Чому я не підписав петицію...

У листопаді – грудні минулого року серед українських журналістів поширювали петицію, яку багато хто з журналістів підписав. От її текст: “Цей рік, 2008-ий, – це 75-а річниця Голодомору, геноцидного голоду, в якому померло до 10 мільйонів українців у 1932 – 1933 рр. Нью-Йорк Таймс повинна повернути Приз Пюлитзера, яким був нагороджений кореспондент цієї газети в 1932 р., після чого він умисно брехав про Голодомор. З кожним днем, що проходить, пятно брехні пана Дюренті стає дедалі більшим. Ми ніколи не забудемо”.

Пулітцерівська премія є найпрестижнішою нагородою в галузі літератури, журналістики, музики та театру, такою собі Нобелівською премією для представників творчих професій. Присуджує та вручає її незалежний Фонд Джозефа Пулітцера. У розпал Голодомору 1930-х років в Україні лауреатом цієї премії став кореспондент в СРСР американської газети “Нью-Йорк Таймс” Уолтер Дюранті, який писав про те, що всі розмови про голод в Україні буцімто не відповідали дійсності. Існують численні свідчення: у приватних розмовах зі знайомими Дюранті зізнавався, що брехав про стан справ в Україні. “4 червня 1931 року він прийшов до американського посольства в Берліні та сказав явно здивованому американському дипломату, такому собі А.В.Кліфоту, що, “за узгодженням iз “Нью-Йорк Таймс” і радянською владою (містер Кліфот вирішив, що ця фраза досить знаменна, щоб буквально процитувати її, аби його начальство у Вашингтоні точно зрозуміло, що було сказано), його офіційні повідомлення завжди відображають офіційну думку радянського уряду, а не його власну”, – таке свідчення наводив дослідник Голодомору Джеймс Мейс.

Ганьба? Наруга? Ляпас жертвам Голодомору? Так, безсумнівно. Чорна сторінка в історії Пулітцерівської премії? Ще більш безсумнівно. Але вчитаймося в запропонований текст петиції, хоча, взагалі-то, оригінал його складено англійською мовою. Начебто для того, щоб її підписували небайдужі в усьому світі. Але ж...

В Україні заведено перекладати The Pulitzer Award як “Пулітцерівська премія”, а зовсім не як “Приз Пюлитзера”. Та й прізвище скандального лауреата в Україні пишуть інакше, ніж у петиції. Текст було складено в українській діаспорі США або Канади – от яким може бути єдине пояснення. Вільні громадяни вільних держав писали його. Тому ще більш дивно й прикро, що текст петиції вийшов таким, яким він є. І що українські журналісти підписували його, навіть не спробувавши змінити формулювання.

Отже, редакції “Нью-Йорк Таймс” пропонують “повернути” премію. Але лауреатом її була не газета, а особисто Уолтер Дюранті. Так, він працював кореспондентом цієї газети, але як найманий співробітник. Ані рабом, ані кріпаком редакції він не був. Його майно не було майном редакції. Тож як може газета повернути те, що їй не належить, і жодних прав на що вона не має? До речі, Пулітцерівська премія – то не лише почесна відзнака, а й 10 тисяч доларів. З якого це дива газета мусить їх сплачувати? Стосунки редакції з журналістом були договірними, і сторони не несли й не несуть відповідальності за майнові претензії одна до одної, якщо ці претензії не стосуються безпосереднього виконання журналістом його службових обов’язків.

Здавалося б, абеткова річ. Здавалося б, наші журналісти тільки й борються, що за професійну свободу та незалежність у діяльності. То що ж, гріш ціна всій цій боротьбі?

Може, премію мають повернути спадкоємці Дюранті, якщо такі є? Дуже сумнівно, що бодай якийсь суд задовольнив би позов з такою вимогою: премію було присуджено не їм; ані сам Дюранті, ані його спадкоємці не скоїли нічого протиправного. Хоч би як оцінювати діяльність Дюранті з морального погляду, юридичних претензій до нього нема: він отримав премію у цілком законний спосіб, не підтасовував рішення про її присудження та навряд чи підкуповував Фонд Пулітцера.

Єдиним, хто може зарадити ситуації, є Фонд Пулітцера, що може визнати присудження премії Дюранті як таке, що втратило чинність. Іншими словами, визнати помилковість свого колишнього рішення. Цікаво, чому така простенька ідея не спала на думку авторам петиції? От тільки історичний факт залишиться фактом: премію було-таки присуджено Дюранті. Ця чорна сторінка в історії премії залишиться, і забути про неї вже не змусить ніяке її офіційне скасування. Бундестаг Німеччини, звісно, так само міг би скасувати всі акти, що призвели до Другої світової війни. От тільки чи зникне в такий спосіб зі світової історії сама Друга світова війна?

Можливо, випадок з петицією є дрібним, одиничним, нехарактерним? От тільки чи не надто часто ми стикаємося з намірами переграти історію? Ні, не з прагненням змінити оцінку подій, а саме з упевненістю, що самий перебіг давно минулих подій можна відкоригувати? І чи не надто часто ми стикаємося з чимось подібним до цієї петиції, – коли цілком справедливі, цілком нагальні вимоги України виявляються оформленими абияк, юридично безграмотно, а претензії – безадресними? Унаслідок того, хоч би якими справедливими були вимоги української сторони, а світ сприймає їх як несерйозні. Та й імідж України від того аж ніяк не виграє.