Політика Москви стала не тільки «газовою», але й «ядерною»

Отже, російська влада відкинула чергову порцію політичних і пропагандистських умовностей «стратегічного партнерства» із Заходом. Тому, у властиво військовому сенсі проголошена 19 січня главою Генштабу РФ Юрієм Балуєвскім погроза застосування ядерної зброї «превентивно», або простіше говорячи, першими, не може бути новиною. У всякому разі, ще з часу Балканської війни 1999 року задачі протиборства з США і їхніми союзниками зайняли важливе місце в оперативному плануванні й бойовій підготовці російських збройних сил. А нанесення «превентивних» або «обеззброюючих» ударів по супротивнику із застосуванням будь-яких наявних сил і засобів – неодмінна, хоч і найменш афішована частина оборонної концепції будь-якої потужної держави або військового альянсу. Зрозуміло, існуюча поряд з іншими сценаріями й варіантами. Так що остання заява Балуєвского не приведе до шоку тих західних керівників, хто на ділі відповідає за оборону й військове планування.

Питання в тім, які політичні цілі й стосовно кого стала переслідувати Москва, раптом значно підвищивши градус ядерної риторики. Нагадаємо, що раніше російські керівники, включаючи міністра оборони Сергія Іванова, говорили про превентивне застосування звичайних озброєнь і про нанесення першими ядерних ударів у відповідь на пряму агресію. Тепер всі ці обмеження широкомовно зняті. Крім того, в «санктуаріум», що підлягає захисту будь-якими засобами, Балуєвскій включив ще й «союзників», під якими, мабуть, варто розуміти Білорусь, повністю інтегровану в російську оборонну систему.

Повторимо, що публічні декларації й військове, у тому числі ядерне, планування – далеко не те саме. Так, керівники СРСР у 80-і роки офіційно відкараскувалися від застосування ядерної зброї першими. Зате саме це планував радянський Генштаб. Для прикриття ж по лінії КДБ здійснювалася відома програма ВРЯН, що була покликана в будь-який момент надати вищому керівництву політичний привід і виправдання для «превентивного» ракетно-ядерного удару. 1990 року КДБ сповістив керівництво НАТО, що зазначену програму скасовано, і це повинно було означати також відмову СРСР від колишньої стратегії. Що саме ховалося за такими повідомленнями і як розцінили його натівці – окрема тема. Думаю, що вони продовжували виходити насамперед з наявності націлених проти них ядерних засобів, а не з того, як їм обіцяє розпорядитися ймовірний супротивник, нехай і потрапивши у смугу реформ.

У світлі всього сказаного подвійно цікаве питання про те, хто ж стане відтепер головним об'єктом російського ядерного шантажу.

Вживаючи термін «шантаж», я маю на увазі, що Росія продовжує залишатися в рамках раціонального поводження (яке може комусь не подобатися) і достатньої передбачуваності. Говорячи просто, вона все ще аж ніяк не схильна до самознищення, нехай і колективного. Це не яка-небудь держава-відщепенець, від проводирів якої можна чекати чого завгодно. Так що сьогодні Москва лякає заради вирішення якихось зовнішньополітичних завдань. Інша справа, що робить це зі справжньою бомбою в руках, і відмахнутися від такої не прийде в голову жодному відповідальному керівникові за кордоном. І, звичайно, цю російську загрозу сприймуть і почнуть по-своєму інтерпретувати й обігравати публічні політики й ЗМІ. Так що масовий ефект Москві, вважай гарантований.

Отут треба враховувати, що поки Росія й НАТО клялися один одному в стратегічному партнерстві й у бойовому братерстві у війні зі світовим терором, усім було якось спокійніше. Крім того, серйозним фактором стабільності залишалася їхня співучасть у Договорі по «ПРО» і у «ДОВСЕ». Тепер, коли Росія виявилася поза цими рамками взаємного контролю й виявляє намір іти у військово-політичній сфері своїм особливим шляхом, «превентивний» ядерний удар на власний розсуд Кремля – куди як вагомий і діючий образ. Особливо для тих країн, які вже втягуються в протистояння з Росією, але ще не звикли до такого стану, не мають над собою ядерної «парасольки» і поки не освоїли правил поведінки в альянсі.

Звичайно, йдеться про Україну і якоюсь мірою – Грузію. А жорсткість формулювань Балуєвского виглядає прямою реакцією на форсування українськими керівниками з початку поточного року таких процесів як зближення з НАТО, підготовка до виводу Чорноморського флоту й загальний політичний відхід від Москви. З російського погляду було б також неважко уявити собі подальше розгортання системи «ПРО» уздовж рубежів НАТО, що розширюються. Заради протидії такому проекту нинішня російська влада не пошкодує ні зусиль, ні ресурсів. При цьому енергетичний і національно-мовний важелі, що досі застосовувалися разом, видно, вже недостатні.

Щось схоже вже спостерігалося раніше. Радянська військова загроза відносно європейського флангу НАТО, хоча й не ототожнювалася з неминучістю військового зіткнення, але все-таки була цілком реальною. У чому й полягав, відверто говорячи, головний стратегічний задум Москви. Політики й громадськість Західної Європи просто не могли не ставитися до цієї погрози з усією серйозністю. Крім того, посилання на небезпечне сусідство з агресивним «російським ведмедем» активно використовувалися з метою внутрішньополітичної конкуренції й для різних видів торгу з лідерами альянсу. Утримати союзників на єдиному курсі й у загальному оборонному ладі Вашингтону бувало надзвичайно важко. Зате свою вигоду із внутрінатовських розбіжностей уміло здобувала Москва.

Приблизно в таких перипетіях і пройшла холодна війна, під час якої, між іншим, Європа не пізнала великих військових конфліктів. Що стосується її фіналу, то він був великою мірою зумовлений внутрішньої рихлістю й некерованістю СРСР, архаїчністю мислення його вождів, втратою ними мотивації й політичної перспективи. Країни НАТО, навпроти, в 80-і роки згуртувалися кожна внутрішньо й усі разом. І, звичайно, знайшли впевнене політичне лідерство.

Чим усе завершиться цього разу – одному Богу відомо.

Довідка: Віктор КАЛАШНІКОВ,
підполковник СВР Росії у відставці

http://banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/200801/article19