”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Імперативний мандат проти відкритих списків

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Травень 31,2007

image

Поки Президент з лідерами урядової коаліції домовляються про термін парламентських виборів, у політичному (здебільшого – опозиційному) середовищі дедалі голосніше лунає думка про те, що вибори треба провести неодмінно за новим (чи то істотно зміненим і доповненим) законом. Бо в іншому разі Україна після виборів, хай би хто на них переміг, стикнеться з тими самими проблемами, що й зараз. Найбільшу увагу суспільства намагаються привернути до двох бажаних нововведень – імперативного мандату та відкритих виборчих списків.

Отут і починаються дива. Бо хай навіть Президент іде на регіонівський варіант виборів восени (а, судячи з усього, ПР вирішила домогтися цього найпростішим методом – методом затягування), а до них однаково вже менше, ніж півроку. До гіпотетичного внесення змін до виборчого законодавства, відповідно – ще менше часу. А тема ця так і циркулює в публічних виступах політиків на найзагальнішому рівні: або так, або ні. Наприклад, особисто мені не доводилося чути виступів лідерів опозиції, та й не лише їх, у яких, окрім загальних закликів до імперативного мандату та відкритих списків, була б якась конкретика. От уже майже 16 пострадянських років, тим часом, довели: під хай навіть найдемократичнішою назвою за наших умов може з’явитися бозна що: і відверто недопрацьована законодавча норма з безліччю дірок, і свідома маніпуляція поняттями. Тож мене як виборця найменше цікавить, хто з політиків «за» імперативний мандат та відкриті виборчі списки, а хто – «проти», й чому. Мене цікавить інше: що саме лідери демократичних сил розуміють під цими поняттями, який конкретний вигляд вони мусять мати, якої конкретної форми вони мають набути у вигляді законодавчих норм. Хоча б з одного погляду: щоб не вийшло, що зараз усі демократичні сили дружньо погоджуються з необхідністю змін, а потім знову пересваряться між собою через те, де в законі поставити кому.

Оце й дивує найбільше: йдеться про дуже актуальні, системотворчі речі – а конкретики нуль. Здавалося б, демократичні сили тим і мали б відрізнятися від недемократичних, що повинні були б домагатися свідомої (підкреслю: свідомої!) підтримки їхніми виборцями їхніх ідей та вимог. Домагатися того, щоб їхні симпатики зналися на питаннях, які вони мусять підтримувати, щоб оперували змістом та розумінням предмету, а не символами, що дедалі більше починають скидатися на симулякри. Щоб підтримували ідею змін до виборчого законодавства через розуміння крайньої потреби в цих змінах, а не через те, що цього домагається, скажімо, Юлія Тимошенко. Поки що ж спробуйте порівняти: «Народ підтримує стабільність – порядок = Януковича» та: «Народ підтримує імперативний мандат – відкриті списки = Тимошенко (Ющенка, Кириленка)». Як то кажуть, знайдіть десять відмінностей.

Здавалося б, усе просто. Бо, з одного боку, виборці мусять мати гарантії того, що, коли вони голосують за список певної партії чи блоку, усі, кого вони бачать у тому списку й за кого автоматично голосують, справді будуть працювати саме в цій партії чи блоці. Ці гарантії має дати імперативний мандат. З іншого боку, виборці хочуть не лише механічно голосувати за наданий їм список, а впливати на розподіл місць у ньому, серед іншого, й відсіюючи кандидатів, які видаються їм непевними або взагалі темними конячками. Цьому сприятиме відкритість списків.

Але насправді все складніше. Імперативний мандат, наприклад, є дуже небезпечною зброєю. Бо, з одного боку, захищає виборців від нечесних політиків, а з іншого – самих політиків (а відтак і їхніх виборців) позбавляє значної міри самостійності. І якщо передати куті меду, імперативний мандат перетвориться на законодавче забезпечення диктатури партійних лідерів, а рядових депутатів зробить безправними. Порятунок може бути єдиним – у гранично чіткому виписуванні підстав та процедури позбавлення депутата його мандату. Аж до виключного переліку питань та дій, за які ця міра може бути застосована. До точного визначення: хто, у який термін, з якою послідовністю превентивних заходів, за дотримання якої процедури може ухвалити рішення про виключення депутата з фракції й відтак із Верховної ради. Мусять бути передбачені й публічність процедури, й залучення незалежних експертів, і варіанти оскарження депутатом застосування до нього імперативного мандату, мусить бути врахована обставина: наскільки систематично депутат голосує інакше, ніж фракція, в якій він перебуває, й чи не простежується в цьому узгодження його дій із якоюсь іншою фракцією. Тобто мусить бути передбачене фактичне проведення слідчих дій – а отже, й те, хто й як їх проводитиме.

Як відомо, в українському парламенті склалася традиція: депутати та фракції дуже рідко голосують «проти», зазвичай вони не підтримують те чи інше винесене на голосування питання у спосіб неголосування. А якщо депутат пропустить кілька засідань, де голосуватимуть за важливі речі, – чи можна буде застосовувати до нього імперативність мандату?

Вищезгадане – це лише те, що лежить на поверхні. Таких от підводних каменів набереться ще дуже багато; лише розписувати їх – не кажучи вже про обговорення та досягнення з приводу них компромісів – то справа не одного тижня. Чому ж досі немає публічної дискусії щодо всього цього? Чому політики, що з’являються на телеекранах частіше за Вєрку Сердючку, не розкривають своїх концепцій та свого бачення? Чи не вийде так, що, прочитавши врешті-решт ухвалений закон, політологи та юристи схопляться за голови, бо замість засобу захисту демократії там буде «крок праворуч, крок ліворуч – імперативний мандат»?

Що ж до відкритих списків… Чи не всі «особливості» українського парламентаризму відбуваються внаслідок єдиної речі: партії в Україні не можуть успішно існувати за рахунок членських внесків їхніх членів та пожертв рядових симпатиків. Бідне в Україні населення. Усім їм доводиться звертатися до спонсорів (нагадаю: англійське «sponsor” узагалі-то перекладається як «замовник»). Про проведення успішної виборчої кампанії без залучення спонсорів годі й мріяти – тим більше, що не став надбанням громадськості жоден випадок, коли б яка-небудь партія провела аудит на предмет: скільки передвиборчих коштів було банально розкрадено працівниками різного роду штабів (а що відбувається саме так, причому в усіх партіях – то давно вже не секрет) та витрачено на імітацію роботи з нульовою ефективністю, на помпезні, але непотрібні піар-акції.

Ну а спонсори… Як виявилося протягом постпомаранчевих років, незалежно від політичних сил, які вони спонсорують, серед них дуже мало тих, хто прагне єдиного – впровадження в Україні сприятливої для чесного бізнесу політичної та економічної системи. Перед цим журавлем у небі вони віддають перевагу синиці в руці – конкретним «хлібним місцям» от просто одразу після виборів.

І отут раптом виявляється, що списки стають відкритими, й імовірність проходження до парламенту з того чи іншого місця у списку залежить не лише від порядкового номеру цього місця, а й від волі виборців. Скажімо, в Латвії виборці отримують на дільницях конверти, в кожному з яких – список партії чи блоку. Списки, за які вони не мають намір проголосувати, виборці уносять додому чи просто викидають. А от конверт зі списком, за який голосуватимуть, виборці розкривають, і в самому списку ставлять позначки проти тих депутатів, кого персонально вони хотіли б бачити в парламенті. Кількість таких от преференцій не обмежена. І якщо партія чи блок проходять до парламенту, депутатські місця займають ті кандидати, які у списку партії чи блоку отримали найбільше персональних голосів.

Чи не стикнуться за подібної системи демократичні партії з тим, що кількість тих, хто бажає вкласти в їхню виборчу кампанію гроші – а разом з тим і кількість самих грошей – стрімко зменшиться? І що з проведенням передвиборчої кампанії, де не заведено рахувати гроші, можуть виникнути ускладнення? Адже, за дуже нечисленними винятками, грошові мішки – то люди непублічні й в усякому разі не найпопулярніші. Навряд чи вони назбирають таку вже кількість персональних голосів.

Але якщо багатії хоча б у багатьох випадках є загальновідомими або, принаймні, можуть організувати свої власні рекламні кампанії паралельно до загальнопартійних (і чим це так уже відрізнятиметься від тієї ж мажоритарки – адже предметом таких кампаній цілком можуть стати кількість розданих пайків та заасфальтованих квадратних кілометрів?), то перед ким система відкритих списків точно поставить непереборний бар’єр – то це перед партійними функціонерами середнього та нижнього рівнів: хай компетентними та працьовитими, хай навіть талановитими, але кабінетними, перед молодими й тому ще мало кому відомими.

Звісно, керівництво партій розуміє цю небезпеку й, напевне, вже вирішило, як з нею боротися. Ну, наприклад, є очевидним, що партія, яка розраховує провести до ВР близько сотні депутатів, навряд чи назбирає сто загальнопопулярних членів списку. Припустимо, з цієї сотні істотну кількість персональних голосів отримають 50 кандидатів. Щодо решти ввімкнеться лотерея: в кого більше знайомих та родичів, умовно кажучи, за кого проголосує троє виборців – ті пройдуть, а за кого двоє – ті не пройдуть. Якщо ж і тут буде прохідний бар’єр, тобто суспільно незначущу кількість персональних голосів будуть вважати нульовою, то буде застосовано знайому схему: з-поміж кандидатів, які не набрали персональних голосів, проходитимуть ті, в кого вищий порядковий номер.

Отже, задля залучення спонсорів та підтримки партійних функціонерів партії змушені будуть або вводити квоти на популярних, загальновідомих осіб, або запроторювати їх у нижню половину списків, щоб гарантувати проходження спонсорів, яким буде відведено верхню половину. Але в такому разі виникне інша небезпека: виборці почнуть читати список від початку й, побачивши там лише тих, кого звуть олігархами та номенклатурниками, можуть передумати голосувати за дану партію.

Отут і може виявитися, що деякі партії використовуватимуть імперативний мандат як протиотруту проти відкритих списків. А саме: нашпигувавши списки кандидатами, які неодмінно здобудуть велику кількість персональних голосів та приваблять до партії виборців, протягом першого ж місяця знаходитимуть, за що до них прискіпатися, й, виключивши з фракції, позбавлятимуть їх мандатів. Щоб розчистити місце для спонсорів.

Політична культура, що побутує в Україні, цілком дозволяє припустити, що саме так і станеться. І це є чи не найважливішим аргументом на користь того, що відсутність публічної дискусії про конкретний вигляд планованих змін до виборчого законодавства й, як наслідок, ухвалення цих змін нашвидкуруч, можуть призвести не до збільшення, а лише до зменшення впливу громадян на формування парламенту, до зниження відкритості політичних процесів


2924 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 2 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua