбульському університеті відкрито факультет черкеської філології, планується відкриття відділення кабардинської мови в університеті в Кайсері. У 2011 р. уряд Туреччини вперше виділив гранти на видавничі потреби для газет і журналів, що видаються національними меншинами. Пакет заходів з демократизації, прийнятий турецьким урядом у вересні 2013 р., надає національним меншинам право на отримання освіти рідною мовою.

Нову політику пам’яті характеризує гнучкість у національно-релігійних питаннях, які за останні роки розв’язуються через відродження етнокультурних пам’яток меншин та відмови від їх суцільної тюркизації: у 2011 р. уряд Туреччини прийняв безпрецедентне рішення про повернення власності, конфіскованої у релігійних меншин, починаючи з 1936 р. Скасовано закон 1974 р., яким релігійним організаціям меншин заборонялося здобувати нову власність, внаслідок чого по всій країні реконструюються старі й відкриваються нові православні храми. Відбувається пожвавлення місцевих художніх традицій, культурних об’єктів і символів, до життя повертаються автохтонні топоніми. Поступово культурне життя набуває дедалі більшої демократичності й різноманітності.

До сьогодні одним з найболючіших етнокультурних питань Туреччини є вірменське, що пов’язано з послідовними домаганнями дискримінованої впродовж десятиліть вірменської громади домогтися визнання Туреччиною геноциду вірмен 1915 р. Туреччина нині активно займається гуманітарними питаннями вірменської громади, відновленням пам'яток вірменської архітектури, поверненням топонімів. З 2011 р. дозволено приймати у вірменські гімназії Стамбула дітей від змішаних турецько-вірменських шлюбів, які раніше могли вчитися виключно в турецьких школах. Однак і досі на офіційному рівні заперечується факт геноциду. Водночас ця болюча історична проблема дедалі більше стає предметом відкритого обговорення в науковому та творчому середовищі Туреччини, принаймні в контексті інтерпретацій історичної пам’яті в мистецтві та конкуруючих історичних дискурсів.

Отже, рух від асиміляційної щодо меншин політики у бік відповідності вимогам сучасного світу, у напрямі лібералізації етнорелігійного життя спирається на потужне використання політики пам’яті – зі зверненням до спільного минулого з відповідною символікою, ритуалами, масовими заходами, поверненням топонімів тощо. В умовах сучасного світу поступове перетворення Туреччини на поліетнічну та полікультурну цивілізовану державу, виглядає цілком відповідним історичному моменту, а сама Туреччина, разом з позитивною репутацією прогресивної країни, отримала й змогу просунутись уперед на шляху переговорів про вступ до ЄС. А проте, здійснювана під приводом подолання наслідків державного заколоту внутрішньополітична боротьба останніх років, супроводжувана масовими арештами та утисками свободи слова, болюче вдарила по раніше створеному іміджу: побоювання, що Туреччина скочується до авторитаризму, вже призвели до іміджевих і, відповідно, зовнішньополітичних втрат.

Слід також констатувати, що проголошені програмовим партійним документом ПСР «Цілі 2023» у 2013 р. масштабні зміни до конституції країни, які мали створити правову основу для подальшої лібералізації етнокультурного життя, при затвердженні поправок до Основного закону на квітневому референдумі 2017 р. не були реалізовані. Зміни торкнулися лише політичної моделі держави (переходу від парламентської республіки до президентської), розподілу владних повноважень між суб’єктами владно-політичного життя й запровадження механізмів, що обмежували б традиційний для кемалізму вплив військових на політику.

Інші вектори розвитку політики пам’яті демонструє Республіка Індія. Від початку свого ствердження як незалежної держави Індія, внаслідок свої багатокультурності, етнорелігійного, мовного й світоглядного розмаїття, як і Туреччина, зіштовхнулася з нагальною потребою формування спільної державної ідентичності у територіальних громад, кожна з яких мала свою, віками й тисячоліттями сформовану і вельми відмінну від інших, групову ідентичність. Відтак пошук засобів і механізмів розв’язання проблеми співжиття різноманітних соціокультурних груп і формування їх спільної ідентичності як основного засобу забезпечення національної злагоди в країні був для Індії одним з найголовніших державо- й націєтворчих завдань, розв’язання якого становило запоруку її перетворення на сучасну розвинену країну й потужного світового актора.

Таке завдання потребувало комплексних заходів, що й було здійснено з застосуванням правового, політичного й культурного інструментарію, в тому числі й інструментів загальнодержавної політики історичної пам’яті як впливового засобу формування ідентичності. Водночас Індії, незалежна державність якої, на відміну від турецької, стверджувалася уже в повоєнний час, вдалося уникнути виражених авторитарних інтенцій у внутрішньополітичному житті. На відміну від Туреччини, Індія від самого початку визначила своє опертя на минуле як спільне минуле всіх етносів. Застосовуваний для того правовий інструментарій становив загальне тло й умову для використання решти, вирізнявся своєю специфічністю і мав яскраво виражену регіональну спрямованість. Держава на конституційному рівні підтримує правовий плюралізм, визнаючи роль і норми юридичних інститутів різних локальних громад. З моменту створення Конституція в ній визначено реєстр племен і каст (Scheduled Casts and Scheduled Tribes), що не лише отримують різноманітну державну підтримку, а й мають квоти у 22,5% місць у державних установах і навчальних закладах: 15% – для зареєстрованих каст, 7,5% – для зареєстрованих племен. Починаючи з 70-х рр. XX ст., резервуються й місця в загальнонаціональному парламенті, що зумовлює виражену присутність етнокультурних, мовних і релігійних груп у політичному житті країни, їх можливість реалізовувати корпоративні й регіональні інтереси на державному рівні.

Такою ж регіональною спрямованістю вирізняється політика пам’яті. Індія послідовно проводить політику не втручання в релігійні справи будь-яких громад і підтримку поважного ставлення до їхніх особливостей, семіотики відповідного простору та символічних для кожної громади постатей. Водночас держава націлена на захист універсальних принципів та прав людини й громадян, і залишає за собою право втручатися у внутрішні справи громад з метою відстежування тих обрядів і звичаїв, які суперечать правам людини, й примусу до їх змін. Таким чином, держава виступає гарантом того, що стосунки між релігійними і політичними інститутами регулювалися би послідовним дотриманням прав людини. Громадам країни гарантовано визнання їхнього звичаєвого права й практики життя, їхніх свят і святинь, водночас такі практики мають узгоджуватися з дотриманням демократичних прав і свобод.

З перших же кроків індійської державної незалежності на теоретичному рівні йшов пошук альтернативи панівним «ексклюзивним» комуналістским версіям націоналізму – гіндутві, що обстоює принцип формування загальнодержавної індійської ідентичності на ґрунті культури й історії індуїстських громад (так званий культурний націоналізм), й мусульманській, що надає перевагу ісламському складнику в історії Індії. Нею стала «інклюзивна» ідея надконфесійної нації.

Політика історичної пам’яті як інструмент впливу держави на забезпечення міжгромадської злагоди й порозуміння, проваджувана Індійським національним конгресом (ІНК) – найбільшою і найстарішою політичною силою, що перебувала при владі в країні більшу частину її незалежного існування, вирізнялася свідомим інтегруванням різних історичних періодів в загальнонаціональну пам’ять, наданням регіонам значної самостійності в підтримці їх культурної і історичної семіотики й символіки за співіснування з загальнодержавною.

Однак опертя правових принципів на традиціоналістську основу й цілеспрямовано проваджувана політка формування загальнодержавної інтегральної історичної пам’яті не позбавила країну від нововиниклих проблем. Зворотнім боком забезпечуваного законодавчо широкого залучення етнорелігійних та етнокультурних спільнот до загальнодержавного політичного життя стало збільшення можливостей перетворення взаємовиключних комуналістських концептів з притаманними ним контраверсійними історичними дискурсами на знаряддя політичної боротьби, що пізніше, в 1990 – 2000 рр., вилилося в посилення їх прибічників та переростання міжрелігійної і міжетнічної боротьби у фізичне протистояння (аж до збройних зіткнень і поширення актів вандалізму).

Посилення міжетнічної та міжрелігійної напруги в житті країни, що було певним наслідком такої «регіональної і групової демократичності», спряло втраті ІНК провідних позицій і посиленню позицій гіндутви в особі заснованої 1980 р. Бхаратія джаната парті (БДП), яка почала своє успішне політичне сходження з кінця 1980-х рр. і у 2014 р. на чолі створеного нею альянсу перемогла на парламентських виборах, а її лідер Нарендра Моді обійняв місце прем’єр-міністра. Відповідно в політиці історичної пам’яті намітився певний зсув у вигляді більш послідовного просування власне індуїстського складника індійської історії і на регіональному рівні. На порядок денний винесено ствердження визначальної ролі тих історичних епох та регіонів, коли й де на теренах сучасної Індії відбувалися процеси індуїстського державотворення, зокрема, «Періоду Маратхі» (XVII – XVIII ст.ст.) – часу, коли незалежна власне індуїстська держава Маратхі (Західна Індія), створена Шіваджі Магараджем у 1674 р. (проіснувала до 1818 р.), успішно чинила опір нашестю Великих Моголів. У XVIII ст. володіння маратхів охопили більшу частину сучасної Індії. Ослаблення маратхів фактично уможливило колонізацію Індії британцями.

Відповідно зазнають широкої коммеморації видатні постаті таких епох – державники, діячі культури, науковці, більшість з яких саме маратхі. Так, у березні 2017 р. уряд запланував бюджетні витрати в обсязі 40 млрд рупій на спорудження неподалік від Мумбаї меморіального комплексу Чхатрапати Шиваджі, перший камінь до якого заклав прем’єр-міністр Н. Моді в грудні 2016 р. Меморіал включатиме в себе храм, музей, виставкові галереї, садовий ландшафт, лікарню, оглядовий майданчик на висоті 60-го поверху та ліфт до нього, а також театр, в якому демонструватимуться основні моменти життя Шиваджі. Політичну значущість меморіалу, спорудження якого має завершитися 2019 р., добре усвідомлюють у країні. Коммеморація поширюється й на сферу буденного вжитку: широким попитом користуються декоративні статуетки, що зображають історичних персон періоду індуїстської державності, в обіг випускаються поштові марки із зображенням історичних постатей періоду індуїстського державотворення.

І що вкрай прикметно: посилення власне індуїстської складової в проведенні політки пам’яті на сучасному етапі не тягне за собою утисків інших. На сьогодні державна політика Індії, як і раніше, в цілому спрямована на ствердження не виключно індуїстського, а передусім загальнодержавного націоналізму шляхом надання регіонам значних преференцій у проведенні політики пам’яті, самостійного формування регіонального політичного символізму, поєднаних з посиленням заходів з метою домогтися внутрішнього реформування заснованих на звичаї законів громад у бік забезпечення осібної рівності, подолання культурної виключності багатоманітних етнічних і релігійних груп, що входять до складу індійського населення, стимулювання формування почуття єдності в різноманітності.

З метою врівноваження регіональної осібності загальнодержавними заходами запроваджуються нові форми ствердження спільної індійської ідентифікації. Так, у лютому 2010 р. започатковано загальнонаціональний Інтернет-проект «Індійська пам’ять» («Indian Memory Project») – «живий» онлайн-архів, метою якого є простежити історію Індії в особах і особистих спогадах з використанням архівних фото і текстів.

Висновки:

1. Політика історичної пам’яті виявляє виразний зв’язок і кореляцію з панівним політичним дискурсом країни. Зміна внутрішньополітичної ситуації безпосередньо відбивається на проведенні політики пам’яті і зміщує акценти в усвідомленні власного минулого й у перевизначенні знакових історичних постатей. Зміни в політиці пам’яті означають і зміни в семантичній організації простору країни.

2. Політика пам’яті у сучасному глобалізованому світі реагує також на зовнішні виклики в напрямі ствердження культурного плюралізму всередині країн. Запровадження під впливом глобалізаційних процесів європейських стандартів у ставленні до етнічних, релігійних та інших меншин потребує й відповідного переосмислення історичного минулого. Водночас наслідки такого переосмислення створюють додатковий «простір маневру» в зовнішньополітичній діяльності і позиціонуванні себе не лише як сильного, а й респектабельного міжнародного актора, підвищують репутаційні здобутки країни.

3. Шлях, який пройшли Туреччина і Індія в трансформації політики пам’яті, мав різноспрямовані вектори. Республіка Туреччина рухалася від етнорелігійної уніфікації на засадах світськості під егідою титульного етносу, побудованій на сакралізації історії Республіки часів панування кемалізму, до нинішнього поміркованого етнокультурного плюралізму з його апеляцією до більш ранніх часів імперського минулого. Республіка Індія до сьогодні послідовно стверджує й розвиває від початку закладену правову основу етнокультурного плюралізму, однак в останні десятиліття дедалі більше посилює меморіальну складову титульного етносу.

4. У політиці пам’яті як чиннику національної консолідації застосовується апеляція як до героїчного складника минулого, так і до тих його характеристик і фактів, які демонструють можливості толерантного співіснування різних етносів. Однак характер політики пам’яті, її гнучкість і демократичність забезпечується передусім правовим інструментарієм.

5. Широкий політико-культурний і, відповідно, меморіальний плюралізм не є гарантією соціальної злагоди, що засвідчує той же досвід Індії. Водночас підсилення етнонаціональної складової титульного етносу в політиці пам’яті не обов’язково тягне за собою посилення конфліктогенного потенціалу в країні, якщо урівноважується широкими регіональними можливостями.

Рекомендації:

1. Попри сплеск негативного сприйняття нинішньої політики пам’яті України її найближчими сусідами, процес підсилення в ній складника меморіальної присутності титульного етносу є історично виправданим, об’єктивним і спирається на позитивний досвід інших країн. Водночас такий процес має врівноважуватися широкими етнокультурними регіональними можливостями з коммеморації видатних історичних постатей, символіки й свят інших етнокультурних груп, у тому числі й на державному рівні. Слід також зазначити, що практика коммеморації історичних постатей, символічних для інших етносів, є традиційно притаманною нашій державі.

2. У цьому контексті здійснене Верховною Радою запровадження святкування на державному рівні католицького Різдва є ефективним врівноважувальним кроком, позитивним і для міжнародного іміджу України. На перспективу слід розглядати можливість запровадження на державному рівні й одного з найбільших мусульманських свят (наприклад, Курбан-Байрам) з огляду на те, що чисельність релігійних структур прихильників ісламу в Україні складає станом на початок 2017 р. 31,7% від загальної мережі релігійних організацій національних меншин або 3,3% від. загальної релігійної мережі держави і продовжує зростати.

3.   Варто опрацювати законодавчо забезпечену можливість регіональних свят – вихідних днів у межах певного регіону, де компактно проживає та чи та етнокультурна група. Така практика де-факто притаманна окремим районам Закарпатської області, і її варто забезпечити законодавчо.

4. Політика пам’яті в Україні, спрямована на досягнення ефекту соціальної злагоди й національної консолідації, на тлі повернення титульному етносу історичної пам’яті і ствердження його конститутивного внеску в ствердження української державності має забезпечуватися відповідною інформаційною політикою у сфері науки й культури – цілеспрямованим пошуком та пропагандою й коммеморацією тих історичних періодів, подій і постатей у житті нашої країні, які б символічно апелювали до можливостей міжетнічного та міжкультурного порозуміння. Натомість коммеморація символічних для інших етнокультурних груп подій і постатей може обмежуватись, якщо вони пов’язані з конфронтаційними інтенціями в історії держави.

5. Законодавче забезпечення етнокультурного розмаїття і політики пам’яті має неухильно підпорядковуватися принципу пріоритету громадянських прав над правами корпоративними (культурними правами окремих етносів,  громад, груп). Лише таким чином можливо запобігти  наростанню конфронтаційних тенденцій у вільному співіснуванні різних етнокультурних груп у державі. Не можуть вільно практикуватися ті традиції, звичаї, обряди (побутові та релігійні), які вочевидь суперечать правам людини і не сумісні із загальнолюдськими цінностями.

Метельова Т.О. – кандидат філософських наук, доцент

Заступник директора з наукової роботи ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»,

провідний науковий співробітник відділу теорії та методології всесвітньої історії. 


79 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 8 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua