”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Сєверодонецьк-2004: ганьба чи знехтуваний подарунок?

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Квітень 06,2007

image

Відомий журналіст Дмитро Шурхало запровадив кілька років тому термін “якбитологія”. Історія, як відомо, не знає умовного способу – але коли держава стає ледь не світовим лідером зі змарнованих можливостей та з обрання її керманичами найгірших з усіх можливих варіантів поведінки, якбитологія перетворюється на сферу політичних знань та досліджень, яка чи не єдина дозволяє уникнути украй песимістичних висновків та не позбутися оптимізму зовсім. Тож, предметом усього написаного нижче є єдине питання: “Що було б, якби?” – й нічого іншого.

Президент України Віктор Ющенко, судячи з його численних висловлювань та реальної поведінки, ставить понад усе збереження та зміцнення єдності України. Чи то, як заведено висловлюватися у близьких до нього колах, соборності. Воно й не дивно: думка про те, що саме президентські вибори 2004 року та Помаранчева революція роз'єднали Україну на дві частини, настільки вкорінювалася й, зрештою, вкорінилася в суспільній свідомості, що, напевне, змусила й Ющенка відчувати свою провину за ледь не історичний злочин. І, відповідно, прагнути залагодити наслідки цього “злочину”. Адже серед численних мотивів укладання ним “Універсалу національної єдності” очевидною була наявність саме цього – прагнення зберегти (чи, радше, відновити) цю єдність у будь-який спосіб – хай навіть ціною здавання обстоюваних ним же ідеалів.

Поміж тим, чи справді 2004 рік розколов Україну? Ще президентські вибори 1994 року (Кучма – Кравчук) показали наявність в Україні двох приблизно рівних регіонів, електоральні переваги мешканців яких були протилежними. Кожен з-поміж цих регіонів мав цілісну територію, а межа між ними так само відділяла Північ та Захід, з одного боку, від Півдня та Сходу, з іншого. З тих пір кожні вибори демонстрували ту саму картину географічної розділеності України. Наочним є це розділення й тепер: Захід та Північ щиро підтримують ті сили, які заведено називати помаранчевими; Схід та Південь – сили, що заведено називати біло-синіми. І провали та нездійснені обіцянки помаранчевих лідерів, і стрімке падіння рейтингу президента, і зруйновані реґіоналами надії на “покращення вашого життя вже сьогодні”, і постійні очевидні пересмикування фактів укупі з неприхованою агресивністю у виступах реґіоналівських депутатів – усе це впливає на вододіл між “помаранчевими” та “біло-синіми” якщо й не лише в межах похибки, то дуже незначним чином. Розчаровані в “Нашій Україні” та БЮТ, як правило, не шукають розради в лавах прихильників Партії регіонів і навпаки. Отже, сьогодні ми спостерігаємо не протистояння між гілками влади, не протистояння між політичними силами й навіть не протистояння між ідеологіями. Точніше, всі їх – але не політичні сили, не гілки влади й не ідеології є джерелом протистояння. При цьому не виходить назвати це протистояння ірраціональним – просто його причини є набагато глибшими, ніж конкретні політичні чи економічні умови, пов'язувані з тими чи тими політичними силами. Пригадаймо кінець 2004 року: перед “третім туром” президентських виборів Роман Безсмертний заявляв, що от тепер, коли масштабні фальсифікації стали загальновідомими, виборці відвернуться від фальсифікаторів, і всі проголосують за Віктора Ющенка.. Насправді “третій тур” віддав Ющенкові лише кілька відсотків додаткових голосів, і навіть у Херсонській та Миколаївській областях, де в другому турі Ющенко здобув понад 40%, у "третьому турі" цей показник так і не дотягнув до половини голосів. Навіть унаочнені масові порушення закону не змусили переважну більшість прихильників Віктора Януковича відвернутися від нього.

Те, що сьогодні відбувається, - це загострення протистояння між двома Українами, протистояння, що набуло вже підсвідомого характеру: прихильникам обох сторін дедалі важче пояснити, за що саме вони підтримують саме тих, кого вони підтримують. Питання “хто правий?” узагалі мало кого цікавить. Підтримування – непідтримування громадянами тієї чи іншої сторони відбувається на рівні “вірю – не вірю”, “добрі – погані”.. І саме цей факт змушує схилятися до найпесимістичніших прогнозів: знайти взаємоприйнятне розв'язання конфлікту за таких умов ой як нелегко.

Але повернімося до нещодавньої історії. За 10 років з 1994 по 2004 рік дві частини України майже не змінилися територіально – не такі вже населені, значною мірою периферійні Кіровоградська, Полтавська, Сумська та Чернігівська області відійшли до Заходу. От і все. До того ж, Полтавська область достатньо довго була єдиною, де на парламентських виборах перемагала СПУ. Видається, причина цього була такою: перебуваючи під майже рівносильним впливом Києва та Харкова, Полтава довго обирала щось середнє – яким вона його бачила.

2004 року межа між двома частинами України набула майже непоміченого історично-символічного вигляду. Адже що являє собою сьогоднішня межа між, умовно кажучи, прозахідно-демократично-помаранчевим Заходом та проросійсько-олігархічно-біло-синім Сходом? Це – з поправкою на адміністративні межі областей – якраз і є межа між територіями давнього українського заселення та територіями, що заселялися, хай і переважно українцями, не просто пізніше, а тоді, коли вони були у складі Росії, під владою Москви.

Навряд чи цей факт є простим збігом обставин. Він є також зайвим доказом того, що залагодити розкол України протягом найближчого часу не вийде. Чому ж він не досягав такої гостроти ніколи раніше? Видається, з однієї причини – з тієї самої, з якої всі конфлікти на тоді ще радянській території спалахнули саме за часів горбачовської Перебудови. Протистояння між Заходом та Сходом України стримувалося тоталітарними, потім авторитарними режимами. Коли мешканці ані Заходу, ані Сходу не мали змоги обрати для себе той чи інший шлях розвитку України через вільне волевиявлення. Те, що тепер звуть кучмізмом, базувалося саме на розділеності України. І саме через розділеність Україна не встала на відверто тоталітарний шлях, як, скажімо, Білорусь. З одного боку, Кучма виконував роль верховного арбітра між регіональними протототалітарними квазідержавами. З іншого, саме він об'єднував їх у цілісність, яка жила в межах єдиної держави. Ще з іншого – він не дозволяв одному з місцевих угруповань підім'яти під себе всю державу. Варто було зникнути оцьому авторитарному чинникові – як розкол України не міг не унаочнитися, не перейти з ментально-психологічної у соціально-політичну площину.

Варто зауважити ще один факт нещодавнього минулого: потужні бізнесово-політичні клани утворилися саме на Сході та Півдні. Всі спроби кланобудування на Півночі та Заході не здобули помітних успіхів, а клан, відомий як “київський” (той, що легітимізувався під назвою СДПУ(о) дещо пізніше), не відігравав у Києві помітної політичної ролі, принаймні, офіційної. Отже, дві частини утримуваної Кучмою в цілісності України різнилися не лише уподобаннями виборців, а й суспільно-політичним ладом: кланово-олігархічний Схід співіснував із радше номенклатурним Заходом. Видається, ця відмінність і сама стала наслідком, і, своєю чергою, допомогла формуванню політичного менталітету двох частин України: якщо на Сході взірцем стало поєднання бізнесу та політики, то на Заході громадяни прагнули "чистої" політики як цілковито окремого роду діяльності, ґрунтованого не на бізнесовій потужності, а на ідеях.

Типовий для Сходу політичний світогляд довелося якось неочікувано для самого себе почути від політолога Володимира Малінковича (я був присутнім на його вечері запитань та відповідей). Перспективу України він змалював таким чином: “Наша Україна” та БЮТ зійдуть зі сцени, бо (увага!) за ними немає потужної бізнесової підтримки; а в Партії регіонів посилюватимуться внутрішні суперечності, й урешті-решт вона розпадеться на кілька демократичних партій. Суперечності, за Малінковичем, полягатимуть у тому, що дніпропетровські металурги, харківські машинобудівники тощо дедалі більше усвідомлюватимуть, що донецькі вуглевики не відображають їхніх передусім економічних (!!!) інтересів. Тож за таким от – регіонально-галузевим – принципом ПР і розпадеться. Можна, звісно, сперечатися з Малінковичем по суті – адже ті самі донецькі вуглевики навряд чи чекатимуть, поки харківські білі комірці від них відбрунькуються чи хоча б візьмуть гору в ПР. Цікавою тут видається власне концепція створення багатопартійної демократії.

Якщо 2004 рік не започаткував розкол України, то він створив іншу річ – він, хоч як це парадоксально, підштовхнув формування громадянської свідомості мешканців Сходу. Регіональний принцип електоральних преференцій “голосуй за своїх” саме тоді змінився концептуальним, суспільно-політичним принципом голосування за політичну силу, що асоціюється з обстоюванням певної політико-економічної моделі. Якщо до 2004 року для пересічного мешканця, скажімо, Запоріжжя донецькі були майже так само чужими, як і “западенці-бандерівці”, то тепер Партія регіонів змогла об'єднати довкола себе весь Схід. Роз'єднатися вже на нових засадах він ще не готовий. Це блискуче довів проект “Віче”, розрахований саме на електорат науково-машинобудівного Харкова, який, грубо кажучи, мусив би вважати себе вищим за донецьких сировинників. Не спрацювало. До речі, щодо “Віча”: якби справедливими були думки про те, що Партія регіонів набрала свої голоси значною мірою за рахунок тих людей, які взагалі-то прагнуть демократії загальноєвропейського зразка, але протестують проти українізації й обстоюють двомовність, то “Віче” неодмінно пройшло б до парламенту. Адже мусив би існувати колосальний електорат, орієнтований, умовно кажучи, на “російськомовну демократію”. Цього електорату не виявилося, а до кінчиків волосся російськомовні прихильники європейської демократії в тому самому Харкові віддали свої голоси “клятим націоналістам” з “НУ” та БЮТ.

А це зайвий раз доводить: йдеться про цілісні системи суспільно-політичних цінностей, різко відмінні між Заходом та Сходом. Фактично, сьогоднішня Україна являє собою дві різні країни, змушені жити (співіснувати) в межах однієї держави. Безконфліктним це співіснування може бути лише або за умов державного ладу, наближеного до тоталітарного (єдина дозволена ідеологія, єдина політична сила, що проникає в усі сфери життя не лише держави, а й суспільства), або за умов, коли стосунки між цими частинами відбуваються за взірцем стосунків метрополії та колонії. Коли одна з двох частин керує іншою, причому керує по-своєму, а бажано, й через призначення на відповідальні посади власних представників. Масовий прихід представників Донбасу в усі ланки державного керування засвідчує: саме це й відбувається.

Але й це не остаточний порятунок: навіть після встановлення домінування у владних органах представників однієї частини достатньо скоро виявиться, що через різні політико-економічні світогляди Заходу та Сходу ефективно керувати, умовно кажучи, Львовом по-донецьки або Донецьком по-львівськи неможливо. Схеми та методи керування, цілком адекватні й навіть успішні для однієї частини України, виявляться неадекватними для іншої. Так само, як, як ми бачимо, неможливо ефективно керувати Іраком по-американськи. Що не ефективнішим виявлятиметься керування, то більшим ставатиме прагнення компенсувати цю неадекватність у силовий спосіб. Оскільки ж проблема полягає в суспільному менталітеті, це силове компенсування навряд чи зупиниться на авторитарній стадії (підпорядкуванні одній політичній силі та одному лідерові держави), а прагнутиме до тоталітарної (підпорядкування одній політичній силі та її лідерові не лише держави, а й суспільства). Власне, саме тоталітарна модель і лише вона могла утримувати в межах однієї держави Радянський Союз. Тільки-но КПРС залишила собі контроль лише над державою, звільнивши від жорсткого контролю суспільство – як вистачило кількох років, щоб СРСР припинив своє існування.

Проголошення 2004 року в Сєверодонецьку Південно-Східної автономії (а всі чудово розуміли, що йшлося не про автономію, а про відокремлення) було спробою Сходу уникнути ролі колонії Заходу. Причому, це уникнення мало б відбутися б не методом повзучого повернення Сходові статусу метрополії, як воно насправді вийшло, а шляхом розведення двох регіонів із різними темпами та напрямами “соціального дозрівання” населення. Причому, оскільки ініціатива проголошення Південно-Східної автономії належала Сходові, Захід та його влада не несли б відповідальності за сепаратизм, розкол держави та подібне.

Що ж було б, якби від кінця 2004 року Україна розвивалася, як Німеччина від 1949 року? На Заході Партія регіонів була б хай і не маргінальною, але маловпливовою політичною силою. Конкуренція точилася б між “Нашою Україною”, Блоком Юлії Тимошенко та можливими новими партіями, які б виникли. На виборах громадяни вирішували б не проблему “або демократія, або антидемократичний реванш; відступати нема куди”, а, подібно до будь-якої європейської держави, проблему “яка саме демократична модель влаштовує найбільше”. Позбавлені загрози антидемократичного реваншу, громадяни б не пробачали своїм учорашнім фаворитам невиконання обіцянок та антидемократичних атавізмів. Що ж до економічного боку, то, втративши гірничо-металургійний комплекс, Захід змушений був би розвивати технологічні галузі промисловості, залучаючи іноземні інвестиції: можливості інерційного економічного розвитку не було б, а потреба в реальному реформуванні економіки стала б життєво необхідною. Реформи призвели б до помітної активізації малого та середнього бізнесу та попиту на висококваліфіковану працю – а отже, сприяли б зростанню соціальної бази демократії, середнього класу.

Ну а Схід? Там теж прискорилося б формування громадянського суспільства, адже громадяни дуже швидко зрозуміли б, що їхні проблеми – то саме їхні проблеми; посилання на “націоналістів при владі”, “перерозподіл коштів на користь відсталого Заходу” та подібні вже не спрацьовували б. Якби при тому реформи на Заході були успішними, на Сході зростало б розуміння того, що будування економічної стратегії на видобуванні та експорті сировини є тупиковим шляхом. 2004 року процес обєднання суспільства Сходу навколо Партії регіонів лише почався – а тому знадобився не такий уже й довгий час, щоб на Сході почала формуватися багатопартійність – спочатку, ймовірно, за моделлю Малінковича, а пізніше й реальна. До того ж, не факт, що тоді (саме тоді) вугільний Донбас, металургійне Придніпров’я, технологічно-промисловий Харків, сільськогосподарську Херсонщину, Крим та Одесу, що завжди вважали себе самодостатніми, можна було б реально об’єднати в якусь державоподібну цілісність. Як не факт, що, якби було влаштовано референдум, мешканці деяких регіонів не віддали б перевагу залишенню у складі України, хай і під проводом помаранчевих, перед відокремленням, хай і під проводом підтримуваних ними біло-синіх. Лише Донецька й Луганська області та Крим видаються регіонами, мешканці яких безсумнівно проголосували б за відокремлення в окрему державу. Якби лише ці три регіони в результаті сформували б Південно-Східну автономію, а решта біло-синіх областей віддала б перевагу помаранчевій владі перед відокремленням, однаково Партія регіонів далеко не мала б у загальноукраїнському масштабі того впливу й тієї сили, які вона має сьогодні. І – хто його знає? – можливо, час працював би на те, щоб Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Запоріжжя, Херсон та Миколаїв поступово наближалися ментально до Заходу.

Якщо ж повернутися від якбитології до реального стану речей, то світоглядне протистояння між Сходом та Заходом, на превеликий жаль, не має легкого розвязання, яке влаштовувало б обидві частини України. Доки стосунки між двома частинами України не набудуть вигляду стосунків між метрополією та колонією – не має значення, станеться це внаслідок “чистої перемоги” однієї частини над іншою чи внаслідок якоїсь угоди, яка під формою компромісу ховатиме сутність поглинання елітою однієї частини України еліти її іншої частини та набуття однією частиною права диктувати іншій свої правила, – до того часу залагодити конфлікт майже неможливо. Єдине зауваження: навряд чи метрополією зможе стати Захід – і не лише через слабкість керівників “західних” політичних сил, а просто через те, що для хоча б відносно демократичної країни з бодай відносно громадянським суспільством роль метрополії – власниці колоній є неорганічною.


3600 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 2 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua