Антиутопія XXI століття

Після раптової смерті туркменського диктатора Сапармурата Ніязова жорсткий режим, що від початку 90-х запанував у цій країні. Почав поволі втрачати свої найбільш жахливі риси. І це на краще не лише для туркменського народу. Значною мірою відносна лібералізація туркменського режиму зручна для споживачів туркменського газу, серед яких Україна посідає перше місце (Для довідки: 2005 року серед 52-х експортерів з Туркменістану показник України – 38,8% від загального експорту. На другому місці – Іран (15,4%), на третьому – Італія (14,6%). У структурі ж туркменського імпорту наша країна з показником у 12,4% обіймає друге місце після Росії (13,6%). І зручна передусім тому, що відтепер керівники цих країн, спілкуючись з туркменським керівництвом, можуть зберігати пристойне демократичне обличчя, що було надто проблематичним в останні роки керівництва Ніязова. Мене завжди вражало, як легко в діях лідерів країн-імпортерів туркменського газу, хоч би який демократичний імідж мали вони на міжнародній арені, економічна доцільність переважала набуту маску демократизму. І було гидко й моторошно дивитися, як одразу ж після Помаранчевої революції великий демократ Віктор Ющенко ручкався з одним з найстрашніших диктаторів світу і, напевно, найжахливішим диктатором XXI століття. Ще далеко було до зради ідеалів Майдану, ще не був відправлений у відставку помаранчевий уряд, ще не повернувся до крісла Прем’єра донецький злодюжка. Тим потворніше виглядало «газове єднання» європейця і демократа за іміджем Ющенка з азійським тираном.

Матеріал, який нині пропоную читачам «Контрасту», вперше в скороченому вигляді було друковано торік навесні в журналі «Народний депутат». Однак оскільки «Нардеп» - журнал елітний і далеко не кожен має змогу його прочитати, а інформація, наведена в матеріалі, вважаю, не лише заслуговує на увагу, а й торкається безпосередньо питання моральності в політиці, віддаю його читачам «Контрасту».

Моя мета інша – поінформувати читача про країну, яка не є мені чужою (їй віддано кілька років життя) і щодо якої, як і решти тюркомовних країн колишнього СРСР, у моїх співвітчизників спрацьовує такий собі “синдром совкового кретинізму” (що межує з шовінізмом): зазвичай пересічний громадянин не спроможний відрізнити Туркменістан від Казахстану чи Узбекистану, а Ашгабат від Астани чи Ташкенту. Звиклі до такого інформаційно-зверхнього ставлення до своїх країн з боку “совків” з європейської частини есендівських просторів, мешканці середньоазійських обширів майже не ображаються. Хоч для них разюча відмінність їхніх країн є очевидною. А подеколи й кричущою. Туркменістан і є тією країною, відмінність якої від сусідів, у тому числі й політична, попри загальне тяжіння Сходу до деспотизму, є кричущою. І недаремно найближчі сусіди цієї країни – і Узбекистан, і Іран, теж, до речі, мусульманські, ставляться до неї принаймні з великою пересторогою, як не сказати гірше.

Знання ж більшості наших співгромадян про неї обмежуються фактом самого її існування та ще, можливо, обізнаності щодо того, що там, як і в решті азійських пострадянських держав, не все гаразд з демократією. Та при ближчому знайомстві доходиш висновку, що відсутність демократичних прав і свобод – не найбільша вада режиму, який зацарював в одній з найбагатших на енергоносії країні з давньою, самобутньою й глибокою культурою.

З історії народження антиутопії

Скупі рядки інформації про ситуацію в Туркменістані, що подеколи доходять до українців (утім, не більше їх дістається й решти світового співтовариства – країна все більше відгороджується від світу), справляють, тим не менше, приголомшливий ефект. Для людини, далекої від цієї тематики, інформація про події останніх років у найпівденнішій республіці колишнього СРСР видається чимось на кшталт оповідання жахів – усе сприймається як неймовірне, однак, за великим рахунком, не страшне. І не страшне саме тому, що воно – не насправді. Лише класифікувавши повідомлення звідти як вигадку, перебільшення чи перекручення, можна прийняти його до відома, примиритися з ним. У протилежному разі свідомість або відторгає звістку, або зашкалює. Бо такого насправді бути не може, оскільки бути не може ніколи.

Кілька років горбачовської перебудови перетворили цю традиціоналістськи орієнтовану країну на осередок бурхливих змін, що потенційно містили в собі й можливість нормального демократичного розвитку. Отримавши несподівану незалежність, Туркменістан дуже недовго зберігав інерцію руху в демократичному напрямку. Косметичне перетворення Комуністичної партії Туркменістану на Демократичну (передусім, за назвою), а першого секретаря КПТ – на лідера “нової” партії й нової країни, на президента були останніми змінами, які ще можна віднести до позитивних або, принаймні, нейтральних.

Майже одразу Сапармурат Ніязов оголосив себе Туркменбаші (вождем усіх туркмен, Сердаром), і рух у невідомому “виключно своєму” напрямку розпочався. Згодом, зосередивши в руках усю владу, й зокрема, додавши до своїх керівних посад ще й головування в уряді, Ніязов був оголошений президентом безстроково, а повноваження його перетворилися на необмежені. Фактично всю владу в країні зосереджено в його одноосібних руках. Партію, що за іронією Ніязова досі носить назву Демократичної, перетворено на апарат здійснення цієї влади.

Номінально в країні існує законодавчий орган – Меджліс (парламент), куди депутати обираються всенародно на мажоритарній, а на практиці – ще й безальтернативній основі. З 1999 року опозиції, якби така зголосилася, брати участь у виборах офіційно заборонено. Як показали вуличні опитування того ж року під час виборчої кампанії, більшість громадян або взагалі не знали про таку подію, або не розуміли, навіщо вибори проводити. Однак навіть такий – зручний і кишеньковий парламент позбавлений будь-яких важелів впливу на життя в країні й нині існує як цілком декоративний елемент державницької конструкції. Законодавчою діяльністю він займався хіба що до середини 90-х років, часу, коли народжені в період “перебудови” паростки громадянського й політичного суспільства були в буквальному сенсі розстріляні.

Демократична опозиція, виникла наприкінці 80-х у вигляді громадянського руху “Агзибірлик” та єдиної незалежної профспілки “Солідарність”, після входження її представників до парламенту на перших демократичних виборах 1990 року протрималася надто недовго. Упродовж 1992 – 1993 років її лідерів було відстріляно в парламентських кабінетах – у прямому сенсі цих слів. Хто встиг виїхати з країни (до речі, частина політемігрантів певний час перебувала в Києві), нині намагаються привернути увагу світової громадськості до своєї країни, оселившись у Сполучених Штатах Америки, Німеччині, Норвегії (де відомий туркменський письменник Вельсапар навіть став членом тамтешньої спілки письменників) тощо. Частина оселилася в Росії.

Після доволі майстерного винищення опозиції (майстерного і за своєю оперативністю, і тому, що його проведення лишилося практично не поміченим ані в країні, ані у світі) за ініціативою президента було створено додатковий орган влади – Халк Маслахати – Всенародну Раду. Певна частина членів Халк Маслахати входить туди за посадою, це – міністри, члени місцевих органів влади, хякіми (глави) етрапів (міст) та велаятів (районів). Однак входять не всі, а лише …відібрані самим президентом. Він же добирає й решту членів з числа депутатів, аксакалів, заслужених бавовнярів і діячів культури, всього – 2507 осіб. Головою “вищого представницького органу” з конституційно невизначеним статусом є, ясна річ, той таки президент країни. Засідаючи раз на рік, цей орган влади, що перебуває над парламентом, закликаний схвалювати законодавчу діяльність президента. Так, у січні 1995 року на засіданні Халк Маслахати санкціоновано його рішення відкрити політичні репресії проти “зрадників свого народу” і визнано за необхідне всі офіційні заходи (а в школах та ВНЗ – заняття) розпочинати з проголошення клятви на вірність Туркменбаші.

Подеколи парламент, який за конституцією є, як і належить, законодавчим органом, дізнається про зміст “ухвалених ним” законів з офіційної періодики. І хоч ст. 65 Конституції, за якою Меджліс може передавати президентові право з окремих питань видавати закони, оговорює й “обов’язковий наступний розгляд питання про їх затвердження”, однак ця її частина на практиці давно вже не є ані обов’язковою до виконання, ані згадуваною будь-ким.

Вперед, до перемоги феодалізму!

Період 1993 – 1994 р.р. був переламним і для запровадження економічної моделі розвитку держави. Якщо на початку 1992 було увалено низку законів (про захист інвестицій, захист приватної власності тощо), які уможливлювали поступове переведення економіки на ринкові рейки, то вже 1994 року указами президента створюються щодалі міцніші бар’єри на шляху до ринку: скасовано вільну конвертацію валюти, засновано товарно-сировинну біржу з функцією надання дозволу на ввезення чи вивезення будь-яких товарів тощо. Останнє нововведення надзвичайно сприяло розквіту хабарництва та корупції.

На відміну від решти пострадянських держав, Туркменістан від боротьби з цими явищами свідомо відмовився. Навпаки, під гаслом соціальної справедливості заробітну платню держчиновникам було фактично скасовано, а систему поборів і хабарів офіційно легалізовано й оголошено єдиним цілком природним джерелом їхніх доходів. Середина 90-х пройшла під знаком Довідки – з великої літери. Будь-який крок громадянина мав супроводжуватися збором неймовірної кількості найрізноманітніших довідок, кожна з яких видавалася лише з відповідно стимульованої ласки чиновника. І якщо, скажімо, ви хотіли змінити місце проживання чи роботи, ви б ані на крок не просунулися в реалізації свого бажання, не зібравши довідки про відсутність заборгованості – за квартиру, електроенергію, газ, телефон, навіть радіоточку, а також довідок – з податкової, пожежної, санепідстанції тощо. Причому термін дії кожної довідки, задля отримання якої доводилося тижнями вистоювати в чергах, збігав за десять днів після видачі. Відтак процес збирання “довідок про наявність довідок” здебільшого перетворювався на безкінечне кафкіанське “ходіння по Замку”, коли, не встигнувши отримати останні необхідні для чогось папірці, ти мусив розпочинати все з початку через закінчення терміну дії перших. Вибудована наскрізно система “дозволів” була надзвичайно сприятливим середовищем для збагачення чиновництва, на яке з державної скарбниці майже нічого не витрачалося.

Що ж до скарбниці, то її зміст за цей же короткий термін майже повністю перейшов до Туркменбаші. За свідченням колишнього віце-прем’єра й голови Центрального Банку Туркменістану Худайберди Оразова, процедуру перетворення державного скарбу на президентський було пророблено не в останню чергу через запровадження національної грошової одиниці – маната. На час його введення в обіг у листопаді 1993 року в держскарбниці знаходилося біля мільярда американських доларів, а на складах зберігалися товари ще на п’ять мільярдів. Курс маната до долара був визначений як два до одного, а довічна його незмінність гарантована словом президента (слід зазначити, що за 12 років, що минули з того часу, манат знецінився у 12 з половиною тисяч разів, і нині в країні фактично функціонують дві валюти, призначені для різних верств населення: манати – для пересічних громадян і долари – для правлячої верхівки). Усього манатів було надруковано на 80 мільйонів. Відповідно для забезпечення курсу зі скарбниці 40 млн доларів було виділено на загальне користування. Решту – 960 млн доларів Сапармурат Атаєвич поклав на особисті закордонні рахунки задля, як згодом він полюбляв повторювати, “кращого збереження”. Після того 1994 року світ побачила постанова уряду, якою було визначено, що золотовалютним запасом Туркменістану вважаються кошти, збережувані в спустошеному вже Центральному Банку країни. За словами Х. Оразова, з того часу всі наступні надходження від продажу туркменських енергоносіїв ідуть до банку сім’ї Ніязових у Лондоні, яким керує зять Туркменбаші Андрій Соколов.

Тоді ж пролунала настанова чиновництву збагачуватися “власною працею”. Легалізоване хабарництво розквітло небаченим цвітом. Водночас привласнення держмайна, перетвореного на особисте майно Вождя, було відтепер чи не найтяжчим злочином і каралося вкрай суворо.

У цей час в офіційних джерелах інформації неприховувано починає мусуватися думка про те, що специфіку розвитку Туркменістану визначає нав’язаний радянським періодом його історії невиправданий формаційний “стрибок”. На думку президента Ніязова, країна, саме через те, що вона, перебуваючи на родо-племінному етапі розвитку, силоміць була затягнута до соціалізму без проходження всіх належних етапів, нині має працювати над побудовою розвиненого феодалізму. І це – без жодних жартів. Задля виправлення “історичної помилки” було здійснено й кілька прикметних кроків, зокрема, для підприємств усіх форм власності введено типову для феодалізму десятину –10 відсотковий податок на утримання Демократичної партії. Видається, висловленій тоді ідеї керівник Туркменістану вірний по сьогоднішній день, хоч і з поправкою на власні доволі розпливчасті уявлення про феодалізм.

У таких умовах з середини 90-х починається масове закриття приватних підприємств і не менш масова еміграція населення. Однак і тут специфіка країни дала про себе знати. Преференції в отриманні дозволу на виїзд мало некорінне населення: в нього було значно більше шансів виконати неодмінну умову, без дотримання якої виїхати людина якщо й могла, то без речей домашнього вжитку й покинувши приватизоване раніше житло. Умова ж полягала в пред’явленні гарантій від родичів у Росії (лише родичів і лише в Росії й ніде більше!) щодо можливості проживання в них емігранта. Подвійне громадянство з Росією, яке діяло на той момент (скасоване змінами до ст. 7 Конституції 2005 року), сприяло тому, що значній частині некорінного населення виїхати вдалося. Корінним же туркменам їхати не було куди. Та й якби було, це виявилося б неможливим, адже без згаданої вже довідки продаж чи то власного будинку, чи то приватизованої квартири був заборонений. Як, утім, і передача їх у спадок. Продати нерухомість громадянин міг лише державі і лише за ціною і на умовах, визначених нею ж.

Нинішній стан країни за його політичними, економічними, соціальними й культурними вимірами потребує вже не аналітика, а письменника, що спеціалізується на жанрі антиутопії. Навіть поверховий, суто фактажний опис нинішньої “туркменської специфіки” зайняв би десятки сторінок. Отож спробуймо вдовольнитися конспективним перерахуванням найбільш суспільно важливих і вражаючих фактів і утриматися від коментарів.

Освіта й наука: дайош суцільну неписьменність!

У сфері середньої освіти здійснено курс на відмову від вивчення гуманітарного блоку дисциплін – передусім іноземних мов (російської в тому числі), зарубіжної історії, літератури. Термін навчання скорочено з 11 до 9 років. За словами одного з заступників міністра сільського господарства, якому ледь виповнилося 28 років, у його університеті викладання іноземної мови обмежувалося годиною на тиждень.

Іспити з дисциплін і в середній і у вищій школі, як, утім і при прийомі на роботу, замінено складанням іспиту з “Рухнама” – священної книги за авторством Ніязова. Без її знання неможливо отримати навіть права водія. Знання ж позбавляє необхідності складати будь-що інше – решту зараховують “автоматом”.

Священну книгу школярі навіть носити повинні не в портфелі, а лише притиснувши рукою до грудей. І рідну мову вивчають з уведеним в середині 90-х написанням латиницею, якою, крім “Рухнама”, не друкувалося майже нічого. Унаслідок випускники шкіл виходять звідти практично неписьменними. Імовірно, через це виявилися непотрібними й бібліотеки: указом президента в країні закрито всі бібліотеки, крім Центральної і тих, що при ВНЗ.

Рухнамізоване, як його називають самі туркмени, покоління не розуміє жодної мови, окрім рідної і не спроможне отримувати інформацію про будь-що з жодних інших джерел, окрім вітчизняних, виключно офіціозних. Як зазначають фахівці, рівень освіти, отриманий у туркменській загальноосвітній дев’ятирічці, ледь сягає рівня 6 – 7 класу середньої російської школи, а дипломи про її закінчення не чинний при вступі у вищі навчальні заклади СНГ. Водночас згідно закону будь-які закордонні дипломи (хоч то українські чи російські) в Тукменістані оголошено не чинними.

У країні введено чотирирічну вищу освіту. Однак навчанням студенти займаються лише перші два роки за вирахуванням часу, який витрачається на багатогодинні репетиції парадів до святкових днів (їх у країні 24, серед них – день прапора, день дині, день килима тощо) й різноманітних конкурсів на краще знання “Рухнами” та біографії президента. Як свідчить один з професорів, з 16 місяців лекційного часу власне навчання складає 5-6 місяців. Два останніх роки до отримання диплому – “практика” за обраною спеціальністю. Для сільськогосподарського університету це співвідношення змінене в бік збільшення “практичної” частини до трьох років – за рахунок відповідного скорочення до року “теоретичної”. “І жодної стипендії після першого курсу!” – рішуче заявив Туркменбаши на засіданні Кабінету міністрів.

Якщо до незалежності в країні щорічно ставало студентами 40 тис. осіб (а у ВНЗ України, Росії, Білорусі, Узбекистану ще 5 тисяч туркменських юнаків і дівчат), то, починаючи з 2002 року, квота на вступ до ВНЗ становить 3900 осіб на всі 16 туркменських ВНЗ. За радянських часів стільки щорічно вступало до одного лише Ашгабатського медичного інституту. Того, який з 2002 року більше не випускає фахівців. Торік переважна більшість абітурієнтів вступила до Поліцейської, Військової та Прикордонної Академій.

Створено й штучні перепони у вигляді обов’язкової вимоги для абітурієнта мати дворічний стаж роботи “за обраним фахом”. З огляду на масове безробіття в країні (за неофіційними даними воно сягнуло 80 відсотків працездатного населення) така вимога є вкрай доречною, аби остаточно знищити вищу освіту країни. Чи не з цією ж метою у листопаді 2000 року наказом президента звільнено з роботи 10 тисяч вчителів?

Показово, що одним з перших кроком Ніязова-президента була ліквідація Академії наук Туркменістану – за непотрібністю. 23 жовтня 1996 року на базі колишнього Інституту філософії і права ліквідованої вже Академії Наук відкрито Національний інститут демократії й прав людини, підконтрольного виключно президентові. Його проголошені завдання – нагляд за діяльністю правоохоронних органів, контроль над дотриманням прав людини в тюрмах і колоніях, і – що звучить дуже цікаво – проведення прикладних досліджень у галузі прав і свобод людини.

Особливо загадково виглядають такі дослідження з огляду на те, що Туркменістан до цього часу відмовляється підписати міжнародну Конвенцію про заборону тортур і катувань. Можливо, те, що відбувається в країні, і є таким широкомасштабним дослідженням?

Культурна та інформаційна політика: пороки й пророки

Наприкінці минулого року указом президента закрито майже всі музичні школи та училища. З них залишаються на кожний велаят і великий етрап – по одній. Діяльність міністерства культури покладено під контроль Міністерства національної безпеки. Обґрунтування такої дії – Мінкультури безконтрольно витрачає бюджетні кошти.

Раніше було заборонено діяльність кружків і клубів за інтересами, закрито національні парки. Заборонено знаменитий театр опери й балету, закрито єдину в країні кіностудію “Туркменфільм” – ці види мистецтва, на переконання президента, не відповідають національним традиціям.

У консерваторії залишилися лише класи дутара й національної музики. Її колишнього ректора, композитора-авангардиста, учня Альфреда Шнітке, звільнено “за відвідування прийому в американському посольстві”.

За даними Правозахисного центру “Меморіал” та Програми моніторингу прав людини в Центральній Азії, у березні 2000 року було вилучено й спалено 40 тис. Примірників Корану, перекладено туркменською Ходжа Ахмед ахуном, щодо якого виникли підозри в нелояльності до президента (як справжній мусульманин був проти пойменування Ніязова пророком і довічного президентства). У жовтні того ж року з подібних причин було знищено 25 тис. Примірників нового підручника “Історія Туркменістану” за авторством Н. Рахімова. У 2001 році з бібліотечних фондів вилучено книги 19 туркменських письменників, поетів та істориків – А. Вельсапара, М. Дурдиєва, Т. Джумагельдиєва, А. Хаїдова та ін.

Померлого торік у Росії на 82-му році життя видатного туркменського художника Іззата Кличева, роботи якого перебувають у Третьяковській галереї, народного художника СРСР, члена Академії мистецтв СРСР, героя праці, нагородженого російським президентом орденом Дружби, влада Туркменістану заборонила ховати згідно з заповітом – поруч з дружиною в Ашгабаті. Заборонила навіть згадувати про його смерть. Художник відмовлявся прославляти Вождя на своїх полотнах.

Незнання нинішнім поколінням молодих іноземних мов перетворило закордонні видання на «непотрібні». У країні заборонено ввезення і поширення будь-яких іншомовних видань – тому числі російських та англійських. Газети країн колишнього СРСР в аеропорту вилучають як антидержавні. І з якою ж гіркотою пригадуєш той друкарський бум наприкінці 80-х – початку 90-х, коли всі світові шедеври, всю недоступну в радянські часи літературу – А. Ахматову, Й. Мандельштама, М. Булгакова – сотні сяючих імен – можна було, хай би й у поганій палітурці, але вільно купити не Києві чи Москві, а саме там, в Ашгабаті.

2005 року закрито радіостанцію “Маяк”. Телевізійні програми закрито ще раніше.

У країні існує три канали телебачення, які транслюють переважно новини про президента, а також народні танці й пісні, здебільшого – теж про Нього та його предків. Голова діючої за кордоном Республіканської партії Туркменистану Нурмухаммед Ханамов так характеризує стан культурного життя країни: «Сьогодні диктатор переписав історію на свій лад, на службу пропаганді диктатора поставлено поезію, прозу й музику. Все пишуть, складають і співають про одну людину, решту не видають, не публікують і не пускають в ефір».

Дивно, але дещо рятують ситуацію параболічні антени, яких у кожному населеному пункті чимало. Їх чомусь ще не заборонили. Натомість доступ до Інтернету суворо обмежено. Існує цензура на зміст вебсайтів. За виявлення сайтів, зміст яких не відповідає офіційній ідеології, їх блокують.

Саму офіційну ідеологію визначає зміст президентського твору “Рухнама” (Дух Туркмена). Цілковито серйозно в ній стверджено, що історія людства починається з туркменського народу – загального прародителя всіх народів і культур. Саме туркмени, як виявляється, винайшли і колесо, і метал.

Поруч із цими “науковими відкриттями” містяться й особисті міркування та поради батька нації своєму народові. Лише один приклад з другого тому “Рухнама”: “Якщо хочете, аби в жінки народився хлопчик, треба, коли вона завагітніє, годувати її виключно м’ясом дворічного барана, кастрованого в ранньому віці”

За повідомленням автора роботи “Башизм як релігія” Ашира Мередова, цю священну книгу служителям мечетей приписано використовувати під час правління релігійних обрядів! Утім, навіть цей припис блякне на тлі іншого: мати в мечетях портрети Туркменбаши. В ісламі, як відомо, заборонено зображення живих істот. До слова, саме наявність незліченної й обов’язково присутньої в будь-яких установах, закладах, на вулицях, будинках тощо портретних та скульптурних зображень живого пророка автоматично переводить Туркменістан в очах усього ісламського світу в країну, від спілкування з якою слід утримуватись.

Найбільшу в Центральній Азії мечеть збудовано на малій батьківщині президента – селищі Кипчак, а на її фасаді, крім назви, містяться ще два написи туркменською: «Коран — божа книга» та «Рухнама — священна книга». Біля входу до мечеті розташовано гробницю, в якій знаходяться дві раки: в одній — земля с могили загиблого на війні батька президента, в іншій — мощі його матері й двох братів, які загинули малолітніми під час великого землетрусу. У пресі зазначалося, що вартість усього комплексу перевищила 115 млн доларів.

Формальні ознаки культу особи президента перевершили все, що досі знало людство. Його ім’ям перейменовано не лише міста, вулиці, лікарні, порти, сквери й спиртні напої – перейменовано навіть місяці року. Січень тепер гордо носить ім’я Його Самого, квітень – ім’я його матері, вересень перетворився на місяць Рухнама.

Чинному президентові приписують надприродні здатності, наприклад, здатність викликати дощ. І то не людські плітки, а офіційна преса. 2004 року газета “Ватан” (“Батьківщина”) надрукувала матеріал, де цілком серйозно розповідалося про появу в пересохлому джерельці Новат води в момент наближення до нього президента.

Усе це дозволяє фахівцям з релігій говорити про появу штучно створюваної течії в межах ісламу. Численні прижиттєві пам’ятники президенту, а також уже вибудований об’єкт для майбутнього поклоніння після його смерті – погребальний комплекс на території згаданої вище мечеті під назвою «Туркменбашинин Рухи» («Духовність Туркменбаши») справді вже сьогодні виконують функції типових споруд культового характеру.

Разом з тим відбувається наступ на інші релігії та релігійні громади. За оцінками правозахисників, його початок можна датувати 1993 роком, коли до статті 7 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” було внесено поправку, за якою релігійні організації мали обирати, призначати та змінювати свій персонал лише за згодою державного органу зі справ релігій. Грудневе 1995 року рішення влади про збільшення мінімальної чисельності членів громади з 20 до 500 для отримання права на її реєстрацію було ще одним засобом боротьби з с неортодоксальними релігіями й конфесіями. Ці правові новації створили ґрунт для репресій проти віруючих на наступні роки. Глава вайшнавської громади міста Мари Атахасья Дас наводить факти переслідувань на релігійному ґрунті, що набули особливої масштабності 1996 року. Людей арештовували, били, погрожували розправами, забороняли відправляти релігійні обряди, вилучали літературу, речі, документи тощо. Відтоді практика примушування представників неісламських неортодоксальних конфесій прийняти іслам, напади на молитовні будинки, створення перешкод для реєстрації перетворилася на буденну. Упродовж 1999 року в країні було заарештовано й вислано з неї близько 10 тисяч іновірців та іноземців – християн, кришнаїтів, бахаїстів, афганців, іранців, турок. За особистої участі високопосадовців країни, зокрема заступника голови Ради зі справ релігій при Президенті Туркменистану Мурада Карриєва було зруйновано храм кришнаїтів. Тоді ж знесено і молитовну будівлю адвентистів. Упродовж 2001 року в країні було конфісковано близько 350 тисяч книг і 80 тисяч касет з фондів релігійних громад неортодоксальних конфесій. В’їзд до країни іноземних журналістів, правозахисників, релігійних активістів обмежено.

Утисків почала зазнавати й ісламська громада. Після проведеної наприкінці 90-х років перереєстрації релігійних організацій кількість офіційно дозволених мечетей скоротилася майже вдвічі, а виключне право підготовки кадрів для них було передано центральному медресе в Ашгабаті. Останнє ще раз змушує уважніше ставитись до думки, що проваджуваний Ніязовим соціальний експеримент має наслідком не лише витворення тоталітарного суспільства, а й перетворення його на тоталітарну секту, поширену на всю країну.

Екологічна політика: з користю для баранів

За Інтернет-повідомленнями, останнім грандіозним екологічним планом президента Ніязова стало озеленення пустелі Кара-Кум. У його рамкам заплановано висадити багатокілометрову зону лісів по периметру столиці. До цього часу активного озеленення зазнавав лише Ашгабат – за рахунок купівлі й висаджування пальм (які там ніколи раніше не росли), придбаваних, як стверджують інтернет-видання, за ціною 5 тис. доларів штука. При середній офіційній зарплатні у 80 доларів і реальній – у 15 любов президента до пальм обійшлася країні дещо дорогувато. Однак озеленення – не єдине захоплення чинної влади. Ціну інших у грошах виміряти неможливо.

За останні роки світ побачила низка президентських указів, що викликали шок у екологів усього світу. Так, у листопаді 2000 року ним видане розпорядження розпочати в тій же пустелі створення штучного озера площею у 2 тисячі квадратних кілометрів. На думку екологів, реалізація проекту зруйнує екосистему Кара-Кумів і може викликати загибель багатьох унікальних рослин і тварин, які не виживуть у вологих умовах.

Та чи можуть йти у порівняння з грандіозними задумами пророка якісь там тварини. Проблему пташиного грипу, наприклад, з огляду на відсутність ветеринарних служб у країні, також десять років тому розформованих указом президента (на всю країну лишилося кілька госпрозрахункових, й вони не по кишені пересічному громадянинові) влада вирішує саме таким чином – коштом життя тварин. Наприкінці 2005 року в країні розпочато відстріл собак і котів. І це ще по-людськи. До того собак, яких президент чомусь дуже не полюбляє, знищували менш гуманно: їх кидали до глибоких ям, де й давили – живих – особливим пресом. Недодавлені певний час вили.

Натомість національна гордість – вівці отримали несподівані преференції. Торік Ніязов видав чергове розпорядження. Ним наказано випасати овець на територіях природних заповідників. Цікаво, що саме в цей час на міжнародному рівні ухвалювалося рішення про занесення знаменитого Бадхизького заповідника до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Заповідник є притулком для багатьох занесених у Червону книгу тварин і рослин – середньоазійської газелі, дикої вівці аргалі, кулана, беркута, смугастої гієни, сніжного барса, афганського вужа тощо. “За радянської влади було створено надто багато заповідників, - заявив президент на засіданні уряду. – Нам не слід відгороджувати їх від народу. Нехай там пасеться скот. Так від них буде більше користі”.

Коли торік у лютому року в Туркменістані відбувався Екологічний форум, про випас овець у заповідниках ще не йшлося.

Охорона здоров’я: хвороби скасовано

Разом зі згадуваним вище звільненням учителів у листопаді 2000 року, звільнено було й лікарів, за різними даними, – від 11 до 15 тисяч. Систему медичного обслуговування на селі було ліквідовано повністю. З урахуванням того, що населення цієї країни в переважній більшості проживає саме на селі, наслідки такого кроку не забарилися. Однак мешканці міст без сюрпризу не лишилися. Повсюдно професійних медичних сестер, акушерок і фельдшерів було замінено солдатами строкової служби. Імовірно, щоб воякам не було так важно, нещодавно розпорядженням президента до мінімуму скорочено термін перебування хворих у лікарні незалежно від ступеня тяжкості захворювання.

Заразом заклади охорони здоров’я, які ще лишилися, було переведено на самофінансування. Унаслідок медпрацівники мусять власним коштом закуповувати необхідні препарати й обладнання, проводити ремонт лікарень. Що це за обладнання й яким є закуплений на зарплатню лікаря асортимент препаратів, здогадатися не важко. Рівень гігієни там засвідчує й таке: у лікарнях подеколи місяцями не буває простої води.

За повідомленням Європейського центру здоров’я перехідних суспільств та Лондонської школи гігієни й тропічної медицини, 2004 року Міністерство охорони здоров’я Туркменістану видало секретні інструкції, якими заборонило лікарям обговорювати та діагностувати небажані хвороби – гепатит, черевний тиф, холеру, СНІД, чуму, кір, туберкульоз, малярію тощо. Влітку того ж року міжнародне лікарське співтовариство заговорило про приховуваний владою спалах чуми в цій країні. Це припущення, зокрема пролунало в доповіді Європейської обсерваторії з питань охорони здоров’я.

Заборона “небажаних діагнозів” призвела до того, що при наявності хвороб невідомої етіології, спричинених, як припускають, хімічними добривами та отрутами, що їх використовують при обробці бавовняних полів, належне лікування не провадять і люди хворіють місяцями. Особливо страждають вагітні жінки й діти. Що не дивно, оскільки примусову дитячу працю широко використовують при збиранні бавовни. Ще за радянських часів цими фізичними вправами було замінено кілька осінніх місяців шкільного навчання. Така практика збереглася й удосконалилася. В інтерв’ю московському кореспондентові керівник відділу народної освіти Лебапского велаята розповіла, що, якщо у зв’язку з поганим станом дитини батьки не відпускають її на поле, наряд правоохоронців забере її примусово. Забирають дітей, починаючи з 10 років. Під час роботи годують комбікормами. Діти повертаються додому знесилені. За їхню працю їм практично нічого не сплачують. Натомість норма виробітку на дитину – 20 кг бавовни на день.

Припинила туркменська влада й надання даних до Всесвітньої Організації Здоров’я. Ще раніше, 1998 року було призупинене надання звітів з рівня смертності. На той час тривалість життя в Туркменістані була найнижчою в Центральній Азії. За останніми ж доступними для ВОЗ даними Туркменістан перевищував усі середні для країнам СНГ значення: за дитячою й материнською смертністю – майже в три рази, за рівнем захворюваності на інфекційні та паразитарні хвороби – в три рази, на туберкульоз – у більше ніж два рази, на сифіліс – у 1,5 рази.

Європейський центр здоров’я перехідних суспільств та Лондонська школи гігієни й тропічної медицини, що проводили слухання з проблеми охорони здоров’я в Туркменістані, попереджають: коли уряд однієї країни приховує спалах інфекційних хвороб – це серйозна загроза для всього світу. Попри ізольованість Туркменістану від решти світу, люди все ж в’їжджають в цю країну й виїжджають з неї. У XVI столітті венеціанці ввели систему карантину, щоб упередити поширення хвороб із Середземномор’я. Нинішня відсутність спостереження за станом захворюваності в Туркменістані становить загрозу для всього людства, особливо в контексті підозр на спалах тут чуми.

Однак найстрашнішою є ситуація зі вживанням наркотиків. За оцінкою Управління ООН з наркотиків і злочинності, споживання опіатів зросло в Туркменістані за період з 1991 по 2002 рік в 17 разів і на сьогодні близько 1% населення постійно вживає тяжкі ін’єкційні наркотики. Рівень же вживання їх у тюрмах країни стовідсотковий. За цей же час зріс рівень проституції та самогубств. Таке явище як проституція було майже неймовірним для цієї традиціоналістської країни за радянських часів. Нині, як зазначають інтернет-видання з посиланням на інформаційні джерела в країні, через надзвичайно високий рівень безробіття чоловіки самі змушені відправляти дружин на панель.

Наркотики ж, які і в часи СРСР були тут доволі доступними й поширеними, сьогодні перетворилися на буденне явище. Що не дивно: близько 700 км. кордону з Афганістаном залишаються відкритими. Туркменістан є єдиною в Середній Азії країною, яка відмовилася від спільної з Росією охорони кордонів.

Торік уперше за останні 5 років в ООН уперше було представлено звіт Міністерства Національної безпеки Туркменістану щодо ситуації з наркотиками. У жодній же міжнародній організації з боротьби з наркотиками Туркменістан участі не бере. Через це припускають, що режим Ніязова безпосередньо зацікавлений в безперешкодному існуванні наркотрафіка і ймовірно, отримує від нього прибутки.

Сфера соціального забезпечення: з думкою про Нараяму

Звістка про фактичне скасування пенсій у Туркменістані, на відміну від іншої інформації про цю країну, нарешті потрясла світ. Стало відомо й про трагічні випадки, коли літні людин, не витримавши звістки про позбавлення їх останніх жалюгідних засобів життя, помирали від серцевих нападів.

За даними туркменського Національного інституту статистики та інформації, на кінець 2002 року у країні було 6% пенсіонерів. На сьогодні їх, напевне, ще менше. Виходячи з офіційно заявленої кількості населення в 6,65 млн (припускають, що реальна цифра значно менша – 4,6 млн) кількість пенсіонерів не перевищує 400 тис. За словами ж міністра соціального забезпечення Бібітач Векілової, унаслідок реформи понад ста тисячам пенсіонерів виплату пенсій скасовано, ще 200 тис. отримуватимуть пенсії меншого розміру. Тобто, “реформа” торкнулася практично всіх.

Власне, підписаний у рік тому в січні президентом новий закон про пенсії продовжував пенсійну реформу, запровадження якої розпочалося ще 1998 року. Тоді було введено “добровільно-примусову” накопичувальну пенсійну систему, за якою кожен працюючий громадянин мусив “з власної волі” віддавати 4% своєї заробітної платні в пенсійний фонд. Однак низка реальна платня спричиняла небажання людей розлучатися навіть з такою невеликою часткою грошей.

У жовтні 2005 року неможливість широко запровадити нововведення визнав і Ніязов. Він знайшов за доцільне вдвічі знизити відраховувану частку – до 2 відсотків, однак перетворити її на примусову. За підрахунками, середньостатистичний туркменський працівник за такою схемою міг накопичити за рік близько 30 доларів. Реальна ж зарплатня майже вдвічі менша за офіційну. Отож розмір накопичень навряд чи становитиме більше 15 доларів на рік. Відтак положення нового закону про подальшу можливість видачі накопиченого в повному обсязі або частинами виглядає знущанням.

Однак не це було головним у пенсійних новаціях 2006 року. І навіть не збільшення на 2 роки пенсійного віку – до 57 років у жінок та 62 роки – в чоловіків. Хоч і тут є про що замислитись, адже тривалість життя в нинішньому Туркменістані найнижча серед країн СНД й одна з найнижчих у світі – 61 рік (порівняймо: в Україні 66,3, Росії – 67,5, Узбекистані – 63,90. Чоловіки ж живуть менше за жінок, і середня тривалість життя туркмена – 57 – 58 років. Отож ризик не дожити до пенсійного віку в чоловіків є цілком реальним.

Головна ж родзинка чергового нововведення торкалася стажу, який дозволяв отримувати пенсію. Зазначені в законі 20 років стажу, обов’язкових для жінок, і 25 – для чоловіків аж ніяк не збігалися з календарними роками. 20 років – це роки, складені з виключно робочих днів, без урахувань вихідних і святкових днів, відпусток (у тому числі з вагітності та догляду за дітьми), лікарняних тощо! За підрахунками, 25 номінальних років фактично складатимуть 39 реальних. Ті ж, хто зазначеного стажу не мають, пенсії втрачають. Узагалі. Так просто. З огляду ж на масове безробіття, яке триває роками, потрібного стажу знайдеться мало в кого.

Ба більше: для селян до часу, який не враховуватиметься у стаж, потрапили і “...п’ять зимових місяців, коли селяни не працюють”! Що ж, Богу дякувати, що президентові не спало на думку відраховувати з робочого стажу час, який людина проводить уві сні. Та ще – не вечір, і досконалості немає меж.

Одразу ж з уведенням закону в дію Кабінету Міністрів було дане розпорядження тимчасово – до остаточного розв’язання проблеми з селянами – припинити виплату їм пенсій, оскільки вона їм наразі ... непотрібна. Заразом на найвищому рівні пролунало припущення, що за два роки інститут пенсій може бути скасований для всіх. За непотрібністю. Поки що ж встановлено, що пенсія конче непотрібна інвалідам. За законом право на неї вони вже втратили.

І ще один нюанс. Пенсію матимуть лише ті, ...хто відпрацював весь свій стаж на території Туркменістану й може це довести. Отож з претендентів на пенсію автоматично виключаються не лише прибульці останніх 20 – 25 років (особливо ті, хто приїхав сюди після отримання країною незалежності), а й ті, хто працював на підприємствах, хоч і розташованих у Туркменістані, однак союзного підпорядкування. Їх давно немає. Підтвердити свій стаж довідками люди не зможуть за будь-яких умов.

«Ми не повинні годувати дармоїдів!», - так підсумував свій революційний почин Великий Вождь, звертаючись до міністрів. У відповідь же на численні скарги пенсіонерів президент терміново вдосконалив закон. Згідно поправці ті, хто бажає отримувати пенсію у незмінному розмірі, мають надати відповідні довідки, якими посвідчено наявність у них безперервного стажу впродовж 38 (!) років. З усіма вирахуваннями «зимових днів». Якщо ж довідок не буде, то органи соцзабезпечення мають забезпечити ...повернення грошей, виплачених пенсіонерові за останні два роки. Президент також підтвердив, що пенсії не виплачуватимуться й тим, хто має дітей, старших за 18 років, адже “діти повинні утримувати батьків”.

За словами німецького експерта з Центральної Азії Міхаеля Лаубша, наслідком рішень Ніязова стала смерть багатьох пенсіонерів, і морги в містах було переповнено людьми, померлими від інфарктів.

Не забуто й про працездатних, особливо шанованих у країні жінок. Згідно з новим законом “Про внесення доповнень до Закону Туркменістану “Про державну допомогу” відтепер фінансування належних виплат з вагітності й пологів здійснюватиметься позабюджетним чином – самими підприємствами незалежно від форми власності й за рахунок прибутку (?!), який залишається в їхньому розпорядженні. Бюджетні ж установи й заклади виплачуватимуть допомогу за рахунок економії фонду оплати праці. З тих же джерел оплачуватимуться й лікарняні.

Геніальна знахідка! Так і лише так можна швидко й ефективно побороти і надмірну народжуваність, і хвороби, каліцтва та старість, які, мабуть, псують мармурово-золотий екстер’єр чарівних міст країни. Винищити їх, винищити весь свій народ заради торжества пророка на землі!

І, видається, справа тут не в спустошенні державної скарбниці, адже в такому ж ісламському нафтоносному Кувейті рівень життя населення – найвищий у світі. Видається, доведення країни до дикунського рівня, винищення свого народу різноманітними засобами й під різноманітними приводами – цілком свідома політика, мета якої – перетворення населення на неосвічену рабську масу й винищення тієї його частини, яку манкуртизувати неможливо, яка пам’ятає інші часи й інші порядки.

Я свідомо не торкаюся стану з дотриманням однієї з основоположних демократичних свобод – свободи слова. Хоча для повноти картини трохи статистики не завадить. 25 листопада 2002 року в країні жорстоко придушено спробу опозиції провести цілковито мирну акцію протесту. Учасники акції, яка не встигла відбутися, та їхні родичі або перебувають у тюрмах і зазнають катувань, або вже знищені. За словами туркменського правозахисника Фарида Тухбатулліна, який кілька місяців провів у тюрмі на батьківщині, коли людину арештовують, до неї ніколи не з’являються з ордером чи чимось подібним. Її просто запрошують на якусь співбесіду, після чого людина зникає. Будь які проби протесту в такій ситуації не можуть бути не лише виявлені, а й народжені.

Останнім часом штат співробітників Комітету нацбезпеки збільшено з 1,5 до 2,5 тисяч. Поширюється практика перлюстрації в тому числі й електронної пошти, прослуховування розмов.

Країна прямує до цілковитої ізоляції. Її етапи: 1994 рік – скасування прямого залізничного сполучення з Росією; 1999 рік – введення візового режиму для громадян колишнього СРСР; 2000 рік – заборона на прописку в другому за розміром місті країни – Туркменбаші (колишній Красноводськ), заборона продажу житла в столиці мешканцям інших міст і сіл; 2001 рік – обмеження пасажирських перевезень з країнами СНД, припинення авіарейсів за кордон регіональних центрів, введення грошового збору для громадян Узбекистану, які в’їжджають до Туркменістану й обмеження їх кількості з 50 тис. до 10 – 15 тис.

Сир у мишоловці

Попри все, Туркменістан зазнає економічного розвитку. За розробленим ще на початку 90-х років планом країна прямує до реалізації заявленого тоді наміру побудувати близько двох тисяч кілометрів залізничних шляхів. 1996 року будівництво першої лінії залізниці Саджи-Сарахс-Мешхед нарешті розпочалося. Йому передували модернізація Ашгабатського локомотивного депо й будівництво в столиці заводу з випуску рейкошпальної решітки. Тепер ця лінія, що веде до Ірану, – один з найважливіших залізничних прикордонних переходів, здатний пропускати за рік до 3 млн. тон вантажів. Нині завершується будівництво залізниці Ашгабат-Каракуми-Дашговуз. Туркменістан здійснив те, на що не відважився СРСР: проклав залізницю найкоротшим маршрутом – через Каракумську пустелю. Разом з магістраллю Саджи-Мешхед цей шлях надає країнам Середньої Азії найкоротший вихід до портів Перської затоки. Упродовж залізниці вже прокладено лінію оптоволоконного зв’язку, газопровід, водогін. Поруч прокладено сучасну автомагістраль. Здійснення масштабних будівельних проектів, спрямованих на демонстрацію влади в тому числі й над природою – типова риса жорстко централізованих, тоталітарних суспільств. Архітектурні вправи Туркменбаши, як і проекти зі озеленення пустелі – з цього ряду. Однак у випадку з будівництвом шляхів сполучення одним лише бажання вкотре продемонструвати власну могутність справа, видається, не обмежується. Вихід на Перську затоку – це вже серйозно.

Наостанок – про добрі справи батька всіх туркмен. З середини 90-х споживання газу, електроенергії, води й солі в країні – безкоштовне, плата за комунальні послуги й громадський транспорт є майже символічною. Рештою народ розплачується за безкоштовний сир у мишоловці. Мрія тих, хто ностальгує за радянським минулим – дешеві соціальні послуги, – зреалізувалася в цій країні найрадикальнішим чином. Та чи добре вимирати, користуючись безкоштовним газом? А ще краще – безкоштовною водою, яка, оминаючи крани в оселях пересічних громадян, уся пішла на розкішні фонтани столиці!

Замість епілогу

То ж про що говорять складові внутрішньої політики президента Ніязова, якщо взяти їх у всій сукупності? Ще раз згадаймо їх.

Централізація влади й зосередження всієї її повноти у власних руках.

Етнічна уніфікація суспільства шляхом надання початкових преференцій на виїзд некорінному населенню й перешкоджання еміграції корінного. Руйнація економічних засад самостійності населення – приватного виробництва і перетворення приватної власності на один з її середньовічних азійських аналогів – узуфрукт, за якого будь-яке право власності є обмеженим, а справжнім, повновладним власником усього, з мешканцями включно, залишається держава в особі верховної влади.

Запровадження культу особи з релігійним його наповненням і спроба інтегрувати його до культової практики ісламу в одній кермо взятій країні. Доведення населення країни до крайньої міри соціального зубожіння й безправності в поєднанні зі зростанням декоративних розкошів як атрибутики країни.

Руйнація освіти, науки, культури. Зведення освіченості нового покоління до елементарного мінімуму з одночасним навіюванням ідеї винятковості туркменського народу.

Винищення старого покоління.