”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Протистояння між президентом та парламентською коаліцією

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Квітень 17,2007

image

Протистояння між президентом та парламентською коаліцією перейшло у стадію окопної війни. Усі чекають на рішення Конституційного Суду. Але не є безсумнівним, що після оприлюднення рішення КС протистояння буде знято, а ситуація увійде в якесь правове та передбачуване річище. Причому, незалежно від того, яким це рішення буде.

Варіант перший. Конституційний Суд визначає Указ президента про розпуск парламенту як неконституційний. Тим самим відкривається пряма дорога до імпічменту Віктора Ющенка за порушення Конституції та намагання узурпувати владу. При цьому немає жодної переконаності, що в разі винесення проекту ухвали ВР про початок процедури імпічменту вона не набере 300 голосів – як немає переконаності й у тому, що в разі, якщо сформована слідча група рекомендуватиме парламенту оголосити імпічмент, не набереться 300 голосів і тоді. Скажімо, депутат від БЮТ Олексій Данілов заявив в інтерв’ю “Українській правді”, що в разі голосування за імпічмент президента голосуватиме “за” не замислюючись. І немає впевненості, що в лавах БЮТ він один такий.

Хоча, власне, у вустах політика вислів “не замислюючися” звучить достатньо двозначно: політик отримує зарплатню саме за те, що замислюється над будь-якою своєю дією й намагається прорахувати її бодай на один крок наперед: а що буде далі? Отак і тут: гаразд, проголосує значна частина БЮТ за імпічмент Ющенка, в.о. президента стане Олександр Мороз, і?.. На жаль, в Україні так багато політиків, для яких політика є лише бізнесом та засобом виграти суто бізнесову конкурентну боротьбу, що в суцільному затінку залишається (а то й виглядає ледь не героїчною) друга за чисельністю небезпечна категорія політиків – політики, для яких політична діяльність зводиться до відстоювання якої-небудь idée fix із цілковито бульдозерною гнучкістю. Покарати супостата, а там хоч трава не рости – таким є гасло подібних політиків; зважування наслідків своїх рішень та наслідування заповіді “не зашкодь!” – то не їхнє амплуа.

Варіант другий. Конституційний Суд визнає Указ президента про розпуск Верховної Ради конституційним. Зовсім не факт, що коаліція погодиться виконувати цей вердикт. Млявоплинне підготування громадської думки вже ведеться: Конституційний Суд піддається тиску з боку Секретаріату президента, - такими твердженнями переповнений медійний простір. Тож видається цілком імовірним, що в разі невигідного для себе рішення КС парламентська більшість та уряд оголосять його антизаконним, антиконституційним, ухваленим під тиском та примусом – і відмовляться його виконувати. Що робити далі? На силове розв’язання ситуації Ющенко навряд чи піде: це суперечитиме його ідеології, це не в його характері, він сам заявляв про неможливість такого варіанту; до того ж, спроби силового розв’язання протистояння міститимуть багато підводних каменів, про які дещо нижче.

Звісно, президент спробує притягнути лідерів коаліції до відповідальності за невиконання рішення КС та власного Указу. От тільки, на відміну від Леоніда Кучми, “вішати суддів за яйця”, принаймні, відверто, він не стане – інакше в очах громадської думки одразу перестане бути Ющенком. А відкриватимуть і вестимуть справи МВС під проводом пана Цушка та Генпрокуратура під проводом пана Медведька. Чи можна розраховувати на об’єктивний, політично не заангажований розгляд цих справ? - то є питання, що не потребує відповіді. У найкращому разі справи ці можуть тягнутися роками – а Україна так і житиме в умовах відсутності легітимної влади. Що, врешті-решт, може перетворитися на звичку й змусити деяких “прагматиків” замислитися над запитанням: а якщо не провести й календарні вибори 2009 та 2011 років – то що з того вийде? Може, й нічого страшного?  

Варіант третій. Конституційний Суд під різними приводами затягує винесення остаточного вердикту. При цьому будь-які спроби з чийого б то було боку прискорити розгляд питання він тлумачитиме як тиск. Ситуація так само зависає; й урешті-решт постає от яка проблема. Стаття 77 Конституції України твердить? “Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”. (Зауважте: з дня опублікування, а не з дня підтвердження чинності.) Якщо ж ці вибори в належний час не відбулися, то чи не ставить цей факт під сумнів чинність Указу президента про розпуск ВР? Немає для того законних підстав? А для ігнорування Указу президента про розпуск парламенту вони хіба є?

І варіант четвертий, до якого схиляються багато експертів. Конституційний Суд виносить розпливчасте, половинчасте рішення, з якого нічого конкретного не випливає. Якщо станеться саме так, то КС, по суті, заявить: хоч би якого то було юридичного регулювання ситуації надалі не існує, й сторони ладні робити все, що вважатимуть за потрібне; ніякий їхній крок не можна буде тлумачити як такий, що порушує Конституцію та законодавство. Конституційне та державне право від цього моменту припинять в Україні своє існування. У який спосіб у такому разі сторони розв’язуватимуть протистояння надалі?

Силовий спосіб видається дуже й дуже небезпечним. Можливий Указ президента про запровадження надзвичайного стану буде проігнорований так само, як і Указ про розпуск ВР. Так, президент є головнокомандувачем збройних сил і може закликати їх на допомогу. От тільки чи підпадають війська МВС під визначення “збройні сили”? А вони ж перебувають у повному підпорядкуванні коаліції! Та й із військами Міністерства оборони теж не все зрозуміло. Міністра оборони призначено за квотою президента, він як командувач мусить підпорядковуватися головнокомандувачеві. А от як міністр він мусить підпорядковуватися прем’єр-міністрові. Це, до речі – зайве підтвердження того, що шлях України до НАТО треба було починати не з кількісних змін, не з питань чисельності Збройних сил України та їхнього озброєння – переозброєння, а з організаційних реформ – з розведення функцій визначення військової політики та військової економіки (цивільний міністр оборони) та командування збройними формуваннями (військовий посадовець на зразок голови Комітету начальників штабів у США).

Тож, якщо президент вдасться до залучення армії, відповіддю йому стануть внутрішні війська. Причому, протистояння військ різних відомств є ще далеко не найгіршою перспективою. І у військах МО, і у військах МВС достатньо офіцерів як старшого, так і середнього командного складу, які підтримують як одну, так і іншу сторони. І в разі спроб залучити збройні формування до протистояння в Україні може виникнути інститут польових командирів: кожен офіцер поведе свій підрозділ на підтримку тих сил, кому симпатизує особисто він. Ну а далі цей фантастичний сценарій може призвести до того, до чого зазвичай і призводить: рано чи пізно усі забудуть і про президента з опозицією, і про уряд із коаліцією, й почнеться справжня війна всіх проти всіх.   

Залишаються переговори та пошук компромісу. Але переговори про що та пошук якого компромісу?

Експерти ведуть мову про перенесення строку виборів до Верховної Ради як про можливий вихід із ситуації. Але, здається, тут містититься дуже небезпечна пастка для Ющенка. Справа в тім, що строки виборів у разі розпуску Верховної Ради є конституційною нормою. Але конституційне право не знає поняття lex voluntaris. Конституція не підлягає вільнотлумаченням, підправленням та ігноруванню за згодою сторін. А гарантом дотримання Конституції, за тією ж Конституцією, є президент. Тож і відповідальність – причому, вся відповідальність – за встановлення терміну виборів, відмінного від передбаченого Конституцією, ляже виключно на нього, на президента. Поки підготовку до виборів зриває уряд, саме він несе відповідальність за це. Тільки-но президент поставить підпис під будь-яким документом, який міститиме іншу, ніж кінець травня, дату парламентських виборів, він тим самим підпише власний імпічмент. Охочих зловити Ющенка на цьому знайдеться більш ніж достатньо. Причому, шляхетною жертвою заради святої мети (мовляв, “хай мене піддадуть імпічменту, але парламентський Карфаген буде зруйновано”) це не стане: тільки-но Верховна Рада розпочне процедуру імпічменту, питання про її розпуск затихне саме собою, й Указ Ющенка про розпуск ВР вважатиметься за неконституційний a priori, доведенням його неконституційності в такому разі навіть обтяжувати себе ніхто не стане.

Якщо навіть із якихось міркувань ніхто не поставить питання про імпічмент, Конституція перетвориться на збірку політологічних тез і не більше – на довгі роки буде створено прецедент нехтування нею, що й буде повторюватися раз за разом. І головне: навіть якщо сторони дійдуть згоди про проведення виборів до парламенту в якісь інші строки, немає жодної гарантії, що ті вибори насправді відбудуться, й що уряд не стане тихо їх саботувати.

Відмова Ющенка від розпуску Верховної Ради та відкликання ним свого указу як підсумок переговорів означало б повну й остаточну втрату ним політичного обличчя й відмову від гарантування Конституції, а отже, від виконання обов’язків президента. (Не забуваймо: створення конституційної більшості у Верховній Раді означало б утворення в Україні групи осіб, ЩО ПРИЙШЛА ДО ВЛАДИ НЕ ШЛЯХОМ ВИБОРІВ – бо за таку конфігурацію політичних сил ніхто ніколи не голосував на жодних виборах; захоплення влади шляхом обману та зловживання довірою – от що це було б.)

Погодження президента на проведення не лише парламентських, а й президентських виборів влаштувало б, напевне, багатьох. Таке рішення зняло б протистояння за формою – а от за змістом? Такий вихід, до речі, цілком влаштовував би Партію регіонів – і запускання Василем Кисельовим пробної кулі, ймовірно, не було його приватною ініціативою. Якщо цього року відбудуться президентські вибори, то, радше за все, конкуренцію Вікторові Януковичу скласти не буде кому. Віктор Ющенко, навіть повернувши собі роль єдиної противаги Януковичеві, вже не здобуде тієї кількості голосів, що два з половиною роки тому. Хай навіть людей, що не проголосують тепер за нього за будь-яких обставин, буде лише кілька відсотків – але це будуть саме ті кілька відсотків, на які він і випередив Януковича 2004 року. Юлія Тимошенко має надто високий рейтинг повної недовіри, а Юрій Луценко не встиг ще розкрутитися – до того ж, серед значної частини суспільства побутує іронічне ставлення до нього, й навіювали таке ставлення далеко не самі лише біло-сині...

Що ж до парламентських виборів... 2004 року саме президентські вибори згуртували „антипомаранчевий” електорат довкола Віктора Януковича; можна з великою мірою ймовірності припустити, що й на парламентських виборах 2006 року дуже високий результат Партії регіонів та дуже низький результат КПУ та ПСПУ пояснювався саме тим, що за інерцією лідер ПР Янукович і надалі згуртовував цей електорат, тепер уже довкола своєї партії. Тепер рейтинг підтримки ПР падає, а КПУ та ПСПУ – зростає. Повернути цих виборців до підтримки Партії регіонів змогла б ситуація, якби парламентські та президентські передвиборчі кампанії відбувалися практично паралельно.

З іншого боку, саме на парламентських виборах нинішня опозиція та її потенційні союзники мають цілковиту змогу здобути сумарну більшість голосів. Тож дуже ймовірною видається ситуація, що в разі проведення і тих, і тих виборів новим президентом України стане Віктор Янукович, а новим прем’єр-міністром – Юлія Тимошенко. І перетягування ковдри почнеться по новій – з тією лише різницею, що Тимошенко робитиме це активніше, ніж робить Ющенко, й матиме набагато меншу схильність до пошуку компромісів. До речі, прихід ПРП до Блоку Юлії Тимошенко підтвердив тенденцію останнього часу: ідеологічне крило БЮТ поступово посилюється на противагу бізнесово-бюрократичному крилу. У блоці зростає кількість політично самодостатніх постатей, і якщо ця тенденція не призведе до конфлікту всередині БЮТ, вона об’єктивно сприятиме поступовій демократизації цієї політичної сили й до того, що БЮТ дедалі менше нагадуватиме театр одного актора. У БЮТ буде достатньо сильне крило, яке не погодиться на можливу “джентльменську угоду” з Партією регіонів про негласний поділ України на сфери виняткового контролю й досягнення компромісу в такий спосіб. Але в будь-якому разі призначення і парламентських, і президентських виборів, радше за все, лише відкладе проблему, але не розв’яже її. Навряд чи за такої конфігурації на політичному Олімпі залишиться бодай яке-небудь місце для Віктора Ющенка.

А тим часом, парадоксальним чином протистояння вигідне обом сторонам. Адже те, що відбувається в Україні протягом останнього року, дедалі більше нагадує крах національної еліти. Причому, не лише формально-політичної еліти, а взагалі крах того прошарку людей, чия думка про шляхи облаштування країни є авторитетною для найширших суспільних мас. У загальноукраїнському масштабі жодної подоби такої еліти на сьогодні немає. У масштабі двох половин України, помаранчевого Заходу та біло-синього Сходу, такі еліти ще існують, але чи не єдиною підставою збереження ними елітного статусу є наявність іншої половини з іншою елітою, що розглядається суспільством як небезпека. Іншими словами, дедалі більше виборців готові проголосувати за “Нашу Україну” та Блок Юлії Тимошенко лише через небезпеку приходу до влади Партії регіонів, і дедалі більше виборців (хоча, можливо, тут цей процес є дещо повільнішим) готові проголосувати за Партію регіонів лише через небезпеку приходу до влади „Нашої України” та Блоку Юлії Тимошенко; позитивна мотивація голосування й за тих, і за інших драматично зменшується.

Подібні ситуації, особливо за умов, коли претендентів на статус нової еліти на обрії не видно, можуть завершитися крахом держави. І може наступити момент, коли в Україні знайдеться достатньо здобрений ґрунт для вкидання в суспільство ідеї: подивіться, он у сусідів ніякого хаосу, всі державні інституції чітко працюють, президент Путін упевнено впроваджує модель керованої демократії (на відміну від нашої некерованої), а рівень життя там який! – тож Україна не має іншого шляху, як тільки приєднатися до Росії; іншого шляху виходу з хаосу не існує. Заведено вважати, що жодна з провідних політичних сил не допустить цього. Утім, не виключено, що бізнес, пов’язаний з Партією регіонів, може спонукати партійних лідерів покликати на допомогу росіян, коли зрозуміє, що в інший спосіб установити виключний контроль над усією Україною не вийде – хай навіть за це потім доведеться платити росіянам данину (“гонорар”). Зі свого боку, Росії вигідно встановити контроль над Україною не відверто, а через слухняний місцевий бізнес та слухняних місцевих політиків – хай навіть доведеться погодитися на те, що саме вони, місцеві бізнес та політикум, безпосередньо контролюватимуть Україну.

Справа ще в тім, що за канонами жанру, який домінує сьогодні в Москві, окрім “злого слідчого” неодмінно мусить бути ще й “добрий слідчий”. Чи існує на сьогодні в Україні отой “добрий слідчий”, залишається незрозумілим. Як незрозумілим залишається й те, де його шукати. Чи серед лав “Нашої України”, яка надто незграбно, щоб не сказати: топорно, тягнула Україну в НАТО – ніби навмисне не для того, щоб приєднатися до Організації північноатлантичного договору, а щоб викликати несприйняття цієї ідеї в суспільстві. Чи, може, серед лав Блоку Юлії Тимошенко, який зазвичай узагалі уникає питань і геополітичного майбутнього України, й її стосунків із Росією. Чи, може, вони є й там, і там – принаймні, помітні постаті обох сил протягом останніх двох років наносили малозрозумілі візити до Москви.

Яким є вихід із ситуації, що може скластися, боюся, не знає ніхто. Тим більше, яким є ЗАКОННИЙ, ПРАВОВИЙ вихід із неї. Тим більше, що, коли йдеться про протистояння “стінка на стінку”, сторона, що прагне акуратно дотримуватися правових норм, боюся, a priori прирікає себе на поразку. Колись, іще після парламентських виборів 2002 року, Віктор Ющенко з жалем констатував: “Я грав у шахи, а проти мене – в Чапаєва”. Ставши президентом, Ющенко тільки те й робив, що раз за разом сідав грати в шахи з тими самими суперниками... “Бізнес не зацікавлений в узурпуванні влади”, - оптимістично заявила Юлія Мостова у телепрограмі “Свобода слова” 13 квітня. І хотілося б погодитися, та не виходить: за умов тісного зв’язку бізнесу з політикою не схоже, що бізнес, пов’язаний з політичною силою, що прагне до безроздільної влади, був би так уже проти цього; щоб головним, до чого він прагнув би, була конкуренція.

3783 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 4.40Rating: 4.40Rating: 4.40Rating: 4.40Rating: 4.40 (всього 5 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua