”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Національно-державні орієнтири офіційної концепції становлення та розвитку США

Сергій ТОЛСТОВ, Київ on Грудень 19,2017

image

Постановка питання про зміст офіційної концепції становлення та розвитку США як національно-державної спільноти є до певної міри умовною, адже і сам процес наукових досліджень, і викладання національної історії в освітніх закладах є децентралізованим. Водночас вочевидь неможна стверджувати й про відсутність певної узгодженої концепції історії США, яка користується підтримкою з боку державної влади, підтримується й поширюється урядовими структурами з метою розповсюдження інформації про політичну систему США, процеси її становлення та ставить за мету закріплення позитивного іміджу країни в сучасному світі. В найбільш повному вигляді така версія історичного процесу знаходить відображення у систематизованих колективних працях з історії США від давнини до сучасності, які з 1949 р. видавалися й поширювалися за підтримки Інформаційного агентства Сполучених Штатів (USIA) з приблизною періодичністю раз на 10 років [1; 2]. Перше видання «Нарису історії Сполучених Штатів» вийшло за загальною редакцією Ф.Вітні – тодішнього керівника відділу міжнародної інформації Держдепартаменту США. Науковими консультантами подальших випусків були Р.Гофстадтер (професор історії Колумбійського університету) та В.Ґрей (професор американської історії Університету Джорджа Вашингтона). Окремі розділи готували С.Ендслі (Університет Каліфорнії в Берклі), К.Олсен (професор американської історії університету штату Мериленд), Н.Глік (письменник і колишній редактор журналу ЮСІА «Діалог»), А.Вінклер (професор історії Університету Маямі в Огайо) та ін.

До джерел, які відображають офіційне тлумачення проблем історії та політики США, належать періодично обновлювані доктринальні документи на кшталт «Стратегії національної безпеки США», послання президентів до Конгресу про стан Союзу, журнали та інші тематичні видання Інформаційного агентства Сполучених Штатів (USIA), яке діяло в період з 1953 по 1999 рр. та Державного департаменту США [3; 4].  

Уявлення про роль і місце США в сучасному світі чималою мірою визначаються доктринами, планами і політичними настановами президентських адміністрацій. Закон Голдуотера-Ніколса (1986 р.) поклав на президентів США підготовку й надання Конгресу щорічних доповідей з окресленням стратегічних цілей у сфері національної безпеки. Ця традиція була започаткована президентом Г.Трумэном ще в 1950 р., коли він у своїй доповіді Конгресу виклав адаптовану публічну версію доктрини стримування Радянського Союзу, що впродовж багатьох років визначала перебіг «холодної війни» [5].

В подальшому адміністрації всіх президентів США від Р.Рейгана до Б.Обами оприлюднювали доктринальні документи щодо стратегії національної безпеки. За Р.Рейгана безпекові орієнтири ухвалювалися в редакціях 1987 і 1988 рр., за Дж.Буш-ст. – в 1990, 1991 і 1993 рр. Б.Клінтон у 1994-2000 рр. оновлював концепцію національної безпеки США 7 разів. Цю традицію продовжували Дж.Буш-мол. у стратегіях національної безпеки 2002 і 2006 рр. та Б.Обама, за якого безпекова концепція оновлювалася двічі в 2009 і 2015 рр.

З початку ХХ ст. в політичній традиції США значне місце посідало обґрунтування специфічної ролі цієї країни як взірця демократичного правління. Цьому сприяла й міжнародна програма президента В.Вільсона (1913-1921 рр.), який висунув проект створення постійно діючої міжнародної організації задля забезпечення загального миру та стабільності. В другій половині ХХ й на початку ХХІ ст. американські політичні еліти акцентували увагу на глобальній ролі США як авангарді «вільного світу», який забезпечує лідерські функції в протидії авторитарним і диктаторським режимам та прискоренні формування глобальної спільноти на засадах ринкової економіки та «демократичного миру» між народами.

Консенсус політичних еліт, який склався в США у другій половині ХХ ст., акцентував увагу на особливій повазі до спадщини та ідеалів «батьків-засновників» цієї країни – політичних і державних діячів періоду боротьби за незалежність та першої половини ХІХ ст., які досягли чималих успіхів у формуванні стабільної конституційно-правової та політичної системи.

Як стверджує український дослідник М.Рижков, радикальна відмінність епох змушувала американську політичну думку адаптуватися у такий спосіб, щоб не порушувати базової політичної традиції. Однак це суттєво позначалося не стільки на фундаментальній спрямованості політологічних шкіл, скільки на пошуках «своєрідного прикриття» їх героїчним минулим [6, с. 196].

В обґрунтуванні своїх концепцій представники різних за уподобаннями підходів та історико-політологічних шкіл апелюють до конкретно-історичного досвіду видатних діячів минулого – політичних мислителів доби боротьби за незалежність та видатних президентів, включаючи А.Гамілтона (міністр фінансів в уряді Дж.Вашингтона та засновник партії федералістів), Т.Джефферсона (1801-1809 рр.), Е.Джексона (1829-1837 рр.) та В.Вільсона.

Перша й найпоширеніша з цих течій – «гамілтоніанці», спирається на доцільність потужного альянсу між національним урядом і великим бізнесом як фундаменту стабільного розвитку економіки, збереження демократії, гарантування ефективної міжнародної діяльності та дипломатії. Гамілтоніанці були найактивнішими прихильниками прискореної інтеграції США в глобальну економіку на максимально вигідних умовах. Ключова теза цієї школи полягає в жорсткому прагматизмі при постановці й реалізації цілей американської держави. Такий підхід у дусі політичного реалізму відкидає будь-які емоції та сумніви, коли йдеться про захист національних інтересів та забезпечення безпеки США. Використовуючи поняття «національного інтересу» і «балансу сил», гамілтоніанці найбільше схильні до застосування збройної сили в міжнародних відносинах.

Послідовники В.Вільсона обстоюють моральні зобов’язання та зацікавленість США в глобальному поширенні демократії та суспільних цінностей заради створення мирної й демократичної світової спільноти. Політичний ідеалізм вільсоніанського стилю обґрунтовує особливу місію Америки, яка полягає в перебудові міжнародної системи та превентивному втручанні в формі ліберального інтервенціонізму з метою широкого впровадження західних критеріїв суспільних відносин.

Традиція, яка пов’язується зі спадщиною Т.Джефферсона, заперечує місію США з поширення демократії за кордоном та обстоює пріоритети внутрішньої безпеки. Важливим постулатом цієї течії вважається припущення, що надмірне залучення США у справи союзників і партнерів підвищує ризики великої війни чи, принаймні, дестабілізації міжнародної системи. Джефферсоністи вважають світ складним і полікультурним, що не дає змоги нав’язувати єдині суспільні цінності всім націям і державам. Проте й США в свою чергу не мають поступатися своїми принципами та цінностями, зберігаючи спроможність впливати на глобальний розвиток силою прикладу. [6, c. 197-199].

На відміну від послідовників Т.Джефферсона, які характеризуються к помірковані ізоляціоністи, традиція Е.Джексона скеровує увагу американських урядів на внутрішньому розвитку та створенні для цього сприятливих зовнішніх передумов. В безпекових питаннях ця школа дотримується думки, що Америка має воювати лише в разі виникнення прямої загрози своїм інтересам у формі зовнішнього нападу чи загрози силою. За інших обставин перевага надається обстоюванню інтересів США невоєнними засобами. Якщо взяти до уваги політичну програму президента Д.Трампа «Спершу – Америка» (America first) з її акцентами на перегляді торговельно-економічних наслідків глобалізації, вона найбільше нагадує джексоніанський ізоляціонізм. Однак на практиці зовнішні обставини й зобов’язання не дозволили Д.Трампу ані з легкістю переглянути союзницькі зобов’язання в Європі та Східній Азії, ані згорнути масштабну військову присутність за кордоном, що взагалі ставить під сумнів можливість уряду США провадити націоналістичну й ізоляціоністську зовнішню політику.

Серед основних тем американської історії, які найбільшою мірою засвідчують збіг у підходах головних наукових шкіл та течій політичної думки, слід назвати період колонізації, боротьбу за незалежність, формування конституційно-правових засад державності, розвиток політичної системи, освоєння просторів на Заході континенту, промислове піднесення, участь у світових війнах та перемогу в «холодній війні» яка, як вважається, відкрила шлях до встановлення нового світового порядку.

Завершення «холодної війни» створило передумови для міжелітного науково-політичного компромісу, який, як здавалося, примирив традиційні школи і течії, дозволивши консолідувати бачення історичної спадщини та вивести основні теми минулого з площини ідеологічних дискусій. В цьому сенсі перемога у «холодній війні» слугувала чинником посилення чинників ліберального націоналізму, на користь яких прислужилося практичне підтвердження правильності доктрини стримування та політики президентів Г.Трумена, Д.Ейзенхауера, Дж.Кеннеді, які опікувалися протидією радянського впливу, та Р.Рейгана і Дж.Буша-ст., за яких відбулися руйнування біполярної системи і розпад СРСР.

Загальний принцип, який сприяє створенню інтегрованого загального уявлення про історичний шлях країни, можна сформулювати як поступовість і взаємну обумовленість. У такому контексті всі вагомі чинники, які впливали на розвиток країни, мають бути враховані та заслуговують на достовірну, а не спекулятивну інтерпретацію. У переважній більшості загальних колективних праць з історії США подання фактологічної інформації та розподіл матеріалу є достатньо збалансованими, з особливим акцентом на етапах становлення держави (війна за незалежність та формування національного уряду) та другій половині ХХ ст. – періоді, що відображає розвиток сучасної політичної системи та еволюцію суспільно-політичних відносин. В сумарному вигляді побудовані на хронологічній основі розділи національної історії США дають уявлення про історичні умови формування, фактори політичної динамки та результати розвитку цієї держави [1; 2; 7].

В описанні колоніального періоду значна увага приділяється впливу обставин і перипетій колонізації на подальший розвиток північноамериканських колоній, зокрема поширенню й зміцненню традицій самоврядування. Це стосується формування таких рис національного характеру, як волелюбність, плюралізм раннього американського суспільства, релігійна та етнічна строкатість, яка змушувала до віротерпимості, опора переселенців на власні сили, що слугувало запорукою індивідуального успіху. Ці чинники закладали основні риси національного характеру американців, сформувавши матрицю характерних ознак американської політичної свідомості та політичної культури. Серед пізніших етапів становлення та розвитку країни важливе значення приділяється закладенню та закріпленню конституційно-правових основ державності, формуванню урядової системи з дотриманням принципу розподілу повноважень та балансу між гілками влади, чинникам, які сприяли бурхливому суспільно-економічному розвитку США, подоланню суперечностей між регіонами, розв’язанню протиріч між трудом і капіталом, реформуванню економіки, участі в світових війнах та основним подіям у реалізації зовнішньої політики.

Американська політична традиція подає написану під керівництвом Т.Джефферсона[1] Декларацію незалежності як основоположний документ, який не лише проголосив народження нової нації, але й «сформулював філософію свободи людини, що мала стати рушійною силою в усьому світі». В сенсі державотворення основне значення мали ідеї встановлення врядування на основі суспільного договору. За Т.Джефферсоном, засновники США вважали «самоочевидними ті істини, що всі люди створені рівними, що їхній Творець наділив їх певними невідчужуваними правами, зокрема правом на життя, свободу і щастя». Забезпечувати ці людські права мають «уряди, справедлива влада яких залежить від згоди керованих, і щоразу, коли певна форма врядування стає руйнівною для визначених завдань, народ має право змінити або скасувати його і встановити нове врядування, закладаючи в його основі такі принципи і організовуючи владу так, щоб вони видавалися народові найпридатнішими для досягнення безпеки і щастя».

Суттєвими перевагами перших десятиліть розвитку США вважаються гнучкість і прагматизм зовнішньої політики. Третій президент США Т.Джефферсон 1803 р. ухвалив принципово важливе рішення про купівлю Луїзіани – величезної території на захід від Міссісіпі включно з містом Новий Орлеан на узбережжі Мексиканської затоки. Й хоча Конституція США прямо не передбачала права уряду на придбання територій, Т.Джефферсон послався на право уряду укладати міжнародні угоди, заявивши, що «здоровий глузд нації виправить невдале формулювання, якщо воно справлятиме негативний вплив» [2, c. 103].

Остаточне звільнення США від гарнізонів англійських військ у фортах на узбережжі та врегулювання проблеми кордонів з Канадою відбулося внаслідок англо-американської війни 1812-1814 рр. В американській історичній традиції ця війна за своїм значенням тлумачиться як аналог другої війни за незалежність, оскільки до неї США не вважалися рівним учасником системи міжнародних відносин.

Завершення війни сприяло вирішено низки складних проблем, що поставали перед молодою республікою від часів революції. За два сторіччя, що минули від заснування першого англійського поселення Джеймстаун (1607 р.) до початку XIX ст., США перетворилися з ізольованих колоніальних поселень на Атлантичному узбережжі Північної Америки на «нову державу, народжену в горнилі революційних битв і керовану Конституцією, яка втілювала засади демократичного самоврядування» [2, c. 125].

Консолідація нації на засадах Конституції створила «рівновагу між свободою і порядком». Колонізація західних просторів відкривала перед молодою нацією перспективи заможного життя і суспільного прогресу. Розвиток підприємництва і торгівлі цементував єдність нації. Уряд провадив протекціоністську політику щодо промисловості, виходячи з того, що захист інтересів підприємців «допоможе національній економіці  вистояти» проти іноземної конкуренції. Економічна незалежність вважалася не менш важливою, аніж політична.

Тривалий час проблема рабства перебувала поза межами компетенції національного уряду й залишалася у сфері відання окремих штатів. Північно-Західний декрет 1787 р. заборонив рабство на Північно-Західній території. Однак і після припинення міжнародної работоргівлі 1788 p. рабство зберігалося в південних штатах. Конгрес заборонив вивіз рабів з Африки лише в 1808 р. Однак згодом нові чинники міжнародного розподілу праці зробили рабство важливим прибутковим засобом, пов’язаним з вирощуванням бавовнику, цукрової тростини й тютюну в штатах Півдня та територіях південно-східної Луїзіани, приєднаної 1803 р.

В колективних працях сучасних американських істориків, присвячених розробці консолідованого бачення національної історії, знаходимо вельми позитивну інтерпретацію подій, пов’язаних з колонізацією територій на заході та півдні. Адже окрім промислової революції, захищеної імпортними тарифами, провідними факторами подальшого поступу країни в першій половині ХІХ ст. були процеси колонізації західних просторів поряд зі зміцненням зовнішньополітичних позицій у відносинах з європейськими та латиноамериканськими країнами, які виникли по закінченню наполеонівських війн.

Розвиток США в кінці XIX – на початку ХХ ст. був позначений масштабними змінами в економіці, майновим розшаруванням суспільства, загострення трудових конфліктів та спробами проведення реформ. На межі ХІХ і ХХ ст. історична традиція зображує цілком реалістичну картину тогочасного «необмеженого капіталізму» в дусі laissez-faire, що нагромадив велетенські багатства та владу.  

США виступили в ХХ ст. як світова держава, загартована в зовнішніх і внутрішньої війнах та хвилеподібному чергуванні періодів піднесення та депресій. Очевидними перевагами суспільно-політичного ладу США визнаються започаткування безплатної народної освіти, вільна преса та релігійна свобода. Натомість «проблемними зонами» країни вважалися засилля приватного бізнесу при слабкому місцевому самоврядуванні та політична корупція. Ці явища зумовили появу нового реформаторського руху – «прогресивізму», який визначав особливі риси американської політики та суспільної думки в період від 1890 р. до втягнення Америки 1917 р. в Першу світову війну [2, c. 212]. Прогресивісти вважали, що надання більших повноважень федеральному урядові сприятиме подальшому поступу американського суспільства і зростанню добробуту американських громадян.

Важливий сегмент історичної пам’яті пов'язаний з участю США у Першій та Другій світових війнах. Причому тут мова йде не про пряму апологетику мотивів вступу до війни, а про вимушену відповідь керівництва США на агресивні дії Німеччини та Японії. Історики посилаються на очевидне початкове небажання президентів-демократів В.Вільсона і Ф.Д.Рузвельта ухвалювати рішення про вступ до світової війни. Позицію В.Вільсона ілюструє його заява у Сенаті (січень 1917 p.) із закликом до «миру без перемоги» як способу досягнення «миру, що може бути достатньо міцним». Однак  відновлення німецьким урядом необмеженої підводної війни (22 січня 1917 р.) змінило ситуацію, змусивши США прискорити мобілізацію воєнних ресурсів, промисловості і робочої сили й надіслати до Франції армію чисельністю понад 1,75 млн військовослужбовців. Восени 1918 р. американські дивізії взяли участь у Мезько-Арґонському наступі, який відіграв вирішальну роль у прориві  німецької оборони [2, c. 246].

Хоча на початку Другої світової війни уряд США виступив як невоюючий союзник Великої Британії та Франції, прямий вступ до війни, як і в 1917 р. теж мав характер вимушеного кроку у відповідь на підступну атаку з боку Японії 7 грудня 1941 р. Уряд США спочатку називав Америку «арсеналом демократії», однак вже невдовзі був змушений вдатися до масштабних воєнних дій на Тихому океані, в Північній Африці та Італії.

У виданнях Інформаційного агентства США роль США в Другій світовій війні визначається як цілком прогнозована й закономірна:

- Експансіоністські посягання тоталітарних режимів у Японії, Італії та Німеччині становили для США пряму загрозу й небезпеку.

- Війна в Європі сприяла посиленню ізоляціоністських настроїв, й лише після довгої публічної дискусії інтервенціоністська позиція, яка обумовлювала надання допомоги союзникам взяла гору.

- США разом з Канадою взяли участь у Спільній раді оборони і разом з латиноамериканськими республіками домовилися про вжиття колективних заходів з метою захисту Західної півкулі.

- Наростання кризи спонукало Конгрес виділити на переозброєння величезні кошти та вперше в історії США оголосити призов на військову службу в мирний час (вересень 1940 р.).

На кожному етапі війни значна увага приділяється поясненню й політичному виправданню позиції США та інтересів, які спонукали ухвалення тих чи інших рішень. Європейський театр Другої світової війни вважається основним при визнанні ролі перемоги військ союзників у Північній Африці, які усунули загрозу руйнування Суецького каналу та зупинили наступу німецьких військ на Східному фронті. Відкриття союзниками фронту в Нормандії 6 червня 1944 р. подається як подія, яка прискорила звільнення Франції та наблизила завершення війни в Європі.

Після Другої світової війни роль США пов’язується з образом захисника «вільного світу». На загал «холодна війна» вважається наслідком нагнітання тривких політичних протиріч між США та СРСР, які знаходили прояв у всіх сферах міжнародного життя – від економічного відновлення Західної Європи до насадження комуністичних диктатур у країнах Центральної та Східної Європи. З цього погляду «історична традиція централізованого автократичного правління в Росії була антиподом американського пріоритету демократії», а марксистсько-ленінська ідеологія, «яку під час війни прибрали на другий план, лишалася спрямовуючою силою радянської політики». З другого боку визнається й реалістично-геополітичний підтекст радянської політики. Адже після війни «СРСР прагнув загоїти рани, завдані війною, і захиститись від нових збройних конфліктів, остерігаючись агресії з Заходу. Подолавши Гітлера, він був сповнений рішучості запобігти новому нападові». Тому СРСР вимагав створення «умов для оборони» своїх кордонів, зокрема, таких режимів, які поділяли б його цілі у Східній Європі [2, c. 281].

Серед основних віх зовнішньої політики США повоєнного періоду важливими досягненнями вважаються поєднання курсу на стримування «з наданням всебічної економічної допомоги для відродження зруйнованої війною Західної Європи» та створення військового союзу НАТО («блоку, заснованого на принципах колективної безпеки») з метою підтримки економічних заходів стримування.

Проблема війни США в Індокитаї й досі викликає суперечливі оцінки в історіографії. Адже «в’єтнамській війні» передували рішення в контексті заповнення вакууму сили та стримування комунізму аби запобігти виходу Бірми, Таїланду та Індонезії зі сфери західного впливу. Уряд США допомагав силам Південного В’єтнаму проти комуністичних повстанців та Північного В’єтнаму. Та згодом адміністрація президента Л.Джонсона вдалася до дезінформації, змусивши Конгрес 7 серпня 1966 р. ухвалити Тонкінську резолюцію, що надавала президенту право «вжити всіх необхідних заходів для відбиття збройного нападу на сили США та запобігання подальшій агресії».Президентам Л.Джонсону і Р.Ніксону не вдалося зупинити наступ комунізму у Південному В’єтнамі й утримати контроль над ситуацією в Індокитаї. Війна, внаслідок якої загинуло 58 тис. американців, розчарувала багатьох у справедливості зовнішньополітичного курсу періоду «холодної війни». Широкому загалові стало відомо, що частина американських підрозділів у В’єтнамі скоювала жахливі нелюдські злочини, які поставили під сумнів політичні проголошені США політичні цінності [2, c. 312-313].

В узагальненій версії історії США період розрядки міжнародної напруженості 1970-х рр. має доволі суперечливі оцінки. В тогочасних умовах президентські адміністрації поєднували безпекові інтереси і прагматизм у відносинах з великими комуністичними державами з традиційними ідеологічними мотиваціями. США припинили блокаду КНР, розпочали переговори про контроль над озброєннями з СРСР та загалом провадили активну зовнішню політику щодо Європи, Близького Сходу і Латинської Америки. Кульмінацією розрядки стали міждержавна нарада в Гельсінкі та схвалення історичного Заключного акту НБСЄ 1975 р., який окрім визнання незмінності європейських кордонів містив зобов’язання рівноправного співробітництва та поважання прав і свобод особи. Скориставшись гуманітарними положеннями Гельсінкського акту, західні країни зосередили увагу на критиці порушень прав людини у країнах, де панували комуністичні режими. Політика республіканської адміністрації президента Р.Рейгана стосовно Радянського Союзу, яка характеризується як «мир із застосуванням сили», сприяла перемозі Заходу в «холодній війні». Неспроможність радянської економіки нести тягар видатків на військове змагання із США сприяли успіху переговорів про контроль над стратегічними наступальними озброєннями та ліквідацію ракет середнього радіусу дії.

На загал бурхливі процеси в XX ст. засвідчили прискорення змін у суспільно-політичному житті США, внаслідок чого в кожному черговому десятиріччі суспільство нібито заново «відкриває себе». Головними здобутками американської політики вважаються спроможність долати найгостріші економічні кризи та здійснювати роль «світового лідера», яку США здобули в ході протистояння наддержав під час «холодної війни». В якості найпотужнішої держави світу США подаються як «авангард модернізації та перетворень», які слугують прикладом для інших країн. Особливий наголос робиться на ключових цінностях, що своїм корінням сягають витоків американської нації – несхитній вірі у свободу особистості та демократію, відданості принципам економічного достатку і процвітання громадян.

Неодмінною умовою існування США проголошується набір патріотичних атрибутів та ціннісних критеріїв – збереження та захист свободи, демократії і рівних можливостей для подальшого розквіту нації, яка обстоює ідеї свободи, ринкової економіки й прагне встановлення ліберального міжнародного порядку.

Відображення історичної пам’яті у памятниках та монументах

Знаменні події минулого та діяльність видатних політичних діячів знаходять відображення в «національних монументах», які виконують роль символів політичної культури та увічнюють історичну спадщину нації. Величезна кількість монументів і пам’ятників, розташованих у різних містах країни, присвячена історичним подіям часів боротьби за незалежність та війни між Північчю та Півднем.

Найвідоміші національні монументи розташовані на Національній алеї в столиці США, Вашингтоні. У центрі відкритої паркової зони височить обеліск на честь першого президента США Дж.Вашингтона. В чотирьох сторонах від нього розташовані меморіал А.Лінкольна, меморіал Т.Джефферсона, Білий дім і Капітолій. З різних боків у центральній частині міста розташовані інші пам'ятники та комплекси: національний меморіал Другої світової війни, меморіал ветеранів Корейської війни, меморіал ветеранів В'єтнаму, військовий меморіал округу Колумбія, меморіал Ф.Д.Рузвельта, меморіал Дж.Мейсона, меморіал У.Гранта та меморіал М.Л.Кінга. Ці пам’ятки перебувають у віданні Служби національних парків – федерального агентства, яке управляє всіма національними парками, багатьма національними пам'ятниками, природоохоронними територіями та історичними об’єктами з різним статусом

З 1966 р. всі видатні меморіальні комплекси, окремі історичні будівлі та подекуди цілі мікрорайони внесені до Національного реєстру історичних місць США (National Register of Historic Places), який упорядковується федеральним урядом. До списку включено бл. 80 тис. об’єктів, 2430 з яких мають статус Національних історичних пам’яток.

Низка меморіальних об’єктів столиці США присвячена учасникам великих війн – Другої світової війни, війн у Кореї, В’єтнамі та жертвам терактів 11 вересня 2001 р. В 2014 р., в зв’язку з річницею Першої світової війни Конгрес США прийняв рішення спорудити в парку Першинга меморіал американським військовослужбовцям, що брали в ній участь.

Збереження пам’яті про військових і цивільний персонал, що брали участь у війнах, вважається важливою ознакою політичної культури США. Такий підхід вимагає від прийдешніх поколінь поваги та вдячності тим, хто боронив інтереси держави та віддава життя за свободу і незалежність своєї країни. Меморіал Другої світової війни відзначає пам'ять 16 млн чоловік, які служили в збройних силах у ті роки та бл. 405 тис. загиблих [10]. Як і меморіал Лінкольна, архітектурний комплекс пам’яті Другої світової війни символізує національну єдність США, підкреслену перемогами в Атлантиці та на Тихоокеанському театрі воєнних дій.

На стіні меморіалу ветеранам Корейської війни перелічені 22 країни-члена ООН, котрі сприяли проведенню воєнних дій. Напис «Свобода не свободна» (Freedom Is Not Free) відбиває почуття суму за американськими солдатами, які віддали життя захищаючи американські свободи в боях за кордоном. Вважається, що в Кореї загинуло 37 тис. солдат американської армії, хоча в вказано більшу кількість (понад 54 тис. військових) [11].

Проте в останні роки політична традиція «історичного примирення» була піддана жорсткій критиці. Приводом для цього стала низка інцидентів, які афроамериканські активісти та ультраліберали подавали як новітні появи расизму. Одним із таких епізодів став розстріл психічно хворим білим молодиком прихожан афроамериканської церкви в Чарльстоні (Південна Кароліна) в червні 2015 р. Скориставшись цим приводом, ідейно мотивовані борці з расизмом розпочали масову кампанію, вимагаючи системного викорінення усіх символічних згадок та памяток «білого домінування» та расової нерівності. Ці заклики вилилися в війну проти пам’ятників політикам та військовим діячам південної Конфедерації.

Після заклику Конгресу США (2016 р.) обмежити використання прапору Конфедерації, власті південних штатів прибрали їх з офіційних установ, а деякі муніципалітети санкціонували демонтаж численних пам’ятників діячам громадянської війни. Під загрозою опинилися й пам’ятники американським президентам, які були плантаторами і рабовласниками, адже до 1861 р. більшість президентів походили з тодішнього рабовласницького Півдня. За ідеологічними критеріями до переліку сумнівних персонажів потрапили Е.Джексон, Т.Джефферсон і навіть Дж.Вашингтон та Х.Колумб. За адміністрації Б.Обами в 2016 р. міністерство фінансів США навіть заявило про намір прибрати зображення Е.Джексона з банкнот у $20 та замінити його портретом афро-американки Г.Табмен, яка обстоювала права чорних у XIX ст. Постало питання й про перейменування низки військових об’єктів, розташованих у південних штатах. Адже напередодні й під час Першої та Другої світових війн в шести південних штатах (Вірджинія, Північна Кароліна, Джорджія, Алабама, Луїзіана, Техас) було створено десять крупних воєнних баз, названих на честь генералів Конфедерації. Створення цих об’єктів було пов’язано з масовим розгортанням збройних сил для участі в заморських воєнних кампаніях. Визначення назв воєнних об’єктів міністерства оборони регулюється окремою інструкцією, яка радить використовувати імена видатних військових діячів, пов’язаних з місцевістю розташування об’єкта, «кар’єра чи діяльність яких важливі й добре відомі на відповідній території».

Перейменування військових об’єктів потенційно можливе, адже їх назви мають позитивно сприйматися «всіма громадянами США». Проте меморіальна політика збройних сил США такі зміни вочевидь не заохочує. Для перейменування військових баз одних лише вимог з боку місцевих мешканців чи історичних товариств недостатньо. Рішення про перейменування може бути ухвалено на підставі мотивованого обґрунтування державним секретарем у справах армії – цивільним державним службовцем міністерства оборони США, який призначається президентом і затверджується Сенатом [13].

Що стосується назв населених пунктів, вулиць чи площ, вони встановлюються на підставі рішень органів місцевого самоврядування. 

«Боротьба з пам’ятниками» ще більш загострилася після кривавих інцидентів у Шарлотсвілі. 12 серпні 2017 р. в Університеті Вірджинії відбулася сутичка між націоналістами, які протестували проти знесення пам’ятника генералу армії конфедератів Роберту Лі, та ліберальними радикалами. В результаті зумисного наїзду автомобіля на натовп супротивників расизму загинула біла жінка – 32-річна помічниця юриста Х.Хайєр, а 19 осіб зазнали поранень.

Оскільки до громадсько-політичної кампанії долучилися представники основних політичних партій – демократів і республіканців – ця полеміка стала логічним продовженням передвиборної кампанії 2016 р. Президент Д.Трамп висловив докір усім учасникам сутичок за «кричущі прояви ненависті, нетерпимості та насильства з багатьох сторін». За його словами, ті, хто здійснює акти насильства на ґрунті нетерпимості, не уникнуть відповідальності. «Ку-клукс-клан, неонацисти, прибічники ідей про перевагу білої раси та інших угруповань, що розпалюють ненависть, огидні всьому тому, що цінують американці» [14].

Натомість губернатор Вірджинії Т.МакОліф, демократ і палкий прибічник Х.Клінтон, звинуватив у зіткненнях білих расистів і націоналістів, а мер Шарлотсвіля М.Зінгер висловив закид самому Трампу за небажання покласти провину лише на одну з сторін конфлікту. За таких обставин Білому дому довелося спеціально роз’яснювати позицію Трампа, яка полягає в засудженні «всіх форм насилля, упереджень і ненависті, і, зрозуміло, що сюди входять ультраправі націоналісти, неонацисти, члени Ку-клукс-клану та будь-які інші екстремістські групи. Він закликав до єдності всієї Америки» [15; 16].

Однак і ці роз’яснення не задовольнили табір прибічників перегляду історичної спадщини. Тривають провокаційні заклики знести не тільки з численні  пам’ятники діячам Півдня в містах США, а й зруйнувати головний «Меморіал Конфедерації» у Стоун-маунтін (штат Джорджія) чи навіть підірвати барельєф на горі Рашмор.

Прихильники збереження історичних пам’яток від зазіхань ревізіоністів не обов’язково перебувають у чисельній меншості, однак поступаються їм за наполегливістю вимог та потужністю публічного тиску. Натомість помірковані консерватори намагаються, хоча й не завжди вправно,  чіплятися за правові заборони. В цьому сенсі показовим можна вважати рішення конгресу Алабами про охорону історичної спадщини штату, яке забороняє демонтаж меморіалів, споруджених понад 40 років тому.

Дотримання точності в оцінці подій минулого активістів кампанії за очищення історичної спадщини від «шкідливої символіки» взагалі не цікавить. Адже проблематика будь-якої громадянської війни взагалі важко піддається абсолютним визначенням з точки зору правоти тієї чи іншої сторони. Так, станом на початок громадянської війни на Півдні налічувалося понад 240 тис. вільних негрів, з яких бл. 65 тис. вступили до армії Конфедерації. Південь підтримували й деякі індіанські племена, зокрема чокто і чікасо.

Прибічники збереження традицій і самобутності Півдня нагадують, що генерал Р.Лі загалом називав рабство негативним явищем, а президент південної Конфедерації Дж.Девіс всиновив чорного хлопчика, якого після поразки Півдня відібрав у його дружини офіцер федеральних військ. Натомість чотири рабовласницьких штати воювали на боці Півночі, а герой громадянської війни, командувач військ Півночі й майбутній президент генерал У.Грант сам був плантатором і рабовласником. Доцільно враховувати й те, що в прокламації  А.Лінкольна про звільнення рабів від 1 січня 1863 р. мова йшла про скасування рабства лише у тих штатах, які «перебували в стані заколоту проти Сполучених Штатів», і їх кількість мала бути додатково уточнена федеральним урядом. Сам акт скасування рабства відбувся вже після війни – в грудні 1865 р. внаслідок ратифікації XIII поправки до Конституції, яка скасовувала рабство на всій території США [17].

Хоча масова ідеологічна кампанія проти символів Півдня тісно пов’язана з закидами демократів проти президента Д.Трампа, її довготривалі наслідки змушують замислитися над тим, як виглядатиме історія США внаслідок ліволіберального цензурування й расового переосмислення. Адже за прогнозами Бюро переписів населення США, до 2060 р. частка небілого населення країни може досягти 57%, і невідомо, як у разі їх чисельного домінування ідеологи «кольорових» етнорасових груп будуть тлумачити складні періоди історичного минулого, пов’язані з «білим домінуванням». Адже, як з’ясувалося, громадянська війна найбільше розділяє американців саме за расовими ознаками. Опитування телекомпанії CNN, проведене в південних штатах улітку 2015 р., засвідчило, що 75% білих бачить у прапорі Конфедерації втілення національної гордості, а 75% чорних вважають його расистським символом. При цьому в обох громадах більшість висловлювалася проти демонтажу пам’ятників діячам Конфедерації та перейменування названих на їх честь вилиць, площ, парків та інших об’єктів [18].

Доцільно зауважити, що гасла ліворадикальної публічної кампанії, які вимагають переосмислення традиційного сприйняття історії США, віддзеркалюють глибокий політичний розкол між різними верствами населення та течіями політичної культури. Соціальні розриви в сучасному американському суспільстві позначені відмінностями у світогляді провінційного робочого класу та дрібного й середнього бізнесу, який стереотипно представляє інтереси «одноповерхової» Америки, та космополітично-прогресистських ліберальних кіл великих мегаполісів, які не відчули на собі реальних наслідків деіндустріалізації й вбачають себе авангардом світового прогресу.

Ліберальні кола мегаполісів Нью-Йорку та Каліфорнії, кумиром яких був Б.Обама, сприйняли обрання Трампа з відвертою ворожістю, а афроамериканські активісти та учасники руху за гендерну рівність взагалі побачили в новому президенті уособлення найгірших забобонів і упереджень.

Суспільство все частіше стикається з неспроможністю традиційних установок ліберальної політичної культури зберегти стан громадянського миру, що посилює конфліктогенний потенціал будь-яких адміністративних рішень – від обмеження в’їзду мігрантів з нестабільних ісламських країн та планів побудови стіни на кордоні з Мексикою до перегляду програм медичного страхування.

Загострення політичних суперечностей не стало випадковістю. На думку деяких аналітиків, суперечності в середовищі американської еліти віддзеркалюють боротьбу між політичними і фінансовими колами, які отримали зиск від ліберальної глобалізації, та неонаціоналістами, які застерігають проти занепаду США і вважають ліберальний універсалізм згубним для економіки та суспільства. На другому плані американської політики загострюється конфлікт між консерваторами і соціал-лібералами – прибічниками різних способів соціально-політичного менеджменту. Ці течії можна умовно вважати послідовниками альтернативних курсів Рейгана та Рузвельта, які використовували принципово відмінні підходи до регулювання економіки і сфери соціальних відносин.

Висновки та узагальнення

Серед консолідуючих принципів історичної спадщини США важливе значення надається принципам суспільної самоорганізації та самоврядування, побудованих на волелюбних традиціях суспільства, започаткованих ранніми колоністами – засновниками держави. Першою пам’яткою та орієнтиром загальнонаціонального значення історична традиція визнає «Мейфлаверську угоду» (1620 р.), яка проголосила «природні» правила народного правління – взаємну згоду засновників колонії Массачусетс коритися «законам справедливості й рівності, створеним тими керівниками, яких оберуть вони самі».

Консолідація нації на засадах патріотизму, громадсько-політичної єдності та відповідальності передбачає чітку артикуляцію складних періодів історичного минулого та ролі окремих історичних постатей, які мали суттєвий вплив на формування держави та політичної свідомості суспільства.

Ставлення до історичної спадщини не має бути площинним та спрощеним. У разі, якщо ті чи інші історичні постаті діяли як законні й відповідальні представники суспільства – виразники думок і поглядів значних прошарків народу, їх позиції та роль подаються як елементи пошуку кінцевого результату з підкресленням правильних і хибних рішень, проектів та пропозицій. Звичайно це стосується лише тих політичних діячів, які діяли як відповідальні політики в інтересах суспільного блага й добробуту народу й не стосується осіб, які діяли на підставі злочинних чи корупційно-егоїстичних намірів.

При аналізі подій минулого важливе значення має зрозумілий для суспільного сприйняття аналіз досягнень та помилок. За інших обставин, в разі подання апологетичної чи пропагандистської версії, офіційна версія історії країни та народу втрачає освітньо-виховну та консолідуючу функцію. Складні протиріччя й невдачі в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики потребують аналізу та адекватного тлумачення при осмисленні національної історичної спадщини.

В своєму усталеному вигляді традиція подання й популяризації історичної спадщини виступає як форма компромісного узгодження оцінок і поглядів на події минулого на підставі чітких політичних та цивілізаційних цінностей.

Дотримання національно-державних орієнтирів концепції національної історії потребує пояснення громадянам, що доброго й корисного з точки зору тодішнього та сучасного суспільства було зроблено різними історичними постатями минулого, яких помилок вони припускалися і в чому полягали аргументи їх опонентів. Такий підхід дозволяє уникати переписування історії, яке руйнує довіру та спричиняє зневагу.

Основні акценти консолідованої версії національної історії США спрямовані на формування патріотичного сприйняття історичної спадщини та запобігання конфронтаційним тенденціям в політичній сфері. До загальних стереотипів, які складають основи та визначають специфіку історичного розвитку та політичної культури американського суспільства офіційна традиція зараховує наступні:

- Природне формування та закріплення традицій народного правління, які були освячені й гарантовані успіхом американської революції та війни за незалежність від Англії (1775-1783 рр.). Будь-які природні об'єднання людей на землі мають право на самоврядування.

- Визнання й підтвердження основних прав людини, яке стало важливим наслідком перемоги американської революції та успішного завершення визвольної війни 1775-1783 рр.

- Попри гостру політичну боротьбу, її бажаним підсумковим результатом має бути національний консенсус, побудований на гармонізації різних політичних поглядів та політичних традицій.

- Незалежність США – наслідок втілення традицій народного самоврядування, громадянського суспільства, оборони цінностей свободи і поваги до людської гідності.

- США слугують наочним прикладом країни здорового глузду та раціонального вибору. Відповідальність та патріотизм політичних діячів США забезпечувалися традиціями демократичної самоорганізації, втіленими в політичній системі (включно з громадським контролем та розмежуванням повноважень гілок влади).

- Чіткі умови державно-політичної організації, обумовлені прозорістю функціонування владних іституцій, взаємним контролем гілок влади і розмежуванням їх повноважень забезпечують недопуск на вищі посади політичних авантюристів і носіїв відверто кримінальних намірів.

- Різні політичні діячі, які діяли в конкретних історичних умовах, висували протилежні проекти і могли бути опонентами. Однак у підсумку їх погляди мали важливе значення для розвитку країни. Наприклад, в конфлікті між федералістами і антифедералістами в 1790-х рр. А.Гамілтон вступав за сильну владу центрального уряду, а Т.Джефферсон – обстоював права штатів, остерігався тиранії і мислив у категоріях свободи. Проте в підсумку «країні пощастило», що вона мала обох діячів і могла, за певних умов, «поєднати і примирити» їхні філософії [2. c. 98].

- Публічний вияв національно-етнічних і расових упереджень і забобонів протизаконний, оскільки суперечить самій природі США як нації, створеної іммігрантами, та країни, що стала «землею обітованою» для мільйонів людей з усього світу. В історії США як «нації іммігрантів» кожна громада мала специфічні ознаки, проте у підсумку ці громади складають американське суспільство як «першу в світі універсальну націю».

- Стереотип станової рівності громадян США має глибоке історичне підґрунтя. Важливим чинником, який стримував появу могутньої американської аристократії, та загалом дворянського класу в колоніях, стало те, що кожен у заснованих на східному узбережжі колоніях міг знайти нову домівку на пограниччі. Навіть у колоніальний період урядники на узбережжі від часу мусили під загрозою масового руху в пограниччя лібералізувати політичну і релігійну практику, задовольняти вимоги мешканців щодо надання землі.

- Чітко визначена пріоритетність національних інтересів принципово важлива для забезпечення послідовної та ефективної зовнішньої політики. Базові цінності американського суспільства, які  забезпечили успіхи розвитку та могутність США, виступають як важливий мотиваційний чинник зовнішньополітичних рішень. Вони є вагомою запорукою впливу США в світі та довіри з боку міжнародного співтовариства.

- Прогресивні принципи організації державної влади, успішний розвиток економіки та енергія американського суспільства визначили особливу місію США в сучасному світі, яка полягає в лідерстві цієї держави в забезпеченні свободи і гарантуванні міжнародного миру.

- Найважливішими подіями, які покладено в основу історичної пам'яті, вражаються війна за незалежність США (1775-1783 рр.) та громадянська війна між Північчю та Півднем (1861-1865 рр.), підсумки якої підтвердили повноваження федерального уряду та єдність Союзу.

- В ході своєї історії американці брали участь у багатьох війнах проти агресивних, тоталітарних та дикторських режимів. Відзнаменування участі США в світових війнах, а також у війнах у Кореї та В’єтнамі, є політичним і моральним обов’язком нації, яка має шанувати воєнні традиції й берегти пам'ять про американців, які впродовж різних епох віддавали життя в боротьбі з свободу та національні ідеали.

Список використаних джерел

1. Краткая история США / USIA; пер. с англ., предисл. Б.М. Шпотова. – М. : «Олимп»/ППП (Проза. Поэзия. Публицистика), 1993. – 238 с.

2. Синкотта Г. (гол. ред.) Історія Сполучених Штатів. Нарис. – Київ : Інформаційне агентство Сполучених Штатів, 2002. – 406 с.

3. Американский федерализм: второе рождение старого принципа // Вопросы демократии. Электронный журнал ЮСИА. – Апрель 1997. – Т. 2, номер 2. – URL: http://www.infousa.ru/government/toc.htm

4. Стратегия национальной безопасности Соединенных Штатов Америки: новая эра // Внешняя политика США. Электронный журнал Государственного департамента США. – Декабрь  2002. – Т. 7, номер 4. (ijpr1202). – 48 с. – URL: http://www.elibrary.lt/resursai/Uzsienio leidiniai/eJournal/vp_10.pdf

5. NSC 68: United States Objectives and Programs for National Security (April 14, 1950) // Naval War College Review. – Vol. XXVII. – 1975. – May-June. – P. 51-108.

6. Рижков М.М. Глобальні зовнішньополітичні стратегії США: ключові чинники та загрози // США і світ ХХІ століття: монографія / Пахомов Ю.М., Коваль І.М., Шергін С.О. та ін. – К. : Центр вільної преси, 2013. – С. 183-201.

7. Римини Р. Краткая история США; пер. с англ. О.Алексаняна. – М. : Азбука-Аттикус, 2016. – 480 с.

8. Бернам У. Правовая система Соединенных Штатов Америки / Науч. ред. В.А.Василихин. – М. : РИО «Новая юстиція», 2007. – 1216 с. 

9. Конституція США. – URL: https://uk.wikisource.org/wiki/Конституція_США

10. Visiting the National World War II Memorial. – URL: https://washington.org/DC-guide-to/national-world-war-ii-memorial

11. Visiting the Korean War Veterans Memorial. – URL: https://washington.org/DC-guide-to/korean-war-veterans-memorial

12. Visiting Arlington National Cemetery. – URL: https://washington.org/DC-guide-to/arlington-national-cemetery

13. AR 1−33 The Army Memorial Program. – URL: http://asktop.net/wp/download/2/r133.pdf

14. Трамп осудил "зло расизма" в Шарлоттсвилле / ВВС. 15 августа 2017. – URL: http://www.bbc.com/ukrainian/news-russian-40933552

15. В Белом доме заявили, что Трамп осудил позицию Ку-клукс-клана и других экстремистских групп / 112 Украина. 14 августа 2017. – URL: https://112.ua/mir/v-belom-dome-zayavili-chto-tramp-osudil-poziciyu-ku-kluks-klana-i-drugih-ekstremistskih-grupp-406077.html

16. Manchester J. White House clarifies: We condemn all violence / The Hill. 08/13/17. – URL: http://thehill.com/blogs/blog-briefing-room/news/361889-englands-top-religious-authority-confounded-by-christian

17. Emancipation Proclamation. – URL: http://www.mrlincolnandfreedom.org/inside.asp?ID=39&subjectID=3

18. Мацарский Ю. Традиции на слом: почему в США демонтируют монументы конфедератам-сепаратистам / РБК-Украина. 26.04.2017. – URL: https://daily.rbc.ua/rus/show/pochemu-ssha-demontiruyut-monumenty-konfederatam-1493207951.html

19. Mead W.R. The Jacksonian Tradition and American Foreign Policy / Walter Russell Mead // National Interest. – 1999. – No. 58. - Р. 5-29.



[1] Під час роботи Другого континентального конгресу в 1776 р. Т.Джефферсон очолював «комітет п’яти», який підготував текст Декларації незалежності США.


116 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 3 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua