”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Щось „регіонам” не майданить...Враження перехожого

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Квітень 12,2007

image

Подивившися телевізор та почитавши газети, можна уявити, що на київському Майдані Незалежності відбувається ледь не повторення Помаранчевої революції, тільки “навпаки”. Те, що бачиш там насправді, просто-таки розчаровує.

Отже, 9 квітня, Майдан Незалежності. Багато наметів обабіч Майдану. Над ними майорять прапори Партії регіонів та СПУ. Трапляються й державні. От тільки людей майже немає. Може, десь трохи більше за сотню – з того боку Майдану, де монумент Незалежності, ще сотні з дві – на проїжджій частині, біля сцени. І все; численні перехожі, як і щодня, безперешкодно йдуть Майданом у своїх справах, не звертаючи жодної уваги на “революцію”. Ще, можливо, десятки з два юнаків та дівчат у підземному переході роздають листівки та стоять у кутках із прапорами. Над головами тих, хто стоїть біля сцени, коло за колом їздить телекамера. Акуратненько так, не змінюючи ракурсу. Тим, хто дивитиметься відзняте нею по телевізору, напевне, здаватиметься: от як щільно заповнений простір Майдану! От як люди стоять – яблуку нема де впасти! Он як люди підтримують коаліцію! Не побачать вони єдиного – наскільки “узок круг революционеров”.

Іде дрібний і не досить приємний дощик. Стояти й мокнути під ним – справа невдячна. Може, це через нього „революція” така малолюдна? От тільки Помаранчева революція 2004 року була не у квітні – в листопаді та грудні. Коли були сніг та мороз, що змінилися потім дощами та калюжами. А людей на Майдані не меншало. А може, то через Великдень „революційний” Майдан такий порожній? От тільки 9 квітня – то вже не Великдень, а звичайний собі вихідний день. “Революція працює з 9-00 до 19-00 щодня, окрім вихідних”, – то, погодьтеся, надто вже сюрреалістично. Де перебувають і що роблять тисячі людей, привезених до Києва численними поїздами та автобусами, – невідомо. Де поділися кияни, що, судячи з рапортів коаліції, підтримують її, – невідомо так само.

На сцені співає якийсь гурт. Пісню про єдність, стабільність та покращення нашого життя під мудрим керівництвом уряду. У приспіві – щось на кшталт: “З “Регіонами” вся держава, Партії регіонів слава!” Україномовний текст пісні час від часу переривається вигуками співаків: “Где ваши ручки?! Поднимайте ручки! Мабуть, передбачалося, що під оце публіка завзято танцюватиме.

Музичний жанр змінюється розмовним: на сцену виходить депутат-комуніст, імя якого оголосили не надто розбірливо. Депутат вочевидь натренований у виступах на мітингах, бо промову свою починає агресивно й з надривом: “Дорогие товаррищщи!” Надто вже недоречним видається його майже крик у цій камерній, ледь не інтимній атмосфері, так і хочеться сказати йому: тихіше, будь ласка, це ж не броньовик, це – сцена! Комуніст, як і годиться, таврує НАТО та США, чиї плани та задуми, на його думку, втілює опозиція. “Ще на початку 90-х років очолюваний Ющенком Національний банк уклав угоду з Міжнародним валютним фондом, яка передбачала закриття в Україні шахт!” – розкриває він підривну діяльність президента. Справа тут навіть не в тім, що на початку 90-х Нацбанком керував Вадим Гетьман, і не в тім, що сам по собі Нацбанк без волі найвищого керівництва держави не уповноважений укладати угоди з МВФ. Невже промовець справді вважає, що кияни (а на Майдані, нібито, мали б бути здебільшого мешканці столиці) справді переконані: головна мета української економіки має полягати в тому, щоб не закривалися шахти? Хай навіть ціною бідності українців, хай навіть співвідношення вугілля до порожньої породи на цих шахтах буде таким, як на золотих копальнях – але всі люди мають жити задля безперервної роботи шахт? Чи розуміє промовець хоча б те, що його аудиторією, за задумом, мали б бути не самі лише шахтарі? Чи ніхто вже не приховує того, що “біло-синя революція” робиться руками приїжджих переважно з Донбасу?

Ще промовець нагадує присутнім, що ще на початку 90-х років проти Віктора Ющенка нібито відкрили кримінальну справу за фактом розкрадання банківських активів. І закликає слухачів: будьмо гідними наших пращурів, які на початку минулого століття вже відбили таку саму іноземну інтервенцію, яка відбувається тепер, заснували Українську державу, оголосили в ній радянську владу та об’єднали Україну в її сучасних кордонах! Якщо відповіддю на цей заклик і стали овації, то зовсім уже тихенькі – особисто я їх не почув.

Але найбільше вражає не недоречна помпезність усього, що відбувається, й не те, що виступ депутата розрахований на публіку, що вірить геть усьому й сама нічого не знає й не пам’ятає. І навіть не малолюдність “революції”. Вражає порівняння того, що відбувається зараз, зі спогадами про Майдан 2004 року. Тоді просто в повітрі вирував піднесений настрій, а гасло “всі люди – брати” відчувалося ледь не шкірою. Очі присутніх на тому Майдані вміщували безліч почуттів – і готовність зустріти небезпеку, і впевненість у перемозі, й радість від перемоги, яка з кожним днем ставала все ближчою, й – головне – відчуття власної сили людей, що прокинулися вільними й невільними вже не стануть ніколи. Тоді, два з половиною роки тому, людей на Майдані об’єднувало п’янке почуття власної значущості, почуття того, що саме вони, й ніхто інший, отут і зараз пишуть Історію. В очах учасників Майдану-2007 – самі лише старанність та діловитість. Ці люди не пишуть Історію, вони лише виконують завдання. Йдеться не про те, чи прийшли вони на Майдан за гроші чи зі щирих переконань. Головне, що відрізняє нинішній біло-синій Майдан від того, помаранчевого – то впевненість нинішніх “революціонерів” у тому, що історію пишуть десь там, нагорі; що політики самі щось зроблять для власної перемоги – чи то домовляться, чи то натиснуть на опонентів, чи то, врешті-решт, виведуть на вулиці танки. Майдан-2007 в очах самих його учасників – не більше ніж масовка, декоративне оформлення, від якого самого по собі нічого не залежить. Нинішня біло-синя “революція” – то революція маленьких людей, революція гвинтиків, революція виконавців, що не вірять у власну силу.


2797 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 21 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua