”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Архітектура простору пам’яті: сучасний підхід у Республіці Польща

image

У сучасній політичній практиці «історична пам'ять» активно використовується правлячими елітами різних країн для мобілізації суспільства і утримання влади, реалізації зовнішньополітичних цілей. Історія, хочемо ми цього чи ні, перетворилася на панівну ідеологію багатьох політиків і режимів. При цьому історичні образи та інтерпретації (як позитивні, так і негативні) особливо затребувані в періоди зміни епох і доленосних політичних трансформацій, коли вони беруться на озброєння для моделювання та затвердження нових образів національної і державної ідентичності

Важливо підкреслити, що історична пам'ять у сучасних політичних реаліях аж ніяк не є величиною постійною. Зовсім навпаки, вона моделюється залежно від інтересів і завдань різних політичних груп, що формують варіанти інтерпретації минулого, через які пам'ять проникає в традицію. Вивченням проблем конструювання політики «історичної пам’яті» займаються: В. Боднар, О. Волянюк, Д. Гавін, Я. Грицак, Я. Жарин, А. Коник, Я. Крутика, Л. Нагорна, Н. Ніяковський, Л. Пастуняк, В. Расевич, Р. Траба, М. Ціхоцкі, Ю. Шаповал, Ю. Шеррер.

Мета статті – на основі вітчизняних та польських джерел виявити особливості формування політики у сфері історичної пам'яті в Республіці Польща.

У наші дні прагнення покласти історію в основу правлячої ідеології, державного будівництва і формування політичних інститутів особливо чітко простежується на прикладі Республіка Польща, яка отримала незалежність у 1991 р.

Реальний суверенітет, отриманий Республікою Польща в результаті розпаду соціалістичного блоку, змобілізував суспільні зусилля для легітимації влади, моделювання національної історичної свідомості, створення образів національних героїв і ворогів. Оскільки нетривалий досвід самостійного розвитку в 1920-40 рр. виявився втрачений післявоєнними поколіннями і не міг бути використаний новими польськими елітами, польський політикум обрав найбільш «простий» шлях реалізації, в тому числі, геополітичних завдань. Політичні еліти спрямували свої зусилля на  відмежування від історичного впливу східного сусіда через тотальне заперечення радянського минулого, духовним і правовим спадкоємцем якого оголошувалася сучасна Росія. Таким чином, питання персоніфікації історичного ворога було вирішено досить швидко.

 Прикметно, що, задекларувавши демократичний вибір державного розвитку і відмовившись від ідеократичних установок СРСР, в тому числі щодо історичної науки і історії в цілому, нові політичні  еліти Польщі самі стали на шлях жорсткої ідеологізації суспільної свідомості, викорінення будь-якого інакомислення в питаннях трактування історії. Зрозуміло, що подібні умови не мають нічого спільного з політичним плюралізмом, а завдання ефективної організації управління суспільством залишили нерозв’язаними, без належної експертизи – політичної, соціологічної, економічної.

Зміст самого терміну «історична політика» передбачає наявність таких її складників, як намагання певних політичних сил використати владу для встановлення єдино правильних історичних орієнтирів і взагалі застосування владних важелів для утвердження в колективній історичній свідомості певних ідеологем та кліше.

Концепція «історичної політики» з’явились у Західній Німеччині у зв’язку з поняттям «подолання минулого». Зокрема, дискусія німецьких істориків у 1986–1987 рр. стосовно здійснених нацистами злочинів у часи Третього Рейху. У цій дискусії було використано нове поняття політики «історичної пам'яті», що розглядалась як можливість впливу історичних інтерпретацій на політичні дебати [12, с. 473-505].

Нині цей термін широко застосовують у Польщі, хоча в науковій літературі досі немає його єдиної коректної дефініції [15, с. 41] Під політикою «історичної пам'яті» ми маємо на увазі процеси, що піднімаються через представників влади в моделюванні минулого під певну політичну мету й реалізації контролю над присутністю минулого в сучасному. Цими процесами є перетворення й реконструкція усталеної пам'яті та її корегування під час практичного здійснення [17, с. 18 ]

Політика історичної пам'яті є певною мірою селекцією минулого. Я. Жарин стверджує, що кожного разу коли ми відзначаємо річниці подій, ми зіштовхуємось з історичною політикою. Я. Крутика наголошує на тому, під політикою історичної пам’яті ми розуміємо певні дії, які здійснює держава, підштовхуючи громадськість до того, що для неї є важливим [14, с. 13 ]

Д. Гавін, один з перших польських дослідників історичної пам’яті, який звернув увагу на взаємозв’язок між нею та політикою, стверджує, що демократичним (і не тільки) суспільствам властива інтерпретація минулого задля досягнення певних політичних цілей. У вузькому значенні – це бачення місця історичної пам'яті в межах політики, а в широкому – в публічному житті [13, с. 7].

О. Міллер наголошує на тому, що політика «історичної пам'яті» – це якісно нове, набагато інтенсивніше втручання в трактування історії, здійснюване тією частиною політичної еліти, яка контролює владу на даний момент, для боротьби з внутрішньою опозицією й для досягнення певних цілей у справі «націєтворення», а також для отримання певних переваг у міжнародних відносинах [6, с. 66–75].

Зі сказаного випливає, що предметом політики «історичної пам’яті» є встановлення державних свят, ритуалів, патріотичних обрядів, визначення місць національної пам'яті, присудження відзнак, упорядкування назв вулиць згідно певній символічній картині світу. Охоплюється нею і увесь комплекс музейної та меморіальної політики та процеси коммеморації.  [6, с. 109]. Також політика «історичної пам'яті» – це тематика наукових досліджень, пошуку відповідей про історичні інтерпретації, перетворені на знаряддя політичної боротьби, та наслідки цього дослідницького. Це певною мірою політика по відношенню до історії і пам’яті. Політика намагається конструювати культурну пам’ять і формувати певну модель політичного бачення національного минулого [1, с. 379].

У демократичних суспільствах політика історичної пам'яті в жодному разі не обмежена політичною сферою, у ній, поряд з політиками і публіцистами, задіяні також представники інших професійних груп з різними інтересами і стратегіями, які вони привносять в осмислення історії. Натомість сам термін політика «історичної пам’яті» передбачає не тільки цілеспрямовану діяльність державних інституцій та груп істориків в історичній сфері, а й ініціативу «знизу», тобто в усій їх взаємодії та багатоплановості.

На сучасному етапі, політика «історичної пам'яті» – це простір створення нових політичних відносин на основі трактувань та репрезентацій суспільного минулого; складна взаємодія низки суб’єктів, націлена на підтримку або перегляд окремих елементів історичної пам'яті; сукупність дій, покликаних до погодження та взаємного прийняття різних інтересів у сфері інтерпретації минулого.

У політиці історичної пам'яті відображається досвід суспільства, актуальний стан його базових інститутів, його соціально-політична структура, співвідношення суспільних сил, переконання та оцінки державно-політичних лідерів. Предмет політики пам'яті є подвійним та передбачає, з однієї сторони, конструювання певної спільної пам'яті як системи колективних уявлень про минуле, з іншої – цілеспрямований вплив на індивідуальну пам'ять кожного громадянина [8, с. 325].

Політика «історичної пам’яті» виражається у здійсненні контролю влади над конструюванням знань про минуле, що досягається шляхом інтерпретації історії, організацією масової історичної освіти (офіційний курс історії для закладів освіти), створенням відповідних музейних і архівних баз, монументальною пропагандою, засобами літератури та мистецтва. Це також і форми міфологізації, що стверджуються у масовій свідомості через державні свята, символіку, меморіали, топонімічні назви (перейменування населених пунктів, вулиць та ін.), ЗМІ та ін. [4].

Політика «історичної пам'яті» не завжди має характер прямої маніпуляції, але завжди задає певну модель минулого («нав'язана пам'ять» і «дозволена історія»). Нав’язана пам'ять – офіційна пам'ять, яку вивчають за допомогою примусового запам'ятовування, офіційно визнаного стандарту ідентичності та спеціально створеного комплексу меморіальних церемоній (ритуалів, міфів, дат, пам'ятників) [10, с. 121-125]

Таким чином, розмаїття існуючих тлумачень поняття політики «історичної пам’яті» можна систематизувати згідно таких основних підходів:

- ціннісний підхід, представники якого політику пам’яті визначають як різноманітні суспільні практики і норми, пов’язані з регулюванням колективної пам’яті; як свідому стратегію проектування образів минулого у планах на майбутнє; як публічний простір діалогу суспільних сил та істориків;

- конструктивістський підхід, що тлумачить політику «історичної пам’яті» як нав’язану пам'ять і дозволену історію; як створення критеріїв для відбору тих історичних подій, які варто зберігати у пам’яті, і тих, які потрібно з неї «стерти»; як символічний ресурс, який цілком допустимо використовувати, у тому числі і в процесі політичного й культурного суперництва еліт [3, с. 116]

Отже, політика «історичної пам’яті» – це політика держави, міжнародних організацій, політичних партій, громадських об’єднань і рухів, окремих політичних лідерів та громадських діячів у сфері конструювання спільних уявлень та оцінок про минуле. Також до кола суб’єктів політики «історичної пам’яті», окрім перелічених вище, відносять істориків, очевидців тих чи інших подій минулого, представників засобів масової інформації, які, керуючись певними інтересами, використовуючи різні політичні засоби, виявляють себе у просторі політичного конструювання минулого [2, c. 122].

О. Волянюк виділяє такі функції політики історичної пам’яті у суспільстві:

1. розв’язання суперечностей, що виникають між суб’єктами суспільно-політичного життя з приводу оцінок подій минулого;

2. інтеграція різних груп населення навколо спільної пам’яті, причому, як спільної гордості, так і спільного каяття за минуле;

3. політична соціалізація особи шляхом долучення до єдиного історичного досвіду спільноти [2, c. 122].

У європейських країнах вироблено значний арсенал механізмів формування та підтримування державної політики у сфері історичної пам’яті. Деякі країни Європейського Союзу широко використовують інституційний механізм, коли функції держави у формуванні та підтриманні політики пам’яті з окремих, найбільш фундаментальних питань покладаються на спеціально створені установи. Яскравим прикладом є Інститути національної пам’яті або інші аналогічні за функціями установи, що існують в багатьох країнах Європи. Також у державі може існувати закон або історичний календар, яким визначається на державному рівні перелік найважливіших віх історії держави. Є можливим й такий механізм, як сукупність здійснених на державному рівні окремих подій, вшанування пам’яті чи відзначення ювілеїв, що в комплексі також становлять певну «карту» загальнодержавної пам’яті [9, с. 167].

У Республіці Польщі за останні десятиліття були зроблені спроби використання різноманітних механізмів формування політики пам’яті, що можуть бути в розпорядженні держави. Інституційний спосіб формування національної пам’яті пов’язаний з заснуванням певних профільованих установ, що і було зроблено в Польщі 18 грудня 1998 р., коли було утворено Інститут національної пам’яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу. Інститут займається дослідженням документів органів державної безпеки з 22 липня 1944 року до 31 липня 1990 року; проводить розслідування злочинів нацистського та комуністичного режимів. До завдань співробітників установи входить також розшук місць поховань людей, які загинули в боях за незалежність польської держави. Крім того Інститут проводить заходи, пов’язані з відзначенням історичних подій, місць і персонажів в історії польського народу.

Не менш активно був задіяний і інший напрям: у Республіці Польща, як і в інших постсоціалістичних країнах, на законодавчому рівні по-новому визначено святкові (вихідні) дні, пов’язані з історичними подіями. Найбільш уживаним в обох державах лишається третій спосіб формування політики пам’яті – прийняття окремих нормативних документів щодо відзначення на державному рівні тієї чи іншої події чи вшанування окремої особи.

Політика історичної пам’яті в Республіці Польща на сучасному етапі «виявляє виразний зв’язок і кореляцію з панівним політичним дискурсом країни» [5]. Ідеологічним прапором політичного істеблішменту нової Польської Республіки стали багато в чому спірні з погляду історичної науки і міжнародного права твердження про «радянську окупацію» та «анексію» польських територій, а також міфологізовані образи учасників т. зв. «Національного опору» (які боролися з радянською владою та українськими націоналістами аж до середини 50-х років минулого століття) [9, с. 54]. Подібними піднесеними до розряду хрестоматійних істин трактуваннями і став керуватися в проведенні внутрішнього і, що особливо прикметно, зовнішньополітичного курсу новий політичний істеблішмент, а також історична наука Польської Республіки. Ці нові історичні наративи отримали закріплення в цілій низці офіційних документів. Альтернативні ж позиції й оцінки післявоєнної історії в Польській Республіці розглядаються як прояв нелояльності державі з усіма персональними наслідками, що того випливають. З цього питання навіть був прийнятий відповідний кримінальний закон.

Суто методологічно у виборі історичних стереотипів, що формують історичну свідомість, нові польські еліти спочатку зробили ставку на профілювання складних періодів спільного з Росією та Україною минулого Таким чином, процес моделювання історичної свідомості в Республіці Польща на початковому етапі проходив без участі значної частини населення, що зовні могло створювати ілюзію відносної безконфліктності дискурсу з питань історії. У реальності ж ситуація складалася набагато драматичніше. Йдеться про поглиблення рік від року найгострішого конфлікту історичних пам'ятей на основі діаметрального сприйняття польської, російської та української сторін [9, с. 56].

Формувалися антагоністичні трактування причин і підсумків Другої світової війни, образів переможців і жертв, героїв і злочинців війни. Добре відомо, наприклад, прийняте в історіографії уже як аксіома судження про те, що Польща в середині минулого століття пережила три окупації – нацистську і дві радянські (1940 і 1944 рр.). У 1945 р. не здобула свободу, а потрапила в нове радянське рабство. Саме таке трактування дається в підручнику «Історія Польської Республіки – 20-го століття», що вийшла в Польщі у 2005 р. і перевидана у 2015 р.

Свій очищений від радянської ідеології погляд на історію керівники Польської Республіки сформували не лише для внутрішнього споживання, а й привнесли в європейський і міжнародний історичний дискурс. У кінцевому підсумку вони домоглися того, що змодельований образ польської держави як жертви «радянської та німецької окупації», а також наратив про рівну відповідальність нацистської Німеччини і СРСР перед європейськими народами отримали моральну підтримку правоконсервативних сил на Заході. На жаль, за таким наративом відсувається на другий план відповідальність самих поневолених народів за жорстокі злочини, що творилися на їх територіях і подеколи – від їх імені.

За визначенням історика І.В. Нікіфорова, «войовнича пам'ять» поляків знайшла відображення в документах міжнародних форумів, зокрема, в резолюції Парламентської Асамблеї ОБСЄ від 3 липня 2009 року «Про возз'єднання розділеної Європи: Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ у XXI столітті». У цій резолюції засуджуються «злочини сталінського і нацистського режимів», а також пропонується зробити 23 серпня – день підписання пакту Молотова-Ріббентропа – «днем пам'яті жертв нацизму і сталінізму» [2, с. 120]. Європарламент також вніс свою лепту в тому питанні: за рішенням цього органу країни ЄС щорічно, починаючи з 2009 р, відзначають 23 серпня як Європейський день пам'яті жертв тоталітарних і авторитарних режимів. У такому контексті відповідно посилюється негативний образ країни, яка сприяє сучасному офіційному прославлянню Радянського Союзу і його тоталітарних лідерів – Російської Федерації. Водночас контекст країни-жертви поляризує й, таким чином, проблематизує відношення з країнами-сусідами, серед яких і Україна.

Слід, однак, зауважити, що виключна «жертовна доля» Польської держави була визнана на Заході в обмін на публічні покаяння за вчинений нею Голокост на її території в роки війни. Ці ритуальні вибачення в Польщі, наприклад, щорічно вимовляються першими особами країни в присутності дипломатичного корпусу та високопоставлених емісарів з Ізраїлю. Покаяння відбуваються на місці масового спалення євреїв колабораціоністами в польській хоральній синагозі (1941-1942 рр). Однак щодалі менше вони лунають на адресу інших народів, що зазнавали знищення й катувань у Польщі в роки тієї ж війни чи в інші історичні періоди.

Протягом першого десятиліття XXI століття інтерес до політики пам’яті у Польщі постійно зростав. Історична політика була одним із основних лозунгів передвиборчої кампанії нинішньої правлячої партії «Право і справедливість» (голова – Лех Качинський), яка за результатами парламентських виборів 2015 р. сформувала однопартійний уряд. З цього часу політика пам’яті обіймає одне з пріоритетних місць у внутрішній та зовнішній політиці Польщі. За словами польського публіциста Лукаша Кобеско, «у перші місяці після формування уряду партією «Право і справедливість» відбулися значні зміни в історичній політиці. Зокрема, це спостерігається у збільшенні кількості публікацій інформаційних релізів на історичні теми в державних ЗМІ. В цьому активну участь бере Міністерство національної освіти. В школах збільшено кількість програм і занять на просування польських історичних цінностей» [18].

В останні роки в Польщі виходить значна кількість книг на тему політики пам’яті. При цьому дуже часто авторами таких книг є діючі політики. Зокрема професор історії, сенатор від партії «Право і справедливість» визначає історичну політику як побудову ідентичності поляків і сприйняття зовнішнього світу. При цьому він стверджує, що «практичний вимір є найважливішим». Як приклад наводить діяльність Міністерства оборони, яке займається патріотичним вихованням серед солдат. Окрім Інституту національної пам’яті він згадує і інші інституції, які на його думку, беруть участь у формуванні історичної свідомості поляків: Міністерство закордонних справ, Міністерство національної освіти та Міністерство культури [19].

Одним з головних завдань Міністерства культури є побудова мережі музеїв. У 2016 році у Польщі з’явилося 15 нових музеїв, серед яких Польський історичний музей та Музей Юзефа Пілсудського.

У рамках зміни підходів до історичної пам’яті у Польщі здійснюється ревізія трактування трагічної історії ХХ століття. Зокрема, відбувається відхід від дієвої формули «Прощаємо і просимо вибачення» до трактування «Волинської трагедії» як геноциду. 22 липня 2016 р. польський сейм проголосував за резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА» та визначив день пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Польщі впродовж 1943-1945 рр.

Дискусія навколо взаємовідносин українців та поляків у складному ХХ столітті набула в Польщі яскравого політичного забарвлення і стала загрозою для дружніх відносин двох держав. У Польщі проводиться значна кількість заходів, які стосується таврування ОУН та УПА. З останніх заходів на початку листопада 2017 р. у Люблінському воєводстві на Могилі Невідомого солдата встановлено меморіальну дошку щодо вшанування пам’яті солдат, які загинули в боротьбі з українськими націоналістами з ОУН та УПА. На відкритті був присутній Міністр національної оборони Польщі. Перенесення історичного дискурсу політики пам’яті в політичну площину часто переслідує суто політичні цілі. Нашумілою є заборона в’їзду на територію Польщі директора Українського інститут національної пам’яті Володимира В’ятровича.

Весь 2017 р. у Польщі тривала активна підготовка до відзначення у 2018 р. 100-річчя відновлення незалежності Польщі. У зв’язку з цією визначною для польської історії датою влада вирішила видати паспорт нового дизайну та зобразити на його 19 сторінках «осіб і події, які відіграли важливу роль в історії Польщі». Окрім уже затверджених 13 зображень, що мають використати в паспортах нового зразка, у Міністерстві внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща заявили про наміри розмістити на сторінках нового паспорта Польщі зображення каплиці-ротонди, розташованої на території Польських військових поховань на Личаківському кладовищі, що у Львові, та Острої Брами – старовинної брами у готичному стилі у Вільнюсі.

Про надмірний ревізіонізм польського уряду в останні роки, який погіршує взаємовідносини країни зі сусідами, вказують ряд польських істориків, політичних та громадських діячів. Зокрема соціолог пам’яті докторант університетського коледжу Лондона та Польської Академії наук Матеуш Мадзіні зазначає, що «до недавнього часу політика історичної пам’яті була лише інструментом внутрішньої політики, а від недавнього часу поширилася і на зовнішню політику» [16].

7 листопада 2017 р. у польському Сеймі відбулося слухання щодо створення нового Інституту солідарності та мужності. Ініціатори його заснування основним завданням Інституту вбачають історичні дослідження, зокрема внесок представників інших націй у порятунок поляків у XX ст. Ініціатива активно підтримується польським урядом.

Активну участь у конструюванні історичної пам’яті беруть і місцеві громади. Зокрема, 17 вересня 2015 р. керівництво міста Пененжно Браневського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства прийняло рішення про демонтаж пам’ятника генералу Червоної Армії Івана Черняховського, який несе відповідальність за знищення структур Армії Крайової у Віленському краї. Пам’ятник був споруджений в 1970 рр. і багато років викликав суперечки. Демонтувати його закликали як ветеранські організації, так і приватні особи. Проти демонтажу висловилася Росія, яка апелювала до Договору між Польщею і Російською Федерацією від 1994 р., який служить доповненням до «Договору про дружбу і добросусідську співпрацю» від 22 травня 1992 р. і регулює взаємодію у сфері «вирішення всіх питань, пов’язаних зі встановленням, реєстрацією, облаштуванням, збереженням і належним утриманням місць пам’яті і поховань військовослужбовців і цивільних осіб, які загинули, убиті і закатовані у результаті воєн і репресій на території Польщі та Росії». Трактуючи норми цього договору, польська сторона заявила, що він поширюється на кладовища і зведені на них об'єкти, а не на окремі пам’ятники поза їх межами в різних містах.

За підрахунками дослідників Інституту національної пам’яті у Польщі перебуває близько 500 таких пам’ятників, з яких половина присвячена Червоній армії. У червні 2017 р. польський Сейм ухвалив доповнення до закону про заборону пропаганди комунізму чи іншого тоталітарного строю у топонімах. Законом передбачено до осені 2018 р. демонтувати пам’ятники радянської епохи, у тому числі Червоній армії. Частина демонтованих пам’ятників буде розміщена в Музеї холодної війни. При цьому в Інституті національної пам’яті заявляють, що в історичному дискурсі питання звучить не «чи варто нам ліквідувати ці пам'ятники», а «чому ми завершуємо цей процес так пізно».

Як і в Україні, в Польщі проводиться політика декомунізації, в рамках якої відбувається перейменування вулиць. Зокрема, згідно закону про декомунізацію під обов’язкове перейменування до 2 вересня 2017 року потрапили 943 вулиці на території Польщі, пов’язані з комунізмом та іншими тоталітарними режимами. У список потрапили вулиці 1-ої Армії Війська Польського, 9 травня, Червоної Армії, Юліана Мархлевського (польського комуніста) Марцелія Новотко (першого секретаря Польської робітничої партії), 10-річчя і 40 річчя Польської Народної Республіки тощо.

Висновки. Політика «історичної пам’яті» – надзвичайно важливий інструмент у руках влади, засіб, що впливає на світосприйняття особи й громадянина, зумовлюючи високий мобілізаційний потенціал суспільства. Найвагоміше місце в конструюванні політики «історичної пам’яті» обіймає держава, оскільки саме вона найбільшою мірою впливає на формування моделей та механізмів її здійснення.

У Республіці Польщі за останні десятиліття сформувались свої підходи та концепції щодо розуміння політики «історичної пам’яті», зокрема колективної. Інакше кажучи, минуле активно формує сучасне Польщі. Події останніх десятиліть у цій країні показують, що, використовуючи історію, можна скомпрометувати політичних противників, отримати суспільну підтримку і виграти виборчу кампанію. Не тільки в політичній царині, а й у науковому середовищі Польщі вже немає тих, хто сумнівається в необхідності і важливості проведення активної політики формування історичної свідомості і всередині країни, і за її межами з використанням найрізноманітніших сучасних прийомів і засобів.

Суперечки про те, чи слід залишити історію історикам, чи варто ворушити минуле, лише гострішають – і, видається, суспільство схиляється не на користь істориків. У жовтні 2013 р. пішов з життя Т. Мазовецький, а разом з ним і його знаменитий заклик відділити минуле «жирною рискою». Війна за пам'ять в Республіці Польща набирає обертів, і в її епіцентрі знаходяться події другої половини ХХ ст.

В останні роки в політиці пам’яті Республіці Польща активізувався напрям декомунізації, а сама хронополітика дедалі більше набуває праворадикального забарвлення. Така тенденція вже зрезультувалась у загострення відношень з Україною і демонструє можливості територіального розширення (на Литву, Білорусь).

Джерела та література:

1. Бондар В. Державна політика історичної пам’яті в Україні 1990–2000-х рр.: основні тенденції // Історіографічні дослідження в Україні. – К .: Інститут історії України НАН України. – 2013. – № 23. – 400 с.

2. Волянюк О.Я. До визначення поняття політики пам’яті в сучасній політології // Нова парадигма. – 2009. – Вип. 87. – С. 120-128.

3. Волянюк О.Я. Суспільна пам'ять як вимір політичного розвитку (методична розробка до лекції) // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. – Вип. 10. – 2013. – С. 116 .

4. Коник А. «Історична пам'ять» та «політика пам’яті» в епоху медіа культури [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/publications/visnyk32/Visnyk32_P2_03_Ko nyk.

5. Метельова Т.О. Політика пам’яті Туреччини й Індії в умовах трансформаційних змін: досвід для України // Контраст – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kontrast.org.ua/news/2712.html

6. Миллер А. Историческая политика и ее особенности в Польше, Украине и России (Интервью) // Отечественные записки. – 2008. – № 5(44). – С. 66–75.

7. Нагорна Л.П. Історична пам'ять: теорії, дискурси, рефлексії. – К., ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2015. – 328 c.

8. Національна та історична пам'ять: словник ключових термінів / кер.авт.кол. А. М. Киридон. – К.:ДП« НВЦ «Пріорітети». – 2013. – 436 с.

9. Політичні проблеми сучасної України: аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2016. – 600 с.

10. Рикер П. Память, история, забвение. – М.: Изд-во гуманит. лит-ры, 2004. – 314 с.

11. Траба Р. Польские споры об истории в ХХІ в. // Историческая политика в ХХІ веке: Сборник статей. – М.: Новое литературное обозрение, 2012. – С. 93-96.

12. Шеррер Ю. Германия и Франция: проработка прошлого // Историческая политика в ХХІ веке: Сборник статей. – М.: Новое литературное обозрение, 2012. – С. 473-505.

13. Gawin, Dariusz. Po co nam polityka historyczna // Gazeta Wyborcza od 30 wreśnia 2005. – P. 7.

14. Janusz K. Polska polityka historyczna // Biuletyn Instytutu pamięci narodowej. – 5 (64). – maj 2006. – P. 13.

15. Lech M. Nijakowski, Polska polityka pamięci. Esej socjologiczny / М. Lech. – Wydawnictwa Akademickie i Profesjonalne. – Warszawa. – 2008. –288 p.

16. Mazzini, Mateusz. PiS-u polityka pamięci: albo podpisujecie się pod naszą wersją historii, albo won [ANALIZA] http://wyborcza.pl/osiemdziewiec/7,159012,22278173,kaczynski-poszerza-pole-walki-moze-na-nim-politycznie-polec.html?disableRedirects=true

17. Pawelec T. Rewolucja w pamięci historycznej. Porównawcze studia nad praktykami manipulacji zbiorową pamięcią Polaków w czasach stalinowskich. – Kraków: Universitas. – 2012. – Р. 18.

18. Polityka historyczna za rządów PiS – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.polskieradio.pl/130/2792/Artykul/1693165,Polityka-historyczna-za-rzadow-PiS.

19. «Polska pamięć» – nowa publikacja prof. Jana Żaryna o polityce historycznej // Dzieje.pl – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dzieje.pl/aktualnosci/polska-pamiec-nowa-publikacja-prof-jana-zaryna-o-polityce-historycznej.

Олександра Васильців, молодший науковий співробітник

ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»


939 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 11 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua